Апробаційні статті студентів Академії

10.05.2018

Почати

10.05.2018 - 20:30

Кінець

10.05.2018 - 20:30

Категорії

Публікації

 

Загальна характеристика навчального процесу Київської духовної семінарії в 1817 – 1867 роках

 

Ільчишин Сергій, аспірант КДА

 

Розвиток навчального процесу в КДС в 1817 — 1867 рр. можна умовно розділити на два періоди. Перший проходив з моменту відкриття і до ліквідації КДУ, тобто з 1817 по 1839 р. Характерною рисою цього періоду є намагання максимально втілити в життя семінарії всі положення Олександрівського статуту 1808 — 1814 рр., малопредметність та акцент на навчанні, більший чим на вихованні. Другий ж період, з 1839 по 1867 р. проходив під керівництвом ДНУ. Правління якого проходило під впливом Протасівських поправок до Уставу1808 р., а з 1855 р. – процесом підготовки до нового Уставу. В цей період характерним стає багатопредметність в семінарській програмі та намір наблизити вихованця семінарії до тих умов, з якими він стикнеться в парафіяльному служінні. Для цього в програму вводяться дисципліни, які напряму відносяться до сільськогосподарської сфери та аграрної культури.

 

В перші 50 років існування КДС термін навчання становив шість років і ділився на три відділення: нижче, середнє та вище. Кожне відділення становило два роки. Все навчання розділялося на шість класів: клас словесних, історичних, математичних, філософських, богословських та іноземних наук. Відповідно уставу 1808 – 1814 рр. при семінарії мінімальна кількість викладачів повинна була бути шість. З 1830 рр. кількість викладачів в КДС буде становити близько десятка, а інколи і більше. В штат викладачів входило як духовенство так і викладачі світського звання. Починаючи з 1840 рр. навчальні програми зазнали деяких змін та було введено нові предмети, що в деякі мірі пішло в розріз з початковими планами уставу Олександра І. Підручниками в більшості слугували прислані КДУ конспекти з СПбДА та складенні самими викладачами записки, а також книги відомих богословів, науковців, філософів, істориків та інших дослідників[i].

 

Узагальнюючи вертикаль органів управління освітнім процесом в духовних закладах того часу, можна прийти до таких висновків: Правління КДС було підвідомчим Правлінню КДА, яка звітувала перед Академічною конференцією. В свою чергу, остання була підпорядкована КДУ (а з 1839 р. ‑ ДНУ) при Св. Синоді. Також, особливе значення для семінарії відігравав єпархіальний єпископ. Правління КДС, окрім регулювання освітнім процесом в стінах свого навчального закладу, несло відповідальність і за впровадження нових реформ в ряді підвідомчих повітових та парафіяльних духовних училищ Київської єпархії.

 

Навчальна частина як академії так і семінарії згідно уставу 1808 р. була значно розширена і покращена. Можна стверджувати, що саме навчальна частина була найбільше розвинена даним уставом. Були введені нові спеціальні та загальноосвітні дисципліни. Велика увага стала приділятися покращенню методики викладання. Акцент почав ставився на самостійній роботі та збільшенні письмової діяльності. Але разом з цим не ставилося за мету завантажити учня наукою. Зовсім ні, навіть навпаки. На думку реформаторів, учні мали б вивчати мало, але більш якісно та зважати на актуальність матеріалу, який вивчався. Хоча деякі назви предметів та класів залишилися старі ще з КМА, але зміст та наповнення були переглянуті[ii].

 

Семінарський устав розділявся на декілька глав і пояснював пункти Уставу 1808 р. В першій главі «О конспектах» зазначається, що за новим уставом, викладачі мусять готувати свої власні конспекти і здавати на перевірку до початку навчального року. В цих конспектах мала бути розроблена власна методичка із зазначенням тем, періоду їх викладання та рекомендованих конкретних авторів для розширення тем. В другій главі «О методе учения» йде мова про семінарські відділення та класи. Також в ній зазначалося про те, що головною вимогою для семінаристів є навчитися самим пояснювати ті істини, які вони вивчають в даній дисципліні. Окреме місце в цій главі відведене для пояснення того, як необхідно викладати кожен предмет. Третя глава «О надзоре за преподаванием» говориться про те, як мають відбуватися візити ректора в класи, а також про перегляд ним конспектів викладачів та учнівських творів, про складення іспитів та розподіл учнів на розряди. В четвертій главі «О библиотеке» описується про читання учнями книг та користування каталогами[iii].

 

Відповідно до тих завдань, які поставила КДУ, семінарії мусили стати як школою морального виховання, так і «училищами істини». Спільнота та вихованці семінарії мусили реалізувати: «Вивчення древніх мов, і особливо грецької та латинської, ґрунтовне знання мови слов’янського і слов’яно-російської, пізнання стародавньої історії і, особливо священної і церковної, пізнання кращих зразків духовної словесності та, нарешті, вчення богословське у всіх його розділах повинні займати переважно ці училища»[iv].

 

Такі відомі історики та дослідники КДС як прот. Ф. Титов, прот. П. Троцький, Б. В. Титлинов, прот. П. Петров та інші, описуючи зміни в навчальній частині духовних закладів, позитивно відгукуються про програму уставу 1808–1814 рр. Всі вони одноголосно пишуть, що педагогічний рівень став стрімко підвищуватися та приносити вагомі результати. Викладачам рекомендувалося самостійно виправляти застарілі помилки і постійно ділитися новими відкриттями, роблячи викладання найбільш сучасним та цікавим[v].

 

Один із дослідників історії КДС Б. В. Титлинов так писав про устав 1808 р.: «Ставлячи класицизм на чільне місце освіти і приймаючи, стало бути, всі принципові недоліки класицизму статут 1808 року, треба віддати йому належне, організував духовну освіту вельми умно і розумно. Він не наповнював навчальних курсів масою предметів, а вводив порівняно небагато, але строго вибрані і узгоджені із загальною метою школи, науки»[vi].

 

Семінарія готувала достойний плацдарм для формування фундаменту КДА. Семінарські випускники та вчителі, за успіхи в богословських науках, неодноразово йшли на підвищення, стаючи інспекторами та викладачами КДА. Також, за організаційні та наукові заслуги, викладачі семінарії назначалися КДУ при Св. Синоді ректорами підвідомчих КДС повітових та парафіяльних духовних училищ.

 

Варто окремо відзначити, що в першу половину століття свого дореволюційного існування КДС багато потрудилася для ліквідації наслідків багатовікового вторгнення на українські землі войовничого католицизму як в прямій формі, так і під виглядом унії. Вихованців вчили так, щоб вони, йдучи на парафіяльне служіння, рішуче відстоювали Православ’я в дискусіях з вчорашніми уніатами та виховували в парафіян їх народну свідомість[vii].

 

Дивлячись на послужні списки даного періоду, особливо з 1817 по 1839 рр., можна з легкістю помітити, що в тогочасній семінарії не було такої посади як помічник ректора з навчальної роботи. Це в 1830-х рр. стало ускладнювати та уповільнювати організацію освітнього процесу. Навіть інспектор семінарії в 30-х рр. ХІХ ст., через велике навантаження, випросив у КДУ можливість розширення кількості своїх помічників. Навчальний процес постійно мав необхідність модернізації. Проблемою було те, що реформування в цей час не дійшло до того, щоб установити окрему посаду, яка б особисто відповідала за навчальний процес в семінарії. Можна припустити, що цю роль міг виконувати інспектор семінарії, який щомісяця звітував Правлінню КДС не тільки про поведінку студентів, але й про їх успішність у навчанні. Таким помічником ректора КДС архім. Єремії (Соловйова) в 1835 — 1838 рр. стає інспектор соборний ієром. Афанасій (Борисович).

 

Про появу помічника ректора з навчальної роботи можна вже хоч в якісь мірі говорити починаючи з періоду втілення Протасівських реформ. Тоді кількість учнів невпинно збільшувалася і під час розподілу богословського класу другим викладачем богослов’я ставав або інспектор або ж помічник ректора з навчальної частини. Тому, досліджуючи те, хто ж одноосібно контролював освітній процес КДС, можна прийти до такого висновку, що цю відповідальність розділяли ректор та інспектор семінарії, а з 1839 р. ще й помічник ректора. В свою чергу, вони мусили регулярно доповідати про стан та результати проведення освітніх реформ в стінах семінарії Правлінню КДА та КДУ[viii].

 

Окрім того, що семінарія була підвідомча Правлінню КДА, вона і сама мала декілька підвідомчих вже їй духовних освітніх закладів. Так, адміністрація КДС мала ретельно слідкувати за розвитком підвідомчих їй повітових та парафіяльних духовних училищ Київської єпархії, в таких містах як: Київ, Умань, Черкаси, Богуслав, Васильків, Сквира, Тараща, Звенигород, Чигирин, Махнівка, Липовець та Радомишль[ix].

 

Неодноразово викладачі КДС, згідно з утвердженням Правління КДА та КДУ, їздили з перевіркою якості та рівня освіти у підвідомчі духовні училища[x].

 

Як в наш, так і в той час, освітній процес невпинно розвивався, привносячи нові способи та методи вивчення нових богословських дисциплін. Кожен викладач семінарії коректував попередні та створював свої власні конспекти з тієї чи іншої навчальної дисципліни. Великим навантаженням для викладачів була велика чисельність вихованців. Так, на весь викладацький склад, який становив близько десятка, припадало від двохсот до трьохсот семінаристів. Кількість вихованців не була фіксованою і постійно змінювалася, іноді досягаючи майже трьохсот чоловік.

 

Нерідко викладачі мусили залишати свій предмет і братися за розробку та викладання нового. Так наприклад, професор філософії ієром. Володимир (Вознесенський) мав взяти викладання фізико-математичних наук[xi]. Професор громадської історії та французької мови Григорій Бойков став викладачем громадської історії та єврейської мови[xii]. Професор церковної історії та французької мови прот. Микита Дубницький став професором церковної історії та німецької мови[xiii]. Така зміна вимагала розширення та вдосконалення своїх знань не тільки в межах свого предмету, а й, навіть, в зовсім не суміжних навчальних дисциплінах. Найуспішніші викладачі призначалися інспекторами або переводилися на викладання в академію.

 

Переглядаючи прохання викладачів до Правління КДС, можна досить часто зустріти прохання призначити помічників і лекторів з числа вихованців вищого відділення семінарії. Зазвичай це призначення відбувалося внаслідок розділення великих груп на два класи. Така практика почала часто впроваджуватися з середини 30-х рр. ХІХ ст. Для зручності та через необхідність в КДС класи з великою кількістю вихованців розділяли на дві половини, якщо кількість учнів перевищувала норму. За правило було установлено, що якщо в групі студентів ставало більше 100, то таку групу розділяли на дві половини[xiv]. Здебільшого, пропозиція розділити групу виносилася на розгляд Семінарського правління, проханням того викладача, який викладав в даному класі. Після цього прохання подавалося на затвердження КДУ. В прохані описувався дана ситуація та висувалося одна, дві або, навіть, три кандидатури з числа успішних учнів Вищого відділення КДС. Після розгляду цих пропозицій до другого потоку вибирався один із кандидатів лектором та помічником викладача. Таким чином, з одної сторони, для студентів Вищого відділення інколи з’являлася можливість практикувати викладання, а з іншої — омолоджувався викладацький склад КДС.

 

Для прикладу можна розглянути поділ одного класу на три в першому півріччі 1837 — 1838 рр. навчального року: класу грецької мови, німецької мови[xv] та громадянської історії[xvi]. 20 вересня 1837 р. вчитель грецької мови Данило Смолядович надіслав у Правління семінарії прохання, де писав, що оскільки клас словесності в цьому році дуже багатолюдний, то викладати грецьку мову стало важко одному лектору. Далі Данило Смолятович писав, що якщо правлінню буде завгодно, то він рекомендував би на місце лектора другої половини учнів вищого відділення КДС Григорія Паловича або Гаврила Памчевського[xvii].

 

Цього ж дня в Правління КДС направили ще одне прохання розділити клас громадянської історії на дві аудиторії. Автором цього розподілу виступив учитель даної навчальної дисципліни свящ. Іван Веледницький[xviii]. Він повідомляв, що чисельність учнів перевищує 200 і класична аудиторія не може вмістити стільки слухачів. В зверненні він посилався на розпорядження Санкт-Петербурзького Академічного правління від 23 грудня 1818 р. за № 306. В цьому розпорядженні передбачається розподіл класу, в разі занадто великої кількості учнів, щоб лекції не були марними. Це прохання було надіслано Святішому Правлячому Синоду, КДУ та митрополиту Київському та Галицькому Філарету. Під проханням підписалися Ректор КДС — архім. Ієремія, інспектор — ієром. Афанасій та член Правління семінарії та вчитель громадянської історії свящ. І. Веледницький. Розділення відбулося аж майже через два місяця. 10 листопада 1837 р. КДУ прийняла рішення розділити клас та призначити лектором до другої половини студента академії Пилипа Савичева[xix].

 

12 жовтня 1837 р. в Правління КДС звернувся професор Михайло Михайлов, з прохання розділити клас німецької мови на дві частини. Він писав, що клас німецької мови складається зі 100 учнів середнього та 136 учнів нижчого відділень. Так як група складає в сумі 236 чоловік, то викладати дуже важко. Першою причиною потреби розділення, за його словами, було те, що викладався один урок для двох відділень одночасно. Так, для вихованців нижчого відділення була потреба пройти ази та навчитись читати цією мовою. Натомість, для учнів середнього відділення потрібно було викладати складніший матеріал, а не давати повторний курс лекцій. Тому викладати лекції спільно для двох відділень стає не можливим та безрезультатним для половини аудиторії. Другу причину він описував так: «Направляти таку кількість учнів до ґрунтовного пізнання німецької мови, при тісноті класу, через яку багатьом з них недостатньо місця, тому в ньому відбуваються іноді заворушення і шум, досить важко». Отож, клас необхідно було обов’язково та невідкладно розділити[xx].

 

Про таку ж тісноту в класах пише А. Г. Лебединцев в «Моих воспоминаниях». Він пише, що в аудиторіях було настільки тісно, що на лавах сидіти могла менша половина вихованців. Всі ж інші стояли позаду, а декотрі навіть лежали за тими, хто стояв. Від багатолюдності був такий шум, що чути лекцію могли лише ті, хто були ближче до кафедри. До цього ж, доповнює А. Г. Лебединцев, до 1842 р. в КДС головні предмети викладалися латинською мовою, що ще більше ускладнювало сприйняття лекції[xxi].

 

Професор М. Михайлов для другої половини лектором рекомендував двох учнів вищого відділення КДС: Петра Лебединця або Микиту Дашкевича. В результаті, Правління семінарії під головуванням Преосвященного Інокентія, єпископа Чигиринського, вікарія Київської митрополії, призначило лектором другої половини Микиту Дашкевича. Через два місяці, 21 грудня цього ж року, професор Михайло Михайлов звернувся ще з одним проханням, а саме — надати платню за лекції учню-лектору М. Дашкевичу[xxii]. Тобто, студенти, які паралельно викладали, отримували заробітну плату.

 

В такий спосіб, викладачі могли полегшити навантаження і надати можливість молодшим поколінням спробувати свої сили у викладанні. Як видно з подальших результатів, це приносило позитивні плоди та різносторонню розробку навчальних дисциплін. Поділів на групи за історію КДС було багато, тому в роботі для прикладу приводиться лише один із усіх навчальних років.

 

КДУ постійно піклувалася про покращення навчального процесу, в тому числі в КДС. Так, перед Протасівськими реформами, 23 червня 1837 р. від даної Комісії через Окружне Правління КДА в КДС прийшло розпорядження підготовити конспекти викладачів за новими стандартами. На все давалося лише півроку. За новими правилами, конспекти мусили відійти від схоластичного викладу. При складанні цих конспектів, вже не потрібно було дотримуватися прийнятого раніше порядку та дозволялося використовувати свої власні роздуми та пропозиції для вдосконалення навчального процесу. В кожному конспекті мусило бути висвітлено: а) зміст та порядок вчення; б) розділи; в) книги класичні; г) книги допоміжні; д) спосіб викладання та затвердження матеріалу в учнів та інше[xxiii].

 

В тогочасній Російській імперії реформи спочатку проводилися в світських структурах, а потім в духовних: «Після прийняття університетського статуту 1835 р. була проведена реформа духовних навчальних закладів в 1839 р., а після реформування університетів в 1863 р настало реформування церковних навчальних закладів в 1867 р.»[xxiv].

 

З кінця 1830-х рр. розпочинається другий період розвитку духовної освіти в КДС під назвою «Протасівська епоха» або, іншими словами, «Протасівські реформи». В 1836 р новим обер-прокурором при Св. Синоді став граф М. О. Протасов (роки обер-прокурорства 1836 — 1855), який прикладав всі зусилля для того, щоб приблизити навчальний процес та навчальні програми в духовних школах до навчального процесу світських навчальних закладів імперії. Його зусиллями, випускники духовних закладів мусили стати кориснішими для свого народу, ставши народними наставниками не тільки в духовних питаннях, але і медичних та сільськогосподарських[xxv].

 

В результаті зусиль графа Протасова відбулася зміна акцентів навчальної програми духовних закладів[xxvi]. Були реформовані навчально-освітні плани та дещо зміщенні пріоритети з схоластично-теоретичних на практично-парафіяльні напрями розвитку освіти. Ця реформа торкнулася здебільшого навчальної частини. Інші ж сфери, економічна та виховна, продовжували жити попередніми реформами.

 

Повне реформування КДС в дусі Протасівських реформ відбулося в 1842 р. Тоді ж повністю відмінили викладання головних предметів латинською мовою[xxvii]. В цілому, реформа мала як позитивний, так і негативний характер. З однієї сторони священик мусив відступити від високої науковості та схоластики, щоб наблизитися до народу. За новими реформам він мусив стати народним проповідником слова Божого, а не високоінтелектуальним богословом і філософом, який би міг знаходити слухачів лише в особі вишколеного дворянства. А з іншої сторони, священик стає ще агрономом та лікарем, що накладало на нього цілий ряд інших обов’язків.

 

На думку Б. В. Титлинова проблема, яку принесла «Протасівська епоха» полягала в тому, щоб управління церковними справами було віддано в руки малокомпетентних людей у навчально-духовній області. Це стосувалося як самого обер-прокурора, так і його оточення. Сам граф Протасов побудував свою кар’єру за рахунок знайомств своїх родичів та мистецтва відмінного танцю і став обер-прокурором обіймаючи перед цим посаду гусарського полковника. Колектив помічників був набраний в більшості зі світських чиновників, які були більше канцеляристами, ніж практичними експертами в реформуванні духовної освіти. Їхня обізнаність в духовно-навчальних справах не виходила за межі канцелярських донесень, звітів та прохань. Так правою рукою графа Протасова був директор Духовно-навчального управління А. І. Войцеховських, який не мав ніяких педагогічних та наукових досягнень. А помічником в канцелярії обер-прокурора був К. С. Сербинович. Ці два помічники були, за словами Б. В. Титлинова, типовими чиновниками-кар’єристами в межах канцелярії. І їм було ввірено все управління навчального розвитку духовних закладів. Ще цікавим зауваженням є те, що граф Протасов в питаннях організації освітнього процесу більше прислуховувався до архімандритів, ніж до вищого єпископського священноначалля[xxviii].

 

Всевладдя графа Протасова, з однієї сторони, і некомпетентність його помічників, з іншої, зробили епоху «Протасівських реформ» найтривожнішим періодом в питаннях духовної освіти. В цілому ці реформи на деякий час уповільнили науковий розвиток духовної освіти. Це здавалося найбільшим ударом за останні два століття для прогресивних та ліберальних викладачів духовних закладів. Всіх найбільше насторожувало те, що граф Протасов прийшов зі своїми баченням організації духовної освіти, яке цілком суперечило старим шкільним традиціям. Важливим було не тільки принести щось нове, провести реформи, важливим було і завжди буде те, щоб нововведення прижилося як у викладацькому, так і в учнівському середовищі, інакше через одне-два десятиліття це призведе до кризи, чого в духовній освіті неможна допускати. З іншої ж сторони наближення парафіяльного священика до більш практичної діяльності на парафії зробило його найавторитетнішою особистістю в тогочасному поселені, селищі чи містечку.

 

Ідея поєднання агронома, лікаря і священика в одній особі з’явилася лише в Протасівських реформах. Аналога в історії наших шкіл не простежувалося ні до, ні після обер-прокурора графа Протасова. Критики писали, що в той час випускники семінарії повноцінно не ставали ні справжнім агрономом, ні лікарем, ні священиком, лише одиниці могли хоч якось поєднати всі ці надзвичайно важливі та відповідальні спеціальності та служіння. Звідки така ідея прийшла до графа Протасова до нашого часу залишається загадкою.

 

Позитивним явищем в Протасівських реформах було те, що від випускників семінарії стали вимагати простого і доступного донесення Слова Євангелія до кожного селянина і кріпака. В семінарії знижувався рівень теоретичного богословського розвитку. З «Протасівськими реформами» в семінарії було зменшено кількість годин викладання філософії. Це відбулося після того, як імператор Микола І дізнався, що філософія викладається в духовних закладах. Граф М. О. Протасов згадував, як імператор здивувався з цього приводу, кажучи: «Як? У духовних є філософія, ця нечестива, безбожна, бунтівна наука? Вигнати її»[xxix]. Обер-прокурор здобув безмежну владу скоріш за все завдяки підтримці імператора, який побоювався розвитку духовної освіти в ліберальному напрямі.

 

Не дивлячись на це, прихід до влади нового обер-прокурора графа Протасова викликав велике незадоволення в професорському середовищі. Історик Б. В. Титлинов зазначає, що: «Знеособлення влади ієрархічної перед владою обер-прокурорської було тоді настільки велике, що сучасники порівнювали становище Синоду з положенням обложених ворогом і нишком говорили про «страждання церкви», як у найгірші часи XVIII століття»[xxx]. Таким чином, церква стала служити світським державним інтересам.

 

Пропозиція ввести в семінарську програму медичних та сільського господарських курсів спершу зустріло супротив. Навіть, Навчальний комітет, котрому було доручено скласти програму викладання сільськогосподарських предметів в семінарії спочатку не погоджувався це виконувати. Один із членів Комітету князь Одеєвський доводив, що для того, щоб це нововведення принесло хоч якийсь результат, то не тільки в семінарський але і в курс духовних училищ потрібно ввести викладання таких предметів як: мінералогія, ботаніка, метеорологія та зоологія. Однак, не дивлячись на спротив, під керівництвом графа Протасова було погоджено ввести в семінарський курс викладання медицини та сільського господарства хоча б в мінімальному об’ємі. Одним словом, можна сказати з’явилася багатопредметність. Замість 17 предметів уставу 1808–1814 рр. стало 26. Так порушувався старий принцип реформ Олександра І, який полягав в тому, що краще вивчати мало предметів але ґрунтовно, ніж багато, зате поверхнево. Внаслідок розподілу основних дисциплін на багато предметів і введення нових постраждали такі традиційні предмети як: математика (з 16 годин за курс до 10), філософія (з 28 — до 16 годин), словесність (з 28 — до 20 годин) і громадянська історія (з 16 — до 14 годин). В цілому, Протасівські реформи завдали удару по системі градаційної освіти. В нижчі класи були включенні предмети, які відразу вводили учнів в конкретику, без поетапної підготовки. Взагалі, виконання нових реформи було нереальним. Взяти до уваги хоча б той факт, що викладацький штат семінарій мав збільшитися з 6-ти до 12–16 викладачів, що не всі могли б собі дозволити, оскільки на кожного викладача потрібно було б «згрузити» декілька предметів. В 1845 р. години таких предметів як логіка та психологія були зменшенні вдвічі на користь вивченню патристики[xxxi]. В програму нижчого відділення КДС було введено вивчення «Православного исповедания веры» митр. Петра Могили[xxxii].

 

В цей період вже стали помітні результати напрацювань попередніх поколінь. З колишніх асистентів професорів став розростатися викладацький штат, а в наслідок реформ 1867 р. взагалі він збільшився на третину. Зазнали кардинальних змін навчальні курси до яких було введено більше пастирських дисциплін та більш ширше вивчення Святих Отців. Саме це можна вважати найбільш позитивним нововведенням графа Протасова. Окрім цього, вихованців семінарії стали цілеспрямовано готувати до сільського служіння. І в цьому є також заслуга обер-прокурора Протасова.

 

Проте, нажаль на погляд графа Протасова семінарія мусила підготувати людей, які могли бути не лише пастирями, але і радниками селян в життєвих справах, агрономами, лікарями та сільським викладачами[xxxiii].

 

В середині 50-х рр. ХІХ ст. більшість духовних закладів захлиснула боротьба з сектами, яка розпочалася в результаті видання нової постанови Св. Синоду від 27 липня 1854 р. «Про влаштування місіонерських відділень при Духовних Академіях і Семінаріях для готування діячів проти розколів» («Об устройстве миссионерских отделений при Духовных Академиях и Семинариях для приготовления деятелей против расколов»). Тому КДА і більшість духовних семінарій прийняли участь в підготовці місіонерів. Почали відкриватися місіонерські відділення, де вивчалася історія і статистики розколів, відповідну літературу та пастирську педагогіку. В 1855 р. місіонерські курси вже були майже в усіх семінаріях окрім восьми семінарій Київського округу. Тому, спочатку наша КДС попала в число тих, кого обминули ці курси. В ній питання відкриття такого відділення залишилося відкритим. Факультативно вивчати місіонерство та його дисципліни могли лише ті вихованці КДС, які переходили на навчання в Академію[xxxiv]. КДС почала протиборство з сектантами вже в другій пол. ХІХ ст., коли сектантство стрімко розповсюджуватися по Київській єпархії. Сектантів почали запрошувати в семінарію на співбесіду. На цих зустрічах, в якості практики, були присутні і семінаристи. КДС принесе свої плоди в цій боротьбі пізніше, в кінці ХІХ — на поч. ХХ ст. Одним із видатних діячів семінарії в цій області можна назвати Миколу Тимофійовича Гумілевського, який в 1910 р. видав книгу «Краткая исторія и обличение новых рационалистических сект»[xxxv].

 

В кінцевому результаті, на початок 60-х рр. ХІХ ст., «Протасівська реформа» стала непотрібною, оскільки, на погляд її сучасників, вона перестала відповідати тогочасним вимогам. Ця реформа помалу перетворювала духовну семінарію з богословського закладу на школу сільського священства з мінімальним натяком на продовження навчання в академії. Порушувався класичний характер духовних шкіл, який раніше передбачав семінарію як підготовчу школу до академії. Час від часу виникали навіть скарги на багатопредметність. Між академічним та семінарським освітніми рівнями утворилася прірва, що стало причиною критики «Протасівських реформ» і в кінці 60-х рр. ХІХ ст. вона була визнана застарілою. Наступав новий етап розвитку духовної освіти.

 

Важливо відмітити, що з приходом до влади нового імператора Олександра ІІ консервативні погляди поступаються ліберальним. Дух свободи віяв не тільки в світських, але і в духовних навчальних закладах. Майже в усіх духовних закладах імперії прокотилися хвилі протестів, страйки та відмови виконувати училищні правила[xxxvi]. Але повернення до реформ Олександра І не відбулося. Прот. В. Заєв пише: «Недоречність простого повернення до ідей реформи 1808 — 1814 рр. була очевидна навіть тим, хто ставився до них з глибоким розумінням; часи настільки змінилися, що потрібні були якісь нові підходи до реформування, як навчальних програм, так і системи виховання в цілому»[xxxvii]. Саме тому, готувалися нові проекти реформ, які ще більше змінять освітній розвиток КДС, ніж Протасівські нововведення.

 

Із закінченням 1866 — 1867 навчального року мала була набрати чинності нова постанова Св. Синоду, яка відміняла викладання медицини, сільського господарства та природничої історії в семінарських стінах. З цього часу почав втілюватися відкритий процес відходу від Протасівських реформ. Однак цей процес в КДС затягнувся і в повній мірі реалізувався аж з середини 1870-х рр. Таким чином вектор навчального процесу змістився. Новою ціллю в освіті майбутнього священика стала не підготовка сільського священика, який розуміється в медицині та аграрних питаннях, а священика-педагога. Саме для цього при семінарії було відкрито недільну школу, в якій семінарист міг би практично закріплювати отримані на лекціях теоретичні знання в процесі власного викладання. В цій школі викладали семінаристи середнього та вищого відділень, а уроки проводилися в одній чи двох аудиторіях КДС[xxxviii]. Школа була безкоштовною, тому її відвідували хлопці різних верств населення, а розпорядок по неділям був дуже зручним, оскільки по будням, учні займалися чи господарством, чи ремеслом, чи ще чимось іншим. В цілому створення школи пішло на користь, як учням, так і семінаристам-практикантам[xxxix]. Серед благодійників на утримування та процвітання недільної школи при КДС було Київське Свято-Володимирське братство, яке жертвувало як гроші, так і книги[xl].

 

Новий напрям організації духовної освіти був мотивований і державними інтересами. З введенням нових реформ, потрібно було все більше просвіщати селянство. І доля цієї місії мала була припасти на плечі сільського пастиря. Саме тому, вже в семінарії стали задавати відповідний напрям і готувати семінариста до педагогічної діяльності на селі.

 

Відносно ж наукової діяльності КДС за перші 50 років її існування варто виділити декілька її досягнень. Звичайно, наукова діяльність семінарії не могла зрівнятися з академічною науковою діяльністю, але дещо вона також втілювала. Так в 1820-х рр. в семінарії була організована наукова комісія, яка зайнялася перекладами. Під керівництвом викладача С. С. Бенедиктова на російську мову було перекладено книги Святого Письма, а саме: 4 книги Царств та книгу Товита. В 1848 р. ця ж семінарська комісія під керівництвом ректора КДС архім. Антонія (Амфітеатрова) склала латинську хрестоматію. Також архім. Антоній склав підручник догматичного богослов’я. Інший ректор семінарії, архім Євсевій (Ільїнський) написав книгу під назвою «Историческое учение об Отцах Церкви». Так як в 40-х рр. ХІХ ст. в Києві стала зароджуватися публіцистична література, то і семінарія прийняла в цьому участь. Викладачі КДС публікувалися в різних виданнях: викладач П. О. Ігнатович довгий час був редактором «Киевских губернских ведомостей». Також гідний уваги викладач Ксенофонт Антонович Говорський, який був редактором «Вестника Юго-Западной России». Цей журнал був заснований в 1862 р., а через два роки перейменований на «Вестник Западной России» та видавався до 1871 р., проводячи боротьбу з польським впливом на українських землях[xli].

 

[i] Більш детальна інформація проположення Уставу, програми та дисципліни висвітлено нижче та означено в додатках.

[ii] Петров П., прот. История Киевской Духовной Семинарии (1817 — 1917). С. 7.

[iii] Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. Отд. III (1796–1869). Под ред. Ф. И. Титова. Т. IІ. (1804– 1808). К., 1911. C. 368 – 372; Петров П., прот. История Киевской Духовной Семинарии (1817 — 1917). С. 67.

[iv] Организация Центрального управления духовными училищами. С. 4.

[v] Петров П., прот. Краткая историческая записка… // ТКДА. № 14. К., 2011. С. 140 — 145.

[vi] Титлинов Б. В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. 2. С. 3.

[vii] Петров П., прот. Краткая историческая записка … // ТКДА. № 14. К., 2011. С. 150.

[viii] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 2. Спр. 297. Арк. 20 —31.

[ix] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 2. Спр. 384. Арк. 13.

[x] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 2. Спр. 2. Арк. 8; Оп. 5. Спр. 4. Арк. 22 — 23; Спр. 8. Арк. 1; Спр. 10. Арк. 4.

[xi] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 2. Спр. 363. Арк. 3 — 4.

[xii] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 2. Спр. 502. Арк. 42 — 43.

[xiii] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 2. Спр. 363. Арк. 6.

[xiv] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 2.

[xv] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 1 — 3.

[xvi] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 5. Спр. 11. Арк. 1 — 4.

[xvii] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 1.

[xviii] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 2. Спр. 631. Арк. 1.

[xix] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 5. Спр. 11. Арк. 1 — 4.

[xx] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 2.

[xxi] Лебединцев А., прот. Мои воспоминания. С. 20 — 21.

[xxii] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 2 — 3.

[xxiii] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 2. Спр. 673. Арк. 2.

[xxiv] Посохова Л. Реформы духовных учебных заведений… // RES Historica, № 36. 2013. С. 217.

[xxv] Харьковская духовная семинария: история и современность (1726 — 2016). Харьков, 2016. С. 16.

[xxvi] ЦДІАК. Ф.712. Оп. 4. Спр. 82 – 86.

[xxvii] Лебединцев А., прот. Мои воспоминания. С. 20 — 21.

[xxviii] Титлинов Б. В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. 2. С. 1 — 4.

[xxix] Смолич. История РЦ. Кн. 8. Ч. 1. С. 428

[xxx] Титлинов Б. В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. 2. С. 1.

[xxxi] Титлинов Б. В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. 2. С. 10 — 24.

[xxxii] ЦДІАК. Ф. 712. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 1.

[xxxiii] Титлинов Б. В. Духовная школа в России в ХІХ столетіи. Вып. 1. С. 81 — 82.

[xxxiv] Путро А. И., Хроненко И. В. К вопросу о миссионерской деятельности Киевской Духовной Академии (вторая половина ХІХ века) // ТКДА. № 11. К., 2009. С. 161 — 162.

[xxxv] Петров П., прот. Краткая историческая записка … // ТКДА. № 14. К., 2011. С. 151 — 152.

[xxxvi] Титлинов Б. В. Духовная школа въ России въ ХІХ столетии. Вып. 2. С. 183 — 191.

[xxxvii] Заев В., протоиер. Реформы Духовных академий… // ТКДА. № 9. К., 2009. С. 349.

[xxxviii] Экземплярский И. Об открытии при Киевской семинарии класса педагогики и воскресной школы // КЕВ. 1866. № 20. С. 619 — 622, 625.

[xxxix] Экземплярский И. Воскресная школа при Киевской семинарии // КЕВ. 1866. № 24. С. 749 — 751.

[xl] Экземплярский И. Дополнения к прежним сведениям о воскресной школе при Киевской семинарии // КЕВ. 1867. № 19. С. 596.

[xli] Петров П., прот. Краткая историческая записка … // ТКДА. № 14. К., 2011. С. 151-152.

ДОДАТКОВІ ДОКУМЕНТИ