«Християнин повинен жити так, щоб його сприймали як свого ближнього». Проповідь в Неділю 23-тю після П'ятидесятниці

ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

у Неділю 23-тю після П’ятидесятниці

25 І ось, один законник встав і, спокушаючи Його, сказав: Учителю! що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне? 26 Він же сказав йому: в законі що написано? як читаєш? 27 Він сказав у відповідь: возлюби Господа Бога твого усім серцем твоїм, і усією душею твоєю, та усією силою твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого, як самого себе. 28 Іісус сказав йому: правильно ти відповідав; так роби і будеш жити. 29 Він же, бажаючи виправдати себе, сказав Іісусові: а хто мій ближній? 30 На це Іісус сказав: один чоловік ішов з Ієрусалима до Ієрихона і потрапив до рук розбійників, котрі зняли з нього одежу, поранили його і пішли, залишивши його ледве живого. 31 Трапилось одному священникові йти тією дорогою і, побачивши його, пройшов мимо. 32 Так само і левіт, що був на тому місці, підійшов, подивився і пройшов мимо. 33 Якийсь же самарянин, проїжджаючи, натрапив на нього і, побачивши його, змилосердився 34 і, підійшовши, перев’язав йому рани, поливаючи оливою і вином; і, посадивши його на свого осла, привіз його до гостиниці і потурбувався про нього; 35 а на другий день, від’їжджаючи, вийняв два динарія, дав власникові гостиниці і сказав йому: потурбуйся про нього; і якщо витратиш на нього більше, я, повертаючись, віддам тобі. 36 Отже, хто з тих трьох, здається тобі, був ближній для того, що потрапив до рук розбійників? 37 Він сказав: той, що змилосердився над ним. Тоді Іісус сказав йому: іди, і ти роби так само.

Євангеліє від Луки 10:25-37

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Слово «ближній» є одним із найбільш уживаних у нашому церковному лексиконі. Практично кожен день ми вимовляємо це слово або в молитвах, або читаючи настанови святих отців, або просто у повчальній бесіді. Тож як же визначити, хто мій ближній? Сьогоднішнє Євангельське читання містить притчу Господа нашого Іісуса Христа про доброго самарянина.

Притча виголошена Спасителем у відповідь на запитання якогось законника, який підійшов до Господа з питаннями. Законники — це особлива група в Ізраїлі, яка орієнтувалася на вивчення Старого Завіту, на його переписування і тлумачення. Як це часто буває, законники, фарисеї та книжники запитували Христа не щиро. І в цьому випадку євангеліст Лука уточнює, що законник підійшов до Господа «спокушаючи Його» (Лк. 10:25). Чим же законник хотів спокусити Іісуса Христа? Законник, як знавець Святого Письма, думав, що Христос скаже йому щось і воно суперечитиме Закону. Тоді законник, звичайно ж, скаже: ось Ти сказав це, а в законі написано інакше і тим самим поставить Христа в незручне становище. Однак, Господь Іісус Христос, як Серцевідець, звичайно ж, знає намір цієї людини. І коли законник запитує: «що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 10:25), Христос вказує йому, що відповідь міститься у Законі. Про що, звичайно, фахівець із Закону чудово був обізнаний.

Очевидно, що законник змушений процитувати текст, на який опосередковано йому вказує Іісус Христос. Якби він сказав, що не розуміє про який текст йдеться, або не знає, де він знаходиться, він би показав, що не знає добре Святе Письмо. А ніякий законник ніколи б не дозволив собі при свідках так вчинити, бо це одразу підірвало б його авторитет як знавця Писання і вчителя мудрості. І законник промовляє: «возлюби Господа Бога твого усім серцем твоїм, і усією душею твоєю, та усією силою твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого, як самого себе» (Лк. 10:27). На це Господь відповідає йому: правильно ти відповідав; так роби» (Лк. 10:28). Але, виходить, що сам законник опинився у незручній ситуації. Він — знавець і тлумач Закону, запитує у Христа те, що він і так повинен знати; і щоб вирівняти своє незручне становище, він вирішує виступити далі з питанням. Він питає Спасителя: «А хто мій ближній?» (Лк. 10:29). У відповідь на це запитання Господь розповідає йому притчу про доброго самарянина.

Ця притча відрізняється він інших євангельських притч, насамперед своєю реалістичністю. І скоріше нагадує історію із життя. Отже, Господь розповідає ситуацію, коли дорогою з Єрусалиму в Єрихон чоловік, очевидно, юдей, був пограбований і жорстоко побитий розбійниками. Сам цей шлях у давні часи дійсно вважався вкрай небезпечним, і слухачі притчі чудово знали про ті перешкоди, які зустрічаються на цій небезпечній дорозі. Побита, пограбована, поранена, кинута на дорозі, людина опиняється на межі смерті. І ось тією ж дорогою, де стався злочин, йшов священик, а потім левіт. Кожен із них служив при храмі. Нагадаю, що священиками в Ізраїлі були лише прямі нащадки Аарона. Левити ж походили з коліна Левія і також виконували обов’язки при храмі, але які носили більше допоміжний характер.

І ось ці два служителі Божі, бачачи свого побитого одноплемінника, проходять повз. Немає уточнень, чому вони не надали допомоги своєму побратимові. Стародавні та сучасні тлумачі наводили безліч різних мотивів їхнього неблагородного вчинку. Можливо, вони боялися, що розбійники десь поруч, і також можуть їх пограбувати та побити. Можливо, вони не хотіли тягнути на собі пораненого. Можливо, вони боялися, що він уже помер, або помре в дорозі, а вони як священнослужителі, згідно з юдейським законом, не повинні торкатися мертвого, оскільки це вважатиметься оскверненням, після якого деякий час вони не зможуть виконувати свої обов’язки. Є різні «можливо», але недаремно Євангеліє не згадує мотивів такого вчинку, бо не важливо, який був мотив у священика та левіта. Важливо лише те, що вони зробили. Точніше, не зробили — не проявили милосердя.

І ось тією ж дорогою йде самарянин, який бачачи покинуту на дорозі людину, надає йому допомогу. У притчі має значення саме ця особливість — милосердя проявляє самарянин. Самаряни — це частина єврейського народу, що відокремилася в силу певних історичних подій. Вони створили свою своєрідну релігію, збудували свій храм і мали свій культ. Благочестиві євреї розглядали самарян як відщепенців, як негідних людей. І як вказує Євангеліє, «юдеї не спілкуються з самарянами» (Ін. 4:9). Не вдаватимемось до подробиць самарянсько-юдейських відносин, зазначимо лише, що для юдея все, що пов’язане з самарянами — це осквернення та приниження. Але саме самарянин робить те, що наказує Закон Божий. Саме його вчинок угодний Богові.

У чому ж сенс цієї притчі? У святоотцівській писемності можна зустріти дуже багато прикладів так званого алегоричного тлумачення цієї притчі. Проте, все ж хотілося б, зосередити увагу на тому, що ця притча сказана у відповідь на запитання законника: «Хто мій ближній?» (Лк. 10:29) і є текстом морального змісту, текстом, що вказує на правильне розуміння основ морального життя. Прп. Максим Сповідник каже: «Милість Божа до нас проявляться в нашому співчутті до ближніх». Таким чином, у наших відносинах з людьми міститься наша надія на спасіння з Божої милості. Запитуючи «хто мій ближній?», законник думав почути типову юдейську відповідь: той, хто з тобою одного народу; той, хто з тобою однієї віри; або ж той, хто з тобою з одного роду — твоя родина та твої друзі. Але у відповідь він чує притчу, яка закінчується питанням, зверненим вже до нього самого: «хто з тих трьох, здається тобі, був ближній для того, який потрапив до рук розбійників?» (Лк. 10:36).

Вдумаємося ще раз у це запитання Господа, поставлене законникові. На самому початку їхнього діалогу законник запитує Христа: «хто мій ближній?», а наприкінці Христос, запитуючи законника, ніби вказує: не думай хто для тебе ближній, а думай, як ти можеш стати комусь ближнім. Не треба зосереджуватися на роздумах, хто мій ближній чи хто мій друг, але будуй своє життя так, щоб себе запитувати: що я зробив для когось, щоб бути йому ближнім і другом? Людська природа така, що нам завжди звичніше брати, ніж давати. Нам винні, нам зобов’язані. Але Христове вчення радикально повертає нас і наказує: живи так, щоб бути для інших ближнім, братом, другом.

Напевно, той пограбований і кинутий на дорозі юдей поділяв погляди своїх одноплемінників на самарян, але потрапив у ситуацію, яка, звісно, змінить його ставлення до багатьох речей, і до самарян у тому числі. Тому Господь і каже до законника: хто з тих трьох був ближній для того, який був побитий і покинутий? Можлива, звичайно, тільки одна відповідь — самарянин, тому що він вчинив так, як роблять для близьких. І відтепер для пограбованого юдея цей самарянин стає близькою людиною.

Звернімо увагу, брати та сестри, на відповідь законника. Звичайно ж, законник зрозумів і сенс притчі, і сенс питання: «хто з тих трьох, здається тобі, був ближній для того, який потрапив до рук розбійників?» (Лк. 10:36). Але лицемірство законників та фарисеїв не здатне прийняти християнське вчення, тому що для цього необхідно перевернути себе повністю. Вони не хотіли цього. Це видно з, начебто, незначної деталі. На запитання Господа, було б логічніше коротко відповісти — самарянин. Але сказати, що самарянин і є ближнім, для законника неприйнятно. Для нього це нестерпно, і він повертається і каже: «той, що змилосердився над ним» (Лк. 10:37). Що, насправді, вірно. Але лицемірство не дозволяє сказати, що саме самарянин і проявив милосердя.

Брати і сестри, ми з вами живемо вже в інші часи, в іншій культурі, але своє законництво є й у нас. І свої самаряни. І питання: хто мій ближній? можна почути в церковному середовищі дуже часто. Тому притча про доброго самарянина — це притча для нас. Нагадування нам християнам, що не варто ділити людей на ближніх чи не ближніх, а треба дбати про те, як зробити так, щоб люди сприймали нас своїми ближніми. Прп. Ісидор Пелусіот наставляє: «Вважай ближнім, перш за все, того, хто цього потребує, і без поклику сам йди до нього на допомогу». Це досягається лише шляхом доброти, милосердя, співчуття чи навіть звичайної людяності. Якщо я добрий і милосердний, то людина, хай і не сприйме мою віру, мої погляди, все ж, бачачи моє добре до себе ставлення, почне сприймати мене, як свого ближнього. Християнин не повинен питати: хто мій ближній? Християнин повинен жити так, щоб його сприймали як свого ближнього. Амінь!