Єпископ Сильвестр (Стойчев) про автокефалію, прийняття з розколу і нову еклезіологію Константинопольського Патріархату

Портал «Православная жизнь» пропонує увазі читачів інтерв’ю ректора Київської духовної академії і семінарії єпископа Білогородського Сильвестра. У ньому владика відповів на багато питань, які сьогодні хвилюють вірян Української Православної Церкви. Також він поділився своїм баченням ситуації, яка склалась у світовому Православ’ї у результаті втручання Константинопольського Патріарха в церковне життя України.

«Константинопольський Патріарх залишив за собою немало важелів впливу на внутрішнє життя ПЦУ»

– Владико, нещодавно в Київській духовній академії відбулась конференція, приурочена до 30-річчя дарування Грамоти Олексія ІІ про незалежність і самостійність Української Православної Церкви. Розкажіть коротко про зміст Вашої доповіді?

– Так, нещодавно відбулась конференція, приурочена до 30-річчя дарування Патріархом Олексієм ІІ Благословенної Грамоти про самостійність Української Православної Церкви. Цей ювілей послугував приводом для осмислення багатьох питань, що стосуються церковної ситуації в Україні. У доповіді я намагався показати: УПЦ, хоча вона не має статусу автокефалії, проте є цілком самостійною в своєму внутрішньому управлінні і незалежною у прийнятті рішень. Наприклад, важливою ознакою автокефальної Церкви є самостійне обрання і рукоположення нею своїх архієреїв. В Українській Православній Церкві саме так і відбувається: у нас повністю самостійне обрання і рукоположення єпископів. Предстоятель УПЦ обирається без сторонньої участі, і Патріарх Московський лише благословляє (а не затверджує) його обрання. При цьому новостворена ПЦУ хоча і називається автокефальною, проте Константинопольський Патріарх залишив за собою немало важелів впливу на внутрішнє життя ПЦУ. Цілком очевидно, що для Константинополя питання української автокефалії – це лише розмінна карта у більш масштабній грі з формування нової еклезіології, згідно з якою Патріарх Константинополя має особливий статус, права і повноваження у світовому Православ’ї.

– Ви сказали про нову еклезіологію Константинополя. Можна більш детально про це?

– Представники Константинопольського Патріархату сьогодні висловлюють вчення про особливий статус і права Константинопольського Патріарха. Серед прихильників цього вчення можна назвати, наприклад, митрополита Іоанна Зізіулас і архієпископа Елпідофора (Ламбрініадіс). Прихильники цієї концепції трансформують церковне вчення про першість честі у вчення першості влади, якою нібито володіє Константинопольський Патріарх.

Вищезгадані автори та низка інших вдались до спроби догматичного обґрунтування цього вчення.

«Повноваження Константинопольського єпископа були пов’язані з політичним значенням Константинополя як столиці»

– Хіба у Древній Церкві Константинопольська кафедра не мала особливих повноважень?

– Давайте спочатку прояснимо історію Константинопольської кафедри. Загальновідомо, що Константинополь – це столиця, збудована імператором Костянтином Великим. Тобто це місто з’явилось лише у IV столітті. Історичним попередником Константинополя на цій території було місто Візантій, яке в християнській історії перші три століття після Різдва Христового нічим не виділялося окрім того, що з цього міста був єретик Феодот Кожевник.

До моменту побудови Константинополя у Вселенській Церкві існувало кілька апостольських кафедр – Рим, Олександрія, Антіохія – навколо яких зосереджувалося церковне життя. Поява нової столиці безумовно створила основу для визначення статусу і повноважень столичного єпископа.

Таким чином, контекст, в якому з’явилось питання про повноваження єпископа Константинополя, був політичним. Константинопольська кафедра не є апостольською за своїм походженням, і вона не мала таких підстав для особливого статусу, які були у древніх кафедр, заснованих самими апостолами.

– А як же правила Вселенських Соборів? Хіба вони не надають особливого статусу Константинополю?

– Стосовно цього є два важливих правила. Перше з них – це 3 правило ІІ Вселенського собору, в якому сказано: «Константинопольський єпископ нехай має переваги честі після Римського єпископа, тому що це місто є новий Рим». Друге – це 28 правило IV Вселенського Собору, в якому про Константинополь сказано: «Нехай місто, що отримало честь бути містом царя і синкліту, і має рівні переваги із стародавнім царственим Римом, і в церковних справах звеличене буде подібно до того, і буде другим після нього». Як видно з цих правил, статус і повноваження єпископа Константинополя в давні часи були пов’язані з політичним значенням Константинополя як нової столиці. Ані з древністю кафедри, ані з апостольським походженням, ані, тим більше, з Божественним правом, а лише з тим, що це місто царя і сенату.

Варто зазначити ще один важливий історичний аспект. Перенесення столиці з Риму в Константинополь мало важливе значення у багатьох відношеннях. Населення імперії мало прийняти нову столицю; якщо так можна висловитись – повірити в неї. Імператори всіляко намагались возвисити статус нової столиці – грандіозним будівництвом, звезенням у столицю загальнохристиянських святинь тощо. Тобто Константинополь як столиця мав зростати. Зрозуміло, що ріст нової столиці означав і одночасне возвеличення столичного єпископа. Самі імператори сприяли росту авторитету єпископів Константинополя.

Є ще один не менш важливий фактор для розуміння 28 правила Халкідонського Собору. У Древній Церкві були діоцези, очолювані митрополитами. Межі діоцезів, статус і повноваження митрополитів над єпископами діоцезів до V століття стали укладеною традицією. Область, де знаходилась нова столиця, у церковному відношенні з давніх часів підпорядковувалась Іраклійському митрополиту.

Таким чином, склалась ситуація, коли є єпископ столиці, і при цьому у нього немає в підпорядкуванні своєї церковної області.

Константинопольські єпископи намагались виправити цю ситуацію різними способами, найбільш дієвим з яких був вплив на призначення єпископів у сусідні зі столицею церковні області (єпархії). Правило Халкідонського Собору дає дозвіл такої ситуації тим, що передає в юрисдикцію столичного єпископа не тільки саме місто, але і певні області.

Дослідники канонів звертали увагу на ще один аспект у розумінні 28 правила. Так, наприклад, архієпископ Петро Люльє пише: «Висновки стосовно юрисдикції викладені в достатньо незграбній формі обмежувальної умови, нібито метою правила було скоріше заборонити єпископу, який займає Константинопольську кафедру, безпосередньо висвячувати єпископів на не митрополичі кафедри». Дійсно, це правило не тільки виокремлює Константинопольському єпископу церковну область, але і обмежує його втручання у справи інших діоцезів. Саме так розуміють це правило і візантійські тлумачі.

Тому посилання сучасних захисників особливого статусу Константинопольського Патріарха на 28 правило Халкідонського Собору навряд чи можна визнати спроможними.

«Кітеж-град за грецьким зразком»

– Владико, Константинополь був завойований турками і не є вже містом імператора і сенату, але єпископ Константинополя і досі перший у диптиху…

– Як відомо, арабські завоювання призвели до того, що вже у VII-VIII століттях такі древні апостольські кафедри як Олександрія, Антіохія, Єрусалим опинилися поза межами православної держави. Долі підкорених Патріархатів важко було позаздрити: християни сильно обмежувались у своїх правах, а єпископи часто просто не могли повноцінно провадити свою діяльність. За таких умов Константинополь (який тоді ще не був завойований) почав сприйматись не просто як місто-столиця, а як захисник усіх православних християн. І, відповідно, Константинопольський Патріарх став єдиним вільним православним Патріархом на Сході.

Саме в цей час у повній мірі складається сакральний образ імператора не просто як голови держави, а як покровителя і захисника усіх православних, де і під якою би владою вони не проживали.

Про цей сакральний образ влади дуже важливо пам’ятати, щоб правильно розуміти подальші претензії Константинопольського Патріарха. Уся справа в тому, що після падіння Константинополя повноваження візантійського імператора як захисника і покровителя усіх православних (греків) переходять до Константинопольського Патріарха. І, скажімо прямо, розвитку подібного стану справ сприяли турецькі султани. Справа в тому, що Мухамед ІІ після завоювання Візантії визначає статус Константинопольського Патріарха як голови усіх православних християн, що проживають в Османській імперії. Таким чином, із подання султана Константинопольський Патріарх стає лідером грецької нації.

– То чи має Константинопольський Патріарх особливі права і повноваження?

– Окрім першості честі, ні. Давно втративши положення першого єпископа імперії Константинопольський Патріарх продовжує формувати вчення про особливість своєї влади. Давайте ще раз пригадаємо – Константинополя не існує. Є Стамбул. Греки міфологізували Константинополь, зробивши його таким собі Кітеж-градом за грецьким зразком. Константинополь – це місто-пам’ять, місто-міф, місто-привид і місто-мрія. Мрія про минулий статус, блиск і велич православної імперії. Як казав один автор: «Греки живуть так, нібито і не чули про падіння Константинополя».

Через цей відрив від реальності Константинопольський Патріархат розглядає себе в сакральних категоріях, вигадуючи собі якісь особливі повноваження і особливу владу. З боку критиків претензій Константинополя лунають обвинувачення у східному папізмі. Дозволю собі історичну аналогію з римським папізмом: догматизація вчення про непомильність папи у питаннях віри і моралі відбулась при папі Пії IX в історичних умовах втрати папством світської влади і посиленням секуляризації. Вчення про непомильність папи нібито захищало ту область, яка була виключно церковною привілегією. Тобто за втрати реального впливу і реальної влади завжди формуються певні крайнощі про особливі права і повноваження в області духовній.

Константинопольський Патріарх насправді має невелику паству, обмежений у своїх можливостях на Батьківщині, в Туреччині. На тлі свого реального статусу і стану Константинопольська Церква створює, роздуває абстрактні права і повноваження, при цьому порушуючи традиційну православну еклезіологію на користь своїх претензій.

Народження альтернативної еклезіології

– Що Ви маєте на увазі, коли говорите про порушення традиційної православної еклезіології?

– Православна еклезіологія виходить з первинності євхаристійної громади, очолюваної єпископом. З цього погляду всі єпископи – Патріархи, митрополити, правлячі або вікарні єпископи – які можуть відрізнятися щодо якихось адміністративних повноважень – рівні щодо володіння духовною владою.

Єдина Церква складається з Помісних Православних Церков, об’єднаних між собою спільною для всіх православною вірою і участю в Таїнствах (спілкуванням через Таїнства). Таким чином, здійснюється принцип рівноправності Помісних Православних Церков, що знаходяться в безпосередньому спілкуванні одна з одною через сповідання однієї віри та участь в Таїнствах.

Константинополь формує альтернативну еклезіологію, де спілкування між Помісними Церквами відбувається опосередковано через Константинопольського Патріарха. Відповідно до такого погляду, тільки той перебуває в Православ’ї, хто перебуває в спілкуванні з Константинопольським Патріархом. А отже, виходить, що Православ’я не може існувати без Константинопольського Патріархату. Надто самовпевнене твердження, особливо якщо врахувати кількість Константинопольських Патріархів єретиків, в тому числі засуджених Вселенськими Соборами. Із цього боку Константинополь лідер серед древніх кафедр.

Знайти догматичне обґрунтування такого вчення – завдання непросте. Тому ті, хто відстоює таке розуміння церковної єдності, намагаються створити богословську платформу для нової еклезіології. Перш за все я маю на увазі вчення, в якому першість Константинопольського престолу уподібнюється першості Бога Отця в Святій Трійці.

– Ви згадали про спілкування в Таїнствах. Однак, Українська Церква сама виступила ініціатором припинення євхаристійного спілкування з Константинополем… 

– Чесно сказати, мене вражає лицемірство з яким нас звинувачували в цьому питанні, підносячи рішення про розрив євхаристійного спілкування з Церквами, що визнали ПЦУ, як злочин небачених масштабів. Однак, греки нерідко самі розривали євхаристійне спілкування через значно менш важливі причини. З недавнього минулого – розрив євхаристійного спілкування Константинополя з уже покійним Архієпископом Афінським і всієї Еллади Христодулом, яке стало відповіддю Константинополя на проблему висвячення єпископів для так званих нових територій в Греції.

Є більш свіжий приклад: припинення євхаристійного спілкування в 2014 році між Антіохією та  Єрусалимом через конфлікт навколо храму в Катарі.

Однак саме наше рішення про припинення євхаристійного спілкування раптом стали підносити як небачене до цього дня злодіяння. І що це, як не подвійні стандарти?

– Чим викликана така зацікавленість Константинополя в Українському питанні? 

– Константинопольський Патріарх, який хоче знайти можливість для реалізації своїх владних амбіцій, скористався важкою церковною кризою в Україні лише для того, щоб утвердити свої претензії на виняткове право надавати автокефальний статус Помісним Церквам. Це просто спроба посилити свій вплив за межами власної Церкви.

Хто і як може дарувати автокефалію?

– Константинополь має таке право – давати автокефалію? 

– У 1990-х роках для виправдання своїх розкольницьких дій Філарет Денисенко всіляко розвивав тезу: в незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Він навіть намагався апелювати до правил Вселенських Соборів (наприклад, до 17 правила Четвертого Вселенського Собору, в якому є  слова «розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку»). Однак потрібно розуміти, що канони Вселенських соборів писалися в імперії і в принципі не могли бути побудовані на концепції незалежних національних держав. І якщо принцип самостійного управління проводився, то він був пов’язаний з адміністративно-територіальним поділом імперії, а не з ідеєю державного суверенітету. Також потрібно чітко розуміти, що канони Православної Церкви нічого не говорять про спосіб і умови отримання автокефального статусу, а тому це дає можливість для різних спекуляцій.

Той же територіальний принцип не повною мірою можливий для застосування його до автокефальних Помісних Церков. Візьмемо, до прикладу, Грецію. Існує Елладська Православна Церква, але при цьому частина єпархій на території Північної Греції знаходиться в юрисдикції Константинополя. Тобто, якби повністю реалізувати територіальний принцип, то в такому випадку, після зміни кордонів грецької держави, всі єпархії нових територій повинні були б автоматично входити в юрисдикцію Елладської Церкви. Але Константинополь в даному випадку поступив інакше, відстоюючи свої інтереси.

– Владико, але все-таки саме Константинопольський Патріархат давав автокефальний статут для тієї ж Елладської Церкви, Сербської, Болгарської, Албанської.

– Повертаючись до теми, чи має право Константинопольський Патріарх в односторонньому порядку надавати автокефальний статус Помісним Церквам, відповім однозначно: не має! Немає правил Вселенських соборів, які могли б послужити підтвердженням цього. А наведені Вами приклади, викликані тим станом речей, про який говорилося вище: згідно рішення турецького султана Константинопольський Патріарх був главою всіх православних в Османській імперії. Нагадаю: що Болгарія, Сербія, Албанія і т.д. були завойовані турками-османами і входили до складу Османської імперії. І коли Константинопольський Патріарх давав їм автокефалію (в більшості випадків – з великим небажанням), то міг це робити саме тому, що багато століть, з милості турецького султана, ці землі були сферою його діяльності.

Доречі, щодо Албанської Церкви. Існує листування між Константинопольським Патріархом Веніаміном та Олександрійським Патріархом Миколаєм V з питання надання Патріархом Веніаміном автокефалії для Албанської Церкви. Олександрійський Патріарх у своєму листі прямо говорить, що питання автокефалії – це питання, що виходять за межі юрисдикції Константинопольського Патріарха, і що вони повинні вирішуватися на міжправославному рівні. Одностороннє рішення Константинополя надати автокефалію, на думку Патріарха Миколая, підривало традиційний устрій Православної Церкви.

Патріарх Веніамін відповів в суто константинопольському дусі: якщо Константинопольські Патріархи давали автокефалію минулі рази, нікого не питаючи, то значить і я нікого не буду питати, оскільки і мої попередники нікого не питали. По суті, він ухилився від відповіді на питання свого Олександрійського побратима, ігноруючи ті побоювання, які виникли у Патріарха Миколая.

Патріарх Миколай V нарікав, що Константинополь просто поставив інші Помісні Церкви перед фактом, зажадавши визнання того, що сталося.

Знайома картина, правда?

Зауважу, що Патріарх Миколай в принципі не був проти автокефалії Албанської Церкви, він заперечував проти образу дій Константинополя і способу, яким проголошувалася автокефалія.

«Це все що завгодно, тільки не вилікування розколола»

– Щодо ситуації 1686 року. Чи мав Константинопольський Патріарх право повернути собі митрополію в 2018 році?

– Питання щодо 1686 року наробило багато шуму. Звичайно, воно дуже складне і вимагає додаткового вивчення. Але Константинополь не пред’являв ніяких претензій протягом більше 300 років. А тепер раптом в односторонньому порядку прийняв рішення. Найголовніше в цьому процесі, що Константинопольський Патріархат діє дуже закрито. Ніякої відкритої дискусії, ніякої участі представників інших Помісних Церков. Все обійшлося просто коротким прес-релізом.

Просто не розумію, як люди, котрі так багато говорять про європейські цінності і свободи, свідомо ігнорують той факт, що Константинопольський Патріарх діє абсолютно в середньовічному дусі. А в українському випадку все відбувалося за підтримки української державної влади, що є кричущим прикладом порушення принципу світськості держави.

– Владико, Константинополь виправдовував свої дії бажанням подолати розкол. Що скажете з цього приводу?

– Втручання і навіть експансія чужої території під виглядом допомоги – це старий політичний трюк. Якщо Константинополь так переживає про розколи, нехай спочатку вилікує рух старостильників, що виник як реакція на діяльність Константинополя і існує до цього дня.

До того ж який дивний спосіб вилікувати розкол – оголосити розкол не розколом. Назвати чорне білим – це і є вирішення проблеми? Це все що завгодно, тільки не вилікування розколу. Це злочин морального і канонічного характеру.

– Владико, але ж багато Помісних Церков перед тим, як отримати статус автокефалії теж вважалися такими, що перебувають в розколі. Наприклад, Болгарська Церква.

– Давайте прояснимо. Для початку, коли мова йде про дарування автокефального статусу Болгарській Церкві, то потрібно розуміти, що ця Церква вимагала не стільки надання автокефального статусу, скільки відновлення. Болгарська Церква мала автокефальний статус, який був втрачений в результаті турецького завоювання.

І ще важливо розуміти, що в історії Церкви до випадку з Україною не було прикладу, щоб розкольники просто оголошувалися не розкольниками, і цього було б достатньо.

Всі канонічні правила, які стосуються подолання розколу, говорять про те, що розкольники можуть бути прийняті до Церкви лише після покаяння, до того ж канони приписують письмове покаяння. Окрім того, ніколи не було такого, щоб розкольницька спільнота оголошувалося канонічною на шкоду вже існуючій канонічній Церкві. Такого не було ні в одному з випадків подолання розколу або надання статусу автокефалії. Відносно Болгарської Церкви – вся Болгарська Церква вважалася Константинополем такою, що прибуває в розколі, і коли в 1945 році йшлося про подолання конфлікту, то вся Болгарська Церква приймала в цьому участь. Не було такого, щоб в Болгарії була канонічна Церква і паралельно з нею розкольницька організація, і раптом розкольники визнаються канонічною структурою, ігноруючи вже існуючу канонічну Церкву.

– Українські розкольники приймалися Константинополем через покаяння?

– Наскільки відомо, ні. Ніхто ні в чому, а особливо в учиненні розколу, не каявся. І це дуже дивно, так як суперечить приписам Соборів про процедуру прийняття з розколу. Константинополь міг приймати без покаяння тільки за однієї умови: якщо б перестав розглядати Київський Патріархат і УАПЦ як розколи. Таке зі сторони Константинополя цілком могло бути. Але тоді виникає закономірне питання: як же бути з тим, що 30 років до цього той же Патріарх Варфоломій вважав ці організації розкольницькими? Є маса письмових свідчень того, що Константинопольський Патріарх вважав і УПЦ КП, і УАПЦ розкольницькими структурами. Доречі, можна згадати про нібито існуюче, згідно 9-го і 17-го правила IV Вселенського Собору, право Константинопольського Патріарха приймати апеляції від всього Православного світу.

У цих правилах про апеляцію сказано, що можна звертатися або «до екзарха великі області» (тобто до глави дієцезії) або «до престолу царюючого Константинополя» (знову ж згадаємо про можливості столичного єпископа імперського часу). Якщо передбачається можливість звернення або туди, або туди, очевидно, що повноваження крайнього судді не належать виключно Патріарху Константинополя.

Те, що було дано як можливість перетворюється Константинопольським Патріархатом як право і привілей. Тлумачі цих канонів однозначно говорять про конкретну територію, де Константинопольський Патріарх має право приймати апеляції. Так Іоанн Зонара пише: «Не над усіма без винятку митрополитами Константинопольський Патріарх поставляється суддею, а тільки над підлеглими йому. Бо він не може залучити до свого суду митрополитів Сирії, або Палестини і Фінікіі, або Єгипту проти їх волі; але митрополити Сирії підлягають суду Антиохійського Патріарха, а палестинські – суду Патріарха Єрусалимського, а єгипетські повинні судитися у Патріарха Олександрійського». Великий коментар до цього правила написав Никодим Святогорець: «бажаючи вшанувати Константинопольського предстоятеля, дійшли до надмірностей… Константинопольський предстоятель не має права діяти в єпархіях та областях інших Патріархів і це правило не дає йому права приймати апеляції з будь-якої справи Вселенської Церкви».

Доречі, на підтвердження своїх слів про те, що Константинопольський Патріарх розглядав вищезазначені організації саме як розколи, свідчить той факт, що тих, хто бажав перейти, наприклад, з УПЦ КП в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, приймали через рукоположення, оскільки не визнавали хіротоній, здійснених в розколі. Мені особисто достеменно відомі такі випадки, що мали місце, наприклад, в Іспанській та Португальській митрополії Константинопольського Патріархату. А тепер ми бачимо зовсім інше …

Така радикальна зміна поглядів Патріарха Варфоломія щодо українських розкольників говорить, нажаль, лише про його нещирість і лицемірство. Таким чином, для виправдань своїх претензій на особливі повноваження в світовому Православ’ї, Константинопольський Патріарх не гребує ніякими засобами і ніякими теоріями. Інше пояснення тут, нажаль, навряд чи можливо…

Хіротонія, миропомазання або благословення з молитвою?

– Владико, а як бути з визнанням хіротоній, здійснених в Київському Патріархаті та в УАПЦ? Адже Константинопольська Церква не здійснювала над ними нових хіротоній?

– Як вже було сказано, процес підготовки до створення ПЦУ був з боку Константинопольського патріарха абсолютно непрозорим. У жовтні 2018 року було опубліковано лише короткий комюніке рішень Синоду Константинопольської Церкви, в якому буквально одним рядком говорилося про прийняття в спілкування Філарета Денисенка і Макарія Малетича разом з їх структурами. На яких канонічних підставах це було зроблено? Чи розглядалося в Стамбулі питання про законність хіротоній, здійснених в розколі? На ці та багато інших важливих питань ми досі не отримали відповідей.

Приймаючи настільки важливі рішення, було б правильно провести ретельне і максимально відкрите вивчення цього питання із залученням експертів з України. Але нічого цього, судячи з усього, не було. Константинопольський Патріархат просто заявив про скасування всіх церковно-судових рішень, прийнятих раніше по відношенню до розкольників і прийняв їх усіх в спілкування без здійснення над ними законних хіротоній. Я хочу спеціально підкреслити, що мова йде не про повторні хіротонії, як у нас зазвичай виражаються, а про вчинення законних хіротоній. Оскільки хіротонії, здійснені в розколі, не є законними.

Фактично на Фанарі просто визнали всі Таїнства, звершені раніше в розколі. При цьому Константинопольський Патріархат заявив, що це нібито відповідає канонам і є давньою церковною практикою, хоча зовсім нещодавно той же самий Патріархат дотримувався радикально іншої позиції і розглядав вищезазначені організацій саме як розколи.
Зауважу, що свої здивування з цього приводу висловив, наприклад, Предстоятель Албанської Православної Церкви архієпископ Анастасій в своїх листах до патріарха Варфоломія.

Як обґрунтування своїх рішень Константинопольський Патріархат вказав на брошурку митрополита Смирнського Василія. У ній розглядаються деякі канони та історичні прецеденти. Також з’явилися і інші публікації на тему визнання хіротоній, здійснених в розкольницьких організаціях.

Насправді, ситуація не така однозначна, як її намагаються представити захисники прийнятих Константинополем рішень. Наприклад, тут є абсолютно недоречним посилання на 68 апостольське правило, в якому говориться: «Якщо хтось – єпископ, або пресвітер, або диякон, прийме від когось друге рукоположення, нехай буде позбавлений священного сану – і він, і той хто рукоположив його». По-перше, це правило взагалі не про розкольників! За поясненням візантійських тлумачів це правило говорить про випадки, коли хтось хоче повторної хіротонії, бо гребує єпископом, яким був висвячений. Наприклад, хтось висвячений в сан ієрея, а потім дізнався, що той єпископ, який рукоположив його веде негідне життя, і на цій підставі хоче прийняти хіротонію в той же сан, але вже від іншого архієрея. Ось саме таку практику засуджує це правило.

По-друге, це правило має другу частину, яку захисники розколу, не цитують (чому я не дивуюся). І звучить вона так: «Хіба що цілком достовірно відомо буде, що від єретиків має рукоположення. Тому що ні хрещеними, ні рукопокладеними від таких, ні вірними, ані служителями Церкви бути неможливо». Як бачимо, це правило передбачає, що можуть бути і незаконні хіротонії (так само як і хрещення). Таким чином, це правило свідчить, що все ж таки Давня Церква вважала, що є хіротонії законні і незаконні, дійсні та недійсні. У цьому правилі, прямо сказано про недійсність єретичних хіротоній. А що ж кажуть канони про хіротонії розкольників? Найважливіше правило в цьому відношенні – це 8 правило I Вселенського Собору, яке стосується новаціан. У ньому є слова, що говорять про прийняття в клір тих, хто отримав хіротонію в розколі: «Після покладення на них рук, перебувають вони у клірі». Цей вираз ніколи не розумівся Церквою однозначно.

Наприклад, свт. Тарасій Константинопольський, використовуючи це правило по відношенню до єпископів-іконоборців, вважав, що під цим висловом потрібно розуміти благословення з молитвою та покладанням рук. Щось подібне відпустової молитви на сповіді. Такої ж думки дотримувався єп. Никодим (Мілаш). Візантійський тлумач канонів Аристин вважає, що це вказівка ​​на миропомазання (покладання рук – найдавніша форма цього Таїнства), а архієп. Феофіл бачить в цьому виразі – хіротонію (про це говорить його 12 правило). Як би там не було, навіть при відсутності єдиного розуміння цих слів, ясно видно, що клірик, який бажає з розколу приєднається до Церкви повинен пройти процедуру з покладанням рук. У цій процедурі можна бачити або хіротонію, або аналог миропомазання, або особливе благословення з молитвою.

В цілому в канонічних правилах є очевидна тенденція розглядати як недійсні хіротонії, звершені з порушенням діючих норм. Разом з цим слід також звернути увагу на правило проти Максима Кініка (4 правило II Вселенського Собору). Також Никодим Святогорець в «Підаліоні», згадуючи випадок з хіротонією свт. Мелетія Антіохійського, пише: «багато інших прийняли рукоположення від єретиків і згодом були прийняті православними, але це випадки рідкісні і викликані обставинами, що відступають від канонічної акривії, а для Церкви те, що відбувається за особливими обставинами і рідко, не закон…».

Сам Константинопольський Патріархат довгий час вважав ієрархію Київського Патріархату незаконною. Але якщо це так, то прийняття в спілкування єпископів УПЦ КП могло відбутися лише одним з перерахованих вище способів. Однак, у випадку з УПЦ КП і УАПЦ Константинополь не здійснив ЖОДНОГО з цих дій!!! Таким чином, була повністю проігнорована церковна традиція.

– Владико, яким же може бути вихід з ситуації, що склалася?

– Ми повинні зараз ясно усвідомити, що дії Константинопольського Патріарха в Україні породили кризу в усьому світовому Православ’ї. При чому криза досить глибока. Ми стикаємося з цілим комплексом непростих богословських і канонічних питань. Здавалося б, це повинно було викликати серйозну богословську дискусію між Помісними Церквами. Але поки що ми такої дискусії не бачимо. Я переконаний, що всі ці питання не можна ігнорувати. Не потрібно робити вигляд, що мова йде виключно про адміністративні або навіть політичні питання. Нажаль ні. Йдеться про принципово різні погляди на устрій Церкви, на природу церковної першості.

Тому вважаю, що сьогодні необхідне соборне обговорення цих питань на Всеправославному рівні. Ми стоїмо перед серйозним викликом. Нам необхідно ясно сформулювати вчення про Церкву, яке б опиралося на багатовікову традицію і в той же час враховувало сучасні реалії церковного життя.

Розмовляла Наталя Горошкова