Сильвестр (Стойчев), єпископ. Питання про визнання рукоположень у розкольницьких спільнотах

Єпископ Сильвестр (Стойчев)

Питання про визнання рукоположень у розкольницьких спільнотах:

богословські, канонічні та історичні аспекти

Питання про процедуру прийняття у спілкування з Православною Церквою осіб, які отримали рукопокладення у розкольницьких спільнотах, набуло сьогодні особливої гостроти у зв’язку з діями Константинопольського патріарха в Україні. Нагадаю, що 11 жовтня 2018 р. Священний Синод Константинопольського патріархату прийняв у спілкування Філарета (Денисенко) і Макарія (Малетича), які перебували в розколі. Крім того, були прийняті у спілкування без повторних рукопокладень усі клірики УПЦ КП та УАПЦ. У рішенні Синоду пояснювалося, що всі вказані особи приймаються в дійсному сані з тієї причини, що вони опинилися в розколі «не з догматичних причин»[i].

Пізніше сам патріарх Варфоломій пояснював, що Синод Константинопольського патріархату визнав єпископську гідність Філарета (Денисенко) та Макарія (Малетича), «але не їхній ранг»[ii]. Тобто особи, які перебували в розколі, були прийняті у спілкування з визнанням їх ієрархічних ступенів, але без визнання їхніх титулів та посад.

Рішення Константинопольського патріархату про визнання заднім числом усіх хіротоній, звершених в українських розкольницьких спільнотах, викликало неоднозначну реакцію з боку Помісних Православних Церков. Наприклад, Предстоятель Албанської Православної Церкви архієпископ Анастасій у своїх листах до патріарха Варфоломія прямо заявив, що всі хіротонії, звершені в розколі, є недійсними. Тому він негативно оцінив прийняття в спілкування осіб, висвячених у розколі, без здійснення над ними законних хіротоній[iii].

Слід пояснити, що Константинопольський патріархат прийняв у спілкування українських розкольників не лише без звершення над ними канонічних хіротоній, але навіть без їхнього покаяння і взагалі без будь-якого церковного богослужбового чину. Постає закономірне питання: наскільки таке рішення відповідає канонічній традиції Православної Церкви?

У цій доповіді ми звернемо увагу на деякі приклади з історії Стародавньої Церкви, які пов’язані з прийняттям у спілкування осіб, які отримали хіротонії у розкольницьких спільнотах.

Насамперед зазначимо, що 68-ме правило Святих Апостолів забороняє звершувати над дияконом, пресвітером або єпископом друге висвячення, окрім тих випадків, коли «достовірно відомо буде, що від єретиків має висвячення». І далі встановлюється загальна норма: «Бо неможливо, щоб ті, хто прийняв хрещення або висвячення від єретиків, тим самим ставали вірними або кліриками». Єпископ Никодим (Мілаш) так резюмує принцип, встановлений у цьому правилі: «Безумовно заборонено повторювати над кимось рукопокладення в той самий ієрархічний ступінь, якщо перше висвячення було правильним». Виняток становлять хіротонії, звершені у спільнотах, що відокремилися від Церкви. При цьому, як показує історія, у випадку з кожною конкретною спільнотою, яка відпала від церковної єдності, рішення приймалося окремо. Тому, за словами єпископа Никодима, Церква, приймаючи в спілкування членів спільнот, що відокремилися від неї, піддає «своєму обговоренню» законність священства в цих спільнотах[iv].

Яскраві приклади такого обговорення ми бачимо вже в історії Першого Вселенського Собору. Отці Собору розглядали питання про прийом до Церкви двох спільнот, що відокремилися від неї: новаціан (в канонах вони названі кафарами або чистими) та єгипетських мелітіан (послідовників єпископа Мелітія).

Новаціанам присвячено 8-ме правило Собору. Тут сказано, що новаціани, які приєднуються до Церкви, повинні, по-перше, «насамперед вони повинні письмово сповідати, що згодні з догматами Кафоличної та Апостольської Церкви». Тобто, перш за все, вони повинні письмово засвідчити, що каються і зрікаються своїх помилок. І далі канон говорить: «після покладання на них рук, перебувають вони у клірі» (греч. ὥστε χειροθετουμένους αὐτοὺς, μένειν οὕτως ἐν τῷ κλήρῳ). Однак, долучення таких осіб до кліру має деякі обмеження. Правило вказує, що у тих місцевостях (містах чи селах), де крім вихідців із новаціан немає інших кліриків, вони можуть залишатися на своїх колишніх церковних посадах. Однак там, де є єпископ Кафоличної Церкви (тобто законний канонічний єпископ), там він має зберегти свою владу. І саме місцевий єпископ має ухвалити рішення про те, як тут можуть служити колишні клірики новаціан. У таких єпархіях колишні новаціани могли ставати або хорєпископами, або пресвітерами, бо в одному місті не може бути двох правлячих єпископів[v].

Важливим доповненням до 8-го правила Першого Вселенського Собору слугують і судження отців Собору про прийом до Церкви мелітіан.

Мелітіанський розкол з’явився в Олександрійській Церкві близько 306 р. Він був пов’язаний з тим, що під час гонінь на християн у Єгипті утворилася велика група християн, які відпали. Це були ті, хто зрікся віри, щоб урятувати своє життя. Ініціатором розколу був єпископ Мелітій (грец. Μελίτιος), який займав Лікопольську кафедру та вважався другим ієрархом після Олександрійського єпископа. Якщо св. Петро Олександрійський виступав за поблажливе ставлення до тих, які відпали і допускав їхнє повернення до Церкви через покаяння, то Мелітій відстоював жорсткішу позицію. Це спричинило розрив відносин між єпископами Петром і Мелітієм. Мелітій став рукопокладати в єпископів своїх прихильників, наполягаючи на самостійності Лікопольської кафедри від Олександрійського престолу. Так фактично оформився розкол, а в Єгипті виникла паралельна ієрархія. При цьому, між Кафоличною Церквою та мелітіанами не було догматичних відмінностей. Конфлікт мав винятково дисциплінарний характер. При цьому, Мелітій поводився досить жорстко, протиставляючи своїх прихильників ієрархам Кафоличної Церкви[vi].

Прийняте на Першому Вселенському Соборі рішення про єпископа Мелітія та його послідовників було викладено не в канонах Собору, а в його посланні до Олександрійської Церкви. Цей документ у повному обсязі зберігся у складі «Церковної історії» Сократа Схоластика. У посланні вказується, що сам Мелітій приймається у спілкування з Церквою в сані єпископа, однак він «не має права ні висвячувати, ні обирати, і з цього приводу не повинен з’являтися ні в селищі, ні в місті, а тільки зберігає одне ім’я свого достоїнства». Щодо висвячених ним кліриків, то вони повинні бути «затверджені таємничим рукопокладенням» (греч. μυστικωτέρᾳ χειροτονίᾳ βεβαιωθέντας) і лише після цього приймаються у спілкування. Однак, як і у випадку з новаціанами, клірики, які повертаються з мелітіанського розколу, «у гідності та служінні повинні займати неодмінно друге місце після всіх осіб, які поставлені в кожному приході та Церкві та обрані шанованим співслужителем нашим Олександром». Колишні розкольники не мають права ні обирати того, хто їм подобається, ні пропонувати імена, ні робити що-небудь без згоди єпископа кафоличної Церкви». Лише у разі вакантності якоїсь кафедри колишні мелітіани можуть бути обрані та затверджені Олександрійським єпископом. Проте це не поширюється на самого Мелітія. Оскільки він людина «безрозсудного і наполегливого характеру» і може ще «зробити ті самі безладдя», то він більше не може мати ніякої церковної влади.[vii]

Тут ми бачимо той самий підхід, який зафіксовано у 8-му каноні Нікейського Собору. У церковне спілкування мелітіани приймаються через особливий ритуал, що передбачає покладання рук. Після прийняття колишні мелітіанські клірики обмежуються у правах. Вони обов’язково підпорядковуються канонічним єпископам, і лише у майбутньому можуть бути обрані на вакантні кафедри з обов’язковим утвердженням такого обрання предстоятелем Олександрійської Церкви. При цьому, сам Мелітій, якого отці Собору характеризують як завзяту людину, не може бути більш допущений до управління єпархією. Однак за ним особисто збережено єпископську гідність. Користуючись сучасною термінологією, можна сказати, що Мелітій був прийнятий у спілкування як єпископ на спокої, позбавлений духовної влади та всіх церковних посад.

Хоча загальний зміст 8-го правила Першого Вселенського Собору і постанови щодо мелітіан зрозумілий, все ж з цитованих текстів не зовсім ясно, що слід розуміти під «покладанням рук» (або навіть «таємничим покладанням рук»), про яке говорять отці Собору? В різні часи висловлювалися різні тлумачення щодо цього висловлювання. Під ним могли розуміти або здійснення повторної хіротонії, або особливе благословення на знак примирення з Церквою, або обряд покаяння (що передбачає читання молитви з покладанням рук). Зокрема, у західній традиції в Середньовіччі цей вираз розуміли як вимогу здійснювати нову хіротонію. Саме таке тлумачення міститься у Декреті Граціана[viii]. Архієп. Феофіл Олександрійський бачить у цьому виразі хіротонію (про це говорить його 12-те правило)[ix].

У VIII ст. своє тлумачення 8 правила Нікейського Собору дав і Константинопольський патріарх Тарасій. Під час роботи Сьомого Вселенського Собору було обговорено питання щодо порядку прийняття до Церкви іконоборців. У зв’язку з цим отцями Собору було зачитано 8 правило Першого Вселенського Собору. Патріарх Тарасій тоді пояснював, що згадане в цьому каноні покладання рук слід розуміти лише як благословення (грец. εὐλογία), а не як рукопокладення (грец. χειροτονία)[x]. Пізніше такої думки дотримувався преп. Никодим Святогорець[xi], а також єп. Никодим (Мілаш) [xii]. При цьому, відомий каноніст архієпископ Петро (Л’Юїльє) все ж вважає, що тлумачення патріарха Тарасія «теоретично є можливим, але таке розуміння пов’язане зі значними труднощами»[xiii].

Однак, не викликає сумнівів, що прийняття осіб, які отримали висвячення у розколі, обов’язково передбачало звершення деякого літургійного обряду. Так, митр. Василій Смирнський у своїй книзі про порядок прийняття кліриків із розколу каже, що мелітіани, яких приймали до церковного спілкування, отримували «підтвердження у своїх священних ступенях через молитву з хіротесією». У цьому митр. Василій вказує, що прийняття і мелітіан, і новаціан відбувалося за однаковою процедурою[xiv].Тим не менше, слід зазначити, що якщо у 8-му каноні Першого Вселенського Собору, справді, йдеться про «хіротесію» (грец. χειροθεσία), яку потрібно здійснювати над кафарами (новаціанами), то в листі в Олександрію вжито слово «хіротонія» (грецьк. χειροτονία) з підкресленням, що йдеться про «таємниче висвячення». Ця різниця у термінології також породила дискусію серед дослідників.

Так, французький теолог Еміль Аманн писав, що, з одного боку, нове «таємниче покладання рук», швидше за все, не було тотожним хіротонії. При цьому, цілком очевидно, що отці Нікейського Собору вважали хіротонії, звершені в розколі «неправильними», а отже, такими, які потребують «виправлення». Тому і було встановлено якийсь обряд, що включав покладання рук з молитвою. Тим самим, знімалися можливі претензії до законності першої хіротонії, отриманої у розколі. Тим не менш, Еміль Аманн визнає, що точне значення цього обряду залишається «незрозумілим для сучасного теолога»[xv]. У свою чергу, бельгійський дослідник Ханс Хаубен наполягає на тому, що по відношенню до мелітіан Собор виявив більшу строгість, ніж до новаціанів. Хаубен вважає, що під «таємничим покладанням рук» у листі отців Собору розумілася нова повноцінна хіротонія. Тому грецьке слово «таємничим» (μυστικωτέρᾳ) Хаубен пропонує розуміти тут як «сакраментальним». Тоді всю вживану в листі фразу слід розуміти як вказівку на перерукопокладення[xvi]. При цьому щодо тих, хто був висвячений у Кафоличній Церкві і потім ухилився до розколу, хіротонії не повторювалися (як це видно з постанов щодо самого Мелітія). Однак, і ці клірики у разі повернення до Кафоличної Церкви зазнавали таких же обмежень, як і висвячені в розколі.

Точку зору Хаубена поділяє і сучасний грецький фахівець у галузі канонічного права професор Спірос Троянос. Він вважає, що повторення хіротоній над особами, висвяченими у спільнотах, що відокремилися від Церкви, вважалося на той час нормою. А відступ від цієї норми (наприклад, у разі новаціан) розумівся як ікономія, що була обумовлена особливими обставинами. Щодо мелітіан такої поблажливості не було виявлено, і їх клірики проходили через процедуру перерукопокладення[xvii].

На жаль, примирення мелітіан із Кафоличною Церквою виявилося неміцним. Після смерті св. Олександра Олександрійського та обрання на Олександрійський престол св. Афанасія (328 р.) конфлікт відновився. Але до кінця IV ст. розкол мелітіан, все ж практично припинився, хоча окремі згадки про мелітіан зустрічаються в джерелах аж до VIII ст.

Наведені історичні приклади дозволяють зробити кілька висновків принципового характеру. Незважаючи на те, що в різний час і в різних Помісних Церквах можна бачити особливе ставлення до різних спільнот, що відокремилися від Церкви, все ж можна виділити й деякі загальні принципи, випрацьовані Церквою у IV-V ст.

Насамперед, клірики, які перебувають у розколі, мали принести покаяння і зректися своїх помилок. До того ж, бажаним вважалося офіційне письмове зречення. Після цього вони приймались у спілкування через звершення спеціального обряду, зміст якого залишається предметом дискусії. Цілком очевидно, що цей обряд передбачав покладання рук з молитвою на клірика, який приймається до Церкви. Тим самим отримувала «виправлення» його хіротонія, звершена в розколі. В інакшому випадку (тобто прийняття розкольницьких кліриків без будь-якої священнодії), призводить до висновку, що може висвятити будь-хто, будь-кого, де завгодно, і Кафолична Церква зобов’язана ці «хіротонії» визнати як дійсні.

Після прийняття в Кафоличну Церкву клірики, які приходять з відпалих спільнот, обмежувалися в правах. Це проявлялося в тому, що вони, передусім, однозначно підкорялися законній ієрархії. Саме законні єпископи, які не відпадали у розкол, мали, виходячи з місцевих умов, приймати рішення про характер подальшого церковного служіння колишніх розкольників. Якщо в тій місцевості, де в спілкування з Церквою приймався колишній розкольницький єпископ, вже був законний ієрарх Кафоличної Церкви, то колишній розкольник міг нести служіння лише як хорєпископ (тобто єпископ-помічник). У майбутньому такі клірики могли бути обрані на єпископські кафедри, але таке обрання обов’язково мало отримати підтвердження з боку законного Предстоятеля Помісної Церкви. При цьому, колишні розкольники до голосування не допускалися.

До ініціаторів розколів зазвичай ставилися з більшою строгістю, ніж до їх послідовників. Так, Мелітій, хоч і був прийнятий у спілкування як єпископ, але при цьому був позбавлений всіх звань і посад та в майбутньому вже не міг бути правлячим єпископом. Якщо в історії допускалися якісь послаблення щодо кліриків, які приймаються з розкольницьких угруповань, то це розумілося саме як поблажливість (ікономія, тобто відступ від суворості канону) і зумовлювалося особливими причинами.

Такими є загальні принципи ставлення Православної Церкви до рукопокладень, звершених у розколі.

Якщо подивитися на ту процедуру, за якою у 2018 р. Константинопольський патріархат прийняв у спілкування українських розкольників, то можна помітити грубе ігнорування практично усіх вищевказаних принципів.

На наше глибоке переконання, Константинопольський патріарх взагалі не мав права розглядати справу про Філарета (Денисенка), Макарія (Малетича) та їхніх послідовників. Але, навіть якщо залишити поза рамками обговорення питання законності самого цього діяння, виникає чимало інших очевидних питань.

Як справедливо зазначив у своїх листах Албанський архієпископ Анастасій, в оприлюднених документах Константинопольського патріархату немає жодного слова про те, що українські розкольники принесли покаяння та визнали свої провини та помилки. У жодному публічному висловленні Філарета (Денисенко), Макарія (Малетича) чи інших представників УПЦ КП та УАПЦ ми не бачимо покаяння перед Церквою у гріху розколу.

По-друге, прийняття зазначених осіб у церковне спілкування та відновлення заднім числом у священних ступенях всіх, хто був висвячений у розколі, було здійснено в адміністративному порядку, тобто через ухвалення Синодального рішення. Жодних богослужбових обрядів над колишніми розкольниками не відбувалося. Не було ні покладання рук, ні читання особливих молитов, ні якихось інших літургічних дій. Це також не відповідає практиці, зафіксованій у документах Першого Вселенського Собору.

Архієпископ Албанський Анастасій у своїх відомих листах Патріарху Варфоломію висловлює щире здивування: «Як хіротонії, звершені перебуваючим під відлученням і анафемою паном Філаретом, заднім числом, без канонічної хіротонії набули у Святому Дусі законності і справжню печать апостольського приємства? Владика Анастасій нагадує аксіому православної екклезіології: «Рукопокладаючий канонічним чином єпископ діє не своєю власною силою, але від імені Церкви, яка є єдиним носієм благодаті Божої». Виходячи з цього, він задається риторичним питанням: «А чи робить відновлення Філарета в канонічному чині автоматично законними звершені ним хіротонії?» і кваліфікує ці дії Філарета (Денисенко) не інакше як хулу на Святого Духа. Отже, всі звершені ним «хіротонії» позбавлені благодатного освячення.[xviii] Таким чином, з урахуванням того, що патріарх Варфоломій повністю проігнорував канонічні приписи Стародавньої Церкви щодо «хіротоній», звершених у спільнотах, що відокремилися від Церкви, вважаємо, що питання про «хіротонії» ієрархів і кліриків ПЦУ має бути вирішене однозначно: це недійсні хіротонії, а ПЦУ й надалі перебуває у розколі.

Ще один кричущий відступ від принципів лікування розколів — це фактичне ігнорування Константинопольським патріархатом законної церковної ієрархії, яка звершує своє служіння на території України. У давнину клірики, які приймаються з розколу, обмежувалися в правах і обов’язково ставилися у жорстке підпорядкування канонічним ієрархам. Повернення розкольників до повноцінного церковного служіння було можливим лише після випробування щирості їхніх намірів і лише за рішенням канонічних єпископів, які не ухилялися в розкол. В Україні ж прийняті з розколу клірики  Константинопольським патріархом не були ні в чому обмеженими. Якщо, наприклад, щодо колишніх мелітіан Перший Вселенський Собор ухвалив однозначне рішення, що вони «не мають права ні обирати того, хто їм подобається, ні пропонувати імена, ні робити будь-що без згоди єпископа Кафоличної Церкви», то в Україні саме ті, хто отримав висвячення у розколі, провели 15 грудня 2018 р. так званий «Об’єднавчий собор», на якому заявили про створення нової церковної структури та обрання її «предстоятеля». Ні про яке підпорядкування кліриків, які повертаються з розколу, місцевим канонічним ієрархам не йшлося.

Фактично рішення Константинопольського патріархату 2018-2019 років наділяють прийнятих із розколу осіб повними правами церковного управління. При цьому, як заявив патріарх Варфоломій у жовтні 2020 р., на думку Константинопольського патріархату ієрархи Української Православної Церкви, які не ухилялися в розкол і зберігали вірність Кафоличній Церкві, у січні 2019 р. після видання Томосу, раптом перетворилися на «титулярних єпископів» і повинні тепер визнати над собою владу тих, хто протягом декількох десятиліть перебував поза спілкуванням з Церквою[xix].

Всі ці явні відступи від практики Стародавньої Церкви призвели до того, що церковний розкол в Україні не був вилікуваний, а лише отримав новий імпульс. Результатом лікування розколу має стати примирення православних віруючих в Україні. Проте дії Константинопольського патріарха призвели до протилежного результату. Втручання патріарха Варфоломія в українські церковні справи порушило і так крихкий конфесійний баланс в Україні і спровокувало нову хвилю насильства на релігійному ґрунті. У 2019 р. ми були свідками силових захоплень храмів та незаконних перереєстрацій релігійних громад. Все це навряд чи можна назвати «примиренням». Більше того, крайня поблажливість Константинопольського патріархату щодо розкольників, призвела до того, що навіть усередині новоствореної ПЦУ вже в перші місяці її існування стався новий розкол. Філарет (Денисенко), як відомо, заявив, що продовжує вважати себе «патріархом» і претендує на чільне місце у ПЦУ. Він фактично відновив діяльність «Київського патріархату», що саморозпустився, продовжуючи звершувати єпископські хіротонії, які тепер не визнаються вже і в ПЦУ[xx].

Остання обставина вкотре доводить, що прийняття у спілкування винуватців церковних розколів, які довгі роки провели не просто поза Церквою, а й у активній боротьбі проти канонічної Церкви, потребує особливої мудрості та відповідальності. Непродумані рішення, що ігнорують канонічну традицію Церкви, призводять не до церковного миру, а лише до поглиблення розколу.

На жаль, сьогодні сім’я Помісних Православних Церков перебуває у важкій кризі. Дії Константинопольського патріархату в Україні поставили на межу розколу все Світове Православ’я. Подолання цієї кризи можливе лише за умови суворого дотримання тих канонічних принципів, які були вироблені багатовіковим досвідом Православної Церкви.

Відео виступу

***

[i] Повний текст Синодального рішення був опублікований на офіційному сайті Константинопольського патріархату за адресою: https://www.patriarchate.org/announcements/-/asset_publisher/MF6geT6kmaDE/content/communiq-1?_101_INSTANCE_MF6geT6kmaDE_languageId=el_GR. Дата звернення: 15.10.2018.

[ii] Вселенският патриарх Вартоломей пред БГНЕС: Обичаме българското духовенство, с любов разглеждаме искането на Македония. 28.05.2019. [Електронний ресурс:] https://bgnes.bg/news/vselenskiyat-patriarh-vartolomey-pre/.

[iii] Див.: Лист Блаженнішого Архієпископа Тиранського та всієї Албанії Анастасія Патріарху Константинопольському Варфоломію від 14 січня 2019 року. [Електронний ресурс:] http://www.patriarchia.ru/db/text/5387087.html. А також Лист Блаженнішого Архієпископа Тиранського та всієї Албанії Анастасія Патріарху Константинопольському Варфоломію від 21 березня 2019 року. [Електронний ресурс:] http://www.patriarchia.ru/db/text/5403657.html.

[iv] Правила (ΚΑΝΟΝΕΣ) Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. Т. 1. СПб., 1911. С. 146-147.

[v] Правила (ΚΑΝΟΝΕΣ) Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. Т. 1. С. 206-207.

[vi] Попов И. Н. Мелитианский раскол // Православная энциклопедия. Т. 44. М., 2016. С. 604-605.

[vii] Сократ Схоластик. Церковная история. М., 1996. С. 25.

[viii] Правила (ΚΑΝΟΝΕΣ) Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. Т. 1. С. 209.

[ix] Правила (ΚΑΝΟΝΕΣ) Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. Т. 2. СПб., 1912. С. 519.

[x] Деяния Вселенских Соборов. Том 7. Казань, 1909. С. 47.

[xi] Пидалион: Правила Православной Церкви с толкованиями. Т. 2. Екатеринбург, 2019. С. 37.

[xii] Правила (ΚΑΝΟΝΕΣ) Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. Т. 1. С. 209.

[xiii] Петр (Л’Юилье), архиеп. Правила первых четырех Вселенских Соборов / Авториз. пер. с фр. под ред. прот. В. Цыпина. М., 2005. С. 122.

[xiv] Πραγματεία περί τοῦ κύρους τῆς χειροτονίας κληρικῶν ὑπὸ Ἐπισκόπου καθῃρημένου καὶ σχισματικοῦ χειροτονηθέντων / Συνταχθεῖσα ὑπὸ Βασιλείου, Ἀρχιεπισκόπου Ἀγχιάλου, νῦν δὲ Σμύρνης. Ἐν Σμύρνης, 1887. Σ. 15.

[xv] Amann E. Réordinations // Dictionnaire de Théologie Catholique. Tome XIII 2. Paris, 1937. Col. 2391-2392.

[xvi] Hauben H. La réordination du clergé mélitien imposée par le Concile de Nicée. P. 205-206.

[xvii] Троянос С.Н. Понятие «икономия» в византийском праве (с учетом современной греческой канонистики) (пер. с нем. свящ. Дмитрия Пашкова) // Богословские труды. Юбилейный выпуск 43-44. М., 2021. С. 496-498.

[xviii] Лист Блаженнішого Архієпископа Тиранського та всієї Албанії Анастасія Патріарху Константинопольському Варфоломію від 21 березня 2019 року. [Електронний ресурс:]http://www.patriarchia.ru/db/text/5403657.html.

[xix] См.: Вселенський патріарх Церкваріуму: українські ієрархи під Росією не є місцеві правлячі єпископи // Cerkvarium. 30.10.2020. [Електронний ресурс:] https://cerkvarium.org/dokumenty/tserkovni/vselenskij-patriarkh-tserkvariumu-ukrajinski-ierarkhi-pid-rosieyu-ne-e-mistsevi-pravlyachi-episkopi.

[xx] Див., наприклад: Указ Предстоятеля Почесному Патріарху Філарету. 30.10.2021. [Електронний ресурс:] https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/ukaz-predstoyatelya-pochesnomu-patriarhu-filaretu/.