Проповідь у Неділю 2-гу після П'ятидесятниці про покликання апостолів

ПРОПОВІДЬ

ректора КДАіС єпископа Білогородського Сильвестра

у Неділю 2-гу після П’ятидесятниці

18 Проходячи біля моря Галілейського, Він побачив двох братів: Симона, що звався Петро, і Андрія, брата його, які закидали сіті в море, бо вони були рибалки, 19 і каже їм: ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей. 20 І вони зразу ж, покинувши сіті, пішли за Ним. 21 Ідучи звідти, далі побачив Він інших двох братів: Якова Зеведеєвого та Іоанна, брата його, у човні із Зеведеєм, батьком їхнім, які лагодили сіті свої, і покликав їх. 22 Вони, покинувши човен і батька свого, зразу ж пішли за Ним. 23 І ходив Іісус по всій Галілеї, навчаючи в синагогах їхніх і проповідуючи Євангеліє Царства, зціляючи всякий недуг і всяку неміч у людях.

Євангеліє від Матфея 4:18-23

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Сьогоднішнє недільне читання розповідає про покликання чотирьох апостолів: Андрія та Петра, Іоанна та Якова. У Четвероєвангелії йдеться і про покликання інших апостолів. Звичайно ж, апостоли до свого покликання мали кожен свій спосіб життя та рід діяльності. Серед учнів були і рибалки, і колишній збирач податі та інші. Святитель Іоанн Златоуст говорить, що Іісус Христос і покликані учні вже були знайомі до цього покликання, тобто між знайомством та покликанням минає деякий час. Виходить, що спочатку майбутні апостоли Господа слухають Його проповідь, бачать Його чудеса, періодично йдуть за Ним. Але в певний момент із загальної кількості послідовників та Своїх слухачів Господь обирає і закликає саме їх постійно слідувати за Ним. Це слідування за Спасителем ще в період Його земного життя дарує апостолам особливу духовну владу: ходячи ж, проповідуйте, що наблизилось Царство Небесне; хворих зціляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте; як дар одержали, як дар давайте (Мф. 10:7-8).

Однак сьогоднішнє Євангеліє — це не просто історія покликання деяких апостолів. У цьому невеликому тексті прихована велика біблійна тема — тема покликання. Бог закликає праведників, пророків, апостолів. Господь закликає і обирає тих, хто має стати Його учнями. У цьому покликанні-обранні Бог сходить. Важливо усвідомлювати, що обрані Богом не піднялися до Бога, але Бог зійшов до них. Сходження Бога до людини — це суть Откровення. Господь Іісус прямо каже: Я зійшов з небес (Ін. 6:38). І Його сходження з небес слід розуміти не як переміщення в просторі (Бог всюдиприсутній), але як поблажливість у смиренні та любові, найвищою формою якого є Боговтілення.

Деякі культури містять таке явище, як виклик Богу. Коли людина прагне своїми силами, вміннями, здібностями уподібнитися Богові, стати рівним Богу, піднятися на рівень Бога. Найвідомішим прикладом такої сміливості є біблійна розповідь про будівництво Вавилонської вежі, а також численні розповіді про обожнювання античних героїв, царів та імператорів. У всьому цьому культивується герой, надсильна і надздібна людина. Але в покликанні апостолів ми бачимо зовсім інше. Господь Іісус Христос вибирає не героїв, не мудреців, не сильних воїнів. Бог, за словом апостола Павла, Бог вибрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу вибрав Бог, щоб посоромити сильне (1 Кор. 1:27). Чому ж не сильних і мудрих вибрав Господь? Насамперед, тому що знання та сила Божа радикально відрізняється від усього людського. Яких би вершин не досягла людина у своїх знаннях і вміннях, вони все одно залишаться людськими. Щоб показати всьому світу, що вчення Христове не від людей, а від Бога; що воно божественне, а не людське, Господь вибирає тих, про простоту та не вченість яких знають усі.

У Святому Письмі Нового Завіту неодноразово про вчення Іісуса Христа йдеться не як про людське: Він навчав їх, як той, хто має владу, а не як книжники і фарисеї (Мф. 7:29) або Євангеліє, яке я благовіствував, не є людське (Гал. 1:11) і ви прийняли його не як слово людське, а як слово Боже (1 Фес. 2:13). Однак, можливо, Господь вибрав у апостоли найдосконаліших, найчистіших, або простіше — святих? Така відповідь, звісно, є можливою. Але уважно читаючи Євангеліє, ми побачимо, що до дня П’ятидесятниці, коли Дух Святий зійшов на апостолів, у них не були позбавлені багатьох недосконалостей: виявляли маловір’я, слабкість, малодушність і навіть бажали почестей. Згадаймо, наприклад, прохання апостолів Іоанна та Якова та їхньої матері до Христа, щоб їм сісти праворуч і ліворуч Його в майбутньому Царстві (Мк. 10:37; Мф. 20:21). Святі отці, тлумачачи це місце, кажуть, що Іоанн і Яків, в момент цього прохання перебували ще в полоні юдейських уявлень про Месію як земного Царя, тому й просять про владу та славу.

І все ж чому Христос вибрав саме їх? Є різні варіанти відповідей, але всі вони не досягатимуть завершеності, бо ми судимо по-людськи, а обирав апостолів Сам Бог. Є таємниця покликання, таємниця обрання. Господь Іісус Христос прямо говорить учням: Не ви Мене обрали, а Я вас вибрав (Ін. 15:16). Не за людськими критеріями Спаситель світу вибирає Собі учнів. Обрання апостолів бере свій початок у волі Бога-Отця, здійснюється Богом Сином: Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не покличе його (Ін. 6:44), і завершується воно сходженням Святого Духа на апостолів у день П’ятидесятниці, коли невчений рибалка Петро говорить так, що як співається в одній стихирі свята: Петро проповідує — Платон замовк, Павел витійствує — Піфагор засоромився. Вся мудрість людська, скажімо більше, — велика і прекрасна грецька мудрість і глибока юдейська книжність — відтепер знецінюються, втрачають якщо не свій зміст, то своє значення перед Істиною.

Апостоли були ніби зіткані з різних властивостей і якостей, позитивних і негативних, і, мабуть, на початку свого слідування за Христом не сильно відрізнялися в цьому відношенні від інших людей. Господь вибрав саме їх, тому що вони мали серце готове полюбити Христа і слідувати за Ним усюди, долаючи у тому числі й свої сумніви, і маловір’я, і слабкість.

Але зробивши припущення про причини обрання Христом саме цих учнів, ми одразу стикаємося з іншим не менш важливим питанням: а як бути з сином смерті (Ін. 17:12) Іудою Іскаріотом? Адже про нього Сам Господь напередодні Своїх страждань скаже страшні слова: чи не дванадцятьох вас вибрав Я? але один з вас диявол (Ін. 6:70). Як ця людина могла бути покликаною Христом? І не просто до числа послідовників, але до числа найближчих учнів? Очевидно, що Господь Іісус Христос не міг помилитися у своєму виборі. Також ясно, що і припущення, що обрання Іуди було необхідним «інструментом» страждань Христа, з усією рішучістю має бути нами відкинуте. Тоді де ж відповідь? Перед нами знову таємниця. Таємниця покликання та … таємниця відпадіння. Іуда — один із дванадцяти — закликається Іісусом Христом, оскільки він був здатний на віру, любов і подвиг, йому, як і іншим апостолам, дається влада творити чудеса (Мк. 3.14). Проте Іуда відпав від Спасителя. І не просто перестав бути послідовником Господа, але скоює найбільший гріх і злочин. Іуда міг покинути Христа і піти по-тихому. Або не по-тихому, може навіть із гнівом, просто піти, вийти з числа учнів Христових. Але ні. Ми бачимо зовсім іншу картину. Найзліші помисли і почуття накопичуються в Іуді за роки його слідування за Христом, а він і далі продовжує вдавати відданого та люблячого учня. Як і інші апостоли, Іуда зітканий з різних якостей, але в результаті негативне, корисливе і себелюбне отримує в ньому тотальну перемогу. Навряд чи можна реконструювати ті боріння, які були в Іуді у процесі цієї жахливої трансформації від учня до ворога, від апостола до зрадника. Але факт залишається фактом — Іуда зрадив Господа, продав Його за 30 срібників.

Безумовно, Господь Іісус як серцезнавець знав про внутрішній стан Іуди, проте залишав його Своїх серед учнів. Чому так? Вже давні святі отці та церковні письменники зазначають, що Господь ніколи не примушує людину. Закликає, викриває, наставляє, показує, попереджає, але не змушує. Якби Спаситель позбавив Іуду лика апостольського, то цим міг би примусити його до скоєння злочину. Але Господь лише демонструє Іуді, що знає його серце, знає його помисли та настрої і тим самим залишає йому шанс покаятися. Таким чином, злий вибір Іуди, якщо так можна висловитись, — це чистий, нічим не обумовлений з боку Христа чи інших апостолів вибір. Отже моральний злочин Іуди носить максимальний характер.

Але ж і Петро згрішив. І його вчинок теж призвів до відпадіння від числа апостолів, на що вказує явлення Христа Воскреслого Петру з трояким запитанням: Чи любиш мене? Співвідношення Петра і Іуди дуже важливе у розумінні падіння та покаяння. Петро через покаяння відновлюється в апостольському чині, а Іуда відчуває сором, але не покаяння, а тому його поглинає відчай і петля. У покаянні завжди є жага до отримання прощення. Відчути себе прощеним Богом — це найбільша радість та грандіозний фундамент для духовного життя. Саме тому у покаянні завжди, незважаючи на сльози та стогнання, живе радість.

Нинішня євангельська розповідь, звичайно ж, має ще один вимір. Він відноситься не до апостолів, але до нас віруючих у Христа, до нас — учнів Христових. Ми перебуваємо у храмі, куди прийшли за власним бажанням. Отже, і ми можемо сказати, що покликані нашим Спасителем і почули Його голос. Тому для нас тема вірності Христу і любові до Нього стоїть так само гостро, як і для апостолів: для Петра та Андрія, Якова та Іоанна, Матфея та Іуди…

Кожен із нас, покликаних, повинен усвідомити і постійно тримати у своєму духовному розумі, що Іуду не врятувала від падіння його гідність апостола. Так і в кожному з нас, зітканому з різних якостей, живе як би наш внутрішній Петро і наш внутрішній Іоанн, і наш внутрішній Іуда Іскаріотський. Кожен з нас може думати, що він сильний, і його віра досконала, і що він готовий на все заради Божественного Вчителя, але врешті-решт може малодушно відмовитися від нього як Петро. Кожен з нас може думати, що наші чесноти важливі і великі, але зрештою в нас може перемагати наш внутрішній Іуда. Як же нам бути? Як нам уподібнитися вірним і боголюбним апостолам та не уподібнитися лихослівному Іуді? Як бути гідним звання, до якого ми покликані? (Єф. 4:1). Відповідь одна: треба будувати наше життя так, щоб, за словами апостола Павла, жили вже не ми, але жив у нас Христос. Шлях до цього складний і багатотрудний, але він обов’язково передбачає повну довіру до Господа Іісуса Христа і наше самозречення. І навіть якщо станеться з нами спокуса, спотикання або падіння, будемо ж подібні до апостола Петра — покликаного, того, який зрікся, покаявся і врешті-решт відновленого. І всіляко будемо уникати уподібнення Іуді — покликаного апостола, який зрадив, не покаявся і загинув, бо не було в ньому любові. Амінь!

Проповедь в Неделю 2-ю по Пятидесятнице о призвании апостолов