Апробаційна стаття

06.03.2019

Почати

06.03.2019 - 21:30

Кінець

06.03.2019 - 21:30

Категорії

Публікації

 

“Жанрові та мовно-стилістичні риси творів преп. Іоанна Вишенського”.

Апробаційна стаття аспіранта КДА Назарія Швеця

 

Духовно-культурна та світоглядна ситуація у Південно-Західній Русі другої половини XVI — початку XVII століть, вплинула не тільки на формування богословських поглядів преп. Іоанна Вишенського, а й на манеру написання ним творів. Святий звертався до богословських тем, що звучали у вустах тодішніх полемістів, але найяскравішими місцями в його творчості є ті, що звернені на викриття католицизму та уніатства. Преподобний робив це суворо і навіть грізно, але промовляв він до єпископів-ренегатів через «повинности своее и любви християнское»[i], тому що як він говорив: «дух благочестия молчати мя не оставил»[ii]. Як бачимо спонукуваний саме християнською любов’ю, преп. Іоанн, намагався пробудити від духовного сну не тільки своїх братів у вірі, а й уніатів. Цим він дуже близький духом до пророків та апостолів, котрі бажали для людей одного — щоб ті покаялися перед Богом, аби досягти Царства Небесного. Письменник Пантелеймон Куліш так і називав преподобного «афонським апостолом»[iii]. Саме його любов до правди Божої і відданість Православ’ю, його полум’яність як полеміста та письменницька майстерність, виокремлюють творчість преподобного серед усієї полемічної спадщини цього періоду. Тому прослідкуємо, які жанрові та мовно-стилістичні риси творів святого вирізняють його як письменника-полеміста.

 

При написанні творів преподобний Іоанн притримувався таких правил: «шукати правди», писати «просто», без «байкослов’я» і «риторських хитрощів»[iv]. «Простота» та прагнення підпорядкувати виклад думки, насамперед, задля розкриття теми — це найбільш показові особливості літературного стилю преп. Іоанна Вишенського. Цим він «з перших же днів своєї письменницької діяльності примкнув не до латино-польської, а до місцевої, слов’яно-руської літературної традиції»[v], — зазначав Ігор Єрьомін.

 

Що стосується жанру творів преп. Іоанна Вишенського, то між науковцями й до сьогодні точаться дискусії. Наприклад, І. Я. Франко вважав, що преподобний використовував у своїй творчості ранньовізантійську літературну форму послань (або листів), тому що його «жива натура», яка виявлялась у його творах, тяжіла до форми листа, тобто до того, щоб промовляти лицем в лице до свого суперника чи прибічника й переконувати не абстракційно-богословськими аргументами, а моральним і психологічним впливом на читача[vi]. Хоча, сам Іван Франко, «Пораду, како да ся очистит церков Христова…» називав трактатом. Цю думку підтримував й Михайло Возняк[vii], а Михайло Грушевський вбачав у цьому творі елементи повчання, тоді як інший твір — «Извещение краткое о латинской прелести…» — називав трактатом[viii]. М. С. Возняк «Извещение…» називав «короткою повістю», а «Обличение диавола-миродержца…» — діалогом; переклавши «Писание до всех обще, в Лядской земли…», потрактував цей твір як «послання»[ix].

 

Літературознавець Петро Білоус основу жанрової природи творів преп. Іоанна Вишенського вбачав не в формальних чи наслідувальних чинниках творення жанрів, а в загальному пафосі його творів, який пронизує всі його тексти. Тому, дослідник, до творів преп. Іоанна, підібрав таке жанрове визначення як інвектива (лат. invektiva oratio — лайлива промова[x]). Серед жанрових ознак інвективи у творчості преп. Іоанна, дослідник П. В. Білоус, відзначив такі: діалогізм, емоційна риторика у формі звинувачень, викриття, оскарження, моральні настанови, ригоризм, безпосереднє звернення до об’єктів викриття, іронія, сатира тощо[xi].

 

Найбільш влучними, на нашу думку, щодо жанру творів преп. Іоанна є визначення літературознавця Ігоря Єрьоміна. Він зазначав, що до цього питання потрібно підійти з погляду синкретизму, оскільки, на думку дослідника, преподобний, не завжди до кінця витримував свої твори у рамках того чи іншого жанру. «Діалог у Вишенського, — зазначає Ігор Єрьомін, — нерідко переростає в послання, послання трансформується в діалог, полемічний трактат набуває рис, які зближують його з посланням і діалогом. Серед творів Вишенського чимало таких, про які важко сказати, до якого виду вони належать: так переплетені в них ознаки всіх трьох жанрів одночасно. Цьому характерному для Вишенського жанровому синкретизму (…) відповідає і “простота” композиційної структури його творів»[xii].

 

Справді, через відсутність чіткого плану, нагромадження один на одного текстів, які повторюють одну і ту ж тему, іноді великі цитати із Святого Письма та із творів Святих отців — вказують на не замкнутість в одному жанрі. Показово, що світські жанри в цей час вже почали виокремлюватись. Хоча полеміка тоді точилась навколо богословських питань, уже можна говорити про появу окремого від церковного публіцистичного стилю, однак для преподобного вони все ще були одним стилем. Він відчував, що тодішній секулярний погляд на літературу руйнує православну «іконічність» істини; вона підпорядковується раціоналізму, який відмовляється від любові заради примарної «об’єктивності». Зрозуміло, що його «жанровий консерватизм» не свідомий, але це не значить, що він від цього менш красномовно говорив про Істину. Це свідчить про те, що у преп. Іоанна Вишенського була та інтуїція, про яку говорив видатний богослов ХХ століття о. Олександр Шмеман: «Богослови зв’язали свою долю — зсередини — з «вченістю». А їм набагато краще по дорозі з поетами, з мистецтвом»[xiii]. Ця «поетична інтуїція» преподобного, як письменника-полеміста, дозволила його творам стилістично наблизитися до біблійного еталону та святоотцівських проповідей.

 

Як уже зазначалось, твори преп. Іоанна споріднені із творами тогочасних полемістів за своєю богословською проблематикою, але своєю мовою і стилем вони відрізняються від них, за словами Дмитра Чижевського: «як небо від землі (…) бо він є письменником з Божого покликання»[xiv]. Цікаво, що преподобний не вивчав ані граматику, ані риторику, але будучи не науковою, хоча й освіченою людиною (він знав польську, грецьку мови) і не застосовуючи теорій знання мови, він керувався в написанні творів своїм живим «чуттям, повними пригорщами черпаючи з традиції язикової тих кругів, серед котрих жив»[xv]. Як він сам зазначав, його мова будується на євангельській простоті і Вчителем для нього є Іісус Христос: «Мой ест Даскал (Вчитель. — Н. Ш.) простак, але от всѣх мудрѣйший, который безкнижных упремудряет; мой Даскал простак, которий рыболовци в человѣколовци претворяет; мой Даскал, которий простотою философы посмѣвает; мой Даскал, которий смирением гръдость потлумляет»[xvi]. Цією «простотою» преподобний відмежовується від книжності й ученості та спрямовує свою увагу на християнина, котрий надіється спасти свою душу від духовної омани диявола. Бо, застерігає він читача, якщо переборе дух марнославства латинської науки і він не повірить його простоті мови «запевне вѣдай, яко живота вѣчнаго не наслѣдуеш»[xvii]. Керуючись цією «простотою», преп. Іоанна створює свою мову, зрозумілу читачеві, й доступний стиль. Він уникає «складних філософських премудрощів»[xviii], ясно засвідчуючи євангельську Істину.

 

Стилістичний лад творів преп. Іоанна Вишенського неоднорідний, так як заснований у нього на чергуванні двох систем викладення: перша характеризується емоційністю мови, яка завжди полум’яна і схвильована та повністю насичена звинувачувальним пафосом; друга — різким зниженням цього емоційного напруження в сторону ядовитої іронії, сатири[xix]. У тексті преподобний виражав це володіючи відносно невеликим запасом прийомів мовної художньої виразності. «Риторичне питання і риторичний вигук, чергування речень однієї і тієї ж синтаксичної конструкції, нагромадження слів, схожих між собою не тільки за значенням, але і за звучанням, імітація діалогу за допомогою форми питання-відповідь — ось по суті і весь нехитрий механізм його мови, то урочисто-піднесеної, то повної отрути і сарказму; прийоми ці прості й самі по собі»[xx], — зазначав Ігор Єрьомін. Справді, стилістичні прийоми преп. Іоанна ніколи не слугували для прикрашення мови, бо, як сам він говорив далекий від «риторських хитрощів»[xxi], вони для нього, насамперед, потрібні для обґрунтування думок, полеміки з противниками. У преподобного, на відмінну від його побратимів, котрі були навчені «шкільної хитрості», виходило мимовільно приголомшувати, заражувати та навіть вірити на слово читача своїм градом питань, вигуків, завжди гострих і несподіваних неологізмів, повторень, підвищено-емоційним або підкреслено іронічним ставленням до справи. В цьому полягає «проста» стилістика мови преп. Іоанна Вишенського.

 

Щоби бути доступним для тодішнього читача, він добирав слова й форми з народної мови; використовував чималу кількість полонізмів, болгарські та сербські слова; коли йому не вистачало запасу слів він створював неологізми: аеровымыслных, скачомудрец, грошовладатель, чревопасными, писародрачѣ та ін.. Використання таких неологізмів настільки подобалось І. Я. Франку, що він визнав преп. Іоанна Вишенського першим «ковачем нових слів» в українській літературі[xxii].

 

Крім вищезгаданих мовних засобів, особливою стилістичною рисою творів преподобного є те, що преп. Іоанн добре послуговувався церковнослов’янською мовою при написанні своїх творів. Для нього ця мова є великою святинею, дарованою Господом через святих рівноапостольних мужів, а її тогочасне занедбання сильно бентежило преподобного. У своїй творчості святий намагався надати їй новий поштовх до розвитку, широко використовуючи її у власних творах і закликаючи русинів відстоювати церковнослов’янську мову. Прослідкуємо, які ж причини спонукали преп. Іоанна до такого захисту мови богослужбового вжитку.

 

Для русичів церковнослов’янська мова не була чимось сакральним у богословському сенсі, але її здавна вкладали у вуста тільки ангелам та святим людям, а падші ангели й закоренілі грішники розмовляли виключно на розмовному діалекті. Тобто церковнослов’янська мова культурно співвідносилась із Божественною правдою, змушуючи сприймати її як мову істинного знання[xxiii]. Проте русинські книжники, після занепаду Київської Русі, користувалися нею досить не часто. Ю. Ф. Карський говорив, що в XVI ст. у Південно-Західній Русі легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов’янську[xxiv]. Так, у 1520 р. Франциск Скорина переклав Біблію з Вульгати на тодішню русинську мову, думаючи, що перекладає церковнослов’янською. У 1556–1560 pp. архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич, син протопопа із Санока, переклали русинською мовою Євангеліє, яке згодом дістало назву Пересопницького. Переклад було здійснено з церковнослов’янської мови, але перекладачі спиралися, крім того, й на польські переклади Євангелія, тому в ньому багато полонізмів[xxv]. Окрім Пересопницького Євангелія, з другої половини XVI ст. збереглися ще такі переклади євангельських текстів, як Волинське Євангеліє 1571 р. та декілька десятків учительних Євангелій (рукописних і друкованих), написаних русинською мовою[xxvi]. Причиною такого занепаду церковнослов’янської мови було те, що в цей час не було жодного культурного центру, який здатний був би взяти на себе функції її нормалізації і, таким чином, контролювати її чистоту.

 

Занепад церковнослов’янської мови тривав до кінця XVI ст.. Цю обставину почали активно використовувати єзуїти для поширення католицизму на Південно-Західну Русь. Так, Петро Скарга в книзі «О jednosci kosciola Bozego», по-єзуїтському висловив своє співчуття «нещасному руському народу», який потрапив під «згубний» вплив «відступників» греків. Греки, для Скарги, повелися з русинами підступно, не поділившись з ними своєю культурою і не давши їм свою мову, й цим нібито прирекли Русь на історичну відсталість. «За допомогою слов’янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. Немає у світі народу, який би нею, так, як у книгах, розмовляв. Ця мова ні своїх правил, граматик і словників, не має і мати не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов’янській зрозуміти, мусять звертатися до польської за перекладом»[xxvii], — писав єзуїт. Його книга, між іншим, була видана у двох варіантах: польською і «русинською», яка насправді була тою ж польською, транслітерованою кириличною графікою. Можна навести приклад запропонованої єзуїтом мови для русинів: «Ешче мели надею ихъ милость панове послове, иж се мело до доброго прывести, кгды имъ тежъ самъ его милость панъ воєвода славъную такую отуху чинилъ»[xxviii].

 

Таке ставлення єзуїтів до церковнослов’янської мови сильно не подобалось преп. Іоанну, і він, вміло використовуючи церковнослов’янську мову у своїх творах, доказував, що її можна вживати як літературну. Крім того, святий, звертаючись до своїх земляків, захищав нашу мову такими палкими словами: «Сказую бо вам тайну великую: як диявол толикую завист имает на словенский язык, же ледве жив от гнѣва; рад бы его до щеты погубил и всю борбу свою на тое двигнул, да его обмерзит и во огиду и ненавист приведет. И што нѣкоторие наши на словенский язык хулят и не любят, да знаеши запевно, як того майстра дѣйством и рыганем духа его поднявши творят. Ато для того диавол на словенский язык борбу тую мает, зане ж ест плодоноснѣйший от всѣх языков и Богу любимший: понеж без поганских хитростей и руководств, се ж ест кграматик, рыторык, диалектик и прочих коварств тщеславных, диавола въмѣстных, простым прилежным читанием, без всякого ухищрения, к Богу приводит, простоту и смирение будует и Духа Святого подемлет»[xxix]. Преподобний зазначає, що у церковнослов’янській мові немає брехні та духовної омани, бо в ній немає місця ні фарисейській хитромовності, ні діалектиці, ні силогізму. Заснована й охороняється церковнослов’янська мова Божою правдою, засвідчуючи тільки в собі простоту для проповіді спасіння душі[xxx]. Тому для преподобного церковнослов’янський «язык пред Богом честнѣйший ест и от еллинскаго и латинскаго»[xxxi], бо його придумали святі люди. Таким твердженням преподобний наслідував ставлення слов’ян до церковнослов’янської мови, яке склалося на Русі ще з ХІ ст. й подано у творі Чорноризця Храбра «О письменах». У цьому творі зазначалось, що слов’янські письмена святіші за грецькі, бо створив їх святий муж, а грецькі — язичники елліни[xxxii]. Через це, за переконанням преп. Іоанна Вишенського, не до відсталості веде церковнослов’янська мова, а до спасіння, на відміну від хваленої Скаргою латинської мови і «латинської мудрості» в цілому. Це давало привід для Михайла Грушевського дорікнути преподобному в «ретроградстві»[xxxiii]: мовляв, як можна освіченій людині відкидати європейську вченість.

 

В приклад святоплідності церковнослов’янської мови, преподобний, указував Петру Скарзі подивитися на житія святих мужів, великих чудотворців Русі, котрі своїм богоугодним життям освятили цю мову. Через це преподобний не радив перекладати богослужбову мову простонародною: «Евангелиа и Апостола в церкви на литургии простым языком не выворочайте. По литургии ж для зрозуменя людского попросту толкуйте и выкладайте. Книги церковные всѣ и уставы словенским языком друкуйте»[xxxiv].

 

Можна сказати, що суто технічно твори преп. Іоанна Вишенського мають схожість з іншими зразками тогочасної полемічної літератури, але своєю мовою, яка засновувалась на обстоюванні церковнослов’янської спадщини та на євангельській, нефілософській, простоті викладу думок, вони разюче відрізняються від тодішніх полемічних творів. Можна говорити про таку розлогість та ясність викладу думки у творах прп. Іоанна Вишенського, які властиві до послань апостолів та проповідям Святих отців. Такий простий стиль творчості преп. Іоанна цінував Михайло Возняк, котрий зазначав, що він «такий багатий, різнородний і цвітистий, що в усій українській літературі до Котляревського Вишенський уступає хіба одному “Слову про похід Ігоря“ щодо пластичності й сили індивідуального вислову»[xxxv].

 

Список використаної літератури

  1. Piotr Skarga. O jedności kościoła bożego. Krakow, 1885. 292
  2. Білоус П. Літературна медієвістика. Вибрані студії: у 3-х томах. Житомир, 2012. Т.2. 428 с.
  3. Вишенский И. Сочинения (Подг. текста, ст. и комм. И. П. Еремина). М-Л., 1955. 373 с.
  4. Возняк М. Історія української літератури. Віки XVI–XVIII. Львів, 1921. Т.2. Ч. 1. 416 с.
  5. Грушевський М. Історія української літератури. К.,1995. Т. 5. Кн. 1. 352 с.
  6. Карский Е. Белорусы. Очерки словестности белорусского племени: Старая западнорусская письменность. Прага., 1921. Т. 3. 571 с.
  7. Кулиш П. История воссоединения Руси. СПб, 1874. Т. 1. 363 с.
  8. Русанівський В. Історія української літературної мови. Підручник. К.: Артек, 2001. 392 с.
  9. Срезневский И. Древние письмена славянские // Журнал министерства народного просвещения: Ч. 59. От. 2. СПб., 1848. С. 18 – 61.
  10. Успенский Б. А. Краткий очерк истории русского литературного языка (ХІ-ХІХ вв.) М.: «Гнозис», 1994. 240 с.
  11. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К., 1981. Т. 30. 724 с.
  12. Чижевський Д. Історія української літератури. Нью-Йорк, 511 с.
  13. Шмеман A., прот. Дневники. 1973-1983 / Сост., подгот. текста У. С. Шмеман, H. A. Струве, Е. Ю. Дорман; предисл. С. А. Шмеман; примеч. Е. Ю. Дорман. М.: Русский путь, 2005. 720 с.

 

 

[i] Вишенский И. Сочинения (Подг. текста, ст. и комм. И. П. Еремина). М-Л., 1955. С. 58.

[ii] Там же. С. 60.

[iii] Кулиш П.А. История воссоединения Руси. СПб, 1874. Т. 1. С. 310, 318–319.

[iv] Вишенский И. Указ. соч. С. 265.

[v] Там же.

[vi] Франко І. Зібрання творів: у 50 т. К., 1981. Т. 30. С. 71.

[vii] Возняк М. Історія української літератури. Віки XVI–XVIII. Львів, 1921. Т.2. Ч. 1. С. 418.

[viii] Грушевський М. Історія української літератури. К.,1995. Т. 5. Кн. 1. С. 125.

[ix] Возняк М. Вказ. твір. С. 402, 404, 409.

[x] Це різкий виступ проти когось або чогось, викриття, агресивний словесний напад.

[xi] Білоус П. В. Літературна медієвістика. Вибрані студії: у 3-х томах. Житомир: ПП «Рута», 2012. Т. 2. С. 334–335.

[xii] Вишенский И. Указ. соч. С. 265–266.

[xiii] Шмеман A., прот. Дневники. 1973-1983 / Сост., подгот. текста У. С. Шмеман, H. A. Струве, Е. Ю. Дорман; предисл. С. А. Шмеман; примеч. Е. Ю. Дорман. М.: Русский путь, 2005. С. 39.

[xiv] Чижевський Д. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956. С. 234.

[xv] Франко І. Зібрання творів: у 50 т. К., 1981. Т. 30. С. 209.

[xvi] Вишенский И. Указ. соч. С. 10.

[xvii] Вишенский И. Указ. соч. С. 10.

[xviii] Білоус П. В. Вказ. твір. С. 336.

[xix] Вишенский И. Указ. соч. С. 266.

[xx] Там же. С. 266-267.

[xxi] Там же. С. 23.

[xxii] Франко І. Зібрання творів: у 50 т. К., 1981. Т. 30. С. 211.

[xxiii] Успенский Б. А. Краткий очерк истории русского литературного языка (ХІ–ХІХ вв.) М.: Гнозис, 1994. С. 52.

[xxiv] Карский Е. Ф. Белорусы. Очерки словестности белорусского племени: Старая западнорусская письменность. Прага, 1921. Т. 3. С. 46.

[xxv] Русанівський В.М. Історія української літературної мови: Підручник. К.: Артек, 2001. С. 65.

[xxvi] Там само.

[xxvii] Piotr Skarga. O jedności kościoła bożego. Krakow, 1885. S. 211.

[xxviii] Русанівський В. М. Історія української літературної мови: Підручник. К.: Артек, 2001. С. 87.

[xxix] Вишенский И. Указ. соч. С. 23.

[xxx] Вишенский И. Указ. соч. С. 194.

[xxxi] Там же.

[xxxii] Срезневский И. И. Древние письмена славянские // Журнал министерства народного просвещения: Ч. 59.       От. 2. СПб., 1848. С. 43.

[xxxiii] Грушевський М. Вказ. твір. С. 43.

[xxxiv] Вишенский И. Указ. соч. С. 23.

[xxxv] Возняк М. Вказ. твір. С. 436.

ДОДАТКОВІ ДОКУМЕНТИ