Календар новин

2017
квітня
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Икона дня

Календарь

Головна САЙТ КДАіС Архів новин Доцент КДА архім. Віктор (Коцаба): "Державотворення святого князя Володимира в контексті сучасності"

Доцент КДА архім. Віктор (Коцаба): "Державотворення святого князя Володимира в контексті сучасності"

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

There are no translations available.

phoca thumb l img 3981

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ СВЯТОГО КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА 
В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОСТІ

Доц. архім. Віктор (Коцаба)

Вступні зауваги

У липні 2015 року виповнюється рівно тисячу років від дня смерті святого рівноапостольного князя Володимира Великого. У зв’язку з цим чинний Президент України Петро Порошенко 25 лютого 2015 року видав Указ, в якому підкреслено важливість прийняття християнства для розвитку українського суспільства як невід’ємної частини європейської цивілізації, а Володимира Святославича охарактеризовано як видатного державного та політичного діяча, творця середньовічної європейської держави Київської Русі.

Не залишилась осторонь цьогорічних святкувань з нагоди 1000-річчя преставлення святого рівноапостольного князя Володимира і Українська Православна Церква. 1 квітня 2015 року Священний Синод УПЦ прийняв рішення про вшанування пам’яті великого князя на загально церковному рівні та оприлюднив план урочистих заходів. І сьогодні Київські духовні школи в ювілейний рік свого 400-ліття проводять наукову конференцію, присвячену особистості рівноапостольного князя Володимира.

Таке ставлення з боку Церкви і держави до нашого великого святого відкриває, хочеться сподіватись, нові шляхи не тільки у вивченні його спадщини, але й у застосуванні її на практиці. Приклад князя Володимира, як державного діяча та реформатора, засоби, які він використовував для того, щоб консолідувати тодішнє суспільство, його ставлення до християнської віри – все це повинно слугувати історикам нашого часу не тільки матеріалом для досліджень, але й конкретними вказівками для сучасних державотворців.

Автор замітки у відривному календарі на 2015 рік, призначеному для широких мас підкреслює, що князь зміг знайти засади, які допомогли об’єднати різні племена, з яких в той час складалася Київська держава. Загальноприйнятною точкою зору, і разом з тим максимально спрощеною позицією, часто є твердження, що в якості об’єднавчого фактору князь використав виключно релігійний фактор. Однак, це не зовсім вірно.

Так, ситуація, в якій доводилося діяти великому князю нагадує ту, в якій опинилася наша держава сьогодні. Як і тисячу років назад, сучасна Україна є досить різною за своїм регіональним менталітетом. Як і тоді, кожен з цих регіонів, в тій чи іншій мірі, живе своїм власним життям. Як і тисячу років назад ці регіони відрізняються і своїми релігійними традиціями. Які ж кроки застосував святий князь, щоб змінити ситуацію? Професор Микола Котляр в першому томі «Української енциклопедії» підкреслює, що об’єднуючи свою державу, Володимир Великий використав не тільки релігійний фактор, а пішов шляхом широкомасштабних реформ, які включали в себе:

1. Політично-адміністративну реформу (князь замінив племінних вождів, які, зазначимо, "постійно прагнули до автономії" на посадників — своїх синів і довірених бояр);

2. Юридичну реформу (подбав про те, щоб Закон був однаковим для всіх);

3. Релігійну реформу (обрав саме Православ’я, як єдину консолідуючу силу в суспільстві);

4. Житлово-комунальну реформу (зайнявся "розбудовою Києва").
Ось той шлях, яким повинні йти і сучасні держатворці — широкомасшабні реформи, спрямовані на благо народу. Прикладом в цьому випадку може і повинен бути князь Володимир.

Князь Володимир до хрещення

Семилітня (за підрахунком Михайла Грушевського) перерва між смертю Святослава та початком Володимирового князювання у Києві зайнята в літописі міжусобицькою боротьбою синів Святослава — Ярополка, Олега та Володимира. Як зазначив історик, боярські уряди, що правили від імені малих князів, пильнували, зовсім природно, кожен своєї волості; політична система руських земель втратила почуття своєї єдності й розпалася фактично на групу самостійних волостей, поки з поміж Святославичів не виступила наперед найбільш енергійна та здібна індивідуальність і взялася до скріплення ослабленої державної системи. Цією індивідуальністю виявився саме Володимир.

Своє князювання в Києві Володимир Святославич, як ми вже згадували вище, розпочав з реформ. Спочатку взявся за ідеологічну систему Русі — язичництво. На зміну численним культам слов’янських і неслов’янських божеств за наказом Володимира Святославича було запроваджено пантеон із шести богів на чолі з громовержцем Перуном.

Коментуючи цю подію, Олексій і Петро Толочки зазначають, що спроба такої реформи є по своєму унікальною, так як «слов’янські святилища здебільшого були присвячені одному божеству, й сама ідея систематизованого «пантеону» видається проблематичною для слов’янських релігійних уявлень».

Дехто з істориків (наприклад, польський дослідник Генрик Ловмянський) вважає, що насправді Володимир Святославич увів не пантеон божеств, а культ єдиного язичницького бога Перуна, чим виявив потяг до монотеїзму.

Проте, дуже швидко князь Володимир зрозумів, що спроба об’єднати різні племена шляхом створення певної синкретичної релігії на базі язичництва – це однозначна утопія. Справа в тому, що язичник просто не здатний мислити категоріями універсалізму. Язичництво в своїй глибинній основі – це культ, в першу чергу, місцевих божків. Язичник — це патріот тільки свого регіону. Він не здатний побачити в іншій людині, якщо вона не входить в коло його найближчого оточення, свого співгромадянина, який для нього завжди залишатиметься чужинцем. Натомість, князь Володимир мислив імперськими категоріями, які передбачають не просто єдність різних народів, об’єднаних в одній державі, а їхню співпрацю задля розбудови цієї самої держави. Тут язичницький менталітет, менталітет послуху тільки тому, хто сильніший, явно не підходив. Потрібен був універсалізм (від латинського universum — "всесвіт"), який би допоміг слов’янам стати не просто громадянами якоїсь однієї держави, а громадянами світу. І таку можливість зміни свідомості давало тільки християнство. Видатний британський славіст Алексіс Власто стверджує, що мотиви, якими керувався Володимир «були тими ж самими, що і в решти молодих слов’янських народів: лише християнські держави користувалися міжнародним схваленням і довірою. Обмеженість варязького світогляду тепер стала очевидною». Іншими словами, язичнику правителі християнських європейських держав довіряти не могли.

У своїй подальшій діяльності очільник молодої Київської держави шукає опору не в колах правлячої еліти, олігархату чи політикуму, а виключно серед народу. Він прекрасно розумів — тільки завоювавши авторитет серед народу можна дійсно вершити великі справи .

Хрещення князя Володимира

Михайло Грушевський писав, що давні письменники виводили хрещення Володимира виключно з релігійно-моральних мотивів. Так, незважаючи на цілу низку інших, політичних і економічних мотивів, саме духовна складова навернення князя в християнство, є, напевне, найголовнішою, адже він повністю змінив своє життя. 

Разом з тим, Грушевський вважає, що поряд із моральними мотивами прийняття християнства Київським князем, не слід зневажати й іншими, цілком прагматичними причинами. Протягом кількох років Володимир відбудував розсипану руську державну систему, зв’язав слабко злучену систему земель династичним зв’язком, цим самим значно зміцнив її проти попередніх часів. У Володимира, усе передусім обертається навколо державних інтересів.

Союз Русі і Візантії

З історичних джерел нам відомо, що ініціатива союзу з Київською Руссю вийшла саме від Візантії. Василевс Імперії Ромеїв попросив князя Київського про військову допомогу. Той, в свою чергу, зажадав руки візантійської царівни. Михайло Грушевський пише, що пояснити таке бажання можна було тим, що тоді «не тільки Рим Старий і Новий (Візантія) вірили в своє вибране становище між державами й народами, як держави над державами, як центри світового життя, — але сим поглядом перейняті були і «варварські» народи. Для них Візантія була ідеалом блиску, слави, культурності, візантійський імператор — недосяжним ідеалом могутності, власті, впливу, престижу» .

І це була виключно заслуга влади, яка, усвідомлюючи свій сакральний характер («всяка влада від Бога» (Рим. 13,1)) намагалася в повній мірі відповідати йому - служити Богу і людям. Так, були помилки, були і певні проблеми, пов’язані з так званим «цезарепапізмом». Однак, в своєму ідеальному значенні, поняття про владу в християнстві кардинально відрізняється від поняття про владу в язичництві.

Для християнина імператор — це в першу чергу слуга, при чому, слуга не тільки по відношенню до народу, але й по відношенню до Бога. У Візантії існувало чітке розподілення прав та обов’язків імператора по відношенню до Церкви. Так, він був гарантом не Конституції, а збереження чистоти Православної віри, і в той же час не мав права втручатися у внутрішнє життя Церкви. 

Для язичника постать імператора абсолютно сакральна - він цар і бог. Його рішення — це рішення бога. Його дії не критикуються, він живе виключно для себе, а якщо й думає за народ — то це велике благо. Зазначимо, що князь Володимир свідомо відмовився від цієї позиції, і обрав шлях служіння народу і Богу, а не задоволення власних інтересів.

Нашу думку підтверджують і історики Толочки, які підкреслюють, що, хрещення у Візантії князя Володимира цілковито міняло все: місце володаря в ієрархії влади, статус його країни, систему цінностей, самий стандарт і спосіб життя. З недавнього майже дикого варвара і практично ізгоя володар перетворювався в шанованого члена «родини володарів», нерідко навіть буквального родича імператора. Що відчував новоохрещений у Константинополі володар, цьому джерелі слави і благодаті, можна підтвердити цитатою професора Гарвардського університету Ігоря Шевченка: «До навернення новоохрещений володар розглядав державу ромеїв як землю обітовану. Повернувшись додому, він ототожнюватиме себе з імперією як член нової родини, бажатиме «піддатися нерозривній спільноті» візантійців і триматиме, принаймні мусить, вічний мир з ними».
Князь Володимир після хрещення

Як зазначають історики, Володимир Святославич був першим руським князем, який побачив, чим є візантійське місто зсередини, тож вирішив відтворити його на берегах Дніпра.

Київ X століття, до його розбудови Володимиром, був невеликою фортецею на схилах однієї з Дніпрових гір. Такий його тодішній стан цілком відповідав загальному станові держави, яку Олексій і Петро Толочки характеризують як нечисленну військово-торговельну корпорацію. Чому ж попередники Володимира не взялися за розбудову Києва та Русі? Відповідь доволі проста: вони були традиційними язичницькими князями, ватажками озброєної дружини, для них, як зазначають історики, «концепція свідомого перепланування, перебудови міста була чужою» .

Прийняття християнства ознаменувало рішучий розрив із звичним порядком життя, який панував до того. Стало можливим не просто відтворення того, що вже було, з’явилася ідея свідомої конструктивної діяльності. Як підкреслили Толочки, «лише цей переворот, заперечивши попередній досвід, помінявши в традиційних орієнтирах людини все, включно з її ім’ям, дозволяв їй подивитися на порядок речей збоку, що робило можливим творення чогось кардинально нового».

Одним із перших кроків Володимира стало заснування у Києві Десятинної церкви Богородиці. Також було організовано широкомасштабне навчання священнослужителів, в якому важливу роль зіграли болгари як учителі церковнослов’янської мови.

Зазначимо, що князь працював у різних напрямках. Так, він прекрасно розумів, що одних лише політичних реформ замало для того, щоб створити міцну європейську державу. Тому він акцентує свою увагу на повній перебудові способу життя слов’ян. В першу чергу це стосувалося будівельних змін в самому Києві. І мова йде не тільки про будівництво Десятинного храму - князь займався й іншими проектами, спрямованими на розбудову міста. Разом з тим, Володимир Святославич витрачав неабиякі ресурси і на підняття загального культурного та інтелектуального рівня населення.

Відмітимо також, що князь не намагався втрутитись у внутрішнє життя Церкви і спробувати провести, наприклад, «мовну реформу», тобто, зробити мову Церкви максимально наближеною до народної. Справа в тому, що, по-перше, як грецька так і слов’янська були мовами освічених людей того часу. По-друге - це мови "високого стилю", на яких найчастіше писалися важливі державні документи, велись переговори та ін. По-третє, тільки церковнослов’янська мова могла виконувати об’єднавчу функцію, тому що, ніколи не будучи розмовною для жодного зі слов’янських народів, вона, водночас, в тій чи іншій мірі, була зрозумілою для більшості з них. Крім того, залишивши в недоторканості мову, яку принесли на Русь учні моравських братів, князь не стояв перед нелегким вибором: якому саме варіанту слов’янських говірок, які тоді, так само як і зараз, зазвичай використовувались в різних регіонах його держави, надати перевагу? Ні, Володимир Великий вирішив, що правильним буде не реформа в Церкві, а "реформа" менталітету - "не розумієш? вчи!" Саме цими причинами можна пояснити освітянські ініціативи Київського князя. І це - ще один приклад правильного підходу до вирішення проблем для наших сучасників.

Княжеська символіка — тризуб

Серед «знакових» заходів Володимира після хрещення історики відзначають початок карбування князем власної золотої і срібної монети — «златників» і «срібляників», адже карбування монети належало до неодмінних атрибутів суверенного володаря (слайд «златник владимира»). Якщо так чинив візантійський імператор, то і його руський родич мав наслідувати гідний приклад.

Златник Володимира важив 4,2 грама і був рівний по вартості візантійській номісмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотній стороні було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.

Дослідники висунули численні гіпотези щодо значення тризуба як символу, але до єдиної думки не прийшли. Його пропонують розглядати як зображення церковного світильника-трикірія або панікадила, хоругви, церковного порталу, сокола як князівського тотема, ворона, голуба, «держави» як регалії, шолома, дволезої сокири, верхівки скіпетра. Розглядається варіант цього знаку як монограми (можна прочитати слово «воля»). Останнім часом популярності набули тлумачення тризуба як символу триєдинства світу та поєднання символів поширених колись культів сонця і якоря.

Дозволимо і собі висловити припущення, що саме може означати цей княжеський знак.

Як відомо, князь досить тривалий час провів у Візантії. Також звідти, з імператорського дому, була і його дружина. Тому, ймовірно, він був добре знайомий із концепцією Юстиніана про симфонію світської та духовної влади, яка символічно знаходила відображення в гербі Візантійської Імперії - двохголовому орлі. На нашу думку, ставши християнином, Володимир Святославич творчо підійшов до реалізації цієї ідеї в своїй державі. Так, тризуб міг бути для нього, в першу чергу, постійним нагадуванням про Святу Трійцю. (В цьому контексті, до речі, було б дуже добре дослідити чи не справив цей княжеський знак певного впливу на іконографічне зображення Святої Трійці Андрієм Рубльовим, яке, принаймні, контурно нагадує геральдичний знак Київського князя). З іншого боку, тризуб міг мати на меті показати, що крім влади державної та влади церковної є ще одна невід’ємна складова справжньої християнської країни – народ. При чому, середній «зуб» є не тільки зв’язуючим між двома крайніми, але й, за своєю формою, нагадує корінь, який приносить плід. Тобто, Церква і держава об’єднують свої зусилля для того, щоб народ приніс достойний плід, ставши народом Божим. Звичайно, ці наші міркування є лише гіпотезою, яка, сподіваємось, потребує подальшого вивчення.

Князь Володимир і сучасність

Хоча наші часи й епоху князя Володимира розділяє ціле тисячоліття, його ім’я та справи гідно пошановано в сучасній Україні. Тризуб — «знак старої Київської держави Володимира Великого» — став Державним Гербом України. Цим самим Україна визнала себе спадкоємицею держави, створеної Володимиром Великим.

Варто згадати, що і Київський університет свого часу носив славне ім’я святого Володимира. Нині це Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Чи варто йому повернути давнє ім’я питання непросте, але пам’ятати, що це був університет святого Володимира потрібно завжди.

У Києві ми маємо Володимирську вулицю, узвіз і гірку з пам’ятником князю Володимиру. Столицю нашої держави прикрашає Володимирський собор. У Львові, Харкові та Донецьку є вулиці Володимира Великого. Це ще раз підкреслює надзвичайну, навіть вирішальну роль, яку зіграв князь Володимир для становлення нашої держави.

Як зазначив український філософ Петро Кралюк, тисячоліття з часу смерті князя Володимира — «це не просто ювілей, привід ще раз звернутися до дійсно вартісних сторінок свого минулого, а й чудова нагода осмислити своє місце в цивілізаційному розвитку людства».

На сьогоднішній день можна з впевненістю говорити про те, що доленосний вибір великого князя Володимира виправдав себе. Засновані ним підвалини духовного та культурного зростання дозволили Київській Русі створити для її нащадків своєрідний стратегічний резерв життєвих сил, який століттями утримував український народ від зникнення або асиміляції, та навіть у найважчі часи спрямовував до свободи і державотворення. Цей вибір і зараз формує наше майбутнє, вказуючи на чіткі пріоритети, якими нові українські державні діячі повинні керуватися на внутрішній та зовнішній аренах.

Насамперед, мова йде про надзвичайну важливість і необхідність стратегічного державницького мислення, а також про готовність до особистої історичної відповідальності за доленосні кроки на шляху розбудови Української держави. Саме згадані аспекти здатні остаточно сформувати справжню еліту нації, яка прагнутиме золотими літерами вписати своє ім’я в історію нашого народу, а не мислитиме категоріями використання влади для реалізації власних інтересів.

Повноцінне входження Київської Русі в духовний, а значить і в політичний та економічний, простір Європи не могло чудодійним способом стати вирішенням усіх чутливих питань внутрішнього державотворення. Однак така інтеграція надала додаткових стимулів для побудови зсередини сильної та величної держави, з якою інші великі країни рахувалися і намагалися формувати відносини на рівні кооперації, а не конфронтації. Враховуючи нинішні політичні реалії, зазначений підхід святого князя Володимира виглядає вкрай актуальним та затребуваним.

Необхідно відзначити, що управлінська філософія святого князя Володимира ґрунтувалася на трьох ключових засадах — відповідальність влади перед Богом, особистий приклад лідера та служіння благу народу. Цей «тризуб» може і повинний стати дороговказом для прийдешніх та наступних поколінь творців української державності.

Крім того, в наш час потрібно наполегливо шукати факторів, які об’єднують, а не посилюють розбіжності всередині суспільства і держави. Ми маємо йти шляхом діалогу, намагатися зрозуміти іншого, знайти компромісні варіанти заради майбутнього нашого народу.

Як засвідчила практика, розв’язання складних питань силовими методами — це не той шлях, який приносить довготривалий успіх у сучасному світі. Набагато важливіше працювати над духовно-моральними перетвореннями, які сприятимуть здійсненню й необхідних суспільно-політичних трансформацій.

Український народ заслуговує на процвітаюче та мирне майбутнє. Саме тому приклад переродження князя Володимира, який прийняв християнство не просто формально, а пропустив його через свою душу, зробив основою своєї державотворчої діяльності, має не тільки надихати нинішнє покоління відповідальних за долю України, а й надавати йому необхідних сил для максимально ефективного служіння на благо нашої Батьківщини.

Богослов.ру Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru Официальный сайт Украинской Православной Церкови boryspil88-31 Рейтинг@Mail.ru obschiy-rus


Офіційний сайт Київської духовної Академії і семінарії

Канцелярія КДАіС: +380 (44) 255-11-79, факс: +380 (44) 255-12-07,

chancellery.kda@gmail.com

Адреса: 01015, Київ, вул. Лаврська, 15; корпус №64

При копіюванні матеріалів з сайту посилання на сайт обов’язкове у форматі:
Джерело: сайт КДАіС (http://kdais.kiev.ua)

Думка редакції може не співпадати з думкою авторів публікацій