Інтерв’ю з Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм для журналу «Академічний Літописець»

«Справжній християнин — це та людина, яка здатна преображатися і прагне цього». Інтерв’ю опубліковано у останньому випуску студентського журналу Київських духовних шкіл.

Ваше Блаженство, як навчитися любити своїх ворогів і що таке справжня християнська любов?

Щоб любити своїх ворогів, треба спочатку возлюбити Бога. Що таке любов до Бога? Це — виконання Божественних законів. Господь сказав: «Хто Мене любить, нехай той виконує Мої заповіді». Любов не вибирає, яку із заповідей виконувати, яку — ні. Якщо ми хочемо знати чи любимо Бога чи ні, то треба подивитися: чи ми виконуємо Божественні Закони. Любов до Бога — найперша й найголовніша заповідь. А друга, подібна до неї — про любов до ближнього. Але якщо немає любові до Бога — то немає і любові до ближнього. Тому що любов до ближнього має бути подібна до любові до Бога, а якщо її немає, то на що наша любов до людини буде подібна? Хіба на якусь карикатуру. Коли людина не любить Бога і говорить що любить ближнього, вона обманює себе і всіх довкола себе. І якщо ми любимо людину без Бога, тобто, не люблячи Бога, то наша любов це — комерція. Ми робимо добре ближньому, бо розраховуємо, що колись він і нам так само зробить, або за те, що він нам родич, за те що він нам товариш, тобто завжди ми чекаємо якогось воздаяння за цю любов. Справжня любов — це жертовна любов, вона нищить зло, вона возносить нас над дрібницями повсякденності, і людині, яка досягла такої любові, зовсім не складно полюбити й своїх ворогів.

Як зберегти себе у духовній чистоті?

Всі ми, земнородні, хто жив до нас, хто живе сьогодні, хто буде жити після нас — всі ми маємо гріхи. Одні з нас мають великі гріхи, деякі люди мають менші, деякі мають незначні гріхи, але кожна людина має гріх, який заважає нам бачити Бога в Його славі. Кожна людина, навіть, найгрішніша, якщо вона уважна до себе й до всього, що відбувається у світі, бачить могутність і силу Бога. А якщо ми хочемо бачити Бога не тільки в силі, але й у славі, то повинні під час свого земного життя особливо намагатися слідувати за Христом, каятися і виправлятися. Через виконання Божих заповідей ми повинні шукати Христа. Якщо я ще не найшов Христа — буду шукати Його, якщо я знайшов Христа — буду йти за Ним, пізнавати Його волю і творити її. Тільки так ми сподобимося побачити лицем до лиця сердечними очима Господа у славі — це можливо тільки «чистим серцем». Кожна людина має намагатися своїм життям слідувати за Христом, щоб побачити Його своїми сердечними очима, тоді ми сподобимося побачити Христа й тілесними очима на Небі в Царстві Його.

Яким для Вас є образ справжнього християнина?

Справжній християнин — це та людина, яка здатна преображатися і прагне цього. Кожна людина має в собі Божественний образ. Преображатися — це значить відкривати цей образ, звільняти його від гріха, від гордині, від заздрощів і гніву, від усякого нечистого життя, від жорстокості, й показувати Божественну красу, яку кожна людина має в собі. Як це робити? Людина повинна підійматися на гору Фавор, тобто відриватися від землі, від сугубо земних інтересів і потрошки возвишатися над ними. І це людина може зробити з допомогою молитви й покаяння. З вірою піднімаючись від земного до Небесного, ми повинні молитися і вдосконалювати в собі Божественну надію і Божественну любов. Апостоли, перед якими Господь преобразився, цьому нас навчають: апостол Петро — це прообраз віри, апостол Іаков — апостол надії і апостол Іоанн — прообраз любові. В кожній людині є свій характер, свій норов, поведінка, індивідуальні риси обличчя. Але кожна людина носить Божественний образ, який є красивим і благородним, він і є тією прикрасою, яка робить людину справжньою людиною. Коли людина піклується про те, щоб підніматися на гору Фавор, тобто туди, де перебуває Господь у славі, ця людина і є справжнім християнином.

Що було для Вас, як Предстоятеля Церкви, найскладнішим у служінні? І що є найголовнішим?

Я — монах у першу чергу, і сприймаю цю посаду як черговий церковний послух, яких у моєму житті було багато. Будь-яке служіння монаха є виконанням послуху. Він буває різним — просфорня, клірос, трапезна, звершення богослужіння, служіння на архієрейській кафедрі. Наше завдання — змушувати себе слідувати Заповідям Господнім та виконувати їх. Перш за все, і це є найголовнішим, треба змушувати себе творити смиренну молитву, вручати себе в волю Божу і надіятись не на себе, а на Бога, Який воскрешає мертвих. Треба намагатись вести своє життя так, щоб наші очі, наші думки завжди були спрямовані до Бога, тоді побачимо, що все життя наше наповнене Його присутністю і Його всеохоплюючою благодаттю. Я хочу, щоб за час, протягом якого Господь тримає мене на цьому послуху, духовне життя священика й кожного мирянина Української Православної Церкви змінювалася на краще. Цей духовний ріст досягається за допомогою молитви, кожен християнин повинен змушувати себе творити посильний подвиг молитви. Саме вона є тим стимулом, який дає людині силу підніматися вгору, завдяки молитві ми можемо досягти і смирення, і терпіння, і любові. Другим же важливим завданням я вважаю встановлення більш тісних контактів духовенства з народом. Сьогодні в суспільстві модним є віртуальне спілкування, тобто, спілкування, в якому посередником є умовний, штучний, або як його ще називають — віртуальний світ. Цей штучний посередник відриває людину від реального світу і не дає їй можливості зрозуміти істину, яка є реальністю. В живому, реальному спілкуванні ми знаходимо істину, чого не дає віртуальний світ, який є мертвою прокладкою і може представити чесноти у вигляді вад і навпаки, тому саме духовенство має спілкуватися з паствою в реальному режимі, прямим контактом лицем до лиця. Це дасть можливість правильно зрозуміти проблеми людини та допомогти їй з ними впоратися.