Календар новин

2017
липня
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

Икона дня

Календарь

Головна АКАДЕМІЯ І СЕМІНАРІЯ Історія

Історія

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Я часто думал и заботился о том,
чтобы в школах не только преподавались внешние науки,
но и тем более и выше всего поставлялось благочестие,
которое должно вкореняться и посеваться
в ваших молодых сердцах, так как без этого
всякая мудрость есть глупость пред Богом.

Святитель Петр Могила

Майже чотирьохсотлітня історія Київських духовних шкіл розпочиналася в той час, коли конфесійна ситуація на європейському континенті була надзвичайно складною та водночас динамічною. У XVI столітті хвилі протестантської Реформації, а потім католицької Контрреформації, нахлинувши на Польсько-Литовську державу, до складу якої входила майже вся Південна й Західна Русь, істотно ускладнили життя православних християн. Одним із викликів для Православної Церкви став новий підхід до освіти. З одного боку, єзуїти, а з іншого — протестанти всюди відкривали загальнодоступні школи, в яких використовувалися новітні педагогічні методики. Православним же, по суті, нічого було їм протиставити, оскільки на той час у них ще не сформувалася власна освітня традиція. Тому створення шкільної системи, орієнтованої на православні цінності, стало життєвою необхідністю для руського населення Речі Посполитої.

Однією з перших спроб вирішити це завдання була ініціатива князя Василя-Костянтина Острозького: 1576 року він відкрив у своєму родовому маєтку в Острозі греко-слов'янську школу, яку сучасники називали Академією. Однак головну роль у становленні системи шкільної освіти в Україні відіграв братський рух. Саме православні братства, що створювалися в українських, білоруських і литовських містах, стали засновниками цілої мережі народних шкіл. 1585 року була відкрита братська школа у Вільні (сучасний Вільнюс), а наступного року розпочала роботу Львівська школа, яка стала першою братською школою на українських землях. До початку XVII століття на території Речі Посполитої існувало вже близько тридцяти таких шкіл.


Київська братська школа

Спочатку Київ був осторонь від братського руху. Наприкінці XVI століття древня столиця Русі переживала повний занепад. Після проголошення Брестської унії (1596 рік) Київ залишився без православного митрополита, і собор Святої Софії став кафедрою греко-католицьких ієрархів. Духовне й культурне відродження Києва пов'язане з ім'ям архімандрита Єлисея (у схимі — Євфимія) Плетенецького, який 1599 року став настоятелем Києво-Печерської Лаври. Його зусиллями Лаврі вдалося повернути колишню славу. Отець Єлисей заснував Лаврську друкарню, а також зібрав у Києві гурток вчених проповідників, перекладачів, іконописців і друкарів. Його сподвижниками були монах (згодом — архімандрит) Захарій Копистенський, ієромонах (згодом — протосингел) Памво Беринда, священик Іоанн Борецький (згодом — Київський митрополит Іов), священик Лаврентій Зизаній та інші відомі вітчизняні церковні й культурні діячі того часу.

Цілком імовірно, що саме в колі прибічників архімандрита Єлисея і народилася думка створити Київське братство й заснувати при ньому школу. Ідея була реалізована завдяки сприянню знатної киянки Галшки (Єлизавети) Василівни Гулевичівни-Лозчиної. 14 жовтня 1615 року Галшка Гулевичівна підписала грамоту про передачу «правовєрним християнам народу руського» ділянки землі на Подолі, з усіма будівлями й прибутками, для заснування Богоявленського монастиря й школи для дітей всіх станів. Буквально наступного дня тут оселилися монахи на чолі з Ісаєю Копинським, а через декілька тижнів при монастирі відкрилася школа. До початку 1616 року було засноване й Київське Богоявленське братство. Перший список членів братства, який дійшов до нас, датований 4 січня 1616 року. Братство взяло на себе фінансування школи, а також підбір вчителів для неї. Братчики призначали й ректора школи. На навчання приймалися діти як духовенства, так і шляхтичів, міщан і козаків. У братській школі вивчалися початки православного віровчення, слов'янська, польська, грецька й латинська мови, а також основи риторики.

Особливу роль в історії становлення Київської школи зіграв гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Близько 1620 року він разом із усім запорізьким військом вступив у Київське братство й тим самим взяв під свій захист й опіку православне населення Києва. Гетьман також став головним жертводавцем Братського монастиря. Завдяки його підтримці 1620 року Єрусалимський Патріарх Феофан відновив православну ієрархію в Київській митрополії. Під час перебування в Києві Патріарх Феофан жив у Богоявленскому монастирі. Він відвідав зведений тут (тоді ще дерев'яний) монастирський храм, школу й дім для прочан. Своєю грамотою від 26 травня 1620 року Патріарх Феофан надав Києво-Братському монастирю ставропігійний статус.

10 квітня 1622 року Петро Сагайдачний помер. Його поховали на території Братського монастиря поблизу споруджуваного кам'яного собору. З віршів, складених ректором школи Касіяном Саковичем на поховання гетьмана, ми дізнаємося, що біля його труни стояло двадцять учнів школи.

1629 року Київське братство одержало «дозвільну грамоту» польського короля Сигізмунда III, що узаконила цей освітній заклад. Проте вже 1630 року школа зазнала серйозного випробування. Того року в Києві лютувала епідемія моровиці. Це змусило ректора Фому Івлевича призупинити заняття й тимчасово розпустити школу. Сам ректор разом з частиною студентів виїхав за три версти від Києва в село Юр'ївка, де жив митрополит Іов Борецький. І хоча в січні 1631 року заняття були відновлені, школа перебувала в помітному занепаді. Подальша історія Київської братської школи нерозривно пов'язана з ім'ям митрополита Петра Могили.


Святитель Петро Могила

Майбутній Київський митрополит народився 1596 року в сім'ї молдавського господаря Симеона Могили. Після смерті батька (1607) його сім'я перебралася на захід нинішньої України. Спочатку Петро ймовірно навчався у Львівській братській школі, а потім продовжив свою освіту в європейських університетах. Після навчання молодий шляхтич деякий час служив у польській армії. Згодом, залишивши військову службу, він прийняв чернечий постриг. 1627 року Петра Могилу обирають архімандритом Києво-Печерської Лаври. Влітку 1631 року архімандрит Петро запросив зі Львова до Києва двох вчених іноків: Ісайю Трофимовича й Сильвестра Косова. Восени того ж року вони відкрили школу в Києво-Печерській Лаврі, на навчання до якої було набрано близько сотні учнів. Нова школа розмістилася на території Троїцького лікарняного монастиря Верхньої Лаври (на північ від Святих врат). Ісайя Трофимович став ректором школи, а Сильвестр Косов — префектом. Архімандрит Петро і його сподвижники мали намір створити школу, яка б за своїм рівнем не поступалася європейським аналогам. Тому насамперед вони орієнтувалися на польські освітні заклади. У Лаврській школі основний акцент був поставлений на викладання латинської й польської мов.

Але кияни були категорично налаштовані проти такого характеру навчання в Лаврі. Щоб запобігти неминучому конфлікту, 30 грудня 1631 року архімандрит Петро підписав з братчиками акт про об'єднання двох шкіл. Документ передбачав, що об'єднані школи очолить Петро Могила. Місцем розташування школи залишався Братський монастир. На початку 1632 року рішення про об'єднання шкіл було підтверджено Київським митрополитом Ісаєю Копинським і гетьманом Іваном Петражицьким. З цього часу школа йменувалася Київською колегією.

3 листопада 1632 року на конвокаційному сеймі у Варшаві православні депутати обрали Петра Могилу митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. На початку квітня 1633 року було отримано затвердження цього вибору від Константинопольського Патріарха Кирила Лукаріса, і 28 квітня 1633 року в Успенській братській церкві у Львові відбулася єпископська хіротонія Петра Могили.

Повернувшись до Києва, святитель Петро провів реформу братської школи. До програми навчання було введено арифметику, геометрію, музику, поезію, астрономію, діалектику. Як і раніше, основна увага приділялася викладанню латинської та польської мов, оскільки вони відкривали православним студентам доступ до європейської науки. У кількох містах святитель Петро відкрив нові школи, які фактично стали філіями Київської колегії.

Щоб зробити з Київської колегії повноцінний вищий навчальний заклад — Академію, про яку мріяв митрополит Петро, необхідно було одержати від польської влади дозвіл на відкриття в ній вищого класу — богословського. Король же Владислав не дозволив викладати в Києві науки, вищі за діалектику й логіку. Тому повноцінну богословську освіту випускники Київської колегії змушені були здобувати в католицьких Академіях Польщі та західноєвропейських держав. Усе це зумовило глибоке проникнення латинської схоластики в православну церковну науку. Пізніше дослідники назвуть це явище «латинським полоном» православного богослов'я.

Спочатку Київська колегія знаходилась в будинку, який братству подарувала Галшка Гулевичівна. У 30-ті роки XVII століття поблизу нього була зведена ще одна будівля, в якій окрім навчальних кімнат розмістилася домова церква в ім'я святих Бориса й Гліба, а також трапезна. Ця будівля залишалася головним навчальним корпусом колегії аж до початку XVIII століття. Пізніше вона була перебудована у Свято-Духівську церкву.

Святитель Петро завжди піклувався про Київську школу. У своєму заповіті він передав Братському монастирю кілька сіл, вотчин, будинків і дворів, сімейний срібний посуд, митрополиче облачення й митру, прикрашені сімейними коштовностями, срібний хрест, сакос і, що неабияк важливо, свою бібліотеку, що нараховувала 2 131 книгу. Колегію святитель називав у заповіті єдиним справжнім надбанням свого життя й слізно просив виконавців заповіту зберегти її навіки. Помер святитель Петро в ніч на 1 січня 1647 року й був похований в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. В пам'ять про нього Київську колегію стали називати Могилянською.


Києво-Могилянська колегія у 1647—1701 роках

Друга половина XVII століття — час великих змін у житті України. Через рік після смерті святителя Петра розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Після підписання Переяславської угоди 1654 року Київ став прикордонним містом і протягом кількох десятиліть жив під постійною загрозою зруйнування.

6 вересня 1658 року гетьман Іван Виговський підписав у місті Гадяч договір з представниками польського короля Яна II Казимира, що передбачав створення федерації трьох рівноправних держав: Польщі, Литви й Великого князівства Руського. В одній зі статей документа зазначалося, що відтепер Київська школа отримує всі права вищого навчального закладу і стає Академією. На практиці цей договір не був реалізований. Більше того, союз, укладений Іваном Виговським з Польщею, призвів до військового зіткнення з Москвою. 1659 року під час воєнних дій будівлі Братського монастиря були майже повністю знищені, і колегія закрилася на кілька років. Роботу школи вдалося відновити лише 1662 року. Але вже 1665 року Київ пережив чергове руйнування, після якого ректор колегії Іоанникій Галятовський змушений був залишити Київ і три роки мандрував землями Волині й Литви у пошуках для себе нового притулку. Усе це призвело до повного занепаду школи. 1666 року у відповідь на прохання гетьмана Івана Брюховецького допомогти відновити зруйновану Київську колегію Московський уряд заявив про намір не відновити, а повністю її скасувати. Від закриття школу врятувало лише заступництво київського воєводи Петра Шереметєва.

1686 року Константинопольський Патріарх Діонисій IV санкціонував перехід Київської митрополії до складу Московського Патріархату. Того ж року Московська держава підписала «Вічний мир» з Польщею, що поклало край зазіханням поляків на Київ і спричинило нові зміни у житті Київської колегії. 1689 року її ректор Іоасаф Кроковський (згодом — митрополит Київський) уперше прочитав тут повний курс богослов'я.

1693 року до Москви відправилося посольство від Київської колегії, яке спромоглося отримати від царів Петра й Іоанна Олексійовичів дві важливі грамоти (обидві датовані 11 січня 1694 року). Перша з них затвердила за Братським монастирем всі його маєтки, а друга надала колегії право викладати богослов'я, приймати на навчання дітей всіх станів, у тому числі й тих, що приїжджали з-за кордону (насамперед з Польщі), й затвердила за Київською школою право на внутрішню автономію. Незважаючи на те, що за обширом отриманих прав Могилянська колегія відтепер цілком відповідала Академіям, хоча формально статус Академії тоді їй ще не був наданий. Тому 1701 року Київський митрополит Варлаам Ясинський звернувся до царя Петра I з проханням про дарування Київській колегії повних прав Академії. У той час фаворитом Петра був вихованець Київської школи митрополит Стефан Яворський. Саме його вплив на царя виявився вирішальним у задоволенні прохання митрополита Варлаама: 26 вересня 1701 року Петро I видав грамоту, в якій Київська школа була офіційно визнана Академією.

У Київській колегії другої половини XVII століття було три групи класів: нижчі, середні й вищі. До нижчих класів належали інфима, граматика й синтаксисма; до середніх — піїтика та риторика; до вищих — філософія, а з 1689 року ще й богослов'я. У системі навчання центральне місце посідала латинська мова. Характерною рисою процесу навчання була його насиченість елементами католицької схоластики. У філософії панували категорії Арістотелевої логіки, а богослов'я орієнтувалося на твори Фоми Аквінського. Викладання риторики базувалося на латинських посібниках з ораторського мистецтва, в яких значна перевага надавалася не змісту, а формі публічного мовлення.

Вчителі й наставники Київської колегії завжди прагнули не тільки дати студентам ґрунтовні знання, а й виховати в них істинне благочестя. У XVII столітті зі стін Київської школи вийшло кілька ієрархів, прилічених Церквою до лику святих, яких нині глибоко шанує православний народ. Це святителі Феодосій Чернігівський, Димитрій Ростовський, Інокентій Іркутський.

Очолював колегію ректор, який одночасно був й ігуменом Києво-Братського монастиря. Він обирався братією обителі і потім затверджувався Київським митрополитом. Ректор здійснював загальне керівництво навчальним процесом, а також відав усіма справами монастиря. Крім того він розглядав усі скарги, що надходили на студентів від міської влади й міщан, а також улагоджував конфлікти між префектом і викладачами. Префект був другою за статусом посадовою особою в колегії. Він безпосередньо керував навчальним процесом і стежив за дисципліною. Саме префект проводив співбесіди з юнаками, які виявляли бажання навчатися в колегії, і зараховував їх у той чи інший клас. Він також спостерігав за бурсами (студентськими гуртожитками) і будинками, в яких квартирували студенти. Учителями колегії ставали її кращі випускники. Як правило, вони були насельниками Братського монастиря.

У Києво-Могилянській колегії дістали освіту не тільки відомі церковні діячі, а й переважна більшість української дворянської аристократії та козацької старшини. Так, вихованцями Київської школи були майже всі українські гетьмани, починаючи з Юрія Хмельницького (1657, 1659—1668, 1677—1681) і аж до останнього гетьмана — Данила Апостола (1727—1734). Кількість студентів за життя святителя Петра Могили, очевидно, сягала кількох сотень осіб. Під час військових потрясінь 1650—1670-х років навчальні аудиторії спорожніли. Однак з середини 1680-х років кількість вихованців колегії стрімко зростала й до 1700 року становила вже близько двох тисяч осіб.

З перших десятиліть існування Київської колегії в ній зароджуються свої традиції, які згодом стануть її обличчям. Одна з таких традицій — публічні диспути, що проходили наприкінці навчального року й в особливі пам'ятні дні. Богословські тези, що обговорювалися на цих диспутах, видавалися у вигляді гравюр. Також у Київській колегії силами студентів регулярно організовувалися театралізовані вистави, сценарії для яких писали професори.

У 1693—1695 роках у Братському монастирі на кошти гетьмана Івана Мазепи був побудований величний Богоявленський собор, що став однією з кращих будівель Києва у стилі бароко. На жаль, до наших днів цей храм не зберігся. Він був зруйнований 1933 року.

Головною святинею монастиря була чудотворна Братська ікона Пресвятої Богородиці. Колись цей образ перебував у храмі святих Бориса й Гліба у Вишгороді. За переказами, коли 1662 року Вишгород був розорений кримськими татарами, ікона приплила водами Дніпра до київського Подолу й зупинилася напроти Братського монастиря. Ченці перенесли святиню до монастирського храму. Згодом ікона була прикрашена срібною оправою із численним дорогоцінним камінням. До революції в Київській Академії існувала традиція щосуботи звершувати акафіст перед цим чудотворним образом.


Києво-Могилянська Академія у 1701—1760 роках

У першій половині XVIII століття Києво-Могилянська Академія сягнула свого розквіту, ставши найпрестижнішим навчальним закладом Російської імперії. Слава про неї поширилася й серед православних народів на Балканах, представники яких регулярно поповнювали склад її студентів.

Петро I вважав Київську школу визначною кадровою кузнею для запровадженої ним державної реформи. Перший російський імператор був схильний призначати могилянців на єпископські кафедри по всій країні. Випускниками Київської Академії були місцеблюститель Московського Патріаршого престолу митрополит Стефан Яворський і один із найближчих сподвижників Петра архієпископ Феофан Прокопович. 1709 року під час свого перебування в Києві імператор особисто відвідав Академію.

Прихильною до Києво-Могилянської Академії була й дочка Петра ― імператриця Єлизавета Петрівна (1741—1761). У роки її царювання практично всі єпископські кафедри Руської Православної Церкви займали випускники київської школи. Влітку 1744 року імператриця під час свого перебування в Києві двічі відвідувала Академію. На честь її візиту був організований урочистий диспут.

1732 року Святіший Синод завдяки клопотанням Київського митрополита Рафаїла Заборовського присвоїв ректорам Академії почесний титул архімандритів. Деякі з ректорів досягли єпископського сану й стали відомими церковними діячами. Такими були, зокрема, архієпископ Білоруський Георгій Кониський, архієпископ Московський Іосиф Волчанський, архієпископ Санкт-Петербурзький Сильвестр Кулябка.

В XVIII столітті повний курс навчання в Академії становив дванадцять років і розділявся на вісім класів. Спочатку йшли чотири граматичні класи: фара, інфима, граматика й синтаксисма. На цьому рівні вивчалися церковнослов'янська, «прóста руська», польська, латинська й грецька мови. Далі йшов клас піїтики, тобто поетики ― мистецтва віршування. Наступним був клас риторики, де вивчалися теорія й практика ораторського мистецтва.

Вищими вважалися класи філософії і богослов'я. Філософія містила не тільки основи логіки та діалектики, а й природничі науки (фізику, математику, астрономію, зоологію). У богословському класі вивчали догматичне й моральне богослов'я, церковна історія, герменевтика й пасхалія. Студенти-богослови також проповідували в храмах монастиря. До богословського класу вступали, як правило, лише ті студенти, які обирали для себе шлях пастирського служіння. Ті ж, кого приваблювала світська кар'єра, обмежувалися філософським класом.

Крім того, в Академії існували неординарні (необов'язкові) класи, до яких записувалися охочі вивчити алгебру, геометрію, оптику, гідростатику, цивільну й військову архітектуру, механіку, географію, нові європейські мови, малювання і ряд інших дисциплін. Загалом у XVIII столітті в Києво-Могилянській Академії викладали близько тридцяти предметів. Протягом навчального року щодня (крім недільних і святкових днів) у всіх класах було по вісім лекцій, тривалістю 60 хвилин кожна. Починалися вони о восьмій ранку і закінчувалися близько шостої вечора. Обідня перерва тривала дві години. У філософському й богословському класах продовжувалася традиція проведення диспутів, до участі в яких допускалися лише кращі студенти.

Загальна кількість студентів в Академії коливалася в різні роки від 800 до 1 100 осіб. Цікаво зазначити, що в Академії не існувало вікових обмежень для вступу. Тому в нижчих класах могли сидіти за партами як десятилітні юнаки, так і ті, кому було вже за двадцять. А випускникам богословського класу могло бути й понад тридцять років.

Гордістю Академії була її унікальна бібліотека. Збирання книг, започате в Київській колегії ще за життя Петра Могили, завжди вважалося пріоритетним завданням. Такі видатні вихованці Академії, як Єпифаній Славинецький, Симеон Полоцький, святитель Димитрій Ростовський, митрополити Іоасаф Кроковський, Варлаам Ясинський, Рафаїл Заборовський, Тимофій Щербацький і багато інших заповіли своїй alma mater особисті зібрання книг. 1780 року бібліотека нараховувала дванадцять тисяч томів.

У першій половині XVIII століття було збудовано два нових академічних приміщення. Одне з них ― так званий Мазепин навчальний корпус, зведений у 1703—1704 роках на кошти гетьмана Івана Мазепи. Спочатку це був одноповерховий будинок, розділений на шість класів і три сіни. 1740 року з ініціативи митрополита Рафаїла Заборовського корпус був перебудований. У результаті будинок став триповерховим. Зі східної сторони до нього була прибудована Благовіщенська конгрегаційна церква, яку митрополит Рафаїл урочисто освятив 1 листопада 1740 року.

1719 року на кошти, залишені митрополитом Іоасафом Кроковським, на території Братського монастиря була побудована дерев'яна бурса (студентський гуртожиток), що стала прихистком для частини студентів. Решта розміщалися при храмах на Подолі. Там вони співали і читали на церковних службах, а також були викладачами у парафіяльних школах, за що отримували крім житла їжу й невеличку платню.

Значну частину вихованців Академії становили іноземні студенти. До Києва на навчання приїздили серби, греки, чорногорці, румуни, а також вихідці з Угорщини (жителі сучасної Закарпатської України). Основну ж масу іноземних студентів становили, звичайно, вихідці з Польщі. Це були православні слов'яни (білоруси й українці), які проживали в Речі Посполитій і перебували в канонічному підпорядкуванні Руської Православної Церкви. Щороку до Академії вступало близько сотні громадян Польщі. Після навчання в Києві ці студенти поверталися на батьківщину, де згодом ставали ревними захисниками православної віри.

За період 1700—1760 років майже 70 випускників Києво-Могилянської Академії досягли єпископського сану. Здійснюючи архієрейське служіння, могилянці в багатьох місцях відкривали навчальні заклади, орієнтуючись на київський взірець. Так з'явилися школи в Санкт-Петербурзі, Москві, Архангельську, Астрахані, В'ятці, Казані, Костромі, Могильові, Новгороді, Смоленську, Суздалі, Твері. Фактично вихідці з Києва заклали підвалини системи освіти в Російській імперії.

Також у цей період зі стін Києво-Могилянської Академії вийшло багато подвижників благочестя, прилічених Руською Православною Церквою до лику святих. Це святителі Іоанн Максимович, Філофей Лещинський, Іоасаф Білгородський, Павло Конюскевич, Георгій Конисський, Софроній Іркутський, Арсеній Мацієвич, преподобний Паїсій Величковський. З 1727 по 1730 роки в Академії також навчався Костянтин Політанський, який 1742 року в Константинополі прийняв мученицьку смерть. Вселенським Патріархатом він прилічений до лику святих.


Київська Академія у 1760—1817 роках

1762 року на Російський престол зійшла імператриця Катерина II. Вона досить неприхильно ставилася до українських архієреїв, підозрюючи їх в опозиційності до впроваджуваної нею церковної політики. Не благоволила імператриця і Київській Академії. 1763 року було скасовано щорічне грошове утримання, встановлене для Академії царською грамотою 1694 року. Випускники Академії були позбавлені колишнього привілею при призначенні на архієрейські кафедри. У 1760-ті роки була скасована традиція обрання ректора Академії. Відтепер він призначався розпорядженням Київського митрополита без попереднього узгодження кандидатури з викладацькою корпорацією.

1783 року на Київську кафедру був призначений митрополит Самуїл Миславський. Він прагнув привести академічну програму в повну відповідність з навчальними курсами Московського й Санкт-Петербурзького університетів. Митрополит наказав викладати небогословські предмети «на российском языке с наблюдением выговора, каков употребляется в Великороссии». 1784 року в Академії було введено вивчення російської словесності за підручниками, виданими в Москві. 1786 року митрополит розпорядився «присвоить Киевской Академии образ учения, для всех училищ в империи Российской узаконенный». Усе це призводило до поступового нівелювання особливих київських освітніх традицій.

1786 року під час секуляризації церковних земель був закритий Києво-Братський монастир. Так перервався споконвічний зв'язок Академії з цією обителлю. Тепер ректорами Академії ставали намісники інших київських монастирів. Сам Києво-Братський монастир був відновлений лише 1799 року.

Оскільки за часів Катерини II українське дворянство й козацька старшина воліли віддавати своїх дітей на навчання в університети, у Київській Академії поступово збільшується відсоток представників духовного стану. На початку XIX століття вже понад 80 % студентів Академії становили діти із сімей духовенства, а 1816 року таких було 1 080 з 1 152 учнів. Таким чином, Києво-Могилянська Академія практично втратила свій всестановий характер, поступово перетворившись на школу для дітей духовенства.

З 1760 по 1817 роки зі стін Академії вийшло чимало відомих людей. У єпископський сан за цей час було зведено близько 30 вихованців Київської школи. У 1783—1788 роках в Київській Академії навчався майбутній Константинопольський Патріарх Константин І (посідав Патріарший престол у 1830—1834, † 1839). У 1790-ті роки Академію закінчив відомий подвижник благочестя святитель Антоній Смирницький, єпископ Воронезький (1773—1846).

Випускники Київської Академії XVIII – початку XIX століть істотно вплинули на розвиток науки і мистецтва. Біля витоків української історичної науки стоять автори відомих козацьких літописів Роман Ракушка-Романовський («Літопис Самовидця»), Грирогій Грабянка та Самуїл Величко. Цю традицію продовжили могилянці В. Г. Рубан і М. М. Бантиш-Каменський. На початку XIX століття професор Академії М. Ф. Берлінський поклав зачаток вивченню київської старовини.

Вихованцем Києво-Могилянської Академії був і відомий філософ, поет, композитор і педагог Григорій Сковорода (1722—1794). Серед могилянців було чимало видатних медиків: перший теоретик акушерства в Російській імперії Н. М. Амбодик-Максимович, основоположник російської епідеміології Д. С. Самойлович, головний лікар Київського військового госпіталю М. М. Велланський та ін.

Київська Академія по праву вважається колискою як українського, так і російського театру. Вихованець Київської колегії Симеон Полоцький створив у Москві перший придворний театр. 1702 року святитель Димитрій Ростовський відкрив театр у Ростові, а 1703 року святитель Філофей Лещинський здійснив першу театральну постановку в Тобольську. Авторами драматичних творів були архієпископ Феофан Прокопович, святитель Георгій Кониський, архімандрит Сильвестр Ляскоронський, ієромонах Митрофан Довгалевський та інші могилянці.

Особливий внесок вихованці Академії зробили в музичну культуру України та Росії. Троє видатних композиторів Російської імперії XVIII – початку XIX століть ― М. С. Березовський, А. Л. Ведель і Д. С. Бортнянский ― дістали освіту саме тут.


Реформа Києво-Могилянської Академії (1817—1819 роки)

Імператор Олександр I, який зійшов на престол 1801 року, став ініціатором докорінної реформи як світської, так і духовної освіти в Російській імперії. 1808 року був виданий новий статут духовних шкіл, що передбачав три рівні в системі навчання. Початкова освіта здійснювалася в рамках духовних училищ, середня ― в Духовних Семінаріях, а вища ― у Духовних Академіях. Строк навчання в Академії становив відтепер чотири роки: два класи по два роки. Перший клас іменувався філософським, другий ― богословським. Уже 1809 року новий устав був запроваджений у Петербурзькій Академії, а 1814 року ― у Московській, яка тоді ж перемістилася з Москви до Троїце-Сергієвої Лаври.

На момент прийняття нового статуту Києво-Могилянська Академія перебувала в глибокій кризі. Це зумовлювалося тим, що, прагнучи за традицією викладати учням усі основні науки, керівництво Академії постійно збільшувало кількість загальнообов'язкових предметів ― як виявилося, не на користь якості засвоєння базових дисциплін. Крім того, у Київській Академії не було чіткого розмежування початкового, середнього і вищого рівнів освіти. Тут одночасно вивчали й ази грамотності, і найвище богослов'я ― явний анахронізм для ХІХ століття.

На межі XVIII—XIX століть помітно погіршилося й матеріальне становище Академії. Коштів, що виділялися на її утримання з державної скарбниці, було недостатньо. До того ж 9 липня 1811 року в Братському монастирі сталася страшна пожежа, від якої дуже постраждали академічні будівлі. Грошей на ремонт в обителі не було.

Комісія духовних училищ при Святішому Синоді вирішила розділити Київську Академію на три незалежні навчальні заклади: училище, семінарію і Академію. У 1816—1817 роках Комісія розглянула конспекти лекцій викладачів Академії та дійшла невтішного висновку ― практично жоден з учителів старої Академії не був готовий до викладання за новою програмою. Було прийнято рішення в якості викладачів направити до Києва випускників реформованої Петербурзької Академії. Заповнити одразу всі вакансії петербуржцями було неможливо, тому 24 липня 1817 року Комісія духовних училищ постановила тимчасово закрити Київську Академію, залишивши на її площах лише училище й семінарію.

27 жовтня 1817 року розпочала свою роботу Київська Духовна Семінарія. Підготовка до відновлення Академії тривала близько двох років: перший набір студентів після перерви відбувся влітку 1819 року. Урочисте відкриття реформованої Академії припало на неділю 28 вересня 1819 року. Відтепер вона офіційно йменувалася Київською Духовною Академією і розташовувалася у своїх історичних корпусах на території Києво-Братського монастиря. Першим ректором реорганізованої Академії став випускник Санкт-Петербурзької Духовної Академії архімандрит Мойсей (Богданов-Платонов-Антипов). Із дореформеного педагогічного складу до нової школи був зарахований лише один викладач ― ієромонах Кирил (Куницький).


Київська Духовна Академія у 1819—1869 роках

Відповідно до нового статуту на чолі Академії, як і раніше, стояв ректор. Він призначався Святішим Синодом за поданням Київського митрополита. Ректор за традицією був одночасно і професором богослов'я. До його обов'язків входив керівницький нагляд за всіма частинами академічного управління (навчальною, виховною та економічною). Другою посадовою особою в Академії був інспектор, який відповідав насамперед за дисципліну студентів. Отримання, зберігання й витрата коштів, які виділялися для забезпечення життєдіяльності Академії, входили до обов'язків економа.

Особливе місце в структурі Академії займала конференція — орган періодичного скликання, до складу якого входили дійсні та почесні члени, а також члени-кореспонденти. На зборах конференції провадилися випускні іспити й приймалися рішення про присвоєння вчених ступенів.

Набирали студентів в Академію раз на два роки. Загальна їх кількість рішенням Комісії духовних училищ становила 120 осіб (60 ― у філософському й 60 ― у богословському класі).

У перші десятиліття існування реорганізованої Академії митрополичу кафедру в Києві посідали два видатні ієрархи ― митрополит Євгеній (Болховітінов, 1822—1837) і святитель Філарет (Амфітеатров, 1837—1858). Завдяки їхньому покровительству Академія знову стала одним з кращих вищих духовних навчальних закладів православного світу.

Найвидатнішим ректором цього періоду безумовно був святитель Інокентій (Борисов), який очолював Академію з 1830 по 1839 роки (з 1837 року ― у єпископському сані). Його лекції стали важливим внеском у розвиток вітчизняної богословської науки. Значною мірою саме завдяки йому остаточно сформувалася російська богословська термінологія, що дозволило повністю відмовитися від латинської мови у викладанні філософських і богословських дисциплін. Святитель Інокентій запровадив у життя Академії традицію урочистого поминання засновників і благодійників школи в день кончини митрополита Петра Могили (31 грудня). 1837 року він заснував у Києві журнал «Воскресное чтение», що видавався, головним чином, силами академічної корпорації. У роки ректорства святителя Інокентія знову досягли колишньої величі богослужіння в храмах Братського монастиря, які відвідували численні мешканці Києва і прочани.

Протягом першого п'ятдесятиріччя існування Київської Духовної Академії навчальний процес у ній неодноразово зазнавав змін. Так, приміром, 1825 року з ініціативи митрополита Євгенія до навчальної програми було введено викладання польської мови. 1837 року канонічне право було виділено в окремий предмет. 1841 року такий же статус отримала російська громадянська (у нижчому класі) і церковна (у вищому класі) історія. 1843 року з ініціативи святителя Філарета (Амфітеатрова) у навчальний курс були введені основи педагогіки. 1848 року, коли стало очевидним, що випускники Семінарій недостатньо добре володіють латиною, до академічної програми знову була введена латинська мова. Наприкінці 1840-х років у Київській Духовній Академії викладалося 28 загальнообов'язкових предметів. Це змусило адміністрацію переглянути розклад і скоротити тривалість кожної лекції з двох годин до дев'яноста хвилин.

У 1822—1825 роках за проектом архітектора Л. Шарлеманя був побудований новий академічний корпус, в якому розташувалися не тільки навчальні аудиторії, а й квартири професорів і студентський гуртожиток. У 1863—1864 роках корпус був перебудований у стилі пізнього класицизму.

Уже в перші десятиліття існування реформованої Академії були закладені основи її наукової діяльності в різних галузях богословської науки. Родоначальником власне богословської школи в оновленій Академії став її перший ректор ― архімандрит Мойсей. Наслідуючи давні традиції, він викладав догматику латиною. Російською отець Мойсей читав лише лекції зі Святого Письма. Остаточно російська мова у викладанні богослов'я закріпилася лише в роки ректорства святителя Інокентія (Борисова). Розквіту київська богословська школа досягла в особі єпископа Сильвестра (Малеванського), який розпочав свою педагогічну діяльність 1857 року. Саме йому належить найфундаментальніший із російськомовних курсів догматики ― п'ятитомний «Опыт православного догматического богословия (с историческим изложением догматов)».

Першим професором філософії в реформованій Академії став І. М. Скворцов, який пізніше служив кафедральним протоієреєм Київського Софійського собору. Згодом на кафедрі філософії трудилися такі відомі дослідники, як архімандрит Феофан (Авсенєв), Д. В. Поспєхов, С. С. Гогоцький, П. Д. Юркевич, М. М. Троїцький. Випускники Київської Духовної Академії також були професорами філософії в Київському, Московському та Казанському університетах.

У 1840-х роках започатковується формування історичної школи в Київській Духовній Академії. Першим бакалавром російської громадянської та церковної історії (в 1841—1842 роках) був ієромонах Макарій (Булгаков), згодом видатний ієрарх, історик і богослов. З 1853 року на кафедрі російської церковної історії працював ще один видатний вчений — професор І. І. Малишевський, автор близько п'ятиста творів як з російської, так і загальної церковної історії. Вивченням історичного минулого Академії займався В. І. Аскоченський, який опублікував найдетальніше на той час дослідження з історії Київської Академії, що охоплювало період з початку XVII століття по 40-ві роки ХІХ століття.

Досить потужною була київська школа гомілетики. 1846 року професор Я. К. Амфітеатров видав свою відому працю з теорії церковної проповіді «Чтения по церковной словесности, или гомилетика», яка заклала підвалини самобутнього розвитку вітчизняної гомілетики. Його спадкоємцями по кафедрі були протоієрей Назарій Фаворов і В. Ф. Певницький, які також стали авторами класичних праць з гомілетики.

Важливою подією в науковому житті Академії було заснування академічного журналу. «Труды Киевской Духовной Академии» почали виходити 1860 року й досить швидко набули слави одного з найкращих богословських журналів Російської імперії.

За перші п'ятдесят років існування реформованої Академії понад 60 її вихованців і викладачів досягли єпископського сану. Багато випускників стали відомими ієрархами інших Помісних Церков. Серед них митрополит Бєлградський Михаїл (Йованович), митрополит Тирновський (Болгарська Православна Церква) Климент (Друмєв), єпископ Ставропольський (Румунська Православна Церква) Філарет (Скрибан-Попеску). Численні випускники і викладачі Академії цього періоду нині вшановуються в лику святих. Це святителі Інокентій (Борисов), Мелетій (Леонтович), Феофан Затворник та інші.


Київська Духовна Академія у 1869—1914 роках

30 травня 1869 року імператор Олександр II затвердив новий статут Духовних Академій. Його втілення привело до істотних змін в навчальному процесі. Головним нововведенням стало впровадження в Академіях спеціалізації. У вищих духовних школах відкривалося по три відділення: богословське, церковно-історичне й церковно-практичне, а всі навчальні дисципліни були розділені на дві групи: загальнообов'язкові та спеціальні, які власне й викладалися на відділеннях. Крім того, була введена нова процедура присвоєння вчених ступенів, що передбачала публічні захисти магістерських і докторських дисертацій. У Петербурзькій і Київській Академіях новий статут був запроваджений того ж 1869 року, а в Московській і Казанській ― 1870-го. Проте цей статут діяв порівняно недовго. Після вбивства 1881 року імператора Олександра II і сходження на престол Олександра III у Російській імперії знову взяли гору консервативні тенденції. Як наслідок 1884 року був запроваджений новий статут Духовних Академій, який відмінив більшість із нововведень 1869 року. Відділення припинили своє існування, і спеціалізація в Академіях була фактично скасована. Також були скасовані відкриті захисти дисертацій.

Впровадження в життя статутів 1869 і 1884 років викликало бурхливі дискусії про майбутнє духовної освіти. Серед професорів і викладачів Духовних Академій формується декілька ідейних напрямків, які по-різному бачили оптимальні шляхи розвитку духовної школи. Київській Духовній Академії завдяки зваженій позиції її професорів — архімандрита (згодом ― єпископа) Сильвестра (Малеванського), В. Ф. Певницького, І. І. Малишевського, М. Г. Ковальницького (згодом ― архієпископа Димитрія), вдалося запобігти різких коливань і забезпечити послідовність академічної традиції.

Бурхливі процеси громадського життя початку ХХ століття не могли не позначитися на стані Київської Духовної Академії. Під час революційних потрясінь 1905—1907 років серед київських професорів сформувалася «ліберальна партія», що виступала за корінну реформу Духовних Академій. На урочистому акті 26 вересня 1905 року молодий доцент В. І. Екземплярський виголосив промову «К вопросу об отношении нравственности к политике (нравственные нормы жизни и международные отношения)», що спричинила гострі дискусії в студентському середовищі. Студенти починають вимагати впровадження в академічне життя самоврядування («автономії») і вирішують бойкотувати заняття доти, поки їхні вимоги не будуть задоволені. У цій ситуації Рада Академії призупинила заняття й розпустила студентів до початку 1906 року.

У грудні 1905 року Рада прийняла проект нового статуту, що передбачав фактичне вилучення Академії з-під влади Київського митрополита, її безпосереднє підпорядкування Синоду, а також виборність ректора й інспектора (причому обраними на ці посади могли бути й світські особи). 31 серпня 1906 року в Раді таємним голосуванням інспектором Академії було обрано одного з активних прихильників реформ — професора В. П. Рибинського. А 6 вересня 1907 року в Києві вперше за всю історію вітчизняних духовних шкіл відбулося обрання ректора шляхом таємного голосування. Обраним виявився священик Олександр Глаголєв, екстраординарний професор кафедри давньоєврейської мови та біблійної археології. Однак Святіший Синод не затвердив отця Олександра на посаді ректора, наполягаючи на обранні кандидата з числа ченців. Нове голосування відбулося в Раді 19 грудня. Згідно з його результатами на посаду ректора було обрано єпископа Феодосія (Олтаржевського), який на той час був вікарієм Полтавської єпархії. У Петербурзі затвердили цей вибір.

1908 року Святіший Синод доручив Волинському архієпископу Антонію (Храповицькому) провести ревізію Київської Академії. Відгук владики Антонія про Академію виявився різко негативним. Викладацьку корпорацію він звинувачував у підтримці революційних настроїв і навіть у нігілізмі. Це змусило Академію виступити з публічним спростуванням обвинувачень, висунутих ревізором. 1910 року кілька професорів Київської Академії видали брошуру, у якій намагалися довести несправедливість тверджень архієпископа Антонія.

1910 року був запроваджений черговий статут Духовних Академій, що скасував ліберальні нововведення революційних років і відновив багато положень статуту 1884 року. Почалося очищення академічного середовища від прихильників реформи. 1912 року був відсторонений від викладання професор В. І. Екземплярський. Професор Н. І. Петров (один з ініціаторів видання брошури 1910 року) був відправлений у відставку, а М. М. Скабаланович позбавився місця на кафедрі догматичного богослов'я і став викладачем латини. У такому стані Київська Академія зустріла першу світову війну, яка відкрила найважчу пору в історії славетної духовної школи.

На межі ХІХ—ХХ століть спостерігалося постійне збільшення кількості студентів Академії. Штатна кількість студентів станом на 1869 рік мала становити 120 осіб. Статут 1884 року збільшив цю цифру до 180. А в переддень першої світової війни загальна кількість студентів становила вже близько 200 осіб. Традиційно високим був відсоток іноземних студентів. У Київську Академію, найпівденнішу з Духовних Академій Російської імперії, зазвичай приймали вихідців із Балкан і Близького Сходу (сербів, чорногорців, болгар, румун, греків, сирійців). Так, 1911 року з 209 студентів Академії 43 особи були іноземцями (10 греків, 11 болгар, 13 сербів, 5 румун, 2 чорногорця й 2 сирійці). Багато іноземних випускників Академії стали відомими діячами Помісних Православних Церков. Серед них авторитетний фахівець в галузі церковного права єпископ Далматинський Никодим (Мілаш), який закінчив Академію 1871 року. З 1900 по 1904 роки в Києві навчався ієромонах Досифей (Васич), який згодом став Загребським митрополитом (Сербська Православна Церква). У 1920-ті роки владика Досифей займався місіонерською діяльністю у Чехії, Моравії й Закарпатській Україні. Завдяки його зусиллям у Закарпатті почалося відродження Православ'я після кількох століть панування унії. Нині владика Досифей прославлений Сербською Церквою в лику святих.

У друге п'ятдесятиріччя існування Київської Духовної Академії богословська наука сягнула справжнього розквіту. Силами професорів і викладачів Академії був здійснений переклад на російську мову кількох книг Старого Заповіту, а також творів західних отців Церкви (Тертулліана, Арнобія, святителя Кіпріана Карфагенського, блаженного Августина, блаженного Ієроніма Стридонського).

Найвідомішими дослідниками Старого Заповіту в Києві були професори А. О. Олесницький, В. П. Рибинський і священик О. О. Глаголєв. У сфері вивчення Нового Заповіту, безперечно, найбільш плідним автором у Київській Академії був професор Д. І. Богдашевський (згодом — єпископ Василій). Він опублікував кілька монографій і десятки статей, присвячених різним аспектам вивчення Нового Заповіту.

Професори К. І. Скворцов, К. Д. Попов і М. М. Щеглов здійснили низку важливих досліджень творів святих отців. Проте, мабуть, найяскравішим патрологом київської школи був професор С. Л. Єпіфанович — видатний знавець спадщини преподобного Максима Сповідника. На жаль, Сергій Єпіфанович помер 1918 року у віці тридцяти двох років, у самому розквіті творчих сил.

У другій половині XIX століття в Київській Академії на фундаменті, закладеному професорами І. І. Малишевським і Ф. І. Терновським, формується авторитетна церковно-історична школа. До неї належали такі відомі вчені, як С. Т. Голубєв, М. І. Петров і протоієрей Федір Титов. Завдяки їм було опубліковано багато цінних історичних джерел. Їхні власні дослідження з церковної історії України XVI-XVIII століть не втратили актуальності й донині.

Академічні історики приділяли увагу й вивченню минулого самої Київської школи. Так, 1901 року з ініціативи ректора, єпископа Димитрія (Ковальницького), Рада Академії ухвалила рішення щодо підготовки до 300-літнього ювілею Київських духовних шкіл (його святкування було заплановано на 1915 рік) серії «Актов и материалов по истории Киевской Академии». Загалом світ побачили десять томів документів, що охоплюють період з 1721 по 1869 роки.

З київської школи вийшли відомі літургисти О. А. Дмитрієвський і М. М. Скабаланович. Моральне богослов'я в Академії протягом багатьох років викладав професор М. О. Олесницький (рідний брат А. О. Олесницького). На початку ХХ століття завдяки публікаціям, що мали широкий суспільний резонанс, здобув популярність інший викладач морального богослов'я — професор В. І. Екземплярський. Надзвичайно великий спадок в галузі теорії й історії церковної проповіді залишив професор В. Ф. Певницький. Він зробив спробу повністю відмовитися від схоластичних підходів у гомілетиці й повернутися до вчення святих отців про проповідь.

Традицію київської академічної філософської школи продовжували професори П. І. Ліницький (він працював в Академії з 1865 року) і П. П. Кудрявцев. Відомі праці з історії західних конфесій (про англіканство, методизм, баптизм, старокатолицтво) належать перу професора А. І. Булгакова — батька відомого письменника М. А. Булгакова.

1872 року при Академії було засновано Церковно-історичне й археологічне товариство, що займалося збиранням і вивченням пам'яток старовини. Тоді ж в Академії був відкритий Церковно-археологічний музей, що став першим у Російській імперії музеєм такого типу. Згодом він виріс в одне з найбільших в Європі зібрань церковних старожитностей. Значну частину експонатів музею становили пам'ятки українського походження. Відтак зібрання Київської Академії стало важливим фактором становлення й розвитку українознавства. Багаторічним секретарем товариства й доглядачем музею був професор М. І. Петров.


Занепад Академії (1914—1920 роки)

6 серпня 1914 року, тобто практично одночасно з початком першої світової війни, був призначений останній ректор дореволюційної Київської Духовної Академії ― єпископ Василій (Богдашевський), багаторічний професор кафедри Священного Писання Нового Заповіту. Його ректорство збіглося з періодом дійсно трагічних для Академії подій.

У вересні 1915 року, коли виникла небезпека окупації Києва німецькими військами, Святіший Синод прийняв рішення про евакуацію Київської Академії до Казані. Заняття припинилися, а академічні будівлі були реквізовані для військових потреб. Але повна евакуація проведена не була. Внаслідок цього Академії змушена була шукати притулок у різних приміщеннях на Подолі, а студенти жили на приватних квартирах.

На жовтень 1915 року було заплановано проведення масштабних ювілейних урочистостей у зв'язку з 300 річчям Київської Академії. Війна не дозволила реалізувати ці плани. Свято пройшло досить скромно: 15 жовтня після Божественної літургії, панахиди за покійними наставниками і молебню про здоров'я професорів і студентів був проведений урочистий акт. Професор протоієрей М. Гроссу зачитав актову промову про історію Київської Академії, а ректор єпископ Василій розповів про її заслуги перед Церквою й суспільством. Сподіванням щодо проведення 1916 року більш масштабних заходів, на жаль, не судилося здійснитися.

Лютнева революція 1917 року спричинила нові зміни в житті Академії. Наприкінці березня Святіший Синод видав Тимчасові правила для Духовних Академій. Одразу після цього в Києві прихильники освітньої реформи серед представників академічної викладацької корпорації створили комісію з вироблення нового академічного статуту. Було знову запропоновано підсилити в Академії самоврядування й виборні засади. Проте й ці спроби незабаром зазнали краху. Після приходу більшовиків до влади в Росії фінансування Київської школи з Петрограда повністю припинилося. Українська Центральна Рада, що вважала Академію реліктом старої імперської системи, також не поспішала надавати їй підтримку.

Якщо спочатку академічна професура досить стримано ставилася до українського національного руху, то після жовтневого перевороту в Петрограді й особливо після наступу на Київ більшовицьких військ у січні 1918 року, багато професорів Академії стали ставитися лояльно до української влади. Після державного перевороту в Києві 29 квітня 1918 року Академія підтримала уряд гетьмана Павла Скоропадського, вбачаючи в ньому союзника в захисті від можливої більшовицької агресії. Професори Академії взяли активну участь у роботі Міністерства сповідань у Гетьманському уряді. Глава цього міністерства, професор Київського університету В. В. Зеньковський (згодом — протоієрей, професор Свято-Сергієвського богословського інституту в Парижі), запропонував професору П. П. Кудрявцеву виробити тимчасовий статут Київської Академії, який би враховував нові політичні реалії. У липні 1918 року статут був підготовлений і прийнятий Радою Академії. У цьому документі зазначалося, що адміністративно Академія підкоряється Міністерству сповідань, а канонічно перебуває під владою Київського митрополита. Статут затвердив створення в Академії кількох нових кафедр: історії України, української мови, української літератури, західноруського права й історії Української Церкви. Новий статут був затверджений Радою Міністрів України й підписаний гетьманом П. Скоропадським.

1918 року була створена Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), першим президентом якої став В. І. Вернадський. Він намагався надавати можливу підтримку Київській Духовній Академії. Багато її професорів стали штатними співробітниками ВУАН, а професор М. І. Петров за свої заслуги в галузі україністики був обраний одним із перших дійсних членів ВУАН.

Однак Гетьманський уряд протримався при владі лише сім з половиною місяців. У грудні 1918 року гетьман П. Скоропадський покинув Україну разом з німецькими військами. З цього часу аж до середини 1920 року в Україні триває громадянська війна, а в Києві влада багаторазово переходить із рук у руки. За таких умов навчальний процес в Академії кілька разів припинявся. Відсутність фінансування й постійна нестача продуктів змушували студентів і професорів залишати Київ у пошуках їжі. Ще 1917 року припинилося видання «Трудов Киевской Духовной Академии». Крім того, Академія, як і раніше, не мала змоги розташовуватися у своїх історичних будинках. Вони так і не були їй повернуті після реквізиції 1915 року.

У лютому 1920 року Київський губвиконком реєструє Київське православне богословське товариство, на утриманні якого перебувала Академія, що відтепер офіційно звалася Київською православною богословською Академією. З цією назвою і відповідним статусом Академія проіснувала до 1923 року. Оскільки Академія втратилася свої історичні будівлі, заняття, засідання Ради й навіть захисти дисертацій проходили на приватних квартирах. Коли у квітні 1923 року було заарештовано єпископа Василія, Рада обрала тимчасово виконуючим обов'язки ректора протоієрея Олександра Глаголєва. На межі 1923—1924 років життя Академії практично завмерло. Частина професорів зазнали репресій, дехто емігрував, решта змушені були перебратися в інші регіони Радянського Союзу.


Перша спроба відродження Київських духовних шкіл (1947—1960 роки)

У роки Великої Вітчизняної війни радянське керівництво відмовилося від колишньої твердої антирелігійної політики. У вересні 1943 року Руська Православна Церква отримала можливість обрати свого Предстоятеля ― Патріарха Московського і всієї Русі Сергія (Страгородського), а 1944 року в Москві було відкрито Богословський інститут і пастирсько-богословські курси, що поклали початок відродженню системи духовної освіти Руської Церкви.

1945 року Рада Міністрів СРСР дала свою згоду на відкриття пастирсько-богословських курсів ще в кількох містах країни, у тому числі й у Києві. 1946 року почався процес реформування курсів у духовні семінарії, а богословських інститутів ― в Академії. Святіший Патріарх Алексій I (Симанський) пропонував відродити Духовну Академію у Києві. Проте реалізувати цю ініціативу не вдалося.

18 лютого 1947 року в Києві на базі пастирсько-богословських курсів була урочисто відкрита Духовна Семінарія. Викладали тут видатні київські священики, що являло собою живий зв'язок між відродженою духовною школою й дореволюційною Академією. Першим ректором Семінарії став випускник Київської Духовної Академії 1914 року протоієрей Сергій Афонський. Також випускниками дореволюційної Київської Академії були викладачі протоієрей Борис Шулькевич і протоієрей Георгій Едлинський.

Одним із найяскравіших викладачів нового покоління був, безперечно, випускник Московської Духовної Академії 1951 року Гермоген Іванович Шиманський. Написані ним в 1950-ті роки навчальні посібники з морального богослов'я та літургіки й донині вважаються одними з кращих підручників для Духовних Семінарій і активно використовуються в навчальному процесі. Талановитим проповідником і педагогом був також протоієрей Володимир Сокальський, який викладав гомілетику. Він організував у Семінарії студентський проповідницький гурток, в якому вивчалася спадщина видатних проповідників.

Спочатку Київська Семінарія розташовувалася в Михайлівському монастирі. Але 1949 року ця обитель була закрита, і духовна школа змушена була переселитися до стилобату Андріївської церкви. Проте це місце мало підходило для навчального закладу: Андріївська церква споруджена на пагорбі, де постійно відбувалися ґрунтові зсуви, а відтак час від часу проводилися складні відновно-захисні роботи. Крім того, у храмі не було приміщень, придатних для влаштування повноцінного студентського гуртожитку, внаслідок чого більшості студентів доводилося жити на приватних квартирах. Клопотання Патріарха Алексія I і Київського митрополита Іоанна (Соколова) про надання Семінарії інших приміщень влада не задовольнила.

У другій половині 1950-х років ставлення радянського керівництва до Церкви різко змінюється. По всій країні закриваються храми, а діяльність релігійних організацій зазнає суттєвих обмежень. З цього часу вступ до Семінарії ускладнюється цілою низкою адміністративних перепон. Партійні та державні органи прагнуть будь-якими засобами перешкодити прибуттю абітурієнтів у Київ до початку вступних іспитів. Здійснюється психологічний тиск на студентів, якому не всі були здатні протистояти. Не витримавши напруження, деякі студенти писали заяви про відрахування «за власним бажанням». 1959 року Рада у справах Руської Православної Церкви забороняє приймати у Семінарії осіб з вищою та середньо-фаховою освітою, а також наказує зараховувати в духовні школи тільки тих, хто пройшов службу в армії. Усе це призвело до помітного зменшення кількості студентів духовних шкіл.

Того ж 1959 року українські органи влади розпочали негласну підготовку до закриття Київської Семінарії. Вихованцям Семінарії заборонили прописуватися на приватних квартирах. А оскільки три чверті студентів проживали не в гуртожитку, а в місті, продовження навчання фактично унеможливлювалось. Торговельні підприємства Києва отримали вказівку припинити оптове постачання продуктів харчування до семінарської їдальні. 4 травня 1960 року на зустрічі з Патріархом Алексієм голова Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР В. О. Куроєдов вимагав, аби Київська Семінарія була ліквідована. Не маючи можливості протистояти тиску влади, Патріарх погодився. 8 червня 1960 року Учбовий комітет при Священному Синоді ухвалив рішення про закриття семінарії у Києві. 1964 року припинила своє існування й Волинська Духовна Семінарія в Луцьку. Єдиним духовним навчальним закладом на території України залишилася Одеська Семінарія, куди й були переведені студенти із закритих Київської та Волинської духовних шкіл.


Київські духовні школи у 1989—2009 роках

Нове відродження Київських духовних шкіл тісно пов'язане з ювілеєм 1000-ліття Хрещення Русі, який широко відзначався 1988 року. У червні 1988 року Рада Міністрів УРСР ухвалила рішення щодо передачі Руській Православній Церкві частини території Києво-Печерської Лаври, а 1989 року був також отриманий дозвіл влади на відродження Київської Духовної Семінарії. Спочатку Семінарія розмістилася у 53-му корпусі Києво-Печерської Лаври (нині ― архієрейський готель). Ректором відродженої школи став протоієрей Петро Влодек, а інспектором ― намісник Лаври архімандрит Єлевферій (Діденко). З 22 по 24 серпня 1989 року в семінарії були проведені перші вступні іспити, за підсумками яких у перший клас було зараховано 44 особи. Крім того, з Одеської Семінарії в Київ була переведена одна група другого класу. Перший навчальний рік у відродженій Семінарії розпочався 4 жовтня 1989 року.

Навесні 1990 року в розпорядження Церкви було передано кілька корпусів колишнього Гостинного двору Лаври, в тому числі 63-й і 64-й, які вирішено було використати для потреб семінарії. На той момент обидва корпуси перебували у вкрай занедбаному стані. У 64-му корпусі був проведений капітальний ремонт, а 63-й був знесений і відбудований знову. Корпус 64 став головним навчальним корпусом Семінарії, а в корпусі 63 розмістилася семінарська бібліотека.

1991 року протоієрей Петро Влодек був переведений у Луцьк на посаду ректора Волинської Духовної Семінарії, а новим ректором Київської школи призначено архімандрита Даниїла (Чокалюка).

1992 рік став для Української Православної Церкви роком серйозних випробувань. У травні 1992 року митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко) вчинив церковний розкол. 27 травня 1992 року Собор Єпископів Української Православної Церкви, що зібрався в Харкові, обрав новим Предстоятелем Церкви митрополита Володимира (Сабодана). Ректор Семінарії архімандрит Даниїл також відійшов у розкол. Після приїзду до Києва Блаженнішого Митрополита Володимира виконуючим обов'язки ректора був призначений протоієрей Олександр Кубеліус.

Саме в розпал цих подій, у червні 1992 року, відбувся перший випуск Київської Семінарії. Незважаючи на непросту ситуацію, що склалася в Києві, було ухвалено рішення про відродження Київської Духовної Академії. Перша група студентів була набрана 1992 року. Саме тоді з ініціативи Блаженнішого Митрополита Володимира було вирішено проводити в день пам'яті Преподобного Нестора Літописця (9 листопада за новим стилем) щорічні актові дні Київської Духовної Академії й Семінарії.

Спочатку в Київських духовних шкіл не було свого храму. Семінарські богослужіння відбувалися в Аннозачатіївському храмі, у церкві Воскресіння Христового (поблизу головних воріт Нижньої Лаври) і в храмі Різдва Богородиці (на території, прилеглої до Дальніх печер). З 1993 року за Академією був остаточно закріплений храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці, що і донині є Академічною церквою.

28 жовтня 1993 року виконуючим обов'язки ректора Київських духовних шкіл був призначений протоієрей Микола Забуга. 1994 року він був затверджений на цій посаді, на якій перебував до травня 2007 року. За ці роки Київські духовні школи були повністю відновлені й адаптовані до сучасних умов. З 1995 року в Академії регулярно проводяться захисти кандидатських дисертацій і дипломних робіт. 1997 року відновлене видання «Трудів Київської Духовної Академії». У період з 1997 по 2007 роки світ побачили сім номерів журналу. 2001 року було урочисто відзначено 300-річчя видання імператором Петром I указу про дарування Київській школі статусу Академії.

Випускники Київської Духовної Академії здійснюють своє церковне служіння у різних куточках земної кулі. Регулярно для навчання до неї направляють своїх студентів Сербська, Грузинська, Румунська, Польська Православні Церкви. Двадцять один випускник Київської Духовної Академії є нині архієреями Української Православної Церкви.

31 травня 2007 року рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви новим ректором Київської Духовної Академії й Семінарії призначено єпископа (з 24 вересня 2008 року — архієпископа) Бориспільського Антонія (Паканича).

Київські духовні школи користуються незмінною увагою й покровительством Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. Його Блаженство є головою Вченої Ради Академії. Він регулярно відвідує Київські духовні школи, звертається зі словами пастирської настанови до студентів і викладачів, проявляє турботу про покращення умов навчання й побуту студентів. У 2007/2008 навчальному році з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира в Київських духовних школах була розпочата реформа. Відтепер строк навчання в Семінарії становить п'ять років, а в Академії планується введення спеціалізації. У рамках проведення реформи в Семінарії підвищено рівень викладання давніх і нових мов, до навчального плану введені нові дисципліни.

Важливою подією в житті Київських духовних шкіл стало відвідування Академії Святішим Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом. 10 червня 2009 року Вчена Рада Київської Духовної Академії й Семінарії прийняла рішення щодо присвоєння Його Святості вченого ступеня доктора богослов'я. 29 серпня того ж року під час візиту в Україну Святішого Патріарха Кирила в Трапезному храмі Лаври відбулася зустріч Його Святості з професорсько-викладацькою корпорацією Київських духовних шкіл, під час якої Блаженніший Митрополит Володимир вручив Святішому Патріарху диплом доктора богослов'я і докторський хрест.

Сьогодні Київська Духовна Академія є ініціатором широкого обговорення подальших шляхів розвитку вітчизняних духовних шкіл. З цією метою на базі Академії Навчальний комітет при Священному Синоді Української Православної Церкви регулярно проводить навчально-методичні семінари з різних предметів, на які запрошуються викладачі духовних шкіл України, а також провідні спеціалісти з інших Духовних Академій Руської Православної Церкви. У вересні 2007 року Вчена Рада затвердила нову концепцію видання «Трудів Київської Духовної Академії». Відтепер академічний часопис виходить двічі на рік. У ньому публікуються статті не тільки професорів, доцентів і викладачів Київської Академії, а й представників інших світських і богословських освітніх центрів. До вересня 2009 року світ побачили три номери «Трудів» в оновленому форматі. Також з 2008 року видається студентський журнал «Академічний літописець».

Восени 2008 року почала працювати оновлена версія офіційного Інтернет-сайта Академії (www.kdais.kiev.ua). Тут можна ознайомитися з діючим статутом Київських духовних шкіл, дізнатися про новини академічного життя, подивитися розклад занять денного відділення і графік іспитів заочного сектора, скопіювати екзаменаційні програми, ознайомитися з текстами «Трудів Київської Духовної Академії». В Академії діє студентський комп'ютерний клас. 21 жовтня 2009 року при Академії урочисто відкрито Церковно-археологічний кабінет.

У вересні 2009 року до занять в Київській Духовній Академії й Семінарії приступили 320 студентів денного відділення й 510 ― заочного. До складу професорсько-викладацької корпорації входить 66 осіб. Серед них: 5 професорів і 9 доцентів, 1 магістр богослов'я, 2 доктори філософії, 40 кандидатів богослов'я і 5 кандидатів різних світських наук. До складу професорсько-викладацької корпорації Київських духовних шкіл входить кілька архієреїв Української Православної Церкви: архієпископ Білоцерківський і Богуславський Митрофан, архієпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій, архієпископ Конотопський і Глухівський Лука, єпископ Ніжинський і Батуринський Іриней.

При Київській Духовній Академії і Семінарії сьогодні також діють катехізаторські курси для мирян і воскресна школа для всіх бажаючих.

За останні роки істотно покращилися умови життя студентів. 2007 року був відремонтований навчальний і бібліотечний корпуси. 1 вересня 2008 року було завершено генеральну реконструкцію студентського гуртожитку (корпус 55), а до 1 вересня 2009 року був реконструйований ще один житловий корпус (№ 60). Студенти брали активну участь у ремонтних роботах. В Академії діє своя медико-санітарна частина, ведуться роботи зі створення спортивного залу.

Свою головну місію професорсько-викладацька корпорація вбачає у виконанні заповіту святителя Петра Могили: не тільки давати студентам знання, а й виховувати в них благочестя. Поєднання новітніх досягнень богословської науки з вірністю Священному Переданню ― центральне завдання сучасної духовної освіти. Навчання в Київських духовних школах, розміщених на території найдавнішого руського монастиря ― Києво-Печерської Лаври, дає учням унікальну можливість долучитися до багатовікового духовного досвіду Православної Церкви. Поклоніння лаврським святиням, участь у монастирських богослужіннях, спілкування з духівниками Лаври ― невід'ємна частина виховання в духовній школі.

Сьогодні Київська Духовна Академія і Семінарія ― це провідний навчальний заклад Української Православної Церкви. Київські духовні школи стрімко розвиваються й з оптимізмом дивляться у майбутнє.

Богослов.ру Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru Официальный сайт Украинской Православной Церкови boryspil88-31 Рейтинг@Mail.ru obschiy-rus


Офіційний сайт Київської духовної Академії і семінарії

Канцелярія КДАіС: +380 (44) 255-11-79, факс: +380 (44) 255-12-07,

chancellery.kda@gmail.com

Адреса: 01015, Київ, вул. Лаврська, 15; корпус №64

При копіюванні матеріалів з сайту посилання на сайт обов’язкове у форматі:
Джерело: сайт КДАіС (http://kdais.kiev.ua)

Думка редакції може не співпадати з думкою авторів публікацій