Неділя 15-та після П’ятидесятниці. Проповідь ректора КДАіС про найбільшу заповідь

ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

у Неділю 15-ту після П’ятидесятниці

І один з них, законник, спокушаючи Його, запитав, кажучи: Учителю! яка найбільша заповідь в законі? Іісус сказав йому: возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм (Втор. 6:5): це перша й найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе (Лев. 19:18); на цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки. Коли зібралися фарисеї, Іісус запитав їх: що ви думаєте про Христа? чий Він син? Кажуть Йому: Давидів. Говорить їм: як же Давид, з натхнення, називає Його Господом, коли говорить: сказав Господь Господу моєму: сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх? (Пс. 109:1). Отже, коли Давид називає Його Господом, то як же Він син йому? І ніхто не міг відповісти Йому ні слова; і з того дня ніхто вже не смів запитувати Його.

Євангеліє від Матфея 22:35-46

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Святе Письмо неодноразово розповідає, як вороги нашого Господа намагалися поставити Йому запитання-провокації, щоб «уловити з уст Його що-небудь таке, щоб звинуватити Його» (Лк. 11:54). Для цього ними видумувались всілякі софізми і хитромудрі питання. Ось і в сьогоднішньому євангельському читанні розповідається про один такий випадок. Рядком вище прочитаного євангельського уривку є важливе уточнення: «фарисеї, почувши, що Він посоромив садукеїв, зібралися разом» (Мф. 22:34). І далі «один з них, законник, спокушаючи Його, запитав» (Мф. 22:34). Очевидно, що садукеї і фарисеї, які один з одним традиційно ворогували, так ненавиділи Господа Іісуса, що вирішили навіть об’єднатися, щоб знайти можливість вбити Христа. І якийсь учитель Закону, тобто той, хто займався вивченням і тлумаченням старозавітних священних текстів, приступає до Христа з питанням. Євангеліст прямо говорить, що цей законник бажав спокушати Господа (Мф. 22:35). Законник звертається до Христа «Учитель», тобто таким поважним найменуванням, яке дуже любили і цінували самі законники і фарисеї. Зрозуміло, що Христа вони Учителем не вважали ні в якому сенсі, а вжите ними звернення показує, наскільки лукавими і лицемірнми були вороги Господа. Святий пророк Єремія говорив про таких лицемірів: «Їхній язик —смертоносна стріла, він оману говорить: устами своїми говорить із ближнім про мир, а в нутрі своєму кладе свою засідку» (Єр. 9:8).

Отже, учитель Закону, надівши маску дружелюбності і поваги, приступає з питанням: «Яка найбільша заповідь в законі?» (Мф. 22:36). Саме це питання відображає внутрішні суперечки фарисеїв і книжників. Вся справа в тому, що в Старому Завіті досить багато приписів і юдеї часто вели між собою суперечку про те, яка з заповідей є важливішою, яка більшою, а яка меншою. Відповідь на ці питання призводила до формування своєрідного практичного благочестя, вираженого в цілій низці додаткових розпоряджень. Наприклад, деякі юдеї вважали, що найбільша заповідь Закону — дотримання суботнього дня. Згадаймо, скільки разів вороги Христа намагалися викрити Господа або Його учнів в недотриманні суботнього спокою. Інші ж вважали, що найголовніша заповідь стосується так званої ритуальної чистоти. І так далі.

Законник, який ставить питання, очікував, що Христос дасть відповідь, яка дозволить звинуватити Його в чому-небудь. Для юдеїв не має значення в чому, головне, щоб був привід звинуватити Господа Іісуса. Однак, Господь дає законнику таку відповідь: «возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм: це перша й найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22:38-39). Безумовно, учитель Закону відразу зрозумів сенс відповіді. Слова Христа — ні що інше, як цитати з П’ятикнижжя, які Христос об’єднав в один текст. Перша частина «возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм» взята з книги Второзаконня (Втор. 6:5), друга ж, «возлюби ближнього твого, як самого себе» — з книги Левит (Лев. 19:18). Таким чином, відповідь Іісуса Христа законнику зосереджена на головному змісті всього закону, всіх заповідей, всіх приписів: «на цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки» (Мф. 22:40). Пізніше, в своїх рекомендаціях апостол Павло висловить ці слова Спасителя в такій максимі: «любов є виконання закону» (Рим. 13:10).

Зрозуміло, що це найголовніше наповнення Закону Божого має бути виконаним усіма віруючими в усі часи. І тому, це вимагає більшого роз’яснення. До того ж, і в наш час, і в нашому середовищі є приклади законництва і фарисейства, які направляють всі свої сили на пошуки відповіді, яка ж заповідь більше, яка молитва сильніше, який обряд э найдієвішим. При цьому, забувається, що весь сенс Закону Божого виражений в заповідях про любов до Бога і до ближнього.

Тому, перш ніж говорити про самі заповіді, необхідно відповісти на питання: а що ж таке любов?

Ми так часто вживаємо це слово, що практично втратили здатність визначити його значення. «Закохався», говоримо ми. Люблю осінь. Або люблю таку музику. Невже у всіх цих прикладах йдеться про одну й ту ж любов? І в заповідях слово любити вживається в такому ж сенсі? Коли ми говоримо «люблю» по відношенню до багатьох речей або навіть людей, які оточують нас, то під цим словом насправді маємо на увазі симпатію, прихильність, нерідко пристрасть. Все це пов’язано з нашими почуттями: «Я так відчуваю» — зазвичай стверджуємо ми.

Любов, про яку говорить Божественне Одкровення, інша. Перш за все, це не почуття, а скоріше стан волі: «Любов є благим розташування душі», — визначає прп. Максим Сповідник. Крім того, любов — ще й дію, сила, навіть здатність. Автор твору «Про Божественні імена» говорить про любов як об’єднуючу силу. Таким чином, любов, за християнським вченням, — це стан душі, яка бажає творити добро. Крім того, любов — це прагнення до єднання. Ми хочемо об’єднається з тими, кого любимо, і хочемо їм завжди робити добро. На цьому шляху є занадто багато спокус і занадто багато підробок. Той же автор «Про Божественні імена» пише, що деякі навіть стримуються вживати слово любов, тому що існує занадто багато варіантів бути не правильно зрозумілим або не вірно це розтлумачити. Однак, як зазначає автор: «Не будемо боятися імені любов, і нехай не збентежить нас ніщо, що стосується цього страхітливого слова». Свт. Феофан Затворник, розмірковуючи про любов, каже: «Буває любов егоїстична, яка любить не на благо улюбленого, а для себе». Ці слова святителя Феофана вказують на згубну силу гріховного начала в людині, здатного спотворити навіть саме добре, що є в нас. Насправді, наша так звана любов — лише варіація себелюбства. Ми «любимо» те, що приносить нам задоволення. Або те, що вважаємо що належить нам, або є корисним для нас. Згадаймо, як часто, брати і сестри, навіть з самими рідними і близькими людьми ми чинимо і поводимося як власники над ними.

Господь наш Іісус Христос відповідає законнику: «возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм». Отже, перш за все і більш за все треба любити Господа Бога. Цікаво, що тут сказано про серце, душу і розум. Цим виразом Господь говорить, що людина повинна полюбити Бога всією своєю особистістю: і емоціями, і почуттями, і розумом. Повністю вся людина повинна брати участь в цій любові до Бога. Не можна сказати, що я люблю Бога розумом, а серце моє прив’язане до чогось іншого, або навпаки, серце моє любить Бога, а мій розум зайнятий чимось іншим. Ні в якому разі. Людина — цілісна істота, і як така вона повинна і розумом, і почуттями, і волею вибирати одне і теж, і тільки тоді вона є не розділеною всередині, а цілісною. Любов як стан душі повинна бути спрямована на бажання єднання з Богом через творення добра: «Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене» (Ін. 14:21). І далі Господь говорить: «друга ж подібна до неї: возлюби ближнього твого, як самого себе». Заповідь друга, але подібна. Тобто за своїм значенням ця друга заповідь міцними узами пов’язана з першою — заповіддю про любов до Бога. Святий Іоанн Богослов висловлює цей зв’язок у відомій фразі: «Хто каже: я люблю Бога, а брата свого ненавидить, той говорить неправду; бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Котрого не бачить?» (1 Ін. 4:20).

Отже, неможливо любити Бога, і при цьому не любити людину. Чому так? Тому що любов до Бога реалізується тут в земному житті через любов до ближнього. Господь не просто говорить любити ближнього, але любити його як самого себе.

Не зупиняючись детально на питанні про те, хто мій ближній, лише зазначимо, що це — будь-яка людина. Всі люди створені за образом і подобою Божою. І через віру в Іісуса Христа нам відкривається, що ця або та, інша людина, — так само створена Богом і за неї теж Христос страждав, помер і Воскрес. Звернемо більше увагу на вираз «як самого себе». Люди — самолюбні. Навіть нехристиянські філософи неодноразово відзначали таку рису людської природи як себелюбство. З себелюбністю потрібно боротися. І раптом ми чуємо, що Господь повеліває любити ближнього як самого себе. Як же розуміти цей вислів? Уже говорилося, що любов буває різною: правильною, справжньою, і одним з видів пристрасті. Це ж правило діє і по відношенню до нас. І стає очевидним на дуже простому прикладі. Якщо ми любимо себе християнською любов’ю, то прагнемо до спасіння, якщо ж з пристрастями — то прагнемо до задоволень і суєти світу цього. Але, незважаючи на всі старання заглушити цю справжню любов терниною й осотом пристрастей світу цього, любов в нас є і завжди буде. І нею — цією чистою любов’ю — ми теж себе любимо. Наведемо приклад, що дозволяє краще роз’яснити як ми любимо самі себе. Ми, якщо будемо чесні самі з собою і постараємося оцінити себе, побачимо непривабливу картину: набір надмірностей в пристрастях і відсутність зростання в чеснотах; немічні, слабкі на добро, але сильні на зле; малодушні, образливі, злопам’ятні. Картина, відверто кажучи, жахлива. І коли ми зрозуміємо це, то що ж скажемо самим собі? Що б ти загинув? Що б тобі не було ніякого добра? Що б всі біди світу були на тобі? І багато чого такого? Звичайно ж, що ні. Не скажемо ми собі такого, навіть усвідомлюючи наше сумне становище. Тому що, незважаючи на усвідомлення нами своєї негідності, ми будемо бажати собі добра. Ми любимо себе і тому бажаємо собі добра. Це важливе усвідомлення, яке дозволяє людині не впадати в зневіру і розпач, але шукати вихід. Покаяння і релігійне життя дуже часто народжується саме з такого переживання своєї негідності і, одночасно, бажання собі добра.

А тепер перенесемо це на оточуючих нас людей, яких ми повинні полюбити як самих себе. Є люди, які нам подобаються, а є такі, які не подобаються. Але і тих і інших ми повинні любити як самих себе. Прийнята до виконання заповідь Господа не означає, брати і сестри, що, наприклад, мою сусідку, яку я довгі роки вважав наймерзеннішою людиною на білому світі, раптом тепер треба сприймати як святу. Але навіть якщо вона і далі багато років буде дуже мені не подобатись, я повинен полюбити її в такому сенсі, щоб бажати їй добра. Усвідомлюючи свою негідність, я бажаю собі добра, але й усвідомлюючи негідність оточуючих мене людей, я теж повинен їм бажати добра. І більше того, я повинен прагнути бути до них добрим. Свт Феофан Затворник з цього приводу говорить, що, коли з’являється любов, «вона завжди поспішає до справи».

Брати і сестри! Любити людину важко. Дуже важко. На якомусь етапі нестерпно важко. Але як же нам навчитися любити людину? Перш за все, кожен раз, коли перед нами стоїть це питання, необхідно твердо зрозуміти, що мова йде не про людину взагалі, а про конкретну людину, часто, як і ми самі далеку від досконалості. Є спокуса любити людей взагалі, і не любити реальної конкретної людини. Тієї, про яку говорить Господь, як про нашого ближнього: тобто ту, яка знаходиться ось тут і зараз. Один з літературних персонажів зізнається: «Чим більше я люблю всіх людей разом, тим більше я ненавиджу кожну людину окремо». Страшні і одночасно дуже відверті слова, що показують всю небезпеку абстрактного уявлення про любов, яка не просто швидко розсіюється в реальних ситуаціях, але й дає діаметрально протилежний результат — ненависть.

Великою спокусою на шляху здобуття любові до людини є сприйняття людини як функції. Навіть самих близьких нам людей ми часто сприймаємо саме як набір функцій або деяких дій. І людина стає для нас додатком, що виконує потрібні нам дії. Є відомий вислів: «незамінних не буває». Однак, його, цей вислів, можливо всерйоз вимовляти тільки тоді, коли дійсно для нас людина — це набір функцій. При такому ставленні, наприклад, чоловік може сприймати дружину виключно як домогосподарку, а дружина чоловіка — як гарант матеріального забезпечення. Тоді людина стає засобом, що задовольняє наші потреби самого різного характеру. Зрозуміло, ми всі виконуємо якісь обов’язки, самі чекаємо і від нас чекають відповідальності і якісне виконання певних задач. Але при всій необхідності виконання таких завдань, ми не повинні сприймати людину тільки як виконавця цих завдань. Подолати таке ставлення вкрай важко. В характері людини закладено поневолювати і паразитувати на іншій людині, досягаючи цього різними способами. І грубими, і тонкими витонченими. Але в будь-якому випадку, таке ставлення губить нас самих, тому що озлоблює нас і робить нездатними любити.

Преподобний Максим Сповідник говорить: «любов до людини є доказом любові до Бога». Важливо зрозуміти, що це не тільки доказ, але свідчення. Якщо людина не змогла полюбити іншу людину, то вона не зможе і любити Бога. Знову ж уявімо, що людина дивиться на іншу людину тільки з корисливо-практичної точки зору і набуває навик на все дивитися саме так. І ось вона, ця людина, яка бачить в іншій людині лише функціонал, як буде ставитися до Бога? Ви думаєте по-іншому? Ні! Для такої людини і Бог перетворюється в набір функцій, Якому треба молитися про погоду і удачу. У такому стані людина не розуміє, не бачить сенсу в чистій любові. Для неї любові просто не існує. І в нас самих ми дуже часто стикаємося з корисливим ставленням до нашого Творця, від Якого постійно чогось хочемо: дай то, подай це, хочу ось це. Господь Іісус Христос застерігає Своїх учнів від такого ставлення: «А молячись, не говоріть зайвого, як язичники, бо вони думають, що в багатослів’ї своєму почуті будуть» (Мф. 6:7). Язичники очікували від своїх богів здійснення мрій, що їм будуть дані різні перемоги, багатства, вдача тощо. Ми ж християни очікуємо від Бога освячення нас Його Благодаттю і, безсумнівно, спасіння. І хоча й самі просимо іноді про земні блага, проте, повинні робити це не так як інші народи, але смиренно вимовляючи Богу, Який є Любов «якщо хочеш» (Мф. 8:2) зроби це, і «нехай буде воля Твоя» (Лк. 11:2).

Людині важко любити навіть найближчу людину чистою християнською любов’ю, а вже любити інших… Серце людини насправді є великим для емоцій і пристрастей, проте зовсім маленьким для любові і подвигу. Де ж знайти моральні сили для такої любові, про яку говорить нам Євангеліє? Християнська любов, брати і сестри, має своєю основою і початком нашого Спасителя Іісуса Христа. Любов у тому, що не ми спочатку Його полюбили, а що Він полюбив нас навіть тоді, коли ми грішні (пор. Рим. 5:8). Його свята любов, увійшовши в нас, розтоплює наші скам’янілі серця і оживляє в нас силу любити. Наше вміння любити — це відповідь на любов Божу. Прп. Максим Сповідник, вказуючи на основу любові говорить: «Багато хто сказали багато про любов, але тільки шукаючи її серед учнів Христових ти знайдеш її, бо одні вони мають Учителем любові справжню Любов».

Справжня любов, брати і сестри, — завжди любов християнська. А що ж, запитаєте ви, немає любові у тих, хто не вірує в Христа? Сам Господь відповідає нам на це: «І коли ви любите тих, хто вас любить, яка вам за те подяка? Бо і грішники люблять тих, хто їх любить» (Лк. 6:32). У світі, де діють інші закони, в тому числі і так званої любові, люди люблять тільки тих, хто любить їх. І при цьому, як зауважує тлумач, «лише до тих пір, поки не посваряться між собою через що-небудь мирське». Але любов досконала, чиста, доброчесна і неегоїстична існує тільки у тих, хто у Христі і з Христом. Сумно, що ми християни, не розвиваємо цей найбільший з дарів, і тому дуже часто наше свідоцтво про любов і Господа нашого Іісуса Христа не сприймається іншими людьми.

Брати і сестри! «Дивіться, яку любов дав нам Отець, щоб нам називатися і бути дітьми Божими» (1 Ін. 3:1) — говорить святий апостол і євангеліст Іоанн Богослов. Але наша любов до Бога невидимого відкривається і стає видимою через нашу любов до людей. І якщо немає цієї любові, значить і Бога ми не любимо, і не маємо права називатися дітьми Його, бо «Хто не любить, той не пізнав Бога» (1 Ін. 4:8) — підкреслює все той же апостол. Возлюбимо ж один одного, і наших ближніх, щоб світ побачив і дізнався, що ми — справжні учні Великого Бога і Спаса нашого Іісуса Христа, милість Якого нехай перебуває з нами на віки віків! Амінь.