Преподобний Никодим Святогорець і його думки про судові повноваження Константинопольського патріарха

30.03.2021

Почати

30.03.2021 - 23:30

Кінець

30.03.2021 - 23:30

Категорії

Публікації

 

Єпископ Сильвестр (Стойчев)

 

Преподобний Никодим Святогорець

і його думки про судові повноваження

Константинопольського патріарха

 

Рубіж ХХ-ХХІ ст. став часом помітного загострення суперечок з приводу православної еклезіології. Потрібно відверто визнати, що сьогодні між Помісними Православними Церквами немає єдності в розумінні ряду аспектів вчення про Церкву.  Висловлюються принципово різні погляди на природу і обсяг першості у Вселенській Церкві, на механізм створення нових автокефальних і автономних Церков, на канонічний статус православної діаспори.  До того ж всі ці питання не залишаються лише предметом абстрактних теоретичних суперечок.  Вони породжують серйозні проблеми у взаєминах між Помісними Церквами. Тому сьогодні особливо важливо вести зважену і відповідальну дискусію з питань православного вчення про Церкву.  Фундаментом для такої дискусії має служити святоотцівська спадщина.

 

Проблема апеляцій і «українське церковне питання»

 

Одним з таких проблемних питань міжправославних відносин є питання про право Константинопольського патріарха приймати апеляції від єпископів, священиків і дияконів, які перебувають в юрисдикції інших Помісних Церков і не згодні з винесеними проти них рішеннями церковних судів. Сьогодні офіційна точка зору Константинопольського Патріархату зводиться до того, що Вселенський патріарх (і тільки він) має право приймати апеляції від засуджених кліриків всіх Помісних Православних Церков, переглядати прийняті в інших Помісних Церквах судові вироки і виносити безапеляційні рішення по цих справах.

 

Спираючись на таке розуміння своїх прав, Константинопольський патріарх Варфоломій прийняв апеляцію колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенка), відлученого від Церкви Архієрейським Собором Руської Православної Церкви в 1997 р. В результаті 11 жовтня 2018 року Священний Синод Константинопольського Патріархату виніс рішення про зняття анафеми з колишнього  митрополита Філарета і про відновлення його в єпископському сані.  Тоді ж Константинопольський Синод прийняв в спілкування всіх членів УПЦ КП і УАПЦ.  Були скасовані всі судові рішення прийняті Руською Православною Церквою щодо кліриків, які ухилились в розкол. Без будь-яких консультацій з Руською Православною Церквою було оголошено, що всі «згадані вище особи канонічно відновлені в своєму єпископському і священицькому сані», також було оголошено про відновлення спілкування їх пастви з Церквою[i].

 

У виданому в січні 2019 р. Томосі про автокефалію Православної Церкви України, а також в статуті ПЦУ, проект якого був написаний в Греції, спеціально підкреслювалося, що священнослужителі «будь-якого сану» (тобто і єпископи, і пресвітери, і диякони), які засуджені «своєю церковною владою до будь-якого покарання», мають право подати апеляцію до Вселенського патріарха. У статуті ПЦУ право Константинопольського патріарха приймати апеляції обґрунтовується 9 і 17 правил IV Вселенського Собору, і «багатовіковою практикою Церкви» (Статут ПЦУ, розділ ХI)[ii].

 

Цю точку зору поділяють сьогодні як грецькі каноністи, так і багато ієрархів грецьких Церков.  Наприклад, Афінський архієпископ Ієронім II 12 жовтня 2019 року в своїй доповіді на засіданні постійного Синоду Елладської Православної Церкви прямо говорив: «Вселенський Патріархат має привілей “права апеляції” і від архієреїв іншої церковної юрисдикції, в тому випадку, якщо апелюючий архієрей, бажає подати відповідне прохання». В якості підтвердження цієї тези архієпископ Ієронім послався на все ті ж 9-е і 17-е правила IV Вселенського Собору[iii].

 

Виникає закономірне питання, наскільки сучасна позиція Константинопольського Патріархату відповідає церковному переданню і практиці Древньої Церкви? Чи справді канони Вселенських Соборів засвоюють Константинопольському патріарху право приймати апеляції від кліриків всіх Помісних Православних Церков?

 

У пошуку відповідей на ці питання ми вирішили звернутися до спадщини преподобного Никодима Святогорця (1749-1809). Хоча жив він вже в Новий час, але його вплив на розвиток Православної Церкви важко переоцінити. Він залишив велику літературну спадщину, а його праці послужили духовному відродженню на Християнському Сході. Це відродження охопило і богослужіння, і чернече життя, і сферу канонічного права, і проповідництво.

 

Книга «Педаліон» як канонічна пам’ятка

 

Очевидно, своїм головним завданням прп. Никодим вважав максимальну популяризацію і актуалізацію стародавньої святоотцівської спадщини.  Важливо сказати, що свої видання прп. Никодим наповнював численними коментарями і примітками, в яких проявилася його глибока ерудиція. Прп. Никодим досить скромно стояв осторонь, намагаючись не загороджувати читачеві дорогу до древньої спадщини. При цьому його тлумачення і коментарі мають сьогодні надзвичайно важливе значення для розуміння історії богословської думки в Греції в османський період.

 

Далі ми звернемо увагу на одну з праць прп. Никодима, яка стала дуже важливим внеском в розвиток церковного права. Я маю на увазі підготовлену ним до друку книгу «Педаліон». Вперше вона була видана в Лейцигу в 1800 р. «Педаліон» є аналогом відомої в слов’янському світі «Кормчої книги» і являє собою зібрання правил Вселенських і Помісних Соборів та святих отців з багатьма коментарями[iv].

 

«Педаліон» був підготовлений прп. Никодимом у співпраці з ієром.  Агапієм Старшим. Збірник містить у собі правила святих апостолів, правила Вселенських Соборів, правила Помісних Соборів (Двукратого, Константинопольських 394 р. і 879 р., Карфагенських 256 р. і 419 р, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського і Сардикійського), правила  святих отців (Діонісія Великого, Григорія Чудотворця, Петра Олександрійського, Афанасія Великого, Василія Великого, Григорія Нісського, Григорія Богослова, Амфілохія Іконійського, Тимофія Олександрійського, Кирила Олександрійського, Геннадія Константинопольського, Іоанна Посника, Тарасія Константинопольського, Никифора Константинопольського).

 

«Педаліон» має добре продуману структуру. Перед кожною групою правил дається історична довідка про відповідний Собору або святого отця, потім наводиться текст правил в давньогрецькому оригіналі, після кожного правила дається його переклад (а точніше переказ) новогрецькою мовою, далі даються узгодження, що вказують на зв’язок цього правила з іншими канонами,  і, нарешті, наводяться коментарі укладачів збірника.  Ці коментарі охоплюють широке коло богословських, історичних і канонічних питань.

 

Готуючи до видання «Педаліон», прп. Никодим та ієром. Агапій хотіли дати грецькому духовенству в руки надійний звід канонів, яким можна було б керуватися в церковному житті.  Окрім того, в примітках були враховані класичні тлумачення Олексія Аристіна, Іоанна Зонари і Феодора Вальсамона.

 

Незважаючи на загальне схвалення «Педаліону», все ж Синодом Константинопольського Патріархату тоді не було прийнято якихось постанов про офіційний статус цього збірника[v]. Проте, «Педаліон» став найбільш авторитетним зібранням канонів в Новий час.  Грецький текст «Педаліону» витримав уже 18 перевидань і активно вивчається каноністами, істориками та богословами. Св. Никодим Мілаш вважав, що «Педаліон» можна визнати офіційним канонічним збірником Грецької Церкви[vi].  «Педаліон» вплинув на склад і структуру Книги правил, яка використовується сьогодні Руською Православною Церквою[vii].

 

Тлумачення в «Педаліоні» 9-го правила IV Вселенського Собору

 

Ми вирішили звернутися до «Педаліону» для того, щоб дізнатися, як висвітлюється в ньому питання про апеляції?  Чи визнає прп.  Никодим Святогорець за Константинопольським патріархом виняткове право на прийняття апеляцій від духовенства всіх без винятку Помісних Православних Церков?

 

Слід сказати, що прп. Никодим з особливою ретельністю аналізує 9-е правило IV Вселенського Собору. Це правило повністю присвячено системі церковного судочинства.  Перш за все, тут йдеться про неприпустимість розгляду церковних справ у світських судах.  Клірики є підсудними свого єпископа.  Якщо ж клірик має розбіжності з єпископом, то така справа підлягає розгляду на обласному Соборі.  Якщо ж єпископ або клірик «має незадоволення» на митрополита своєї області, то йому слід звертатися «або до екзарха великої області (грец. τὸν ἔξαρχον τῆς διοικήσεως; тобто дослівно «екзарха дієцезії»), або до престолу царюючого Константинополя, і  перед ним нехай судиться».

 

За буквою цього правила, єпископ, незгідний з судовим рішенням свого митрополита, може звернутися з апеляцією або до «екзарха дієцезії», або до Константинопольського патріарха.

 

Прп. Никодим пише, що це правило викликало безліч суперечок серед каноністів як в давнину, так і в новий час.  При чому він свідчить про те, що багато греків, вступаючи в полеміку з римським розумінням церковної першості, прагнули особливо «вшанувати Константинопольського предстоятеля» і тому звеличували його права.  Наприклад, Анкірський митрополит Макарій, який жив на межі XIV-XV ст., в своєму трактаті «Проти злослів’я латинян» писав, що під «екзархами дієцезій» в цьому правилі слід розуміти всіх інших патріархів.  При такому розумінні виходило, що Константинопольському патріарху належить право прийняття апеляцій і на рішення інших патріархів.  Тому Макарій Анкірський писав, що Константинопольський патріарх – це «перший і верховний суддя над усіма патріархами»[viii]. Як вказує прп. Никодим, подібну думку можна зустріти і у інших візантійських авторів, які писали антилатинські твори.

 

Відомо, що 9-е правило інтерпретували в свою користь і латинські автори.  Так, Римський папа Микола I в листі до візантійського імператора Михаїла, в якому він критикував патріарха Фотія, писав, що під «екзархом дієцезії» слід розуміти Римського єпископа.  Тоді сенс правила виходив приблизно таким: всякий, хто незадоволений судом свого митрополита, може подати апеляцію, перш за все, до єпископа Риму, а потім вже «з його ласки» він може судитися і перед Константинопольським патріархом[ix].

 

Однак, прп. Никодим вважає помилковими зазначені тлумачення.  Він наполягає на тому, що ні Римський єпископ, ні Константинопольський патріарх не мають права приймати апеляції від єпископів і кліриків, які не входять до їхньої юрисдикції.

 

На підтвердження своєї думки прп. Никодим наводить ряд аргументів.  Зазначимо лише два з них.  Прп. Никодим нагадує, що загальним принципом канонічного права є заборона для єпископів, митрополитів і патріархів діяти за межами своїх церковних областей.  Якщо ж допустити можливість апеляції до Константинополя на рішення інших патріархів, то це вступає в явне протиріччя з зазначеним принципом.

 

Крім того, прп. Никодим звертається до законодавства візантійських імператорів, в якому можна бачити певну інтерпретацію церковних канонів.  Зокрема, він посилається на 123-ю новелу імператора Юстиніана. 22-я глава цієї новели говорить про церковне судочинство і може служити тлумаченням до 9-го правила IV Вселенського Собору.  В цьому розділі сказано, що в разі розбіжності між єпископами їх справу має розглядати старший над ними митрополит з двома єпископами з тієї ж області.  Якщо ж сторони не погодяться з рішенням такого суду, то вони можуть звернутися до патріарха «тієї дієцезії».  Після того, як патріарх виносить свій вердикт, вже «жодна із сторін не має права оскаржити його рішення».  Такий же порядок слід дотримуватися і в разі, коли клірик висуває звинувачення проти єпископа[x]. Аналогічна процедура встановлена і в законодавстві імператора Лева VI Мудрого.

 

Таким чином, згідно візантійського законодавства кожен патріарх виносить судові рішення, на які не можна подавати апеляції.  Тому і Константинопольський патріарх не міг приймати апеляції на рішення інших патріархів[xi].

 

Виникає питання, кого ж все-таки слід розуміти під «екзархом дієцезії» (ἔξαρχος τῆς διοικήσεως)? Прп. Никодим вказує, що з тексту правила слідує, що екзарх – це духовний сан, який стоїть вище митрополитів, але нижче патріарха. На його думку, «екзарх дієцезії – це митрополит дієцезії, що має деяку перевагу перед іншими митрополитами тієї ж дієцезії», тобто це «перший серед митрополитів».

 

Посилаючись на Іоанна Зонару, прп. Никодим вказує, що такими «екзархами» були в давнину митрополити Кесарійський, Каппадокійський, Ефеський, Фессалонікійський і Коринфський.

 

Однак після IV Вселенського Собору цей термін набув нового смислового наповнення. Справа в тому, що станом на V століття (час прийняття розглянутих правил) «екзархи дієцезій» існували, але вже до VI століття ситуація починає змінюватися і тому слово екзарх набуло нового змісту. Старе ж розуміння забувається. З цієї причини і тлумачення 9-го правила стало викликати труднощі.

 

Тому в 123-ї новелі Юстиніана про екзархів вже немає згадки. Там мова йде про те, що після митрополичого суду наступною інстанцією є патріарх[xii].

Прп. Никодим спеціально підкреслює, що 9-е правило не має на увазі можливості судитися в Константинополі для всіх взагалі кліриків усіх Помісних Церков.  Константинопольський патріарх має право приймати апеляції тільки від кліриків свого патріархату.  Висновок прп. Никодим сформулював досить ясно: «Константинопольський предстоятель є перший, єдиний і останній суддя над підлеглими йому митрополитами – але не над тими, які підпорядковуються іншим патріархам.  Бо … останній і загальний суддя всіх патріархів – це Вселенський Собор і ніхто інший»[xiii].

 

Таким чином, на думку прп. Никодима, ті єпископи і священики, які незадоволені судовим рішенням свого патріарха, можуть апелювати тільки до Вселенського Собору.  Тобто, вищою інстанцією у спірних судових справах може виступати тільки соборний орган, але ніяк ні хтось із патріархів одноосібно. Це принципова позиція прп. Никодима.

 

Тут слід зазначити, що точка зору прп. Никодима є традиційною для православного церковного права.  Так, уже згаданий Іоанн Зонара, що жив в XII ст., писав: «Не над усіма без винятку митрополитами Константинопольський патріарх поставляється суддею, а тільки над підлеглими йому.  Бо він не може залучити до свого суду митрополитів Сирії, або Палестини і Фінікії, або Єгипту проти їх волі;  але митрополити Сирії підлягають суду Антіохійського патріарха, а палестинські – суду патріарха Єрусалимського, а єгипетські повинні судитися у патріарха Олександрійського, від яких вони беруть і свячення і яким саме і підпорядковані»[xiv].

 

З таким розумінням 9-го правила був цілком солідарний і знаменитий сербський каноніст XIX – початку ХХ ст. святитель Никодим (Мілаш). Він вказував, що «екзарх дієцезії» – це «предстоятель великої церковної області, що має кілька митрополитів, з підручними їм єпископами, причому даний предстоятель з підлеглими йому митрополитами і єпископами складають «окружний собор» або «патріарший» або «національний» собор, до  якого зі своїми скаргами на митрополита і могли звертатися клірики і єпископи»[xv].  Таким чином, св. Никодим вважав, що на всіх рівнях церковний суд повинен мати соборний характер.  При такому розумінні суд екзарха – це суд «національного Собору».

 

Архієпископ Петро (Л’Юилье) вказував, що не у всіх церковних областях в давнину були «екзархи дієцезії».  Зокрема, він вважав, що в Понті, Асії та Фракії (які становили дієцезії Константинопольського патріарха) екзарха не було. «В такому разі, – пише архієп. Петро, – цілком логічно було звернутися до Константинопольської кафедри для вирішення спірних питань».  Тому згадка в 9-му правилі і «екзарха дієцезії», і Константинопольського патріарха, означає, що в тих областях, де екзарх був, слід було звертатися до нього.  Однак, в дієцезії Константинопольського патріарха екзархів не було, тому тут потрібно було звертатися до патріаршого суду. Інше розуміння цього правила архієп. Петро вважав штучними[xvi].

 

Тлумачення в «Педаліоні» правил Сардикійського Собору

 

Питання апеляцій прп. Никодим торкається і в передмові до правил Помісного Сардикійського Собору (343 р). Як відомо, цей Собор прийняв три правила (3-е, 4-е і 5-е), в яких встановив право Римських єпископів приймати апеляції. Ґрунтуючись на цих правилах, Римські єпископи наполягали на своїй верховній владі у Вселенській Церкві. В латинській церковній літературі ці правила тлумачили як унікальне право Римських пап приймати апеляції на судові рішення, прийняті у всіх Помісних Церквах.

 

Розмірковуючи про постанови Сардикійського Собору, прп. Никодим висловлює думки, аналогічні тим, які ми бачили в коментарях на 9-е правило IV Вселенського Собору.

 

По-перше, прп. Никодим наголошує на тому, що Сардикійський Собор був Помісним Собором Західної Церкви, оскільки більшість східних єпископів покинули Сардику і провели свій «альтернативний» Собор в Філіпполі[xvii]. Тому рішення, прийняті в Сардиці, вважалися рішеннями виключно західних єпископів.  При цьому Римські папи намагалися піднести правила Сардикійського Собору як правила I Вселенського Собору і утвердити на цьому свою вселенську юрисдикцію[xviii].

 

Для того, щоб показати, що в Церкві ніколи не прирівнювали Сардикійський Собор до Вселенських Соборів, прп. Никодим посилається на відому суперечка між Римською та Карфагенською Церквами, який розгорівся в 417-422 рр.  Тоді засуджений в Карфагені пресвітер Апіарій звернувся з апеляцією до Римського єпископа Зосими.  Останній прийняв апеляцію і направив в Африку двох своїх легатів, які повинні були організувати повторний розгляд справи. Папа при цьому посилався на правила Сардикійського Собору, які називав правилами I Вселенського Собору.  В результаті в 419 р в Карфагені відбувся Собор, який вказав, що ці правила не належать Нікейському Собору і тому не мають сили для Карфагенской Церкви. Собор в Карфагені прямо заборонив африканським клірикам подавати апеляції «за море» (тобто до Римських єпископів)[xix].

 

В подальшому Римський єпископ Целестин I намагався відстояти своє право приймати апеляції з Африки, але Карфагенська Церква так і не визнала особливої судової влади Римських єпископів.

 

Прп. Никодим, посилаючись на цю важливу полеміку, робить висновок: Римському єпископу можуть подавати апеляції «не всі єпископи, але тільки підлеглі йому». Для нас особливо важливим є те, що, на думку прп. Никодима, це правило за аналогією може бути застосоване і до інших чотирьох патріархів: «Кожен з них може застосувати це до справ та апеляцій тих осіб, що знаходяться в його віданні і відносяться до його патріаршої області. Адже дані правила не зводять всі апеляції і все управління Церквами до Римського престолу, оскільки ця справа і неможлива і чужа Церкві»[xx].

 

Тобто, тут прп. Никодим ще раз підкреслює, що кожен патріарх має право на прийняття апеляцій в межах своєї Помісної Церкви. Приймати ж апеляції на судові рішення інших патріархів не в праві ні один з Предстоятелів.

 

Висновки

 

Таким чином, в «Педаліоні» прямо відкидається один з центральних пунктів сучасної доктрини про особливі права Константинопольського патріарха.  Прп. Никодим принципово не визнає ні за ким з православних патріархів права приймати апеляції на судові рішення інших патріархів. Подавати апеляції проти рішення когось із патріархів можна лише до Вселенського Собору. Тобто, на думку прп. Никодима, кожна автокефальна Церква має рівні права в сфері судочинства. А тому судові рішення, прийняті одним з патріархів, можуть бути переглянуті тільки соборними органами, в яких беруть участь представники всіх Помісних Церков.

 

У тексті «Педаліона» досить ясно зафіксовані розбіжності в питанні обсягу прав Константинопольського патріарха, які мали місце вже в візантійську епоху.  При цьому сам прп. Никодим наводить таке тлумачення 9-го правила IV Вселенського Собору, яке найбільш послідовно втілює соборне начало в житті Православної Церкви. Він намагається вберегти Церкву від небезпеки одноосібного управління.

 

У сучасній полеміці між Помісними Церквами з питання першості у Вселенській Церкві голос прп. Никодима Святогорця повинен прозвучати з усією силою. Його спадщина може стати однією з важливих основ для подолання тієї кризи, яка охопила сьогодні світове Православ’я.

 

[i] Офіційне комюніке про прийняті Синодом рішення див.: https://fanarion.blogspot.com/2018/10/blog-post_11.html.

[ii] Текст статуту опублікований на Офіційному сайті ПЦУ за посиланням: https://www.pomisna.info/uk/document-post/statut-ptsu/.

[iii] Див. повний текст доповіді: https://rwmio.blogspot.com/2019/10/blog-post.html?m=1.

[iv] Ми користуємося виданням: Пидалион: Правила Православной Церкви с толкованиями: в 4 т. Екатеринбург, 2019.

[v] Детальніше див.: Янгу Ф. «Пидалион»: история составления и публикации // Пидалион: Правила Православной Церкви с толкованиями. Т. 1. Екатеринбург, 2019. С. 65-73.

[vi] Правила (ΚΑΝΟΝΕΣ) Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. Т. 1. СПб., 1911. С. 18.

[vii] Детальніше див.: Атремкин Д., свящ. Пидалион // Православная энциклопедия. Т. 56. М., 2019. С. 375-377.

[viii] Пидалион. Т. 2. С. 146.

[ix] Пидалион. Т. 2. С. 146.

[x] Повний текст глави див.: Максимович К. А. Новелла CXXIII св. Императора Юстиниана І (527-565 гг.) «о различных церковных вопросах» (перевод и комментарий) // Вестник Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета. Серия 1: Богословие. Философия. 2007. Вып. 3(19). С. 40-41.

[xi] Пидалион. Т. 2. С. 147.

[xii] Пидалион. Т. 2. С. 148.

[xiii] Пидалион. Т. 2. С. 149.

[xiv] Цит. за: Правила (ΚΑΝΟΝΕΣ) Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. Т. 1. С. 374.

[xv] Правила (ΚΑΝΟΝΕΣ) Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. Т. 1. С. 352.

[xvi] Петр (Л’Юилье), архиеп. Правила первых четырех Вселенских Соборов. М., 2005. С. 385.

[xvii] Про історію Собору див., наприклад: Карташев А. В. Вселенские Соборы: [в 2 ч.]. Ч. 1. М., 2017. С. 64–68.

[xviii] Пидалион. Т. 3. С. 193-196.

[xix] Детальніше див.: Литвинова Л. В. Карфагенские Соборы // Православная энциклопедия. Т. 31. М., 2013. С. 447-461.

[xx] Пидалион. Т. 3. С. 197.

336

ДОДАТКОВІ ДОКУМЕНТИ