«А семінарист ПЦУ нам каже: я теж усього цього не поділяю»

Вірян УПЦ та тих, хто сьогодні проти них, відділяє одне від одного лише шлагбаум. За декілька днів стояння за Лавру з’явилися свої «зірки» по обидві сторони (умовного?) бар’єру. Серед цих обличь — ієромонах Нестор (Чайка). Викладач КДАіС зачитував неблизько знайомим з нашою Церквою людям молитви українською, щоб довести: у нас не цураються мови.

— Отче, розумію: з огляду на ситуацію, про яку нам розповіли, всі мої питання можуть звестися до одного. Як полюбити своїх ворогів?

— Ми достеменно знаємо, що про це сказав Господь: моліться за тих, хто вас проклинає. І кожен, хто йде шляхом християнства, має самостійно до цього прийти. Жоден священник не дасть вам методички.

Любити ворога — це максимум, це така висота, до якої дійде не кожен священник і не кожен ієрарх. Але це мета, до якої ми рухаємося. Тож, перш ніж любити нашого ворога, давайте говорити про те, щоб принаймні його не ненавидіти. Не ставитись агресивно, намагатись поспілкуватися, почути одне одного. Щоправда, результат можливий лише там, де людина готова слухати. Тобто коли інформація сприймається з обох боків.

Якщо ми будемо вбачати в іншій людині насамперед образ Божий, навчимося слухати і чути одне одного, все буде добре.

Та ваше запитання про любов до ворогів взагалі у сьогоднішній ситуації не актуальне.

— Чому?

— Хіба ж там, за шлагбаумом, стоять вороги?! Абсолютно ні. Це громадани тієї ж самої країни, що і ми. А якщо ти шукаєш ворогів всередині своєї країни, то як можна сподіватися бодай на якийсь позитивний результат у майбутньому? У кожного з нас на плечах лежить український прапор, ми всі розмовляємо українською, ми всі прагнемо перемоги України в цій війні. Шукати ворогів серед своїх не можна!

Я думаю, що більшість із тих, хто зараз стоїть там, за шлагбаумом — це просто дезінформовані люди. Засоби масової інформації сповнені негативу, величезна частка якого присвячена Українській Православній Церкві. І люди, які це все поглинають, не знають реалій, а живуть надуманими міфами. От вони з цими міфами там зараз, за шлагбаумом, і борються.

— А ви?

— Ми робили те, що підказувало серце та події, які відбуваються. Наприклад, в якийсь момент ми зрозуміли: чому б не обгорнутися в українські прапори? Чи, наприклад, нам кричать: «Слава Україні!», а ми відповідаємо: «Героям слава!», і з того боку вже ступор. Вони знову — і ми знову. Вони не розуміють, що робиться. І давай міняти кричалку: «Слава нації!». Але ж там продовження «смерть ворогам», і це вже абсолютно не християнське твердження, тож ми старалися на нього менше реагувати. А от гасла «Слава Україні — героям слава» ми не цураємося.

Далі вони ще кинули нам заклик: моліться українською! А я кажу, що ми нею вже молимося. От і трапилася вся та ситуація з читанням «Символу віри» українською. Щоправда, моїм співрозмовником був хлопець, в якому я впізнав студента семінарії Православної Церкви України. Зрозуміло, що, якщо ти семінарист, будь-якої конфесії, то ти в будь-якому разі читаєш Євангеліє та бачиш: те, що зараз відбувається, нічого спільного з християнством не має, як би там не казали про «духовну незалежність».

— Розкажете, будь ласка, детальніше? 

— Ми стояли в рядок, тримали прапори. Коли нас попросили молитися українською, якраз читався акафіст церковнослов’янською. І я покликав одного з тих протестувальників, молодого якогось, і кажу: «Ти прочитай “Отче наш” українською». Він каже: «Ні». Я йому знову — а він знову відмовляється. Було зрозуміло, що він не зможе прочитати, що він в церкву не ходить. І тоді виходить цей молодик, семінарист.

А він мене українською не здивує, бо я родом з Волинської області, й у нас багато парафій, які вже сто років моляться українською — ще з тих часів, коли область належала до Польщі. І семінарист ПЦУ каже: «Повторюй за мною “Отче наш”». А чого я буду повторювати — я його і так знаю. Він прочитав мені «Отче наш». А я розумію, що цією молитвою його не здивую, тому зачитав «Вірую» українською. Я ж з дитинства при храмі, і всі ці тексти кожного воскресного дня чув на богослужінні. Часи, Шестопсалміє, літургійні тексти — в мене це все в голові, і навіть по сьогодн, коли я приїжджаю в рідне село, ми так і молимося українською — це вибір нашої парафії.

Отже, я йому прочитав «Символ віри», потім 50-й псалом, і кажу, що в Українській Православній Церкві немає заборони на богослужіння українською. Будь-яка парафія, яка захоче молитися нею, може так робити. Для цього потрібно проголосувати: якщо набереться 2\3 голосів, то парафія бере благословіння в єпископа і може служити.

А через деякий час, наприкінці дня, я покликав до себе цього семінариста й кажу: «Ви ж вчитеся на священника, то скажіть чесно: дивлячись на це все, чи можете ви сказати, що тут є щось спільне з християнством?»

— Ну, не знаю, — відповідає він. — Я хочу, щоб ми були єдині.

— Так якщо ви хочете, щоб наші Церкви об’єдналися, то треба шукати точки дотику, а не точки роздору. Хіба це — шлях до об’єднання? Для початку можна принаймні повчитись взаємоповазі. А далі вже можна говорити про діалог. А поки трапляється таке, як в Івано-Франківську, то де ж можливості для діалогу?

До того ж, у нас тут триста семінаристів — і вони такі самі семінаристи, такі самі українці, як і ви. Завтра нас виселяють на вулицю. Куди нам іти? Серед нас, наприклад, є переселенці з Донбасу, в них уже немає дому. Та й іншим — де шукати притулок?

— Ну, так… Я теж усього цього не поділяю.

— А якщо ви цього не поділяєте, то чого ви тут півдня стоїте з табличкою «Рашизм не пройдет»?!

І от коли ми почали говорити про речі, які стосуються моралі, християнства, тоді у співрозмовника аргументи проти нашої Церкви закінчилися. Якщо людина має бодай якісь християнські почуття, схвалити та назвати адекватним оце все дійство вона не може.

 

Трапилася сьогодні ще одна подібна розмова, внаслідок якої ми з опонентом  також потисли одне одному руки. Бо коли людина почала викладати свої аргументи проти нашої Церкви (наприклад, що ми начебто відмовляємося відспівувати воїнів і таке інше), то довелося пояснити, де правда, а де брехня. І виявилося, що аргументів також не залишилося.

Семінаристи ПЦУ, бувало, ставили запитання складніші: наприклад, чому ми молимося церковнослов’янською мовою московського ізводу. Наш народ взагалі часто кричить, що церковнослов’янська — це «московська мова». Але якщо позирнути в історію, ми побачимо, що це саме наша мова, а зовсім не московська — чого ж ви її віддаєте? Ми перейняли церковнослов’янську від Моравії, а вже від нас її перейняли наші північні сусіди.

До того ж, церковнослов’янський переклад Біблії — найбільш точний у порівнянні з тими перекладами на українську, які є на сьогодні. З погляду науки ігнорувати це безглуздо. Ми навіть зі студентами, коли є якісь розбіжності в текстах, читаємо український переклад, можемо ще прочитати синодальний, а потім церковнослов’янський і тоді отримуємо найбільш точну картину.

Я намагався пояснити, що є культура, є традиція певної парафії… От наприклад, Києво-Печерська Лавра — це монастир, який намагається відновити свою традицію після того, як довгий час був закритий. Одним із перших завдань тут було відродити традицію лаврського співу, який є самобутнім, своєрідним. Якщо монахи, які його плекають, підуть звідси хто куди, що залишиться натомість? Чим ми замінимо лаврську традицію? Дискотекою?

Ми сподіваємося, що все ж таки братію не розселять. Але якщо це відбудеться, то принаймні на якийсь час цей пласт лаврської традиції, тобто частка української культури, буде втрачена.

— Як вам тут сьогодні, з вашою чудовою українською, вихідцю з Волині?

— Важке питання. Але дякую за нього, бо це справді хочеться проговорити.

Я не знаю і не розумію, які процеси відбуваються, але досить важко бачити, як люди — раз, і немов перемикаються. Чи, може, воно давно зріло і просто зараз вилізло назовні? Мені це важко переживати, бо для мене все починається з рідного дому і закінчується біля лаврського шлагбауму.

Може, то гординя, але в школі, в храмі, в селі мене всі любили: відмінник, до церкви ходить, у концертах участь бере… Потім ти вступаєш у семінарію, приймаєш священний сан. Начебто все добре, але з’являються різні публікації у ЗМІ про нашу Церкву. З цих публікацій лише мізерний відсоток має бодай якийсь зв’язок із реальністю, проте вже за декілька місяців ти з гордості села перетворюєшся на ворога. Ми з сусідами жили хата в хату, допомагали одне одному, але в релігійному сенсі я став для них саме ворогом. І це все через засоби масової інформації.

Що я, що наші студенти — ми всі народилися вже в незалежній Україні. Для нас Радянський Союз — це історія. Я ще можу якось зрозуміти сантименти за СРСР у своєї бабці, але для нас іншої держави, крім України, немає. Аж тут раптом виявляється, що ти «агент ФСБ». І ти чуєш це від своїх кумів, родичів… Звичайно, що не від усіх. Але є й такі, які пустили в своє серце негатив.

— Як ви налаштовані до тих, хто тут протестує проти вас?

— Ми не налаштовані агресивно. Але коли в інтернеті зустрічаєш скріни з переписок якихось радикальних груп, то певний внутрішній страх є. Та ми стоїмо, пліч-о-пліч, бо знаємо, за що саме стоїмо. Разом, та ще й з молитвою, стояти набагато легше. Інколи 10 хвилин на автобусній зупинці важко витримати, а тут півдня — і не помічаєш часу. Вчора сестри милосердя от приїхали, всіх нагодували. І поліцію нагодували, вона ж також стоїть цілий день.

Слава Богу, в таких ситуаціях проявляється єдність, однодумство, і це надихає.

— На початку розмови ви сказали, що обов’язковою умовою взаємопорозуміння стає готовність чути. Тож спитаю: що можна зробити, щоб тебе от прям гарантовано почули?

— Просто гарно робіть свою роботу. Капля камінь точить. Продовжуйте робити те, що ви робите, та вчиняйте по совісті. Коли кожна людина в країні звіряється з совістю, з правом, тоді, вважаю, така держава може мати світле майбутнє.

         Розмову вела Ірина Дорошенко (Гринюк), текст “ДІАЛОГ.ТУТ”