Проповідь архієпископа Білогородського Сильвестра у Неділю 26-ту після П'ятидесятниці

ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

архієпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

у 26-ту Неділю після П’ятидесятниці

16 І сказав їм притчу: в одного багатого чоловіка добре вродила нива;17 і міркував він в собі: що мені робити? нема куди мені зібрати плодів моїх. 18 І сказав: ось що зроблю: зруйную житниці мої та збудую більші, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє, 19 і скажу душі моїй: душа! багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись. 20 Але Бог сказав йому: нерозумний! цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив? 21 Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє.

Євангеліє від Луки 12:16-21

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Щойно ви почули притчу про нерозумного багатія. Може скластися враження, що це черговий текст про згубну силу багатства. Однак у цій притчі є інші важливі смисли. Перший, зрозуміло, відноситься до користолюбства, до жадібності. Самій притчі передують слова Спасителя: «глядіть, остерігайтеся користолюбства, бо життя людини не залежить від багатства її маєтку» (Лк. 12:15). Отже, необхідно не просто берегтися любостяжання, а й розуміти, що життя людини не залежить від величини її статку.

Нерозумний багатій з притчі — не просто багатій, який просто любить своє багатство — він той, хто покладає на нього свою надію. Це його надія, його спасіння. Любостяжання як порок спрямований не тільки на гроші. Це може бути все, що завгодно, в чому людина бачить свою головну цінність. Хтось набуває майно, хтось набуває зв’язки, хтось думає, що знання зроблять його могутнім, хтось вважає, що здоров’я зробить його невразливим. Все це різні речі, але їх поєднує одне: прагнення володіти ними за будь-яку ціну, будь-яким способом. Тому що наявність їх дає відчуття власної значущості, сили, могутності.

Багач із притчі отримує грандіозний урожай і починає будувати плани. Плани не тільки просто для збереження урожаю, адже самі по собі такі плани цілком природні при великому врожаї. Але для багатія міркування: це знесу, те побудую — вираз його самовпевненості. Він щасливець! Улюбленець долі! Має стільки майна, що навіть зберігати ніде! Як кажуть, життя вдалося. І тепер залишилося тільки одне в цьому житті, що й промовляє багатій у своїх думках: душа! багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись» (Лк. 12:19).

Але людина смертна … і, як говорив один літературний персонаж, вся справа в тому, що людина раптово смертна. Хто б як не будував плани, не звеличував себе — смерть, яка завжди раптова, покаже, оголить справжній стан речей. Людина приходить у світ ні з чим, і йде з неї ні з чим. Писання вказує, що жодну житницю, багатство, навіть зернятко людина не візьме з собою на той бік: «нагий я вийшов із утроби матері моєї, нагий і повернуся» (Іов. 1:21); «як вийшов він голим з утроби своєї матері, таким і відходить, яким прийшов, і нічого не візьме від праці своєї, що міг би він понести в руці своїй» (Еккл. 5:14).

І ось тут ми підходимо до іншого значення цієї притчі, яка як уже зазначалося, не про багатство, і навіть не про жадібність. Вона про смерть, забуття та правильне ставлення до речей. Життя людини визначається не речами, що його оточують, а ставленням до цих речей. Євангельське ставлення до всього має бути, як чудово повчає апостол Павло, таким, щоб мати, але як би не мати, набувати, але як би не набувати, і бути тими, що «хто користується світом цим, як ті, що не користуються» (1 Кор. 7:31). Як розуміти ці апостольські слова? Той самий апостол каже «все мені дозволено, та ніщо не повинно володіти мною» (1 Кор. 6:12). Отже, ми християни можемо користуватися всім, що є у цьому світі: технологіями, медициною, наукою, ремеслами, фінансами та іншим, але не повинні ототожнювати себе з цим, не ставити себе у підпорядкування, залежність від цього. Ми повинні володіти речами, а не речі — нами. Речі для людини, а не людина для речей! Але як навчитися правильно ставитися до речей — володіти ними, але не жити ними і заради них? І ось тут, брати і сестри, ми підходимо ще до одного значення цієї притчі, адже вона ще й про пам’ять смертну.

Найкращий спосіб навчитися правильно ставитися до речей, бачити в них засіб, а не мету — пам’ятати, що всі ми смертні.

У християнському лексиконі є такий добре всім нам відомий вислів «пам’ять смертна», тобто пам’ять про смерть. Зазвичай людині дуже не подобається пам’ятати, що вона смертна, а нагадування про це викликає найнеприємніші відчуття і навіть зневіру. Людина, як правило, прагне закопати пам’ять про свою смертність у саму глибину свого нутра, та ще й привалити це камінням так званих радощів життя. Але все одно це нічого не змінить — людина смертна. Тому потрібно не просто пам’ятати, що ми смертні, а прагнути до того, щоб постійно мати пам’ять смертну. Прп. Іоанн Ліствичник вчить, що пам’ять смертна — це дар Божий. Хтось у серцях вигукне: ну, нічого собі дар! Так, брати і сестри, пам’ять смертна — дар Божий. Премудрий Сирах повчає: «Пам’ятай останні свої, і на віки не згрішиш» (Сир. 7:39).

Для початку пам’ять сама по собі — теж дар Божий. Я не маю на увазі хорошу, чи відмінну, чи геніальну пам’ять. Ні, йдеться взагалі про пам’ять. Ми всі хочемо пам’ятати те добре, що було з нами. І хочемо забути негативне. Ми хочемо, щоби нас пам’ятали, не забували наші близькі, рідні, друзі. Заради цього ми фіксуємо щасливі та добрі моменти нашого життя, щоб мати своєрідну підказку для нашої пам’яті, яка в метушні світу може загубити, втратити цінне. Саме тому ми робимо записи, фотографії та відео важливих моментів нашого життя. Але пам’ять — це не просто сховище інформації, такий собі архів життя. Пам’ять — ще й у певному сенсі програма, яка розподіляє, а потім нагадує. І буває пам’ять спрямована на зло, а буває пам’ять, спрямована на добро. Бувають люди злопам’ятні. У всіх нас є негативний досвід: образи, невдачі, падіння. Але добра пам’ять, хоч і зберігає це, все ж таки не живе цим. Зла пам’ять, навпаки, весь негатив тримає на поверхні. І тоді злопамятна людина приймає рішення у багатьох випадках, виходячи із злопам’ятства. Таким чином, пам’ять часто стає ще й підставою для ухвалення нами рішень. З пам’яті доброї виноситься добре, а з пам’яті злої — зле: «бо від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хула» (Мф. 15:19).

Але як придбати пам’ять добру, благородну? Для цього якраз і є пам’ять про смерть, яка не тільки очищає нашу пам’ять від поганого, злого, негативного, а й визначає наші бажання, рішення, вчинки, ніби змушує нашу з вами пам’ять правильно, тобто згідно з Божим Законом, функціонувати, Пам’ять смертна, зрештою, спонукає нас «прийти до тями», і навчає робити правильний вибір, відрізняти добро від зла, другорядне від головного, справжні цінності від псевдо-цінностей. А головне смертна пам’ять повертає нам пам’ять про Бога.

Нерозумний багатій з євангельської притчі не просто забув, що він смертний, найстрашніше, що з ним сталося — забуття Бога. І всі його міркування повністю сконцентровані на себе: у мене врожай, я розширю володіння, я житиму, я буду веселитися, я буду насолоджуватися! Подивіться — нема ні слова про Бога, ні подяки, ні молитви. Отже, відсутність пам’яті смертної призводить до забуття Бога. І починається та стадія духовної дегенерації, що називається божевіллям. І в притчі, Господь звертається до багатія: «нерозумний! цієї ночі душу твою візьмуть у тебе» (Лк. 12:20).

Багато хто з вас, брати і сестри, пам’ятають інший євангельський текст, коли Господь наш Іісус Христос прямо говорить: «А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду; а хто скаже брату своєму: «рака», підлягає синедріону; а хто скаже: «потвора», підлягає вогню пекельному» (Мф. 5:22). Як же так? Спаситель суворо забороняє говорити на іншу людину нерозумний, а тут Сам у притчі використовує це ж слово? Чи не є це протиріччя Самому Собі? Насамперед, потрібно визначити, що біблійне слово «нерозумний» не означає тупий, дурний, нездатний. Це слово скоріше означає розбещений, той, що забув Бога і шлях чеснот, нечестивець. Саме в такому значенні вживається цей термін в іншому відомому виразі, а саме в Псалтирі, де є такі слова: «Сказав нерозумний у своєму серці: «немає Бога»» (Пс. 13:1). Зі слів псалма чудово видно, що нерозумний якраз — не просто дурень, а саме розбещений безбожник, богоборець. Таким чином, Господь забороняє називати людину «нерозумною», бо це вже є осуд, навіть вірніше сказати — вирок. Але остаточний суд над людиною, над його життям належить лише одному Богові (пор. Рим. 14:10). Але в притчі нерозумним називає багатія Сам Бог, тобто саме Той, Кому належить право судити людину і справи її.

Якщо ж пам’ять смертна має таке позитивне значення в житті людини, то чому Бог не відкриє кожному з нас день смерті? Адже можна припустити, якби ми знали про день смерті нашої, то неодмінно покаялися б і спаслися? Відповідаючи на таке запитання, святі отці, наприклад, прп. Анастасій Синаїт, кажуть, що саме сила пам’яті смертної тому і діє, що не знаємо час нашої смерті, а значить можемо виконувати наказ Господа: «Пильнуйте, тому що не знаєте ні дня, ні години» (Мф. 25:13). Більше того, святий отець каже, що якби нам заздалегідь було відкрито час смерті, то ми знаючи, що кінець не скоро, і час для покаяння ще є, піддалися б найжахливішим злочинам і пристрастям. І не докладали б піклування про праведне, але навпаки, «все своє життя у гріхах валяючись, подібно до свині, у бруді гріхів, лише за кілька днів до смерті почали б каятися. А в такому разі яка може бути дана від Бога милість людині, яка весь час життя свого служила сатані, а за кілька днів до смерті стала за потребою служити Богові?».

То що, спитаємо, тепер нам треба жити в постійному страху смерті? Хіба це може бути повноцінним життям?

Звернімо увагу, брати і сестри, що у православній традиції йдеться не про страх смерті, а про пам’ять смерті. І це невипадково. Страх смерті — звичайне, природне відчуття для будь-якої людини. А пам’ять смертна — це християнська чеснота. І якщо на природному страху смерті заснований людський інстинкт самозбереження фізичного життя, то смертна пам’ять пробуджує в нас самозбереження від смерті духовної, від вічної смерті. При цьому, пам’ять смертна вільна від страху. Прп. Іоанн Ліствичник прямо стверджує: «досконале почуття смерті вільне від страху». Тому, як не парадоксально це прозвучить, але той, хто здобув пам’ять смертну, вже не боїться смерті. Вдумаємося в цю дивовижну святоотцівську думку. Отже, пам’ять смертна не забирає, а навпаки, дарує нам повноцінне відчуття життя! Тому тільки через пам’ять смертну, людина починає переглядати свої цінності, свої пріоритети, відсіває кукіль від пшениці, вчиться радіти звичайним простим речам, почуттям, перестає бути сховищем злості, негативу. Загалом, відкидає справи темряви і набуває «плоди духу: любов, радість, мир, довготерпіння, доброту, милосердя, віру, лагідність, помірність» (Гал. 5:22).

Отже, брати і сестри, головний сенс притчі про нерозумного багатія в необхідності пам’яті смертної, у її великій цінності і навіть обов’язковості на шляху вдосконалення. Звернемо увагу, що сама притча закінчуєте словами «Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє» (Лк. 12:21). Як же розуміти цей вислів: «У Бога багатіти»? Під цим виразом мається на увазі придбання добра. Людина може робити добро, і воно складатиметься в ту житницю, яка може перейти з нами на той бік після смерті. Той, хто користується своїм багатством, урожаєм, знаннями, владою, зв’язками, становищем для звершення добра для інших — той у Бога багатіє. І той, зрештою, на Суд Божий образно кажучи прийде з руками повними добрих справ. Той же, хто мав багатство, але нікому не допомагав, прийде порожнім.

Хай же не будемо ми, браття сестри, в день судний порожніми перед Богом. Але постанемо перед Господом із багатством духовним, з чеснотами, з любов’ю, з чистим серцем та розумом. Амінь!

Проповедь архиепископа Белогородского Сильвестра в Неделю 26-ю по Пятидесятнице