Доповідь доцента КДА єпископа Баришівського Віктора на Всеукраїнській науково-практичній конференції в Харківській духовній семінарії

14.04.2021

Почати

14.04.2021 - 23:30

Кінець

14.04.2021 - 23:30

Категорії

Публікації

 

Питання автокефалії Української Православної Церкви

на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви

31 березня – 5 квітня 1992 р.: аргументи «за» і «проти»

 

 

Минулого року Українська Православна Церква відзначала 30-ліття свого існування як незалежна і самостійна в управлінні. У зв’язку з цим Священний Синод нашої Церкви на засіданні 17 серпня 2020 р. закликав церковних науковців досліджувати історію Української Православної Церкви після 1990 року. Сучасний стан українського Православ’я, особливо після проголошення 6 січня 2019 р. автокефалії т. зв. «Православної Церкви України», актуалізує потребу наукових досліджень в цій царині. Однією з тем, які потребують тверезого аналізу, є тема автокефалії Української Православної Церкви, адже в інформаційному просторі лунають думки, що Константинопольський патріарх був змушений втрутитися у вирішення цього питання, оскільки Московський Патріархат послідовно від цього ухилявся. Але чи дійсно священноначалля Руської Церкви не бажало розглядати питання автокефалії Української Церкви? Чим обґрунтовувалася її необхідність? Якими аргументами пояснювалося її відхилення? Яким було ставлення українських єпископів до цього питання? Як ставилися неукраїнські архієреї до ідеї автокефалії? Чи вважалося це питання вирішеним раз і назавжди? Чи є причини її тодішнього відхилення актуальними сьогодні? В рамках даної розвідки ми спробуємо знайти відповіді на ці питання.

 

Надання Українській Православній Церкві незалежності й самостійності в управлінні 27 жовтня 1990 р., а згодом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., породили в деяких церковних колах прагнення до повної церковної незалежності – автокефалії. Вперше ця ідея була чітко сформульована на Соборі УПЦ 1–3 листопада 1991 р. Соборне визначення з цього питання було направлене Святішому Патріарху Алексію ІІ та єпископату Руської Православної Церкви, які для його розгляду зібралися на Архієрейський Собор 31 березня – 5 квітня 1992 р. у Даниловому монастирі в Москві. Але тут, як стверджує історико-канонічна декларація т. зв. «Київського Патріархату» від 19 квітня 2007 р., «замість того, щоб розглядати питання про автокефалію УПЦ, було організовано цькування митрополита Філарета» [1, с. 70].

 

Чи відповідає це твердження дійсності? Справді, серед інших питань, піднятих на Архієрейському Соборі, розглядалася відповідність особистості митрополита Філарета (Денисенка) займаній ним посаді Предстоятеля УПЦ. Але чи відмовився Собор розглядати питання автокефалії по суті? Визначення Собору від 2 квітня 1992 р. чітко вказує, що з даного приводу точилася тривала дискусія між учасниками [6, с. XI–XII]. Однак цей документ не дає повної картини зазначеної дискусії та не проливає світло на аргументи сторін. У зв’язку з цим, основним джерелом даної розвідки стануть виступи учасників Архієрейського Собору, видані на сторінках «Журналу Московської Патріархії». Ми свідомі того, що опубліковані виступи не є стенограмою Собору, а лише його фрагментами, відкритими для сторонньої особи. Тим не менше, вони дають можливість побачити логіку прийняття рішення стосовно автокефалії УПЦ.

 

Підходячи до розгляду нашої теми, ми повинні чітко усвідомити, що питання автокефалії УПЦ не розглядалося без участі її єпископату. Це дуже важливо мати на увазі, адже у непосвяченої особи може виникнути враження: якщо ініціатива Собору УПЦ розглядалася на Архієрейському Соборі РПЦ, то вирішення українського питання російськими єпископами було приречене на невдачу з самого початку. Проте така асоціація хибна. Насправді, до складу Архієрейського Собору РПЦ автоматично входять усі архієреї УПЦ. Зокрема в роботі Собору 31 березня – 5 квітня 1992 р. взяли участь 97 єпископів, з яких 88 мали право голосу. Серед них повноцінними учасниками Собору були 20 українських архієреїв, 18 з яких мали право голосу [2, с. II].

 

Аргументи на користь автокефалії УПЦ озвучив у своєму виступі тодішній митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко). Перш ніж виголосити їх, він зазначив, що незалежність і самостійність в управлінні УПЦ були надані тоді, коли народ України проголосував за збереження Радянського Союзу, але після проголошення державної незалежності Церква не може не враховувати цю зміну [4, № 7, с. 11]. Одразу кидається в очі те, що вихідним пунктом у його виступі були не внутрішні потреби Церкви, а необхідність відповідати статусу держави. Наступні аргументи мали лише обґрунтувати це твердження.

 

Отже, основними мотивами для надання автокефалії були:

 

  1. Благо Української Православної Церкви та Православ’я: автокефалія сприятиме збереженню і зміцненню Православ’я в Україні та подоланню автокефального розколу, протидіятиме уніатській та католицькій експансії, служитиме міжконфесійному примиренню та консолідації усіх національностей, що проживають на території України;
  2. Релігійна обстановка в незалежній Українській державі вимагає нового статусу від УПЦ;
  3. Наявність в УПЦ усіх необхідних умов для повного самостійного існування: 24 єпархії, 5478 парафій, 3 духовні семінарії, 1 духовна академія, 32 монастирі та близько 36 млн. православних віруючих;
  4. Повна самостійність УПЦ відповідає сподіванням православного духовенства і віруючих.

 

У зв’язку з цим, підсумовував митрополит Філарет, канонічна автокефалія УПЦ в незалежній Українській державі є виправданою та історично неминучою [4, № 7, с. 11].

 

Аргументи на користь автокефалії УПЦ були взяті із Визначення Собору УПЦ 1–3 листопада 1991 р. Але, окрім них, у Визначенні містилися й інші положення, зокрема:

 

  • визнання того, що автокефалію може проголосити лише вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів (п. 1);
  • необхідність збереження церковних канонів в процесі отримання автокефалії (п. 2);
  • прохання до Патріарха Алексія ІІ сприяти визнанню автокефалії УПЦ усіма Помісними Церквами (п. 7);
  • прохання після дарування УПЦ автокефалії сприяти встановленню Київського Патріархату з огляду на древність Київської кафедри (п. 8) [8, с. 5–7].

 

Матеріали Собору УПЦ були розіслані для ретельного вивчення усім архієреям РПЦ ще 25–27 грудня 1991 р. після відповідного рішення Священного Синоду РПЦ [7, с. 5–11]. Таким чином, учасники Архієрейського Собору мали змогу сформувати своє бачення щодо підґрунтя автокефалії УПЦ не лише через виступ митрополита Філарета. Разом з тим, крім 20 архієреїв з України, на Соборі були присутні і єпископи українського походження, які служили в Росії та інших країнах (митрополит Володимир (Сабодан), архієпископ Платон (Удовенко), єпископ Марк (Петровцій), єпископ Костянтин (Горянов) та ін.). Маючи родинні зв’язки та відвідуючи свою Батьківщину, вони мали адекватні уявлення про реальний стан речей.

 

Отже, після виступу митрополита Філарета почалося жваве соборне обговорення. Дискусії навколо питання автокефалії точилися два дні. За підрахунками Патріарха Алексія ІІ, за цей час виступили 58 архієреїв [4, № 8, с. 7]. Опубліковані були, очевидно, найбільш змістовні та характерні виступи. Саме вони бралися до розгляду під час даної розвідки. На їх основі ми представимо нижче ставлення учасників Собору до питання автокефалії УПЦ та їхні аргументи щодо її надання чи відхилення.

 

Захисниками автокефалії на Соборі і тими, хто виступав за її найшвидше проголошення, були 6 із 21 єпископа УПЦ [5, с. 4]. Опубліковані виступи дозволяють вказати, що поруч з митрополитом Філаретом (Денисенком), це були архієпископ Рівненський і Острозький Іриней (Середній), архієпископ Одеський та Ізмаїльський Лазар (Швець), єпископ Волинський і Луцький Варфоломій (Ващук) та єпископ Львівський і Дрогобицький Андрій (Горак). Шостим, очевидно, був єпископ Почаївський Яків (Панчук). Їхні виступи можна узагальнити наступним чином:

 

  • у Галичині православні знаходяться в меншості, уніати вважають і називають їх «москалями» та жорстоко з ними обходяться, проте автокефалія може захистити тих, хто не хочуть переходити в унію і бажають залишатися православними (на 1992 р. у Львівській та Івано-Франківській єпархіях залишилося в сукупності близько 30 парафій, у Тернопільській – близько 160 [5, с. 4]);
  • у Волинській єпархії більше 100 парафій не поминають під час богослужінь Патріарха, близько 200 з 442 тяжіють до автокефалії і чекають на неї, 18 не реєструють статути, очікуючи Визначення Собору; у разі негативного рішення будуть масові конфлікти;
  • на Рівненщині близько 90% священнослужителів виступають за автокефалію, у 10 селах ідуть бої за храми, у 4 – нав’язано почергове служіння, лунають погрози фізичної розправи;
  • тенденції на заході України можуть поширитися на центральні та східні регіони, де також можливі втрати;
  • прихильників автокефального руху підтримує влада, розкольники поширюють свою діяльність, час працює на них;
  • автокефалія може врятувати віруючих від переходу в розкол;
  • були заяви розкольників, що у разі отримання автокефалії вони повернуться до канонічної УПЦ;
  • три спроби проголошення автокефалії у ХХ ст. (1920-і рр., 1940‑і рр. та 1989 р.) свідчать про давнє прагнення українців до неї;
  • звернення Президента України Л.М. Кравчука про надання автокефалії – це прояв прагнення розв’язати релігійні проблеми [4, № 7, с. 16–19; №8, с. 5].

 

Наступні після того виступи архієреїв були відповіддю на ці аргументи. Їх можна розділити на кілька груп за територіальною ознакою: з України, Білорусії, Росії, країн Балтії, Середньої Азії та Далекого зарубіжжя. Бачення автокефалії УПЦ з різних контекстів дозволяє комплексно підійти до розуміння проблеми. Але, виходячи з того, що багато контраргументів повторювалися у різних варіаціях архієреями з різних регіонів, нижче ми викладемо їх відповідно до змісту.

 

  1. Надання автокефалії не є гарантією виправлення релігійної ситуації в Україні. Сама по собі автокефалія не здатна запобігти розколу. Наприклад, автокефальна Руська Церква має два розколи: старообрядницький та карловацький. Так само автокефалія не може запобігти агресії унії і католицизму: в автокефальних Румунській, Болгарській та Сербській Церквах ці конфесії діють так само, як і в Україні. Дана агресія непідконтрольна ані Києву, ані Москві. Вирішити її одним наданням автокефалії неможливо [4, № 7, с. 16, 19].
  2. Надання автокефалії стане кроком до перемоги католицизму в Україні. Хоча це не було чітко артикульовано учасниками Собору, але історичний досвід свідчив, що більш ніж 200-річний період поділу Руської Церкви на дві митрополії у 1458–1686 рр. згубно вплинув на долю Київської митрополії. Це був час кризи Православ’я у Південно-Західній Русі. Її кульмінацією стала Берестейська унія 1596 р., яка надовго залишила свої метастази на тілі українського Православ’я. Ситуація в Україні у кін. ХХ ст. дуже нагадувала сумне минуле XV–XVII стт. До того ж, з кінця 1980-х рр. країни колишнього СРСР захлиснула невідома доти хвиля сектантства і неоязичництва. Відповідно, лише у церковній єдності вбачалася можливість зберегти Православ’я та спільно відповісти на ці виклики [4, №7, с. 12, 14; №8, с. 3–4].
  3. Усі спроби проголосити автокефалію в Україні були невдалими авантюрами. На сьогодні в світі існує кілька «Українських Автокефальних Церков», які ворогують між собою і не визнають одна одну. Поява ще однієї автокефальної Церкви не принесе примирення між ними, якого не було досі. Водночас наївними є сподівання, що «автокефальна ієрархія» визнає свою неканонічність та попросить прийняти її у євхаристичне спілкування, особливо після того, як «патріарх» Мстислав (Скрипник) приїхав в Україну і консолідував розкол. Так само ніхто з розкольників не буде віддавати свої парафії – у кращому разі повернеться лише незначна частина [4, № 7, с. 16, 17, 19; № 8, с. 3].
  4. Врахування думки державної влади не є переконливою підставою для надання автокефалії. Церква не може йти за політичною кон’юнктурою. Вона щойно звільнилася від політичних лещат, і зараз її знову намагаються штовхнути у політичні інтриги, віддати тим, хто не бажав і не бажатиме їй блага. Державна влада не зацікавлена у сильній Церкві, політики завжди будуть діяти за принципом «розділяй і володарюй», тому не слід сподіватися на її підтримку. Влада постійно змінюється, і сама вона доволі часто змінює свою позицію. Зокрема, при обговоренні проблеми з уніатами у 1990 р. не були дотримані обіцянки її врегулювати, а тепер вирішення проблеми держава обіцяє через автокефалію. Це черговий обман і авантюра. Політики прагнуть лише використовувати Церкву. Зараз, в період тяжкої економічної кризи, влада використовує церковне питання як відволікаючий маневр, а надалі вона прагне мати свого «кишенькового патріарха», оскільки патріарх Московський поза зоною її досяжності. Разом з тим самоізоляція УПЦ при терорі влади може бути згубною, бо розправитися з автокефальною Церквою в межах однієї країни легше (наприклад, Албанія, 1969 р.). Спокуси пільгами від влади схожі на обіцянки польського короля дати рівні права православним з католиками за умови унії. Це призвело до жахливої трагедії у XVI – XVII стт. і призведе зараз [4, № 7, с. 13–16, 19; № 8, с. 3–4, 5].
  5. Аргументами на користь автокефалії не можуть бути ані древність кафедри, ані кількість монастирів, ані завдання церковної політики. Православний народ повинен усвідомлювати не лише свою національну та релігійну своєрідність, але й самодостатність, можливість самостійного від Руського Православ’я релігійного буття. Сьогодні такого усвідомлення немає. Основна маса духовенства та більшість віруючих проти автокефалії, особливо у центральній, південній та східній Україні. Зокрема, у Кіровограді та Вінниці погрожували вигнати архієрея у разі її прийняття (згодом це зробили в Одесі) [4, № 7, с. 13–15, 19].
  6. Установка на автокефалію нагнітається згори без урахування позиції віруючих. Духовенство змушують давати письмову згоду на автокефалію. До тих, хто відмовляється, застосовують церковні заборони. З цієї причини клірики з Луганської і Донецької областей зверталися до правлячого архієрея сусідньої Воронезької єпархії про прийняття їх у свою єпархію. Відбуваються утиски інакодумців, навіть з числа єпископату, а саме митрополита Агафангела (Саввіна), єпископа Іонафана (Єлецьких), єпископа Онуфрія (Березовського), єпископа Сергія (Генсицького), єпископа Аліпія (Погребняка) [4, № 7, с. 12–13, 15–16, 18–19; № 8, с. 3].
  7. Надання автокефалії загрожує новим розколом в самій УПЦ. Україна – країні дуже неоднорідна, має 6 відмінних один від одного регіонів, і це потрібно враховувати. На даному етапі відсутня єдність щодо автокефалії, тому її форсування спричинить конфронтацію серед віруючих. Надалі автокефалія підніме хвилю міжнаціональної ворожнечі в Україні [4, № 7, с. 12–15, 19; № 8, с. 4].
  8. Вже наявна самостійність не принесла очікуваної користі УПЦ і не завадила ускладненню релігійної ситуації в Україні. Натомість за останні півтора роки було порушено існуючий мир всередині Церкви, тому надання автокефалії передчасне [4, № 7, с. 12–13, 18–19].
  9. Поспіх українського єпископату з наданням автокефалії – це бажання приховати свої помилки. Причина проблем – духовна інертність, самозаспокоєння і байдужість, що зводить нанівець благодатний вплив УПЦ на складні суспільні процеси в Україні, сприяє успіху католицької експансії та зростанню авторитету протестантських течій. Провина полягає у замовчуванні до останнього уніатської проблеми, падінні авторитету ієрархії, служінні священиків заради вигоди і земних інтересів. Те, що на одній і тій самій території одні пішли з Церкви, а другі зберегли Православ’я, свідчить про залежність цього вибору від особистого авторитету священика. В роки революції, Патріарх Тихон залишився у меншості, але очолювана ним Церква вижила, оскільки стояла в істині [4, № 7, с. 14, 16, 17; № 8, с. 3, 4].
  10. УПЦ має великий рівень самостійності та повноцінно звершує своє служіння. Її статус на сьогодні оптимальний, а надання автокефалії змістовно не збільшить вже наявні у неї права [4, № 7, с. 14–16, 19; № 8, с. 3–4].
  11. Збереження канонічного зв’язку УПЦ з РПЦ має свої переваги, якими необхідно користатися. По-перше, Москва нічого не диктує у внутрішньому житті УПЦ. По-друге, Патріарх сьогодні є мішенню для критиків, а в разі надання автокефалії весь вогонь обернеться на адресу самої УПЦ. По-третє, Патріарх недосяжний для місцевої влади, тому є гарантом незалежності у церковно-державних відносинах (в даному випадку була використана аналогія з Католицькою Церквою, яка має суверенного папу). По-четверте, Патріарх є зовнішньою точкою опори УПЦ як у відносинах з державою, так і всередині самої Церкви. Зокрема, український єпископат має можливість апеляції для відновлення справедливості (це було важливо з огляду на авторитарний стиль управління митрополита Філарета) [4, № 7, с. 14, 19, 20].
  12. Перш ніж розірвати єдність з Московським Патріархатом, слід пам’ятати про спорідненість українського та російського народів та численні зв’язки, що склалися між ними [4, № 7, с. 13, 14; № 8, с. 4].
  13. Автокефалія УПЦ викличе церковні проблеми в інших республіках колишнього Радянського Союзу. Вона спричинить «ланцюгову реакцію» на канонічній території Московського Патріархату. В інших країнах також виникне курс на автокефалію, де Православ’я не є історично домінуючою конфесією і де Церква не є настільки потужною, як в Україні. Православна Церква не зможе там вистояти і розчиниться серед інших конфесій. Крім того, автокефалія УПЦ призведе у колишніх республіках до розколу за національною і мовною ознакою, при тому, що у православні храми ходять люди різних національностей. Це загострить і без того складні міжнаціональні відносини [4, № 7, с. 14; № 8, с. 3–5].
  14. Автокефалія УПЦ матиме вплив на стан всього Православ’я. Вона ослабить Руське Православ’я, яке є гарантом всеправославної єдності, що особливо важлива у даний час [4, № 7, с. 17; № 8, с. 5].

 

Таким чином, на основі наведених міркувань та контраргументів, учасники Собору висловилися, що надання автокефалії УПЦ в даних історичних умовах недоцільне і передчасне [4, № 7, с. 12–13, 15–16, 20]. При цьому принципову згоду з наданням автокефалії УПЦ або не заперечення проти неї по суті висловили митрополит Воронезький і Ліпецький Мефодій (Нємцов), архієпископ Віленський і Литовський Хризостом (Мартишкін), архієпископ Алма-Атинський і Семипалатинський Алексій (Кутєпов), єпископ Кіровоградський і Миколаївський Василій (Васильцев) [4, № 7, с. 12–14, 16]. Зазначити у соборних постановах, що питання автокефалії УПЦ залишається відкритим, просили єпископ Уральський і Гур’євський Антоній (Москаленко) та єпископ Волинський і Луцький Варфоломій (Ващук) [4, № 8, с. 5]. Серед українських архієреїв вказували на передчасність автокефалії або висловлювали сумніви щодо неї митрополит Агафангел (Саввін), архієпископ Вінницький і Брацлавський Феодосій (Дикун), єпископ Кіровоградський і Миколаївський Василій (Васильцев), єпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій (Березовський), єпископ Переяслав-Хмельницький Сергій (Генсицький) [4, № 7, с. 14–15, 18; № 8, с. 3].

 

Після того, як усі бажаючі виступили на Соборі, слово взяв Патріарх Алексій ІІ, який підбив підсумок дискусії і висловив своє бачення питання. Патріарх мав сумніви, що автокефалія УПЦ вирішить усі її проблеми, оскільки попереднє надання незалежності в управлінні не принесло очікуваного результату. При цьому він визнавав, що надання автокефалії частині Церкви – це природній процес, проте цей процес повинен розділятися віруючими та кліром, а не йти зверху під тиском. Патріарх констатував відсутність спільного бачення щодо автокефалії в різних регіонах України. Водночас, наявними були факти розповсюдження циркулярів про збір підписів за автокефалію, які виключали вільне волевиявлення, а також факти розправи з противниками автокефалії: масові відлучення від причастя, заборони у священнослужінні і позбавлення сану. Це свідчить про неготовність народу і кліру до автокефалії та про політичне втручання у внутрішні справи Церкви [4, № 8, с. 6].

 

Патріарх вказав на загрозу кількох розколів в Україні у разі надання автокефалії. У Чернівецькій єпархії 104 румуномовні парафії ставили питання про утворення для них окремої єпархії під Патріаршим омофором, в іншому разі вони мали намір увійти до складу Румунського Патріархату. В деяких єпархіях окремі парафії та цілі благочиння заявляли, що підуть в юрисдикцію РПЦЗ. Це все покладає відповідальність за долю Церкви перед Богом, віруючим народом та історією. Для проголошення автокефалії потрібна спокійна і стабільна суспільно-політична обстановка. У час руйнування економічних, національних та міжособистісних зв’язків, виснаженості від протистоянь і розділень, народ бажає зберегти єдність Церкви. Необхідно також усвідомлювати, що внутрішнє життя Церкви не збігається з політичними процесами. Тому утворення 15 незалежних держав на уламках СРСР не означає необхідність утворення 15 автокефальних Церков. Надання УПЦ автокефалії сьогодні буде неоднозначно сприйняте в Україні та породить небезпечний розвиток подій в колишніх радянських республіках. На завершення, Патріарх запевнив, що у Соборних документах ставлення до автокефалії буде принципово позитивним, але до його розгляду необхідно буде повернутися [4, № 8, с. 6–7]. Відповідне рішення, разом із констатацією різних позицій, було внесене до Визначення Архієрейського Собору від 2 квітня 1992 р. [6, с. XI–XII].

 

Таким чином, намагаючись дати відповіді на питання, поставлені на початку, можемо зробити наступні висновки. Священноначалля РПЦ не ухилялося від розгляду питання про автокефалію УПЦ. Відповідні матеріали вивчалися усім єпископатом, після чого обговорювалися на Архієрейському Соборі 31 березня –5 квітня 1992 р. протягом двох днів. Аргументи, якими тоді обґрунтовувалася несвоєчасність дарування автокефалії УПЦ, враховували традиційний зв’язок східних слов’ян, історичні прецеденти, міжнародну ситуацію, внутрішню конфронтацію в Україні, церковно-державні відносини, міжнаціональну кризу в колишніх радянських республіках та необхідність Церкви спільно відповідати викликам сучасності. При цьому як серед прихильників автокефалії УПЦ в принципі, так і серед прихильників її завчасності були і українські, і неукраїнські архієреї.

 

Автокефалія УПЦ не вважалася чимось принципово неможливим. Проте її надання були визнано несвоєчасним за тодішніх обставин. Оцінюючи сучасний стан УПЦ, можемо з впевненістю стверджувати, що починаючи з 1992 р., наша Церква ще більше зміцнилася у своїй внутрішній самодостатності, зросла кількісно і якісно. Багато контраргументів стосовно її автокефалії вже не мають своєї колишньої ваги. Зокрема, народи колишнього СРСР знайшли можливість комунікації і співробітництва, збереження культурних і дружніх зв’язків незважаючи на незалежний статус своїх держав. У колишніх радянських республіках встановилися різноманітні форми церковного самоуправління відповідно до внутрішніх потреб і можливостей. З’явилися самокеровані Православні Церкви у Латвії (11 серпня 1992 р.), Молдові (5 жовтня 1992 р.) та Естонії (26 квітня 1993 р.), були сформовані митрополичі округи у Казахстані (7 травня 2003 р.) та Середній Азії  (27 липня 2011 р.). За останні 30 років процес визначення релігійно-конфесійної приналежності населення України вже завершився і не виглядає апокаліптично, як це було після 70 років державного атеїзму. За останні роки Українська Православна Церква здобула безцінний досвід і довела свою спроможність вистоювати у складних ситуаціях і захищатися у правовому полі та на міжнародному рівні.

 

Пройшло майже три десятиліття, проте, як і у 1992 р., сьогодні позитивне вирішення питання автокефалії ще досі потребує часу, ґрунтовного переосмислення і, найголовніше – аполітизації. Допоки не відійдуть у минуле все те ж втручання держави у внутрішні справи Церкви, спекуляція політиків на релігійних почуттях вірян, доти питання автокефалії залишатиметься відкритим. Воно повинно вирішуватися виключно у Церкві і Церквою з урахуванням наявності спільної позиції серед єпископату, духовенства і віруючих, яка в наш час має виразне регіональне забарвлення та різноголосся. Тому слід констатувати, що нинішній статус УПЦ як самостійної і незалежної у своєму управління станом на сьогодні є найбільш оптимальним. Він дійсно забезпечує прийняття незалежних кадрових, господарських та фінансово-економічних рішень для повноцінного життя Церкви і водночас здатен зберігати церковну цілісність України та об’єднувати її православних віруючих різних національностей і суспільно-політичних уподобань.

 

 

Список використаних джерел:

  1. «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква»: Історико-канонічна декларація Архієрейського Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату від 19 квітня 2007 року. К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2007. 168 с.
  2. Архиерейский Собор Русской Православной Церкви // Журнал Московской Патриархии. 1992. № Официальная часть. С. II.
  3. Володимир, Митрополит Київській і всієї України. Українська Православна Церква на межі тисячоліть: здобутки та виклики // Українська Православна Церква на межі тисячоліть: Документи і матеріали. К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2012. С.95–128.
  4. Из выступлений участников Архиерейского Собора Русской Православной Церкви [31 марта – 5 апреля 1992 г.] // Журнал Московской Патриархии. 1992. № 7. С.11–20; № 8. С.3–8.
  5. Комаров Е. Церковь сохранила единство // Журнал Московской Патриархии. 1992. № 7. С.4–11.
  6. Определение Архиерейского Собора Русской Православной Церкви [2 апреля 1992 г.] // Журнал Московской Патриархии. Официальная часть. 1992. № 6. С.XI–XII.
  7. Определение Священного Синода [Русской Православной Церкви, 25–27 декабря 1991 г.] // Журнал Московской Патриархии. Официальная часть. 1992. № 3. С.5–11.
  8. Определения Собора по вопросу полной самостоятельности Украинской Православной Церкви // Православный Вестник. 1992. № 1. С.5–7.

 

 

✅Підписуйтесь на телеграм-канал КДА: https://t.me/kdaiskievua

1059

ДОДАТКОВІ ДОКУМЕНТИ