Музей, Лавра, Академія: заблукати між трьох дубів

Музей, Лавра, Академія: заблукати між трьох дубів

Ситуація навколо розривання договору між Національним історико-культурним заповідником «Києво-Печерська Лавра» та однойменним чоловічим монастирем Української Православної Церкви показала, наскільки крихкими можуть бути відносини Церкви та державних структур в абсолютно, начебто, світській державі.

Трохи історії. Києво-Печерська Лавра як архітектурний ансамбль є сьогодні власністю держави. При цьому Лавра, як і всі інші монастирі та храми, до встановлення у Києві радянської влади, звичайно ж, належала Церкві. Лише після революції більшовики оголосили про націоналізацію всього церковного майна. По суті, націоналізація означала перехід церковної власності в державну. Зрозуміло, що жодний абстрактний «народ» ніколи не був власником відібраного у Церкви майна. У 1988 році, коли Радянський Союз неминуче наближався до свого кінця, держава передала деякі лаврські храми та корпуси у користування Церкві. Ченці почали поступово повертатися до монастиря. У 1989 роцірозпочалося і відродження Київської духовної семінарії, яка також розмістилася на території Лаври. З 1992 року тут же розпочала роботу і відроджена Київська духовна академія. До революції Київська академія і семінарія розміщувалися в інших будівлях, які також були відібрані радянською державою і не повернуті Церкві.

Отже, радянська держава стала власником церковних приміщень через вилучення їх у Церкви. Загальновідомо, що після катастрофи «світової системи соціалізму», у країнах так званого радянського табору відбулася у різних формах реституція відібраного комуністами майна. Не лише церковного, звісно. Але зараз йдеться саме про майно, яке належало релігійним організаціям. Реституцію, наприклад, було здійснено у Румунії, країнах Балтії тощо. В Україні (як і в Росії, і в Білорусі) повноцінної реституції майна, в тому числі релігійного, на жаль, не відбулося. Відповідно, сьогодні Українська держава є власником архітектурного комплексу Києво-Печерської Лаври, отримавши її «у спадок» від радянської влади.

В останні тижні в засобах масової інформації неодноразово писали про те, що Київська духовна академія і семінарія знаходиться на території Лаври незаконно, оскільки договір 2013 року містить пункт, який забороняє монастирю передавати в суборенду іншим організаціям будь-які приміщення. Але я нагадаю: Академія і семінарія розташовувалися на території Лаври задовго до 2013 року. І під час укладання договору у 2013 році цей факт враховувався. Тоді монастир та інші церковні установи (Академія, резиденція Предстоятеля Української Православної Церкви, Канцелярія Київської Митрополії) розглядалися як єдиний церковно-адміністративний комплекс.

В архіві КДА зберігся документ за 1990 рік (про існування якого мали б знати і співробітники Заповідника, і учасники численних комісій, і експерти). Це акт передачі Церкви деяких об’єктів на території Лаври. У цьому акті йдеться про те, що генеральний директор Заповідника Ю. Д. Кібальник, виконуючи постанови Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1990 р. №99 «Про передачу окремих об’єктів музейного об’єднання “Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник” Українській православній церкві», передає у користування Церкві корпуси. Прийняв ці корпуси від Заповідника тодішній ректор Київської духовної семінарії протоієрей Петро Влодек. Внизу документа стоять підписи Ю.Д. Кібальника та протоієрея Петра Влодека, а також печатка Заповідника та печаткаКиївської духовної семінарії! Зараз у цих корпусах знаходиться адміністративна частина та навчальні аудиторії КДА (корпус 64) та Бібліотека КДА (корпус 63). Таким чином, Київські духовні школи отримали у користування ці будівлі безпосередньо від Заповідника, а не від монастиря. Тому ніколи жодної суборенди у взаєминах Академії та монастиря не оформлялося!

Є ще один важливий документ щодо проблеми церковного майна. Це лист патріарха Олексія II міністру юстиції України В.В. Онопенку від 29 грудня 1993 р. (вихідний номер 1398). Тут патріарх Олексій пише: «Заявляємо, що Московська Патріархія не має жодних претензій на якесь рухоме або нерухоме церковне майно Української Православної Церкви». До речі, саме у цьому документі патріарх Олексій благословенну грамоту про дарування Українській Православній Церкві самостійності в управлінні називає Томосом.

Таким чином, спочатку УРСР, а потім незалежна Україна, не здійснивши реституцію конфіскованої церковної власності, все ж через різні договірні документи надавали релігійним організаціям можливість користуватися цим майном.

Релігійне життя України завжди було складним та багатовекторним. Питання про майно також потребувало тонкого підходу. Наразі розкручено міф про привілейоване становище УПЦ у цих питаннях порівняно з попередником ПЦУ — Українською Православною Церквою — Київським Патріархатом (УПЦ КП). Мовляв, держава віддала Лавру УПЦ, а УПЦ КП була позбавлена підтримки держави. Але давайте згадаємо факти.

Відновлений за рахунок держави Михайлівський Золотоверхий монастир (відновлений у 1997-1998 рр.) було передано у користування УПЦ КП (тепер – у користуванні ПЦУ). Багато стародавніх храмів і монастирів у 1990-ті роки були віддані державою у користування УПЦ КП: Видубицький чоловічий монастир, Свято-Феодосійський чоловічий монастир, Володимирський собор, Храм святого Миколая Чудотворця (церква Миколи Притиска), церква Різдва Христового («Шевченківська церква») та ін.

До речі, риторичне питання, а чи держава проводила перевірки пам’яток архітектури, переданих у користування не УПЦ, а інших релігійних об’єднань? Як державні органи ставилися до новобудов на території цих пам’яток? Адже якщо всі конфесії у нас рівні перед законом, то було б логічно перевірити й ті пам’ятники, які сьогодні перебувають, наприклад, у користуванні ПЦУ…

Як же складалися стосунки між Заповідником, монастирем та Академією? Попри розповіді про жахливі порушення та зневажання прав і повноважень співробітників Заповідника, тут протягом багатьох років існували цілком конструктивні взаємини. Тому що кожна сторона розуміла, що Києво-Печерська Лавра — це цінність! Для заповідника — це цінність історична та архітектурна, для монастиря — духовна.

Церква розуміє та пам’ятає, що за радянських часів саме музеї найчастіше були рятівниками храмів від руйнування. Адже в жорстокі 1920-1930-ті роки храми інодіварварськи знищувалися. І саме співробітники музеїв домагалися збереження монастирів та храмів як пам’яток культури. Багато радянських реставраторів, ювелірів, художників проробили колосальну роботу зі збереження церковних старожитностей.

Співробітники Заповідника мають знання та досвід, що дозволяють спостерігати за збереженням храмів і старожитностей Лаври. Всі ці роки Київські духовні школи не просто перебували на території Лаври, а й намагалися долучитись до багатого досвіду співробітників Заповідника. КДА та Заповідник готували спільні наукові видання, разом проводили наукові конференції та виставки.

У 2011 році між КДА та Заповідником було підписано угоду про співпрацю. Одним із результатів цієї угоди стало запровадження у навчальну програму таких предметів як «Історія Києво-Печерської Лаври» (курс читав співробітник Заповідника Ярослав Володимирович Литвиненко), «Збереження пам’яток церковного мистецтва» (курс аж до поточного навчального року читав заступник генерального директора Заповідника з наукової роботи Костянтин Костянтинович Крайній).

На завершення хотів би відзначити, що штучно створений більшовиками бар’єр між храмом і музеєм, Церквою та державою, наукою і богословськими школами, за минулі тридцять років було практично подолано. Але чи не є ми зараз свідками зведення нового бар’єру?

архієпископ Білогородський Сильвестр, ректор Київської духовної академії і семінарії