Проповідь єпископа Сильвестра (Стойчева) у Неділю 18-ту після П'ятидесятниці

24.10.2021

Почати

24.10.2021 - 23:30

Кінець

24.10.2021 - 23:30

Категорії

Публікації


ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

у Неділю 18-ту після П’ятидесятниці

 

11 Після цього Іісус пішов до міста, що зветься Наїн; і з Ним йшло багато учнів Його і безліч народу. 12 Коли ж Він підійшов до воріт міста, якраз виносили померлого, єдиного сина у матері, а вона була вдова; і чимало народу йшло з нею з міста. 13 Побачивши її, Господь змилосердився над нею і сказав їй: не плач. 14 І, підійшовши, доторкнувся до одра; ті, що несли, зупинилися, і Він сказав: юначе! тобі кажу, встань! 15 Мертвий, піднявшись, сів і почав говорити; і віддав його Іісус матері його. 16 І всіх охопив страх і славили Бога, кажучи: великий пророк з’явився між нами, і Бог відвідав народ Свій.

 

Євангеліє віл Луки 7 глава 11-16 вірші

 

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

 

Людина смертна. Кожен з нас знає це з самого початку нашого життя. Все навколо має померти. Різноманітні релігійні культури оцінювали смерть по-різному. Хтось бачив у цьому визволення від грубої тілесності, хтось — пробудження, і навіть звільнення. Але біблійне сприйняття смерті зовсім інше – «Бог не створив смерті» (Прем. 1:13), говорить Святе Письмо. Бог створив життя. І смерть, як протилежність життя, не вийшла з рук Творця. Більш того, апостол Павло говорить, що смерть — це останній ворог (1 Кор. 15:26). Останній, значить — наймогутніший, найсильніший, якого найважче перемогти. Звідки ж узявся настільки всесильний ворог? Святе Письмо говорить: «як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом смерть, так і смерть перейшла на всіх людей» (Рим. 5:12). Не вдаючись в тлумачення цього апостольського тексту, лише згадаємо, брати і сестри, що за вченням Церкви, звершений нашими прабатьками Адамом і Євою гріх, привів до смертності їх та всіх їхніх нащадків. Прп. Максим Сповідник пояснює: «через одну людину, яка добровільно відвернула своє зволення від блага, єство всіх людей змінилося з нетління в тління». А це тління призводить до смерті як розпаду. Прп. Іоанн Дамаскін визначає смерть як «відділення душі від тіла». Таким чином, самі того не вибираючи і не бажаючи, всі ми народжуємося зі смертною природою, а смерть, за святоотцівським визначенням, є відділення душі від тіла.

 

Всі люди звикли до того, що смертні. Всі знають про це. Але кожен раз, коли ми бачимо смерть, ми здригаємося. Православний чин відспівування містить такі слова, які виражають весь жах і протиприродність смерті щодо початкового задуму Творця: «Плачу и рыдаю, егда помышляю смерть, и вижду во гробех лежащую по образу Божию созданную нашу красоту, безобразну, и безславну, не имущу вида». Але є смерті, які розривають навіть наше звичне ставлення до смерті: смерть молодих, смерть дитини. Сьогоднішнє Євангеліє розповідає про таку смерть: «єдиного сина у матері» (Лк. 7:12). А вона, уточнює Євангеліст, «була вдова» (Лк. 7:12). Вдова… В Святому Письмі неодноразово говориться про незахищеність вдів, і що образа вдови — це мерзенний гріх. Вдова на сході дві тисячі років тому… Яка у неї надія? Яка у неї опора в старості? У старості, в якій немає ні пенсій, ні допомоги — нічого немає. Тільки є одна надія на гідну старість — її діти. І ось тут, наїнська вдова втрачає свою дитину. Єдину дитину.

 

Уже говорилося, що смерть — це розлучення душі і тіла, розривання глибокого зв’язку між душею і тілом. Але давайте згадаємо, що є зв’язок між людьми такої ж, або ж практичної сили і міцності як зв’язок між душею і тілом. Батьки і діти, чоловік і дружина, про які Писання навіть каже, що «стануть вони однією плоттю» (Бут. 2:24), брати і сестри. Це не просто родинні або соціальні зв’язки — це одна з найміцніших основ нашого життя. Часто ми самі себе визначаємо через ці зв’язки: син такий-то, дочка такого-то, його брат або сестра. Ці вказівки настільки звичні для нас, що ми навіть не замислюємося, що ці зв’язки дозволяють нам реалізуватися в любові, слухняності, турботі. І ось коли такий зв’язок розривається — ми наче самі вмираємо. Тому так важко нам переживати смерть рідних і близьких, навіть тоді, коли вони бувають вже дуже похилого віку. У смерті рідної нам людини вже причаїлася наша власна смерть.

 

Наїнська вдова. Що вона відчувала, про що були її думки в момент поховання смерті її єдиного сина? Навіть попрощатися з ним, сидячи у мертвого тіла, вона не могла. Адже юдейська традиція наказувала ховати померлого в день його смерті. Чому Господь допустив таке? Ми можемо ставити це питання багато разів, ми можемо шукати безліч відповідей. Богословськи правильних і переконливих. Але тільки до тих пір, поки не побачимо матір, яка плаче на похоронах своєї дитини. Тоді всякі навіть наймудріші відповіді злетять як опале листя, оголивши і показавши без прикрас людське горе. Що залишається тоді? Говорити нісенітниці про несправедливість Бога? Або, навпаки, створювати єзуїтські хитросплетіння, що виправдовують Його? Ні, брати і сестри, тоді потрібно просто вірити. Тому що віра визнає існування таємниці. Таємниці життя і таємниці смерті.

 

Отже, Христос, підійшовши до міста під назвою Наїн, побачив численну похоронну процесію. Ховали юнака, єдиного сина вдови. І Спаситель наш, бачачи горе матері, воскрешає її сина з мертвих. Кілька разів євангелісти оповідають про воскресіння померлих і це один з випадків, коли Господь воскресив померлого, якого вже несли на поховання.

 

У даній історії привертає увагу відсутність прохання з боку кого-небудь зробити диво. Коли Господь воскресив померлу дочку начальника синагоги, батько просив за свою дочку (Лк. 8:41-42, 49-56), або інші чудеса, коли Господь робить їх на прохання людей. Але в даному випадку не сказано про те, що мати померлого юнака просить Христа. Ініціатором дива є Сам Господь. Любов не вимагає прохання, любов завжди шукає можливості проявити себе, а Господь є Любов (1 Ін. 4:8). Тому Господь, бачачи страждання цієї жінки, без будь-якого прохання з її боку, Сам проявляє ініціативу, оскільки «змилосердився над нею і сказав їй: не плач» (Лк.7:13).

 

Воскресіння цього юнака пов’язане зі стражданням його матері. Кому як не Господу знати ставлення сина і матері. Хіба Господь наш Іісус Христос не знав, що Він буде розп’ятий на хресті, і хіба Він не знав, як буде страждати Його Мама — Пресвята Діва Марія!? Безумовно знав! І, як знає про ті страждання, які буде відчувати Його Мати, Господь в почутті жалю до матері, яка втратила дитину, робить чудо. Господь, як йдеться в тексті, «доторкнувся до одра; ті, що несли, зупинилися» (Лк. 7:14). Цей дотик до одра — дуже важлива деталь. Для старозавітної юдейської свідомості, все що пов’язано з померлими — нечисто (пор. Чис. 19:11). Йдеться про так звану ритуальну нечистоту. І дотик Господа показує, що Його вчення, Новий Завіт — вище всіх цих «не роби», «не торкайся», «будеш осквернений». Його вчення — не чергова система заборон, але виявлена любов: «Бог є любов, і той, хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому» (1 Ін. 4:16).

 

Напевно, всі пам’ятають, що традиція поховання того часу передбачала наявність незакритої труни, тобто, не так як це прийнято у нас. Але коли людина помирала, її замотували в спеціальні пелени, і клали на подобу ноші. І, відповідно, коли несли мертвого, то всі бачили, що несуть померлу людину. І ось, коли Христос говорить: «юначе! тобі кажу, встань!» (Лк. 7:14) воскреслий в ту ж секунду просто встає з цього похоронного одра, наче як встав з ложа. Можемо уявити який побожний жах охопив людей, які побачили як небіжчик, замотаний в пелени ще секунду назад, піднімається по велінню Іісуса Христа! Скільки радості, скільки переживання, одночасно нерозуміння і віри охопило всіх учасників процесії, які вигукнули: «великий пророк з’явився між нами, і Бог відвідав народ Свій» (Лк. 7:16). Ці слова — не просто прославляння Христа як Чудотворця. У книзі Второзаконня Бог, звертаючись до пророка Мойсея, говорить про майбутнього Месію: «Поставлю Пророка з-поміж їхніх братів, Такого, як ти, і дам Я слова Свої в уста Його, і Він їм говоритиме все, що Я накажу» (Втор. 18:18). Значить, коли про Христа говорять як про великого Пророка, то співвідносять з пророцтвом Мойсея. Чудо воскресіння сина вдови з Наїна є істинним твердженням про прихід Месії, якого передбачав пророк Мойсей.

 

Сказано: «і віддав його Іісус матері його» (Лк. 7:15). Дивовижні, прекрасні слова. Не просто воскресив, але віддав матері. Заради її сліз Христос зробив це чудо, і тому віддає їй, нещасній вдові, її найбільший скарб — єдиного сина.

 

Почувши нинішнє євангельське читання, багато хто з нас подумають і запитають: хіба тепер люди перестали вмирати? Хіба не вмирають молоді? Хіба не залишаються сироти та самотні батьки? Так, брати і сестри, смерть продовжує діяти. І хоча воскресінням Христа, говорить свт. Іоанн Златоуст, «її сила і нині скасована, але дія припиниться тоді», коли буде Друге пришестя і воскресіння всіх померлих. Однак смерть до Воскресіння Христа — це тільки печаль, тільки жах. Але після Його Славного Воскресіння смерть втрачає свою силу і, хоча вона далі розлучає душу та тіло і нас один з одним, однак вона вже не в силах розлучити нас з Богом. Тому святий апостол Павло вигукує: «Смерть! де твоє жало?» (1 Кор. 15:55) і він же говорить: «Бо для мене життя — Христос, і смерть — придбання» (Флп. 1:21).

 

Так, брати і сестри, на жаль, люди продовжують помирати, ми продовжуємо плакати. Але ми твердо віримо, що померлі з Христом — живіше тих, хто ще залишився на землі в тілі, а без Христа їхня душа в агонії смерті духовної. Ми ж, православні християни, поминаємо наших померлих як живих, бо пам’ятаємо слова апостольські «Коли ж ми померли з Христом, то віруємо, що й жити будемо з Ним» (Рим. 6: 8) переможцем смерті, Якому слава, честь і поклоніння на віки вічні! Амінь.

 

478

ДОДАТКОВІ ДОКУМЕНТИ