«Зерно — це слово Боже». Проповідь єпископа Сильвестра (Стойчева) у 19-ту Неділю після П'ятидесятниці

ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

у Неділю 19-ту після П’ятидесятниці

5 вийшов сіяч сіяти зерно своє і, коли сіяв, одне впало при дорозі, і було потоптане, і птахи небесні поклювали його; 6 а інше впало на камінь і, зійшовши, засохло, бо не мало вологи; 7 а ще інше впало поміж тернів, і виросли терни і заглушили його; 8 інше ж упало на добру землю і, коли зійшло, дало плід у стократ. Сказавши це, виголосив: хто має вуха слухати, хай слухає! 9 Учні ж Його запитали в Нього: що б значила притча ця? 10 Він сказав: вам дано знати таємниці Царства Божого, а іншим у притчах, так що вони, дивлячись, не бачать і, слухаючи, не розуміють. 11 Ось що значить притча ця: зерно – це слово Боже; 12 а те, що впало при дорозі, це ті, котрі слухають, але потім приходить диявол і забирає слово із серця їхнього, щоб вони не увірували і не спаслись; 13 а те, що впало на камінь, це ті, які, коли почують слово, з радістю приймають, але не мають кореня, часом вірують, а під час спокуси відпадають; 14 а те, що впало поміж тернів, це ті, що чули слово, але, відходячи, заглушаються турботами, багатством та життєвими насолодами і не дають плоду; 15 а те, що впало на добру землю, це ті, які, добрим серцем і благим слухаючи слово, бережуть його і приносять плід в терпінні. Сказавши це, Він виголосив: хто має вуха слухати, хай слухає!

Євангеліє від Луки 8 глава 5-15 вірші

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Щойно, дорогі брати і сестри, ви почули притчу про сіяча. Особливістю даного євангельського уривка є також наявність тлумачення цієї притчі у самому Євангельському тексті. Євангельські притчі, як ми пам’ятаємо, — це алегорія, що використовує зрозумілі прості образи для передачі більш глибокого сенсу. Важливо також розуміти, що притчі Христові не були вигадані заздалегідь, а лише потім були відтворені. Так, наприклад, буває з книжковими притчами, заздалегідь написаними і тільки потім використаними. Притчі Господні — це завжди частина проповіді, настанови, діалогу чи суперечки. Чому ж Христос говорить у причтах, а не прямими словами? Вчення притчами було наслідком жорстокості юдеїв: «бо згрубіло серце людей цих і вухами ледве чують, і очі свої зімкнули, щоб не побачити очима і не почути вухами, і серцем не зрозуміти» (Мф. 13:15). Притчі таких черствих, запеклих серцем людей, змушували думати над їхнім змістом. Але якби Христос говорив їм прямо, а не алегорично, то вони одразу б відкидали Його вчення, причому з ненавистю.

Перш ніж перейти до пояснення цієї притчі, необхідно звернути увагу на слова Господа, сказані учням: «вам дано знати таємниці Царства Божого, а іншим у притчах, так що вони, дивлячись, не бачать і, слухаючи, не розуміють» (Лк. 8:10). Ці слова можуть бути неправильно розтлумачені. Може скластися враження, що таємниці Царства Божого — це якісь таємні знання. У тому сенсі таємні, як розуміли це давні єретики-гностики чи сучасні адепти будь-яких таємних знань та посвячень. Але таємниця, про яку йдеться, не повинна розумітися як секрет. Євангельські таємниці — це не секрети, заховані від одних і доступні для інших. Навіть у тих випадках, коли Господь говорить учням наодинці без свідків, Він Сам наказує: «Що кажу вам у темряві, говоріть при світлі, і що чуєте на вухо, проповідуйте на покрівлях» (Мф. 10:27). Хоча Господь і говорить учням, що їм дано знати таємниці Царство небесного, а іншим у притчах, зрештою, Сам і пояснює апостолам значення притчі, оскільки вони її не зрозуміли: Учні ж Його запитали в Нього: що б значила притча ця?» (Лк. 8:9). І це непоодинокий випадок, коли апостолам необхідно пояснити притчу. Євангеліст Марк пише: «Без притчі ж не говорив їм, а учням наодинці пояснював усе» (Мк. 4:34).

Отже, апостоли, яким дано знати таємниці Царства Небесного, все ж потребують пояснення притч. А значить, «таємниці Царства» — не є якийсь промо-код, що дає доступ до прямого розуміння іносказань. Що ж означають ці євангельські таємниці? Знову звернемося до Писання. Апостол Павло пише: «велика благочестя тайна: Бог явився у плоті» (1Тим. 3:16). Ми, християни, у цю таємницю віримо. Отже, в біблійному сенсі таємниця — це те, що нам дано і відкрито, проте не може бути до кінця зрозуміло, тому що перевищує всі людські пізнавальні здібності, і тому вимагає віри. Таємниця — не секрет, але завжди потребує віри. «Вірою пізнаємо» — говорить той же апостол. І «таємниці Царства Божого», дані апостолам, є ні що інше як таємниця Боговтілення. Іісус Христос — не просто проповідник і праведник, Він є Богом, Який втілився для спасіння людей. Він і є довгоочікуваний Месія, Якого «бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули» (Мф. 13:17). А апостоли стали тими, хто почув, побачив, повірив і прийняв Господа нашого Іісуса Христа.

Весь зміст Святого Письма, всієї проповіді Спасителя саме в цьому — у пришесті на землю Бога заради спасіння людей. Сам Господь Іісус Христос говорить, що всі Писання свідчать про Нього: «Дослідіть Писання… вони свідчать про Мене» (Ін. 5:39).

Коли Спаситель каже учням, що їм дано знати таємниці Царства Божого, то тут йдеться про Самого Христа. Вони, апостоли, повірили Христу і пішли за Ним, і тому їм відкривається те, що іншим лише у притчах. Можна сказати, що Господь відкривав апостолам безпосередньо те, що іншим лише в іносказаннях. І зміст слів Спасителя: «вам дано знати таємниці Царства Божого, а іншим у притчах» повинен розумітися в такому значенні: Вам, апостолам, як увірували, прямо говориться про Боговтілення. Тим же, хто ще не повірив, говориться в іносказаннях-притчах. Однак, хоча апостолам вже відкриті були таємниці, вони, як свідки виголошення Христом притчами, нерідко самі потребували тлумачення цих іносказань і просили пояснення. Чому так? Насамперед для того, щоб показати їм, володарям таємниці, що «будь-яка мудрість від Господа» (Сирах 1:1) і без Нього учні Його нічого не зможуть зробити, нічого розтлумачити, і не здійснити жодного дива як Він і Сам сказав: «Без Мене нічого не можете робити» (Ін. 15:5).

Отже, брати і сестри, перейдемо до тлумачення самої притчі про сіяча. Вийшов сіяч сіяти. І кинуте ним насіння впало на різноманітний ґрунт. Образ землі має глибоке біблійне підґрунтя. Згадаймо розповідь про вигнання Адама та Єви з раю та покарання, що спіткало в тому числі і землю: «проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свого лиця ти їстимеш хліб» (Бут. 3:17-19). Прп. Максим Сповідник пише, що при духовному тлумаченні, під землею мається на увазі природа людини: «прокляття», яка «сприйняла за порушення заповіді — позбавлення небесних благ». І якщо раніше, до гріхопадіння, природа людини була схильною до добра, то після, навпаки, людська природа стала схильною до творення злих справ «тернину й осот», і з важкою працею при аскетичному зусиллі («в поті чола») може зробити добро. Таким чином, притча про сіяча відсилає до природи людини.

Тлумачачи притчу, Божественний Учитель не дає пояснення, хто такий сіяч, оскільки очевидно, що це Він Сам. А «зерно — це слово Боже» (Лк. 8:11). Не просто, брати і сестри, слова чи мова, але слово, про яке святий апостол Павло сказав: «слово Боже живе і діюче, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні» (Євр. 4:12). Таким чином, у притчі про сіяча ми бачимо притчу про благовістя. Христос-Сіяч засіває ґрунт словами, здатними перевернути, розділити, скажімо більше, вивернути навиворіт людину і показати, хто є людина насправді, вона всередині, які її найпотаємніші помисли і бажання.

Слово Боже — не набір звуків, що передає сенс, але благодатна сила, що таємниче діє в нас, поки, за словами апостольськими, у нас не зобразиться Христос (Гал. 4:19). Однак для того, щоб ця велика благодатна сила почала в нас діяти, потрібна наша відповідь — наше «так».

У притчі представлені чотири варіанти потрапляння насіння, і тільки в одному випадку воно проникає в добрий ґрунт. У деяких тлумачів (наприклад, єпископа Василія (Преображенського) можна зустріти міркування про чотири типи людей, що відповідають ось цій євангельській притчі. Таке тлумачення можна приймати лише за умови, що під типами маються на увазі, власне, не люди, а їхній спосіб життя і думки. Тому, правильно говорити про спосіб життя, способи існування, ніж про типи людей. На самому ранньому етапі своєї історії Церква категорично відкинула таку концепцію, утвердивши, що Божественна благодать може змінити людину будь-якого походження, статусу та способу життя від найгіршого до найвищого — святості. Підтвердження цього є у безлічі прикладів з житій святих.

Різний спосіб життя може розвинути різні нахили. Якщо неправильні, це грубість, черствість, малодушність, легковажність, сріблолюбство, марнославство, які, тим самим, перешкоджають прийняттю євангельської проповіді. Якщо ж добрі риси, то вони відкривають наше серце до прийняття слова Божого.

Звернімо увагу, брати і сестри, на те, що тільки в одному випадку диявол, як ворог роду людського, вказаний причиною не проростання в ґрунті зерна. І хоча лукавий, який керуюється ненавистю і заздрістю до людського роду, всіма способами намагається нашкодити, шукаючи кого занапастити (пор. 1 Пет. 5:8), однак, необхідно побачити, що в двох інших випадках причиною вказаний ґрунт: кам’янистий або бур’ян. І це нагадування всім нам, що джерелом пристрастей все одно залишається сама людина: «кожен спокушається, захоплюючись і зваблюючись власною похоттю», — пише святий апостол Яків (Як. 1:14). На жаль, є спосіб життя, коли для гріхопадіння не треба і диявола зовсім, тому що людина сама з великим полюванням пророщує в собі все негативне та гріховне. Свт. Іоанн Златоуст із цього приводу повчає: «Переможи тільки самого себе — і переможеш підступи диявола».

Але є і добра земля, впавши на яку, насіння проростає та приносить плоди. Під добрим ґрунтом мається на увазі прагнення до чистоти серця та пошуку Істини. А плоди ці, за словом Господа, дозрівають «у терпінні» (Лк. 8:15). І в іншому місці Іісус Христос наставляє учнів: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21:19). Що ж це за євангельське терпіння, яке необхідне для проростання насіння і дозрівання плоду? Звичайно, терпіння — не просто перенесення того, що нам не подобається, якогось дискомфорту чи не зручності, чи навіть болю. Євангельське терпіння — це постійність у доброчесності, прагнення благочестя, яке має бути завжди і за всіх умов, навіть найскладніших. Апостол Павло говорить про терпіння як обов’язкову умову справді християнського життя: «Терпіння потрібне вам, щоб, виконавши волю Божу, одержати обіцяне» (Євр. 10:36).

Завершує ж притчу Господь словами: «хто має вуха слухати, хай слухає!» (Лк. 8:15). Слова, якими Спаситель неодноразово вінчає свої повчання. Що вони значать? Очевидно, що вуха є у всіх, а ось здатність чути, далеко не у кожного. Слухати — це не просто процес, який може бути описаний у біологічних чи фізичних категоріях. Слухання безпосередньо пов’язане з розумінням. Навіть у нашому повсякденному житті ми стикаємося з такою ситуацією, коли нас не чують, а наші слова, думки, які хочемо донести, не почуті. Не почуті, тобто не зрозумілі і не сприйняті. Ми у таких випадках говоримо «я був не почутий».

Апостол Павло каже такі слова: «віра від слухання, а слухання від слова Божого» (Рим. 10:17). Отже, щоб повірити, треба почути проповідь Євангелія, а сама проповідь бере свій початок і основу в Божественному Одкровенні — Слові Божому. Кожен із нас увірував у Господа, бо колись почув Євангеліє. Однак, у розумінні сьогоднішньої притчі, брати і сестри, ці слова ще й нагадують нам, що слово Боже, навіть почуте й прийняте вірою, вимагає благодатного ґрунту — нашого стійкого бажання прийняти Іісуса Христа і жити згідно з Його вченням. Запам’ятаємо ж слова прп. Іоанн Кассіана: «Царство Небесне успадковують не безтурботні, не розбещені, не розпещені, не зніжені, але неприборкані ревнителі». Станьмо ж ревними виконавцями слова Божого, а не тільки слухачами (пор. Як. 1:22), щоб воно принесло в нас плід, угодний Богові нашому, Якому слава честь і поклоніння на віки віків! Амінь.