Проповідь архієпископа Білогородського Сильвестра у день пам'яті первоверховних апостолів Петра та Павла

ПРОПОВІДЬ

ректора КДАіС архієпископа Білогородського Сильвестра

у день пам’яті святих первоверховних апостолів Петра та Павла

13 Коли Іісус прийшов в країни Кесарії Филипової, то запитував учнів Своїх: за кого люди вважають Мене, Сина Людського? 14 Вони сказали: одні за Іоанна Хрестителя, другі за Іллю, інші ж за Ієремію, або за одного з пророків. 15 Він говорить їм: а ви за кого Мене вважаєте? 16 Симон же Петро, відповідаючи, сказав: Ти – Христос, Син Бога Живого. 17 Тоді Іісус сказав йому у відповідь: блаженний ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Котрий є на небесах; 18 і Я кажу тобі: ти Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її; 19 і дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах.

Євангеліє від Матфея 16:13-19

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Православна віра називається апостольською, тому що через проповідь апостолів по всьому світу поширилася віра в Господа Іісуса Христа. Церква вшановує всіх апостолів Христових, але є особливий день для вшанування двох апостолів — святих Петра та Павла.

Сьогодні ми зібралися для прославлення цих славних апостолів, які називаються первоверховними. Чи не применшується честь інших апостолів через окреме святкування пам’яті Петра і Павла? Якщо вбачати у цьому святі тільки владу та пошану, то, звичайно ж, таке питання має право на існування. Але першість апостолів Петра і Павла не у владі, чи силі, а в служінні. Так, усі інші апостоли і з-поміж дванадцяти, і з-поміж сімдесяти проповідували Господа Іісуса Христа по всьому світу. Однак, перша книга з історії Церкви — «Діяння святих апостолів» — дає нам чітке уявлення про грандіозний масштаб праць саме Петра і Павла. Сам апостол Павло говорить про себе: «благодаттю Божою я є те, що є; і благодать Його в мені не була марною, і потрудився я більше за них усіх: а втім, не я, а благодать Божа, яка зі мною» (1 Кор. 15:10). Ця фраза показує розуміння апостола Павла. Він усвідомлює ступінь своїх праць і при цьому добре усвідомлює своє минуле як гонителя. А як же Петро? Звичайно ж, і він міг би сказати про величину своїх апостольських праць. Але невже він теж міг сказати про себе, як і Павло, що і він недостойний називатись апостолом? Не будемо здогадуватися, згадаймо просто трояке зречення Петра від свого Господа. Блаженний Августин пише, що апостол Петро «тричі пов’язав себе страхом і малодушністю, і Господь тричі повертає його Своїм зверненням і його ж сповіданням міцної любові».

Апостол Петро був серед перших учнів, покликаних Христом, а Павел не був учнем Христовим за життя Господа. Більше того, він, як відомо, був гонителем християн. І жорстоким гонителем. Однак, ці два апостоли випробували на собі найбільший дар Божий — дар прощення. Не просто покликання, а й прощення Богом — ось що дало силу Петру і Павлу бути великими проповідниками імені Христа. Ми знаємо і пам’ятаємо ті відчуття, коли отримуємо прощення від людей, а тим більше прощення від Бога. І це породжує в нас велике бажання бути вдячними Богові.

І Петра, і Павла до їхнього покликання звали інакше: Симон і Савл, відповідно. Зміна імені у Святому Письмі завжди пов’язана з покликанням до служіння, особливого служіння. Сьогоднішнє Євангельське читання оповідає про так зване сповідання апостола Петра при Кесарії Филиповій. На запитання Спасителя, за кого Його шанують учні, Петро виголошує «Ти Христос, Син Бога живого» (Мф. 16:16). Цими словами апостол Петро засвідчує свою віру та віру інших апостолів у те, що Господь Іісус — це очікуваний Месія, а не просто пророк чи праведник. У відповідь на це сповідання Христос говорить Симону: «ти Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її; 19 і дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах». Як правильно розуміти цю фразу? Багато століть західні християни намагалися всіляко розтлумачити цей вислів як особливе положення Петра, а отже, і його наступників, тобто єпископів Риму.

Проте, чи може Петро як людина називатись каменем? Хіба ми не читаємо в Писанні, що апостол Петро, виявивши малодушність, зрікся Спасителя. Або хіба не пам’ятаємо ми, як апостол Петро хотів ходити по воді, як і його Божественний Учитель, а коли почав іти, то почав тонути. А Господь прямо йому сказав, що він, Петро, засумнівався (Мф. 14:29-31). Таким чином, у характері Петра, як людини, була не тільки і любов, і гарячість, а й такі риси, про які було сказано вище. У випадках небезпеки Петро по-людськи міг виявити нестійкість. То хіба міг Христос назвати Свого апостола Петром через його особисті якості? Сміємо сказати, що ні. І святоотцівська думка бачила в іменуванні Симона — Петром вказівку не на характер Петра, а на ті слова, які він вимовляє перед цим, сповідуючи Христа Сином Божим. Іншими словами, сповідання апостола Симона-Петра — це той фундамент, той камінь, на якому збудовано Церкву Божу. Ми сповідуємо віру не в Петра і Павла, а в Христа як Сина Божого, Спасителя світу. І приймаємо Хрещення не в ім’я Петра чи Павла, а в ім’я Бога Трійці. Сам апостол Павло вигукує: «Хіба розділився Христос? хіба Павло розіп’явся за вас? чи в ім’я Павла ви хрестилися? (1 Кор. 1:13). Чи ми отримали викуплення кров’ю Петра та Павла? Ні! Але кров’ю Сина Божого, як і каже нам Святе Письмо, «ми примирилися з Богом смертю Сина Його» (Рим. 5:10). Камінь, про який йдеться, не є Петром. Камінь — це Сам Христос, бо Писання прямо називає Його каменем (Мф. 21:42). Святі апостоли Петро (1 Пет. 2:6) і Павло (Рим. 9:33) у своїх посланнях відносять саме до Господа Іісуса Христа слова про камінь, який для деяких спокуса і спотикання, а для деяких основа спасіння.

Отже, віра в Христа як Сина Божого і Спасителя є тим каменем, на якому побудовано Церкву. А Петро лише правильно сповідав Господа Іісуса. Сам Христос вказує, що сповідання Петра дано йому згори, а не є результатом його людських думок: «не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Котрий є на небесах» (Мф. 16:17). Для вірного розуміння сповідання Петра, пригадаємо, брати і сестри, що відразу після того, як апостол Петро сповідав Іісуса Сина Божого, йде інша розповідь. У цій же 16-й главі Євангелія від Матфея Христос відкриває Своїм учням, що Йому належить бути вбитим. І Петро, який сповідував віру в Христа як Божого Сина, не розуміє і не приймає цих слів свого Вчителя. І навіть намагається суперечити Йому. А Господь відповідає Петрові: «відійди від Мене, сатана! ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мф. 16:23)! Є відкрита Петру таємниця віри, а є його людський погляд на життя і смерть, його людські переживання і страхи. Святе Письмо ніколи не приховує немочі апостолів, і неодноразово говорить про це, тим самим показуючи, що сила апостольського служіння не в них, в апостолах, а в даній їм благодаті Святого Духа (пор. Фил. 4:1).

У прочитаному євангельському уривку ми чули про ключі від Царства Небесного: «дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах» (Мф. 16:19). Чи може цей вислів говорити про виняткове служіння Петра та його наступників? Історія знає чимало прикладів, коли ці слова використовувалися для того, щоб довести особливий статус і особливі повноваження єпископа Риму. Знову ж таки, звернемося до Священного тексту. Якби ці слова стосувалися виключно апостола Петра, то Христос після Свого воскресіння мав би дати владу в’язати і відпускати гріхи тільки апостолу Петру. Але що ми бачимо у Писанні? Євангеліст Іоанн Богослов пише: «Сказавши це, дунув і говорить їм: прийміть Духа Святого. Кому простите гріхи, тим простяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20:22-23). Отже, ту саму владу в’язати і відпускати, яку Господь проголошує у відповідь на сповідання Петра у Кесарії Филиповій, після Свого Воскресіння Він дає не Петру, а всім апостолам. Тож всі апостоли отримали дар Святого Духа, який дав їм таку велику владу.

Святе Письмо містить чимало згадок, коли апостол Петро говорить, свідчить і сповідує від імені всіх апостолів. Церква завжди дбайливо зберігала цю пам’ять про першість святого апостола Петра. Але й завжди, на противагу будь-яким перекручуванням, наполягала, що першість Петра — це бути першим, але не бути понад. Петро перший серед апостолів, але не над апостолами. Ось віра Православної Церкви щодо першості святого апостола Петра. Є безліч інших свідчень Святого Письма і давньої історії Церкви, які показують, що Петро ніколи не розглядався Церквою як той, хто володіє якимось архістатусом і надповноваженнями. Наприклад, цілком очікувано, що першим єпископом Святого Міста Єрусалиму — місця спасительних страждань та Воскресіння Господа Іісуса Христа — мав би стати апостол Петро. Проте, як відомо, першим єпископом Єрусалима обраний апостол Яків. Коли виникла суперечка в першохристиянській громаді, апостол Петро не видає енцикліки з вирішенням цього питання. Ні, але бере участь в апостольському Соборі. Хоча, за традицією, він першим говорить, проте очевидно, що рішення приймається Собором апостолів (Діян. 15 гл.). І той самий апостол Павел цілком міг не погоджуватися з деяких питань з апостолом Петром (Гал. 2 гл.). Такий апостольський і соборний лад церковного життя можливий лише у разі володіння всіма апостолами однаковою духовною владою. А першість розуміється як першість честі, чи першість старшинства, але не як першість влади та повноважень.

Отже, Православна Церква завжди шанувала і шанує великих апостолів Петра і Павла як вірних служителів і співробітників Христових (Кол.4:7), але ні як намісників Бога, володарів, князів і, тим більше, глав Церкви. Тому що, як і кажуть самі апостоли, Глава Церкви — Христос (1 Кор. 11:3; Єф. 4:15; Єф. 5:23; Кол. 1:18; Кол. 2:10). Так встановив Господь, таке вчення досі зберігає Православна Церква. Амінь.

Проповедь архиепископа Белогородского Сильвестра в день памяти первоверховных апостолов Петра и Павла