Єпископ Сильвестр (Стойчев). Проповідь на свято Воздвиження Хреста Господнього

ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

на свято Воздвиження Чесного і Животворящого

Хреста Господнього

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Сьогодні свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Хрест прикрашається квітами. Віряни співають «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико». Ми вшановуємо Хрест Христовий. Неможливо говорити про вшанування Хреста без розуміння таємниці нашого спасіння. Бог став людиною. Він помер на Хресті. Очевидно, що розп’яття не є випадковим збігом обставин. У дні Страсної Седмиці, священик вимовляє на відпусті такі слова: «Грядый Господь на вольную страсть, нашего ради спасения…». Ці слова нагадують нам, що Господь помер на Хресті, тому що Він так захотів, це Його абсолютно вільний вибір: «на цю годину Я і прийшов» (Ін. 12:27)», — промовляє Христос в Гефсиманській молитві перед Своїм арештом. У Святому Письмі читаємо: «Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас» (Рим. 5: 8) і ще: «Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). Святитель Григорій Ніський, відповідаючи на питання, чому саме таким, а не інакшим способом Бог через Свої страждання і Смерть на Хресті спасає людину, говорить: «Якщо особливою ознакою сутності Божої є людинолюбство, то й маєш відповідь на запропоноване тобою питання».

Отже, «ознакою сутності Божої є людинолюбство». Бог не вибирає спосіб, який би виявив Його всемогутність і силу, але спасає нас способом, в якому максимально показана Його любов до людини. Сила любові в жертовності, а не в могутності. Творець не тільки створив нас, не тільки дбає про нас, Він стає людиною, щоб померти за нас. Христос приносить в жертву Самого Себе — Він і Первосвященик, і Жертва: «Той, Хто приносить і Той, Кого приносять», — як молиться священик на Літургії святителя Василя Великого. Все це заради спасіння від гріхів. В Писанні неодноразово сказано про це: «Він є умилостивлення за гріхи наші, і не тільки за наші, але і за гріхи усього світу» (1 Ін. 2:2); «І ви знаєте, що Він явився для того, щоб взяти гріхи наші, і що в Ньому нема гріха» (1 Ін. 3:5); «Христос помер за гріхи наші» (1 Кор.15: 3); «Який віддав Себе Самого за гріхи наші» (Гал. 1: 4), «Христос, один раз принісши Себе в жертву, щоб взяти гріхи багатьох» (Євр. 9:28). Христос звільняє рід людський від двох ворогів: диявола і смерті. Старий Адам (і його нащадки) потрапив під владу диявола і смерті. Священномученик Іриней Ліонський пише, що Втілення і Страждання Христа для того «щоб вбити гріх, скасувати смерть, і оживити людину».

Господь Іісус Христос «один раз постраждав за гріхи наші» (1 Пет. 3:18), померши на Хресті на горі Голгофі. Хрест в стародавньому світі — зброя страти, ганебна і болісна. Розп’яттям на хресті страчували бунтарів або розбійників. Людина, яка висіла на хресті не просто помирала в жорстокій агонії, але і піддавалася осміянню і приниженню. Хрест як знаряддя смерті викликав страх у жителів Римської імперії. Наш Спаситель за безпідставним звинуваченням був страчений через розп’яття, тому що «до злочинців причислений» (Мк.15:28). І ось, здавалося б, послідовники Господа Іісуса повинні з жахом дивитися на Хрест як на спогад страти Господа. Але якщо сприймати євангельську історію просто як історичні події, і не заглиблюватися в таємницю нашого спасіння, то, напевно, таке ставлення до Хреста могло б бути виправданим. Але мова йде не просто про трагічну подію, але про перемогу Христа і спасіння людини. Хрест, за задумом ворогів Христових, повинен був стати знаряддям Його смерті, але став знаряддям нашого спасіння. У святих отців є яскрава аналогія з Хрестом. Господь Іісус Христос вириває Хрест, як знаряддя смерті, з рук Його ненависників, і ним же, Хрестом, звершує справу спасіння. Святитель Фотій Великий пояснює: «Хрест є трофеєм… тому що через нього Христос блискуче зруйнував ворога. Скористався Хрестом, немов трофеєм. Тому, коли ті спорудили його заради покарання Владики, Він перетворив його в трофей для спасіння нашої природи».

Брати і сестри! Хрест був задуманий як ганьба і смерть Іісуса Христа, але став Його знаряддям у ділі перемоги над дияволом, гріхом і смертю. Тому ми вшановуємо Хрест не як знаряддя смерті, але як знаряддя перемоги. Відтепер, віруючі в Христа приймають хрест як свій знак, як символ приналежності до учнів Іісусових. «Хрест даний нам в знамення. Бо через нього ми віруючі розрізняємося і розпізнаємось від невіруючих. Він — щит і зброя, і трофей проти диявола», — стверджує прп. Іоанн Дамаскін. Для одних Хрест — символ перемоги, радості і приналежності до Церкви, для інших — спокуса (пор. 1 Кор. 1:23). Саме тому, свт. Герман Царгородський каже: «Хрест і мертвить, і живить».

Хрест — сходи на небеса: «Древо бо сие вводит паки в рай» (ікос канону на Хрестопоклонному тижні). Через відкупительні страждання Христа, Хрест стає для нас сходженням на небо, в рай, в те Місце, яке було закритим для всіх нащадків Адама і Єви до того часу, поки Боголюдина Іісус Христос не звершив наше спасіння. Хрест — ключі від раю: «Отверзи врата небесная, Кресте, любящим тя», — оспівує Церква. Ми, каже апостол Павло, проповідуємо «Христа розп’ятого» (1 Кор. 1:23). Розіп’ятого! Померлого на Хресті! Апостол знову пише, що не хоче знати нічого «крім Іісуса Христа, і то розп’ятого» (1 Кор. 2:2). Згадаймо, як апостол Петро визнає, що Іісус — Син Божий, але не хоче прийняти думку про Його страждання. І коли Христос відкриває Своїм учням, що Йому належить бути вбитим, Петро, який сповідував віру в Христа як Сина Божого, не розуміє і не приймає цих слів свого Учителя. І навіть намагається перечити Йому. А Господь відповідає Петру: «відійди від Мене, сатана!» (Мф. 16:23)

І якщо хтось не вірить у Христа, Який звершив наше спасіння на Хресті, той не вірує в Нього взагалі. Віра у Христа без прийняття Хреста — віра від диявола. Сатана ненавидить Хрест, боїться Хреста, бо ним, Хрестом, він же і осоромлений! І він завжди буде прагнути до того, щоб всіляко знищити цей знамя Христове, скасувати його, переконати що Хрест не потрібен і його треба забути.

У православних богослужбових текстах щодо до Хреста нерідко вживаються вирази як до живої істоти. Наприклад, «Радуйся, чесний Хресте». Іноді подібні епітети щодо Хреста можуть викликати певні непорозуміння. Однак, таке звернення до Хреста зафіксовано не тільки в літургійній практиці, а й у святих отців. Так, прп. Феодор Студит вигукує: «О, Хрест Христовий! Я звертаюся до тебе, як живої сутності». У цьому православна літургійна традиція наслідує Святому Письму, для якого взагалі характерно вживання метафор і персоніфікацій, наприклад: «застидається сонце» (Іс. 24:23). Зрозуміло, що сонце не може соромитися. Все це приклади вживання метафоричної мови. Включаючи в своє богослужіння мову метафор, Церква в цьому повністю слідує біблійній традиції. І кожен, хто хоче звинуватити Церкву в якомусь одушевленні неживих предметів, повинен розуміти, що ця ж проблема постане перед і під час тлумачення біблійних метафор. А стверджувати, що в Біблії вживання метафор і персоніфікацій допустимо, а в православних богослужбових текстах це вже ознака язичництва, — явно непослідовно. Втім, єретики і критики Церкви завжди цитували Писання вибірково і не сильно переймалися з цього приводу.

У текстах богослужіння на Хрестопоклонну неділю одушевляється не тільки Хрест, що зайвий раз доводить — персоніфіковані вирази є характерними для богослужбових текстів. Наприклад, предмет, абсолютно протилежний Хресту, теж характеризується як живий: ««Егоже виде ад, и рече сущим доле: о слуги мои, и силы моя! Кто водрузив гвоздие в сердце мое, древяным мя копием внезапу прободе? И растерзаюся, внутренними моими болю, утробою уязвляюся, чувства моя смущают дух мой».

Міркуючи про справу нашого спасіння, ми навряд чи зможемо уникнути метафор і персоніфікацій, так як без них наша мова набуває сухість і абстрактність. Коли ж необхідно сказати про щось, що має не просто інформативний характер, але й відноситься до нашого життя, що хвилює нас, має сутнісний вимір, то тут потрібен виразна, поетична мова. Як можна було б, наприклад, використовуючи тільки прозаїчну мову, передати пасхальну радість? І коли Церква оспівує найвеличніше діло Боже, то і все охоплюється цією всеосяжною радістю, все «оживає»: тоді і гроб Христов життєносець, і Хрест животворить, і пекло стогне, і гори скачуть, і земля тремтить.

Тому, ми, православні християни, дбайливо оберігаючи велику літургійну традицію нашої Церкви, віддаючи повагу прекрасній поетичній мові нашого богослужіння, відкинемо надумані звинувачення на адресу вшанування нами Хреста! Вшановуючи Хрест — ми поклоняємося Христу. Говорячи Хрест — ми маємо на увазі Христа Спасителя і Його смерть, і Воскресіння «заради нас, людей, і заради нашого спасіння». Прп. Іоанн Дамаскін повчає: «всьому, що присвячене Богові, поклоняємося так, що вшанування відносимо до самого Бога». Воздвигаючи хрест, прославляючи Хрест, величаючи Хрест, ми, християни, всьому світу свідчимо — Ісус Христос переміг! І знамення його перемоги — Його Животворящий Хрест!

Господь і Спаситель наш Іісус Христос, дай же і нам через Твій Хрест стати і учасниками Твого славного Воскресіння, бо якщо ми з’єднані з Тобою подобою Смерті Твоєї, то будемо з’єднані і подобою Славного Воскресіння Твого (Рим. 6:5). Дай же нам, тим, хто шанує чесне знамя твоєї Перемоги, стати і учасниками Твого Воскресіння! Амінь.