"Стиль життя фарисеїв — здаватися, але не бути". Проповідь ректора КДАіС у Неділю про митаря і фарисея

ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

у Неділю про митаря і фарисея

10 два чоловіки прийшли до храму помолитися: один фарисей, а другий митар. 11 Фарисей, ставши, молився сам у собі так: Боже! дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, кривдники, перелюбники, або як цей митар: 12 пощуся двічі на тиждень, даю десяту частину з усього, що придбаю. 13 А митар, стоячи віддаля, не смів і очей звести на небо; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже! будь милостивий до мене, грішника! 14 Кажу вам, що цей пішов до дому свого оправданий більше, ніж той: бо всякий, хто підносить сам себе, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться.

Євангеліє від Луки 18:10-14

Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Наближається Великий Піст. І в той самий тиждень, коли вперше виконується піснеспів «Покаяния отверзи ми двери, Жизнодавче», нам пропонується притча про митаря і фарисея. Притчі Господа ніби зіткані з добре всім знайомих образів та явищ. Однак, як припускають деякі тлумачі, притча про митаря і фарисеї має таку приголомшливу жвавість і природність персонажів, що може бути це зовсім не алегорія, але реальна історія. Іісус Христос, перебуваючи в храмі і спостерігаючи за тими, які туди йдуть, (пор. Лк. 21:2-4), цілком міг побачити молитву цих двох людей: фарисея і митаря.

Ми не знаємо імен цих людей. Але кожен знає, що митарі та фарисеї неодноразово зустрічаються в євангельській історії. Тип особистості фарисеїв та митарів добре нам знайомий. Згадаймо хоча б євангельське читання минулої Неділі, що розповідає про митаря Закхея, який розкаявся. А фарисеї найчастіше виступають завзятими противниками Христа. Саме вони та їхні прихильники незліченну кількість разів намагаються вловити Господа своїми хитромудрими питаннями (див. Мф. 22:15). І саме вони, зрештою, вступивши в змову з іншими релігійними та політичними партіями, вирішують убити Христа (пор. Мф. 12:14; Мк. 3:6; Лк. 19:47; Ін. 8:40).

У Євангелії фарисей — синонім лицеміра, гордеця, брехливої та двуликої людини. Спаситель їхній стан виражає у яскравому образі, порівнюючи їх із «розмальованими гробами, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти» (Мф. 23:27). Можна сказати, що стиль життя фарисеїв — здаватися, але не бути. Однак найстрашніше, що фарисеї вірили у свою праведність, у свою особливість, у свою винятковість. Щоб підкреслити, що вони не такі як усі, виділити свій статус, ствердити свій авторитет, фарисеї все робили на показ, заради похвали, заради честі, заради слави. Вони так ужилися у свою роль, що й справді стали вірити, що вони є праведниками. Зрештою, сталося, те, про що апостол Павло говорить з особливою гостротою: «не розуміючи праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не скорились праведності Божій» (Рим. 10:3).

І ось у притчі бачимо, що називається, класичний образ фарисея: гордість, зарозумілість, хвастощі, засудження. Фарисей, як сказано, молиться до Господа. За своїм змістом, здавалося б, його молитва є подячною. Він у Бога нічого не просить, тільки дякує. Але його слова сповнені гордині. Сам себе в цій молитві він описує як великого праведника, перераховуючи свої чесноти: «пощуся двічі на тиждень, даю десяту частину з усього, що придбаю» (Лк. 18:12). Давати десяту частину з усього, що маєш, — це припис закону Мойсея. Проте, закон Мойсея нічого не наказував щодо посту двічі на тиждень. Відповідно до приписів Старого Завіту, всі євреї повинні були постити один раз на рік у день Очищення. Проте, у період після Вавилонського полону досить швидко поширилася практика додаткових постів. Фарисеї розглядали такий звичай посту як щось подібне до надзаслуг і, відповідно, дуже пишалися тим, що вони постують більше, ніж це вказано Законом.

У цьому переліченні своїх «заслуг» фарисей насправді вкладає прохання. Як вже говорилось раніше, формою його молитва схожа на подяку, бо, дійсно, він нічого не просить. Але, по суті, навіть тут, перед Лицем Божим, він лицемірить. Ми всі розуміємо, що якийсь сенс може ховатися у абсолютно нейтральних словах, знаках, натяках. Так часто роблять ті, хто хоче отримати відповідь на свої бажання, але з різних причин не хочуть або не можуть сказати про це прямо. Фарисей у своїй молитві робить саме таким чином. Формально він дякує, але, по суті, просить. Всі ці переліки своїх чеснот ніби кажуть: «Боже, Ти бачиш, який я праведний, який я молодець. Не такий, як грішники. Зроби так, щоб мої мрії стали дійсністю, тому що я заслужив це». Не дарма святитель Феофан Затворник, тлумачачи цю притчу, каже, що вона про слухання. І фарисей, і митар хочуть бути почуті Богом. Тільки фарисей ніби ставить Бога перед фактом, щоб Він його почув і виконав його бажання. А митар смиренно і прямо благає про це.

Візитівка фарисейства — любов до засудження. Ось і в притчі, звичайно ж, фарисей не утримується, щоб не засудити. Особливо митаря, який виявився поруч. Дві людини. Дві молитви. Яка ж між ними навіть не різниця — прірва! Фарисей грає роль праведника перед Всевидячим Богом. Митар же, розуміючи, що робить вчинки, що заслуговують на осуд і загальну зневагу, відчуває докори сумління і говорить тільки одну фразу: «Боже, милостивий, буди мені грішному» (Лк. 18:13). При цьому він б’є себе у груди. Що, за звичаєм того часу, символізувало сердечне розкаяння.

У своїй молитві митар виражає свою духовну убогість та плач про гріхи. Згадаймо, брати і сестри, першу заповідь Блаженства, яка якраз і показує, що наслідниками Божої милості можна стати лише відчуваючи убогість духу. Тільки коли розумієш, що духовного багатства немає, що душею бідний, тоді загораєшся бажанням шукати це духовне багатство. А кого його знайти? У кого його просити? У Того, Хто є джерелом будь-якого добра і будь-якого досконалого дару — у Бога! І митар, відчуваючи свою порожнечу, як жебрак просить у Бога духовної милості. Завершуючи притчу, Господь Іісус Христос каже: «Кажу вам, що цей пішов до дому свого оправданий більше, ніж той: бо всякий, хто підносить сам себе, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18:14). Вираз «цей пішов до дому свого оправданий більше, ніж той» може дати неправильне розуміння слів Христа, начебто, і фарисей і митар отримали виправдання, але по-різному. Але насправді сенс цих слів такий: фарисей був не виправданий, а митар отримав виправдання. Про це ясно говорить свт. Іоанн Златоуст: «Фарисей вийшов із храму, втративши праведність, а митар вийшов, здобувши праведність».

Брати і сестри! То чому ж саме в підготовчі тижні Великого Посту згадується ця причта? Відповідь на це запитання знайдемо в словах Спасителя нашого Іісуса Христа, який дав настанову Своїм учням: «Бережіться закваски фарисейської та саддукейської» (Мф. 16:6). Ні від чого іншого Господь так не застерігає! Господь вказує на найбільшу небезпеку лицемірства для всіх віруючих. Лицемірство, фарисейство, зарозумілість, святенництво не залишилися в минулому. У такий стан можуть потрапити всі, хто хоче грати роль, хто хоче здатися праведним, гідним, чесним. І не лише перед людьми, а й перед Самим Богом.

Нам не можна недооцінювати згубної та різноманітної сили лицемірства — воно може набувати найнесподіваніших форм. Адже можна молитися лицемірно, як фарисей, але можна і лицемірно каятися, як митар. Так-так, можна прийняти і маску грішника, який кається, б’є себе в груди зі словами: «Боже, милостивий, буди мені грішному», і при цьому в собі думати: «я не такий як ці нікчемні фарисеї, які постять і милостиню творять. Я кращий за них, я щиріший за них, я глибше за них». Саме тим і небезпечне лицемірство, що може вжитися, пролізти, просочитися у будь-якій формі, у будь-яку людину, у будь-який час. Не за свої пости і десятини засуджений фарисей, а за свою зарозумілість і засудження. Адже й Сам Господь, який неодноразово викриває фарисеїв за виключно зовнішнє благочестя і за відсутність любові, прямо каже: «це треба робити, і того не залишати» (Лк. 11:42). Прп. Максим Сповідник повчає: «Не їжа зло, а обжерливість, не гроші, а сріблолюбство, не слава, а марнославство; зло походить від зловживання». Отже, якщо хто поститься, і засуджує того, хто не поститься, той впадає в осуд і зарозумілість. Але й той, хто не поститься, і при цьому засуджує тих, хто постить, і каже: «це все фарисейство» — також впадає в зарозумілість і засудження! І обидва уражені зарозумілістю та засудженням!

Так, де ж вихід, брати та сестри? Де ж ліки від лицемірства? Церква дає відповідь на це запитання у дні Великого посту словами молитви прп. Єрфема Сиріна: «Господи Царю, даруй мені зріти мої гріхи, і не засуджувати брата мого»! Якщо навчимося цього, то уникнемо жахливої закваски лицемірства, навчимося шукати і любити не славу людську, але славу Божу (пор. Ін. 12:43) і отримаємо виправдання в Христі Іісусі Господеві нашому (пор. Рим. 3:24). Амінь!

«Визитная карточка фарисейства — любовь к осуждению».

Проповедь ректора КДАиС в Неделю о мытаре и фарисее