Місце Вселенського патріарха у Православній Церкві

Стаття митрополита Христофора (Даніїлідіса, згодом – Олександрійського патріарха), яка вперше була опублікована в 1924 р. Стаття присвячена надзвичайно актуальній сьогодні темі – правам і повноваженням Константинопольських патріархів. Український переклад (з французької публікації) виконано проректором Київської духовної академії з навчально-методичної роботи архімандритом Філаретом (Волошиним).

Від редакції

Сьогодні у стосунках між Помісними Православними Церквами існує чимало проблемних питань, які особливо загострилися після втручання Константинопольського Патріархату в українські церковні справи. Константинопольський патріарх наполягає, що він має особливий статус у Світовому Православ’ї. Зокрема, Константинопольські патріархи засвоюють собі ексклюзивне право видавати Томоси про автокефалії Помісних Церков, приймати апеляції на судові рішення інших Церков та створювати церковні структури в діаспорі.

Про свої особливі права Константинопольські патріархи почали наполегливо заявляти з 1920-х рр. І вже тоді ці амбіції викликали критику з боку інших Помісних Церков. Яскравим прикладом такої критики є стаття митрополита Леонтопольського Христофора (Даніїлідіса), ієрарха Александрійської Православної Церкви, «Місце Вселенського патріарха у Православній Церкві». Вперше вона була надрукована грецькою мовою у 1924 р. в журналі Александрійського Патріархату «Πάνταινος»[i]. А у 1925 р. її французький переклад був надрукований у журналі «Échos d’Orient»[ii].

Важливо зазначити, що у 1939 р. митрополит Христофор був обраний Александрійським патріархом та звершував предстоятельське служіння до 1966 р.

У своїй статті митрополит Христофор критикує амбіції Константинопольських патріархів як з точки зору канонів, так і з точки зору практики Церкви. Особливо нищівній критиці він піддає діяльність патріарха Мелетія IV (Метаксакіса), який обіймав Константинопольський престол у 1921-1923 рр. Безпосереднім приводом для написання статті стали спроби Константинопольської Церкви підкорити своїй владі православні громади у Східній та Південній Африці. Ці території Александрійські патріархи розглядали як сферу своєї канонічної юрисдикції. Стаття написана під безпосереднім враженням від патріаршого правління Мелетія IV і тому має гостро полемічний характер.

Переклад статті на українську здійснено за текстом публікації у часописі «Échos d’Orient». Окремі місця перекладу звірено з грецьким текстом.

Примітки автора статті митрополита Христофора, примітки редакції журналу «Échos d’Orient» та примітки перекладача на французьку позначено відповідним чином. Усі інші примітки додано редакцією «Трудів КДА».

Ми також подаємо переклад передмови редакції журналу «Échos d’Orient» до статті митрополита Христофора. Слід зазначити, що редакційна передмова та примітки французького перекладача мають конфесійне забарвлення, оскільки журнал «Échos d’Orient» видавався французькими католиками (хоча і не був офіційним католицьким виданням).

Сподіваємося, що публікація українського перекладу статті митрополита (згодом — патріарха) Христофора дозволить читачу краще зрозуміти передісторію сучасних конфліктів у Світовому Православ’ї.

Вселенський Патріархат: погляд з Єгипту^[iii]

Добре відомо, що з того часу, коли двадцять п’ять років тому патріарх Фотій^[iv] посів престол патріарха Александрійського, він ніколи не виявляв особливої симпатії до Вселенського Константинопольського Патріархату. Існує багато причин для такого постійного антагонізму: особисті амбіції — боротьба за вплив, як, наприклад, у випадку з Кіпром^[v]; бажання Константинопольської Церкви утримувати [у підпорядкуванні] три інші східні патріархати через їхній нижчий статус; політичні розбіжності: патріарх Фотій завжди був переконаним прибічником царя Костянтина^[vi], тоді як Фанар довгий час висловлювався на підтримку позиції Венізелоса^[vii] тощо. Всі ці причини посприяли зближенню патріарха Фотія з Даміаном, патріархом Єрусалимським^[viii], з яким він конфліктував протягом чверті століття. І обидва об’єдналися з патріархом Антіохійським, незважаючи на те, що їхні відносини були розірвані з того моменту, коли сирійські православні встановили свою національну ієрархію у 1899 році. Коли восени цього року в Єрусалимі було підписано угоди, про які мова йтиме далі у нашій хроніці, у щотижневому журналі Александрійського Патріархату «Le Pantainos» було опубліковано вступну статтю, втім, майже офіційну, бо вийшла вона з-під пера Христофора, митрополита Леонтопольського (№ 39, 40 та 41 від 27 вересня, 4 і 11 жовтня 1924 року)[ix]. Хоча ця стаття є в якомусь сенсі декларацією війни і іноді їй не вистачає об’єктивності, ми, не вагаючись, публікуємо її переклад, бо вона чи не найкраще показує ситуацію, яка склалася у Вселенському Патріархаті з точки зору Православ’я, і нагадує керівникам Фанару сувору життєву правду. Зі статті випливає, насправді всупереч наміру автора, наявність дійсної потреби в тому, щоб розділені Церкви Сходу мали єдиного главу, здатного умиротворити конфлікти та припинити суперництво, яке неминуче породжує «демократичний і федеративний принцип», притаманний, згідно з митр. Христофором, управлінню цих християнських народів.

Місце Вселенського патріарха у Православній Церкві

У передостанньому номері «Le Pantainos» (с. 612) ми пообіцяли читачеві детально розповісти про антиканонічні вторгнення Вселенського Патріархату на території Автокефальних Церков. Причиною вивчення цього питання стала тенденція, яку вже два роки втілює в життя Вселенський Патріархат, а саме — прагнення поширити свою духовну юрисдикцію на усю церковну територію чи спільноту, яка з тієї чи іншої причини була або здавалася йому такою, що не має постійного духовного керівництва, та прагнення нагляду за, так би мовити, «Церквою у розсіянні». Також і інші дії Вселенського Патріархату, які націлені на загальну першість у Церкві, дали нам привід для кропітких досліджень цього питання.

І. Прагнення Вселенського Патріархату до першості^[x]

Перше, що має привернути нашу увагу, — це те, що наміри Вселенського Патріархату були засвідчені в той день, коли він повністю втратив — через наші численні гріхи та через нас, пастирів Церкви Христової, — «єпархії Понту, Азії та Фракії», які були підпорядковані йому за канонами Вселенських Соборів. Так сталось внаслідок війни у Малій Азії між Грецією і Туреччиною; в результаті пастирі місцевих парафій залишились без пастви. Для цих пастирів без пастви територія була розділена на два чи три головні церковні округи, які мали такий само статус, як округи Халкедонії, Декроса^[xi], Родоса та Хіоса, а також як деякі єпархії Македонії та Епіру. Більше того, були створені нові єпархії: архієпископії у Західній і Центральній Європі (Фіатірська[xii] й Угорська[xiii]), архієпископія в Америці у складі трьох єпархій[xiv], архієпископія в Австралії й Океанії[xv] та декілька інших, інформація про які потребує додаткового вивчення. Вселенський Патріархат зіткнувся з проблемою призначення єпископів без парафій, зазнавши суттєвих втрат через характер попередника теперішнього патріарха[xvi] та його невміння керувати Церквою згідно із святими канонами, та останніми роками засвідчив амбіційні цілі, прагнення до привласнення [чужих територій] і претензію на першість у Церкві. Його позиція в дійсності суперечить демократичному духу і федеративному управлінню східної православної Церкви та засновується на бажанні отримати в Церкві першість, так би мовити, папську першість. У той час, коли стражденна Руська Церква боролася за своє існування, паралельно з діями Католицької Церкви з навернення православних у католицизм Вселенський Патріархат під управлінням Мелетія не забарився анексувати руські єпархії, які знаходилися за межами радянської Росії. Як приклад такої анексії ми можемо вказати на церковні округи Польщі[xvii], Фінляндії[xviii], Естонії[xix] та Чехословаччини[xx]. Також останнім часом Вселенський Патріархат під управлінням Григорія VII спробував анексувати громади Східної та Південної Африки.

Як неканонічним було втручання Вселенського Патріархату на територію Руської Церкви, — і Руський Патріархат почав про це говорити Вселенській Церкві^[xxi], — так само мало антиканонічний характер втручання у справи громад Східної та Південної Африки. І дійсно, якщо навіть відкинути той факт, що ці громади знаходяться поряд з Александрійським Патріархатом, а за такого сусідства духовне підпорядкування зовнішньому керівництву було б абсурдним; та навіть якщо обійти мовчанням інший факт, що згідно з титулом «Ефіопський», який носить патріарх Александрійський, до його юрисдикції потрібно відносити всю територію Ефіопії, принаймні, яка знаходиться в Африці, а не тільки в кордонах Абісинського королівства, бо сьогодні кордони звужені, а завтра ширші, а в якийсь момент можуть і зникнути, — той факт, що з першого дня перебування на престолі теперішній патріарх Александрійський, як тільки православні обжилися в Південній Африці, направив туди священника для духовних потреб християн, а потім направив додатково ще інших священників у Східну і Південну Африку для відвідування та опіки тамтешніх християн, хіба це, питаємо ми, не є очевидним доказом того, що православні громади Східної і Південної Африки належать з духовної точки зору Александрійському Патріархату? Якщо ж потім сталося так, що Елладська Церква на прохання християн вільної Греції, які там перебувають, направила своїх священників, а Александрійський Патріархат чи то з причини нестачі священиків, чи то з інших мотивів відмовився протестувати й відновити свої права над своїми територіями, то це зовсім не означає, принаймні для розумної людини, яка керується церковними канонами, що його права вже недійсні^[xxii].

Папські, так би мовити, наміри Вселенського Патріархату проявилися ще очевидніше цього року у двох церковних справах: 1) питання календаря та 2) скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору.

1. Питання календаря. Весь світ знає, що між Православними Церквами обговорювалася можливість або неможливість заміни юліанського календаря григоріанським, і що зовсім не було потреби у поспішному й спеціальному рішенні з цього питання. Три Східні Патріархати, які мали серйозні докази проти прийняття Православною Церквою григоріанського календаря, по-братськи просили Вселенський Патріархат відкласти всі рішення щодо зміни календаря принаймні до скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору. З іншого боку, безумовно, крім Східних Патріархатів, інші Автокефальні Церкви, за винятком Елладської Церкви, хотіли дійти спільного розуміння та спільного рішення всіх Автокефальних Церков, а також, безперечно, тільки в такий спосіб вони були б згідні замінити старий календар новим. Уже майже цілком домінувала думка про те, що має бути прийняте рішення спільно всіма Церквами на Соборі. Несподівано та всупереч усім очікуванням оточення Вселенського Патріархату в якийсь момент повідомило предстоятелів Автокефальних Церков, що Вселенський Патріархат вирішив прийняти новий календар з 10/23 березня [1924 р.] та попросив усі Автокефальні Церкви погодитися з цим рішенням. Братерські патріархати, рівні за честю, даремно надіслали йому телеграми, [у яких] порекомендували відкласти дане рішення та висловлювали своє рішення, що вони, заради церковного миру, нічого не приймуть. Вселенський Патріархат і лише Елладська Церква прийняли остаточно новий календар на своїх територіях. Згодом через тиск на церковні справи, необдуманість та снобізм^[xxiii] Кіпрська Церква пристала до них^[xxiv] .

2. Скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору. Іншим питанням, у вирішенні якого проявились відверті папські претензії Вселенського Патріархату, як ми про це сказали, було скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору. Хто цікавиться церковними питаннями й пильно стежить за ними, пам’ятає неналежну поведінку Вселенського Патріархату. Три патріархи трьох найдревніших патріархатів вирішили зібрати Вселенський Собор або Великий Помісний Собор в Єрусалимі у цьому році[xxv]. Цей Собор, після вивчення питання й дискусії між усіма Церквами, мав прийняти рішення не тільки щодо проблеми календаря й пов’язаної з нею проблеми [святкування] Пасхи, а й розглянути ряд інших питань, які хвилювали всю Православну Церкву та потребували прийняття нагального рішення, спільного для всіх. Три патріархи домовились і звернулись до свого брата у Христі, Вселенського патріарха, з проханням скликати Собор. Вони зробили це не тому, що кожний з них не має такої честі, достоїнства чи впливу в Церкві, які має Вселенський патріарх, а тому, що через відсутність православного імператора, який мав право в Древній Церкві скликати загальний^[xxvi] Собор, треба було відновити престиж Вселенського Патріархату, особливо в момент, коли він був принижений з усіх сторін. Саме з цієї причини три патріархи попросили Вселенського патріарха скликати Собор в Єрусалимі. І хоча вони йому це запропонували, проте вони самі, або ж кожен з них, могли скликати Собор. Яким чином прибічники [Вселенського] Патріархату відповіли на цю братерську люб’язність трьох патріархів? Перш за все, вони відповіли лише аж через три місяці; потім вони не погодилися з рішенням трьох патріархів скликати Собор протягом року, тому що вони не бачать потреби поспішати з його скликанням, оскільки вони вирішили зібрати Собор наступного року, в річницю скликання Вселенського Собору в Нікеї[xxvii], як це визначив Всеправославний конгрес[xxviii]. Хоча у Вселенському Патріархаті не бачать потреби в скликанні Собору в цьому році, однак було призначено Відповідальну комісію, яка мала визначити питання для обговорення на Соборі наступного року. Перелік питань для обговорення, які запропонували три патріархи в листі, вони не погодилися розглядати, оскільки в листі Вселенського патріарха їх немає, звісно, з тією метою, щоб три патріархи зухвало не подумали, що вони також мають право керувати святими Церквами Божими і навіть цікавитися ними!

ІІ. Поведінка Вселенського Патріархату суперечить канонам і церковній практиці

Той, хто ознайомився із щойно викладеними фактами, може поставити справедливе питання: звідки оточення Вселенського Патріархату черпає зухвалість претендувати на першість у Церкві, зухвалість поспішно захоплювати церковну територію без предстоятеля з метою її привласнення, зухвалість втручатися часто в території, які, згідно з канонами й логікою здорового глузду, підпорядковуються Автокефальним Церквам, зухвалість вважати, що в церковних справах загалом їх думка завжди домінує без обговорення, навіть якщо інші патріархати й більшість Автокефальних Церков мають протилежні погляди? Оскільки в нашому розпорядженні є два джерела церковного права: канони Церкви та церковна практика, ми звернемося до них для того, щоб визначити, якою мірою Вселенський Патріархат має право вважати себе вищим за інші патріархати та діяти таким чином, як ми виклали це вище.

1. Канони Церкви. Що кажуть канони?

Той, хто трохи знайомий з історією Церкви, знає, що Візантій перед тим, як став Константинополем, Цар-городом, Новим Римом, був з церковної точки зору лише скромною єпархією, яка підпорядковувалася Гераклійській митрополії. Після розбудови Константинополя і його проголошення столицею Римської імперії помалу виникає необхідність надання йому честі і з церковної точки зору. Тому ми бачимо, що 3 правило II Вселенського Собору надає єпископу Константинополя «першість честі після єпископа Риму, тому що він (Константинополь) є Новим Римом». Згідно з цим каноном і з тієї причини, що Константинопольський єпископ, оскільки він часто спілкувався з верховною політичною владою імперії, вважався важливою та впливовою постаттю, а також тому, що було природнім для всіх єпископів і всіх народів, потребуючих зв’язків із державною владою, звертатися до нього, тобто до єпископа Константинопольського, він почав у разі необхідності навіть поза своєю церковною територією брати участь у справах інших єпархій, митрополій і навіть екзархатів. Насамперед, такі справи передавалися Константинопольським єпископам владою столиці імперії. Тому святий Іоанн Златоуст зміщує і навіть рукопокладає екзархів для провінцій у Малій Азії; також Анатолій[xxix] разом з постійним Синодом зміщує та призначає єпископів навіть у Тірській митрополії, яка підпорядковувалася Антіохії. З часом, щоб ґрунтовніше легітимізувати подібні втручання, почали вважати природнім і справедливим, що, як Церкви Риму, Александрії, Антіохії та Єрусалиму^[xxx], до рівня яких була піднесена також церква Константинополя, мали великі церковні території, так само й аналогічні території були відведені Константинопольському єпископу, тому що він навіть без канонічного визнання вже втручався, як єпископ столиці, у справи східних єпископів. І на той час не було жодного спротиву таким його діям. А IV Вселенський Собор у Халкидоні у своєму 28-у правилі^[xxxi], підтвердивши 3-є правило II Вселенського Собору, додав: «Митрополити єпархій Понту, Азії та Фракії і єпископи цих єпархій, утворених серед варварів, будуть рукопокладені Святим Синодом і Найсвятішою Константинопольською Церквою». Крім цього канону, проти якого навіть сьогодні виступають Римський єпископ та його оточення, ми маємо 36-й канон Трульського Вселенського Собору, який має на меті підняття престижу і влади Константинопольського єпископа і його дійсної ролі в Церкві: «Підтверджуючи те, що встановили сто п’ятдесят Отців, які зійшлися в це Богом бережене місто й царство, та шістсот тридцять Отців у Халкидоні, ми постановляємо, що Константинопольський престол має користуватися такими ж правами, що й престол Стародавнього Риму, і в церковних справах має такі ж права, як і Рим, посідаючи друге місце, а після нього хай іде велике місто Александрії, потім — Антіохії та нарешті — Єрусалиму». Такими є справи й такими є канони, на основі яких Константинопольський єпископат возвеличений і наділений однаковою честю з Римом, Александрією, Антіохією та Єрусалимом. Головною причиною цього є набуття Константинополем статусу столиці Римської імперії, столиці, «наділеної честю Імперії й Сенату». Духовна юрисдикція Константинопольського Патріархату, згідно з церковними канонами, не поширювалася за межі Понту, Азії (зараз Малої Азії) та Фракії. Тут маються на увазі також варварські народи, які мешкали в цих єпархіях, такі як алани та роси: перші — сусіди Понтійської єпархії, а роси — Фракійської[xxxii].

2. Практика Церкви. Але чи історія, особливо після розколу, знає події, з яких можна зробити висновок, що за Вселенським Патріархатом було визнано право на першість над іншими патріархатами? В історії Східної Православної Церкви після розколу Вселенський патріарх стає першим за достоїнством, якщо не враховувати папу Римського, і, без сумніву, займає перше місце у диптиху; він має успіх, багатство й славу; у його юрисдикції налічується шість сотень єпископів за часів Фотія, а пізніше, можливо, навіть більше, бо через позови імператорів громадські провінції Східної грецької імперії, які належали з церковної точки зору до Західної Церкви, були підпорядковані духовному авторитету Вселенського патріарха. Йому віддавалася надзвичайна шана, майже царська; імперські емблеми стають майже патріаршими; патріарх має свій почет та власних солдатів, як імператор; він називається Вселенським, як імператор. Закономірно, що він очолює усі релігійні заходи імперії, а релігійне життя, як відомо, є важливою складовою візантійської епохи. У всіх громадянських чи військових заходах імперії патріарх бере участь із такою самою шанобою, як і імператор. Патріарх завжди присутній на святах і тріумфах, випробуваннях і жалобах, а також у часи поразок Візантійської імперії. За умови досягнення такого великого розквіту, такої слави й впливу, безперечно, ми могли б мати на Сході ще одного папу, який би прагнув підкорити, крім єпископів і патріархів, навіть імператорів та взяти на себе повноту світської та релігійної влади. Подібну ситуацію ми бачили в Росії. Але у нас, на Сході, цього не сталося. Вселенський Патріархат, згідно із встановленим святими канонами порядком, незважаючи на положення, яке він мав, ніколи не доходив до таких крайнощів. Він ніколи не хотів поводитися пихато з патріархами, своїми братами, коли вони були принижені в очах світу, майже не маючи ні пастви, ні пастирів. У церковних питаннях загального значення, як і в стародавні часи, враховували думку інших патріархів, яка мала таку ж вагу, як і думка Вселенського патріарха. Дійсно, з того часу, коли Вселенські Собори більше не скликалися, Вселенський Патріархат видавав канонічні приписи, які замінювали Церкві святі канони тією мірою, наскільки це не суперечило канонам Вселенських Соборів; однак ці приписи приймалися й ратифікувалися черговим Собором при Вселенському патріарху, в якому зазвичай брали участь патріархи, які тоді відвідували Константинополь. Ці канонічні приписи не розповсюджувалися на інших патріархів, тому що вони не брали участі у черговому Соборі, але вони приймалися за бажанням, бо були дійсно правильними, доцільними та корисними для життя й спасіння християнського народу. Загалом, всюди й завжди, кожного разу, коли Вселенський патріарх мав взаємини з одним із патріархів або з усіма разом, вони були сердечними, сповненими честі й поваги один до одного та братерської солідарності. Ці братерські взаємини особливо проявлялися кожного разу, коли потрібно було дати урок папському егоїзму. Навіть за часів турецького режиму, коли християнська імперія зникла, а Вселенський патріарх взяв на себе керівництво народом у церковних і світських справах, у захисті сімейних інтересів та інтересів народу, навіть тоді Вселенський Патріархат не тільки не зневажав інших патріархів, але навпаки, ми бачимо, що деякі з них, проживаючи майже на постійній основі у Константинополі або у резиденції Вселенського патріарха, збирали пожертви для патріарха, який був у бідноті, та брали участь із Вселенським патріархом у чергових Константинопольських Соборах. На цих зібраннях, крім канонічних приписів, вони формулювали вчення віри, які приймалися всіма патріаршими кафедрами (наприклад, див. відповіді протестантам патріарха Єремії II). З іншого боку, ми знаємо інший приклад Собору, який відбувся у Віфлеємі під керівництвом патріарха Єрусалимського Досифея та сформулював догматичне вчення, прийняте іншими патріархами та сучасною Православною Церквою[xxxiii].

Отже, згідно зі святими канонами та практикою Східної Православної Церкви, такою є позиція Вселенського патріарха щодо інших патріархатів. Вона є цілком братерською. Чотири патріархи є рівними за честю, жоден з них не є нижчим за інших. Кожен із них діє у своїй сфері, керуючись у своїх діях непорушними ні в чому догматами Православ’я та порядком, встановленим святими канонами та святими звичаями. Якщо ж виникає якась погрішність у догматі, або у святих канонах, або у церковній дисципліні, всі патріархати діють разом. У церковних питаннях загального значення патріархати діють спільно, і тільки прийняті ними спільні рішення мають у Церкві силу закону. Подібна ситуація мала місце і під час сутички між папою Миколаєм та патріархом Фотієм, коли останній своїм циркуляром повідомив інших трьох патріархів про зміщення папи. Такі самі спільні дії з боку всіх чотирьох патріархів були під час Флорентійського Собору. Так само, коли Руська Церква була піднесена до статусу патріархату та коли болгари були проголошені розкольниками, усі патріархи вважали необхідним збиратися і приймати спільне рішення[xxxiv].

ІІІ. Причини такої сучасної поведінки Вселенського Патріархату

І знову ми запитуємо:

Що спонукало Вселенський Патріархат в останні роки відхилитися від доброї лінії поведінки, якої він дотримувався дотепер, та захоплювати країну, яка була без предстоятеля (релігійного), анексувати її для своєї церковної території, здійснювати вторгнення на території інших Автокефальних Церков та, зрештою, одноосібно, тобто не враховуючи думки інших патріархів, висловлюватися щодо релігійних питань загального значення та у випадку незгоди інших патріархатів вважати, що його думка головна і єдина має силу?

На початку статті ми вже пояснювали обставини вибору Вселенським Патріархатом вказаної вище тактики та подальшого слідування їй. З одного боку, під час останньої європейської війни[xxxv], особливо після перемир’я, ми спостерігали безтактне й публічне втручання Вселенського Патріархату в політику як представника поневоленого еллінізму; з іншого боку, після цього втручання ми бачили крайню настійливість, з якою діяв Вселенський Патріархат, намагаючись поставити Мелетія на престолі святого Златоуста; і нарешті, внаслідок політичного втручання і возведення на престол Мелетія ми стали свідками втрати великих церковних територій у Малій Азії, Понті та Фракії, які славилися своїм багатством і добробутом, а також втрати привілеїв Вселенського Патріархату. Три зазначені вище прояви нової тактики Вселенського Патріархату в останні роки зумовили втрату його репутації.

Розгляньмо ці причини детальніше.

1. Втручання Вселенського Патріархату в політику. Наприкінці європейської війни, зокрема після перемир’я, Туреччина, будучи союзником центральноєвропейських переможених імперій, сама теж опинилася серед переможених. Згодом Туреччина відчула всі наслідки своєї поразки, зокрема, втратила контроль над столицею держави. Константинополь був окупований арміями союзників. Під час окупації містом керували союзники, а турецьке керівництво знаходилося під їх безпосереднім контролем. У цей час розлючені турки були переконані в неминучому знищенні їх країни. Вони особливо сподівалися, що грецькі співвітчизники співчуватимуть їхньому нещастю. За всіх умов, щасливих і нещасливих, поки існувала Османська імперія, грецька громада, принаймні її офіційні представники — Патріархат та єпископи, які збиралися на змішаних Нарадах та Демогеронтіях[xxxvi], завжди показувала, що вона не тільки корилася законам, але й, навіть якщо й нещиро, була зацікавлена у добробуті Туреччини, яку вважала своєю Батьківщиною, якою в дійсності вона й була. Внаслідок такої лояльної поведінки грецького народу в Туреччині й законослухняного ставлення до держави, її керівництво майже завжди, а особливо останнім часом, перед проголошенням Конституції, ставилося з прихильністю до нас, греків. Ми могли вільно сповідувати нашу релігію та розвивати нашу мову; ми очолювали просвітницький рух та мали з цього найбільші переваги; комерція, індустрія та судноплавство були в наших руках; ми збагатилися і майже підкорили турецький народ в економічній сфері. В Туреччині були грецькі міністерства й грецькі посольства в європейських засіданнях. Нас переслідували тільки тоді, коли ми створювали організації, які представляли в Туреччині ворожі для неї інтереси, коли ми повставали проти встановленого порядку та піднімали бунти. Ось з цієї причини 1821 року нас переслідували, а нашому народу загрожувало знищення під час повстання нашої нації за свободу.

Однак, коли турки очікували з нашого боку, як ми сказали раніше, хоча би трошки доброзичливості після їх поразки в європейській війні, вони, навпаки, побачили в нас відкритих прибічників союзників і Греції. Без будь-якої обачності та послідовності Патріархат, єпископи та керівники нації ідентифікували інтереси греків Туреччини і Патріархату з інтересами Греції і союзників. І оскільки цього було недостатньо, Вселенський Патріархат розірвав відносини з Османським урядом, який він зневажав; він заявляв повсюди про свою готовність заволодіти Святою Софією, привів з Греції для Патріархату охорону з критян, а на своїх будинках встановив прапор з двоглавим орлом[xxxvii]. Він зробив все для того, щоб продемонструвати свою ненависть до турків, яким він певною мірою хотів помститися. Ці презирство, ненависть та помсту Патріархату туркам ми бачили у посланнях тодішнього місцеблюстителя митрополита Пруського Дорофея[xxxviii] до Парижу, Лондону та Афін[xxxix]. Він закликав до знищення Османської імперії і вимагав на користь Греції провінції Малої Азії, Понту та Фракії, які були населені греками. У своїх інтерв’ю він звинувачував Туреччину в тому, що вона є варварською, кровожерливою й ослабленою державою.

Мала Азія, починаючи із Смирни, була лише частково населена греками, а єпископи і місцеві можновладці вже почали підбурювати грецьке населення проти турків регулярними маніфестаціями. Ми самі в Константинополі та Малій Азії були свідком цього презирства до турків з боку наших[xl], великих і малих, і визнаємо, що, можливо, тільки через те, що зі сторони ми бачимо все ясніше, ми не змогли знайти виправдання подібній поведінці наших керівників проти турецької влади. А коли ми дізналися, що Патріархат розірвав відносини з турецькою владою, ми з острахом запитали того, хто був місцеблюстителем в Константинополі:

– Чому, Ваша Святосте, Ви розірвали відносини з турецькою владою?

– Тому що Туреччини більше не існує, — відповів він.

– Якщо Туреччина не існуватиме в майбутньому, що може зашкодити, — кажемо ми, — надалі Вам бути в хороших стосунках з турками й підтримувати Ваші відносини з їх урядом? Але якщо Бог волітиме, щоб Туреччина існувала в майбутньому, якою в такому випадку буде ситуація з грецьким населенням Туреччини після всіх цих провокацій з Вашого боку?

На це запитання розлючений місцеблюститель нічого не відповів. Подібний діалог був у нас і в Афінській митрополії у 1919 році в присутності самого Мелетія. Якби після перемир’я в Константинополі й Малій Азії ми не сіяли ворожнечу проти турків, як ми це робили, якби ми не були ще більшими шовіністами за наших співвітчизників у Греції, якби ми дотримувалися нейтралітету, виявивши хоча б трохи терпіння, то, безумовно, після перемоги турків і нашої катастрофічної поразки в Малій Азії ані Патріархат не втратив би своїх привілеїв, ані населення не зазнало би таких утисків, а якщо й були б певні труднощі під час війни між Грецією й Туреччиною, вони б з часом розвіялись. У будь-якому випадку, понесені еллінізмом у Туреччині втрати були б набагато менші, ніж ті, які ми маємо в дійсності.

2. Обрання Мелетія. Поспіх, з яким нерозумний і недалекоглядний шовінізм Патріархату й можновладців нації засвідчив без будь-якої потреби свою ненависть і презирство до Туреччини, дійшов до такого, що коли треба було обрати патріарха Константинопольського, вони голосували, засновуючись на статутах, які конче відрізнялися від визнаних для обрання патріарха. Ці статути турецька влада не бачила і не затвердила. До того ж її загалом забули повідомити, хоча б через найменшу ввічливість, про обрання нового патріарха. Це також було великою помилкою. Але найбільшим викликом для гідності і честі турецької влади стало обрання патріархом Мелетія, відомого як балакучу і хвалькувату людину, до того ж протеже однієї відомої політичної партії в Греції. Мелетій був більше, ніж небажаною особою у турків, тому що, зобов’язаний всюди і завжди аплодувати політичній партії, яка наділила його владою, він не міг, виконуючи церковні функції, займатися нічим іншим, крім політики, якою він займався і до свого обрання. І турки не помилилися. Під час його зустрічі в Константинополі нарочито були виставлені емблеми Візантійської імперії. Його промову на інтронізації можна було назвати як завгодно, але точно не церковною. Згодом, діючи разом з тими, хто розділяв його думку в Константинополі, він серед білого дня організував відомий «Захист», який вочевидь брав активну участь у військових діях на боці Греції. Всі ми, а з нами й турки, усвідомлюємо, що Патріархат, особливо за керування Мелетія, повністю забув про свою місію і про свої церковні обов’язки, натомість займався політикою і лише політикою. У проповідях, виголошених з висоти амвонів усіх храмів Вселенського Патріархату, йшлося не про Євангельські істини, а тільки про перемогу партії, яка призначила Мелетія патріархом; це був постійний заклик до фанатизму, спрямований проти ворожої партії і проти турків, і ним годувався грецький народ Туреччини. Греки відчували себе зобов’язаними прикрашати святі храми грецькими прапорами й грецькими кольорами; навіть портрет М. Венізелоса займав чільне місце у храмах; у мирних єктеніях в цей час постійно поминали Венізелоса, а не короля. Такі дії Мелетія, через його невиліковну сліпоту, привели до отримання турками перемоги в Малій Азії більше, ніж будь-що інше. Він був антипатично налаштований проти турків: зневажав їх і люто ненавидів. Саме тому під час переможних операцій союзників він особисто брав активну участь у діях, спрямованих на політичну користь Греції. Він займався лише політикою. Це також було очевидно під час дискусій щодо Лозаннського договору[xli]. Ісмет Паша[xlii] чітко й категорично вимагав прибрати Мелетія з Константинополя. Відомо, як після перемоги турків у Малій Азії[xliii] Мелетій з улесливістю займався політикою вже на благо Туреччини, щоб якнайдовше утриматися на своєму престолі, і, попри попередження з боку грецької влади і самого Венізелоса, відмовлявся скласти з себе повноваження і покинути Константинополь.

Перебування Мелетія в Константинополі й поведінка місцеблюстителя Дорофея були головною причиною не лише катастрофи в Малій Азії, не лише втрати нашою нацією привілеїв у Туреччині, а й усієї низки випробувань, що їх зазнали Вселенський Патріархат і грецьке населення Туреччини, яке тут залишилося після бійні, переселень і несприятливих змін. За винятком Константинопольської архієпископії і найближчих до неї єпархій, за винятком єпархій Додеканесу[xliv] і митрополій в Греції, які ще не звільнені[xlv], церковні єпархії всієї Малої Азії, і Понта, і нинішньої турецької Фракії були ліквідовані і назавжди втрачені для грецької нації, але перш за все для багатостраждального Вселенського Патріархату, який сьогодні довели до такого стану турки, які безжалісно мстять — як офіційні особи, так і простий народ — щоб [Вселенський Патріархат] втратив свою древню славу, життя і силу. Сьогодні Вселенський Патріархат нічим не відрізняється від будь-якого парафіяльного храму в Константинополі зі своєю Радою, кабінетом і кімнатами, у яких проживають священники. Турецька влада відкрито зневажає Патріархат і патріарха, до якого вона виявляє не більше поваги, ніж до будь-якого церковного настоятеля, bach-papas. Вона вирішує справи всупереч його достоїнству і передає їх голові кварталу або комісару поліції на Фанарі. Крім цього, останнім часом патріарх став бідним, він позбавлений усіх доходів, які раніше отримував з різних джерел. Тепер через війну, відсутність пастви в архієпископії і втрату всіх єпархій він не має можливості утримувати себе та освітні й благодійні установи, які він раніше утримував, і мусить закривати їх одну за одною. Для свого утримання і відшкодування витрат на прийоми і зустрічі з єпископами він мусить звертатися за допомогою до грецького уряду, який сьогодні забезпечує його усім необхідним і відшкодовує витрати на прийоми, проте за таке сприяння він підкорив Патріархат, який, зі свого боку, нічого не може робити, доки не узгодить власні дії з Керуючим церковними справами, котрий має про все завчасно дізнаватись та затверджувати у Міністерстві закордонних справ.

Висновок

Звільнитися, наскільки це можливо, від опіки грецького уряду, опіки, спричиненої бідністю Патріархату, а в майбутньому емансипувати митрополитів, які знаходяться в нових областях Греції, залишити за собою зареєстровані єпархії, знайти, наскільки це можливо, місце для єпископів без єпархій — ось які мотиви, за якими Вселенський Патріархат був змушений шукати інші землі для того, щоб розбудувати нові церковні провінції і там призначити єпископів. У цих пошуках він згадав про грецькі православні громади в Америці, Західній і Центральній Європі, а також про громади в Австралії, які колись, коли він був у достатку, подарував Греції. Такі пошуки привели прибічників Вселенського Патріархату аж до Східної і Північної Африки. Якщо щодо підпорядкування йому громад в Америці, Європі, Австралії не було протестів, тому що вони знаходилися за межами всіх православних Автокефальних Церков, і якщо, принаймі дотепер, не було претензій щодо громад у Східній і Північній Америці, то Александрійський Патріархат підніс свій голос щодо своїх юрисдикцій, куди проник Вселенський Патріархат. Також і громади Руської Церкви протестують проти поширення духовної юрисдикції Вселенського Патріархату на церковні території, які в дійсності підпорядковуються Руській Церкві; проти поширення, спричиненого манією величі, перший і небезпечний прояв якої ми бачимо за служіння Мелетія. Протестують також і три Східні патріархи, бо Вселенський Патріархат, або знову ж таки через манію величі, або ж за вимогою Афін, яким не міг протистояти з причин своєї економічної залежності, в календарному питанні і питанні скликання Вселенського Собору чи Великого Помісного Собору, про що просили патріархи Сходу, зневажив без права оскарження і продовжує зневажати думку й бажання інших патріархатів і повністю став на бік грецької влади. Як ми чітко побачили, ні канони, ні практика Церкви не надали Вселенському патріарху особливий чи вищий статус або гідність більшу, ніж та, яку мають інші патріархи. Оскільки ввірені Вселенському Патріархату святими канонами єпархії більше не існують внаслідок історичного перебігу подій, три патріархи і всі Автокефальні Церкви, визнаючи потребу в тому, щоб він поширював [свій духовний вплив] на Церкви у розсіянні, які знаходяться поза юрисдикцією інших Автокефальних Церков, залюбки ввірили йому ці Церкви у розсіянні в дусі братерської любові та з поваги до щедрості, яку Вселенський Патріархат продемонстрував до них у свій час. Як і раніше, патріархати залюбки продовжують визнавати за Константинопольським Патріархатом «першість честі», яку йому надали канони. Однак, з огляду на таке братерське ставлення Автокефальних Церков, чи не є зухвальством з боку Вселенського Патріархату вторгатися на території Автокефальних Церков?[xlvi]

Ба більше, чи не поза усією логікою та здоровим глуздом є те, що тоді, коли Вселенський Патріархат зазнає значних випробувань, а ворог роду людського[xlvii] позбавив його колишньої слави й сили та принизив перед світом, він продовжує цілком нерозумно претендувати на папську першість у Церкві і безрозсудно зневажати судження трьох Східних Патріархатів?

Место Вселенского патриарха в Православной Церкви

статья на русском языке

[i] Χριστοφόρος, Μητροπολ. Λεοντοπόλεως. Ἡ ἐν τῇ Εκκλησίᾳ θέσις τοῦ Οἰκουμενικοῦ Πατριαρχείου // Πάνταινος. 1924. Αριθ. 39. Σ. 639–643; Αριθ. 40. Σ. 655–660; Αριθ. 41. Σ. 671–677.

[ii] Le patriarcat œcuménique vu d’Egypte // Échos d’Orient. T. 24. № 137. 1925. P. 40–55.

[iii] Таку назву редакція журналу «Échos d’Orient» дала передмові до статті.

[iv] Йдеться про Александрійського патріарха Фотія (1900–1925).

[v] Cf. E. Montmasson. La querelle de Chypre // Échos d’Orient. T. 11. P. 98–101, 171–178, 287–295, 340–347. G. Bartas. L’Église de Chypre // Ibid. T. XIII. 1910. P. 46. — Прим. автора.

[vi] Костянтин I був королем Греції у 1913–1917 та 1920–1922 рр.

[vii] Елефтеріос Венізелос (1864–1936) — грецький державний і політичний діяч. У 1910–1915, 1917–1920, 1924, 1928–1932, 1933 рр. обіймав посаду прем’єр-міністра Греції.

[viii] Даміан, патріарх Єрусалимський і всієї Палестини у 1897–1931 рр.

[ix] Журнал «Πάνταινος» видається Александрійською Православною Церквою з 1908 р.

[x] Поділ на пункти здійснено нами. — Прим. французького перекладача.

[xi] Дані щодо Декроса не є правильними. Італійська влада не визнала розподіл щодо Родоса, і Фанар був змушений відкликати своє рішення. — Прим. редакції «Échos d’Orient».

[xii] 5.04.1922 р. Константинопольський патріарх Мелетій ІV відкрив Фіатирську митрополію з центром у Лондоні. Фіатирський митрополит отримав титул екзарха Константинопольського патріарха у Західній та Центральній Європі. За задумом патр. Мелетія, Фіатирському митрополиту мало підкорятися усе православне населення цього регіону.

[xiii] 15.04.1924 р. Константинопольський патріарх Григорій VII відкрив митрополію з центром у Будапешті. Її очільник отримав титул: «митрополит Угорський, екзарх Центральної Європи». З цього часу Центральна Європа була вилучена з юрисдикції митрополита Фіатирського.

[xiv] 17.05.1922 р. Константинопольський патріарх Мелетій IV видав Томос про створення Архієпископії Північної та Південної Америки з центром у Нью-Йорку.

[xv] Мається на увазі митрополія Австралійська та Новозеландська, створена Константинопольським патріархом Григорієм VII у 1924 р.

[xvi] Стаття написана у 1924 р., коли Константинопольский патріарший престол обіймав патріарх Григорій VII. Його попередником був патріарх Мелетій IV, діяльність якого митр. Христофор далі піддає нищівній критиці.

[xvii] 13.11.1924 р. Константинопольський патріарх Григорій VII підписав Томос про дарування автокефалії Православній Церкві у Польщі. Цей крок було вчинено без погоджень з Руською Церквою. Тому Руська Православна Церква ніколи не визнавала законності вказаного Томосу.

[xviii] 6.07.1923 р. Константинопольський патріарх Мелетій IV видав Томос про створення Автономної Православної Церкви у Фінляндії, що означало відторгнення Фінляндської єпархії від Руської Церкви.

[xix] 7.07.1923 р. Константинопольський патріарх Мелетій IV видав Томос про створення Автономної Православної Церкви в Естонії, що означало відторгнення Естонської єпархії від Руської Церкви.

[xx] 2.03.1923 р. Константинопольський патріарх Мелетій IV видав Томос про створення Архієпископії у Чехословаччині, а 4.03.1923 р. висвятив архім. Савватія (Врабеця) на архієпископа Чехословацького. Руська Православна Церква не розповсюджувала тоді свою юрисдикцію на територію Чехословаччини. Однак на території Чехії існували російські храми, побудовані у дореволюційний період. Крім того, тут вже існувала церковна громада російських емігрантів. Архієп. Савватій намагався підкорити своїй владі російські храми та емігрантські громади в Чехословаччині.

[xxi] Фр. Église universelle, тобто всій церковній повноті.

[xxii] Вселенський патріархат, згідно з канонами, не має жодного права на «православні колонії в розсіянні, що знаходяться за межами православних Автокефальних Церков — сестер», про яке писав в одному з останніх листів Вселенський патріарх патріарху Александрійському. Вселенський патріархат у Томосі від 1908 року, згідно з яким він ввіряє духовну опіку за Церквами у розсіянні Елладській Церкві, формулює свої претензії у наступних словах: «Ясно, що ні найсвятіша Церква Греції, якій наш патріарший престол надав автокефалію з визначеними межами, ні якась інша Церква не могла канонічно простягати свій духовний авторитет за межі своїх кордонів. Тільки нашій вселенській, апостольській і патріаршій кафедрі було дозволено рукопокладати єпископів для варварських країн, які знаходяться поза визначеними церковними територіями, та мати право здійснювати у Церквах іноземців верховну духовну опіку» (Phare ecclésiastique. I année. T. I. P. 504 / Procès-verbaux et Décisions du Congrès panorthodoxe de Constantinople. P. 175). Ми читаємо також, що сам Мелетій, базуючись на 28 каноні IV Вселенського Собору, вважає, що Константинопольському Патріархату дано право суду над єпископами на територіях, які знаходяться поза імперією і називаються варварськими країнами. — Прим. автора.

[xxiii] Це слово в грецькому тексті подано французькою. — Прим. французького перекладача.

[xxiv] Насправді всі Православні Церкви прийняли новий календар протягом 1924 року, окрім Антіохійського, Александрійського, Єрусалимського Патріархатів і Болгарської Церкви. — Прим. французького перекладача.

Слід пояснити, що йдеться про прийняття Помісними Церквами не григоріанського календаря (як випливає з тексту статті), а новоюліанського. Протягом 1924 р. новоюліанський календар прийняли Константинопольський Патріархат, Елладська, Кіпрська та Румунська Церкви. Що стосується Руської Церкви, то вона перейшла на новоюліанський календар з 15(2) жовтня 1923 р. Однак вже 8 листопада (26 жовтня) 1923 р. патріарх Тихон  призупинив впровадження в церковне життя нового стилю, та Руська Церква повернулася до використання юліанського календаря.

[xxv] Мається на увазі 1924 р.

[xxvi] Фр. — général.

[xxvii] Йдеться про 1600-річний ювілей Першого Вселенського Собору, який відзначали у 1925 р.

[xxviii] Всеправославний конгрес працював у Константинополі з 10 травня по 8 червня 1923 р.

[xxix] Свт. Анатолій обіймав Константинопольский патріарший престол у 449–458 рр.

[xxx] Єрусалим отримав статус Патріархату лише на Халкидонському Соборі (451), як і Константинополь, і це відбулося не без протесту з боку Антіохійського Патріархату. Див.: S. Vailhé. Formation du patriarcat de Jérusalem // Echos d’Orient. T. XIII. 1910. P. 325 і далі. Щодо поступового розвитку Константинопольської Церкви див.: R. Janin. Formation du patriarcat œcuménique de Constantinople // Echos d’Orient. T. XIII. 1910. P. 135 і далі. — Прим. автора.

[xxxi] Щодо 28 халкидонського канону див.: R. Souarn. Le 28e Canon de Chalcédoine // Bessarione. T. 1. 1896. P. 875–885; T. II. P. 215–224. — Прим. автора.

[xxxii] Ράλλης Γ. Α., Ποτλῆς Μ. Σύνταγμα τῶν θείων καὶ ἱερῶν κανόνων τῶν τε ἁγίων καὶ πανευφήμων ἀποστόλων, καὶ τῶν ἱερῶν οἰκουμενικῶν καὶ τοπικῶν συνόδων, καὶ τῶν κατὰ μέρος ἁγίων πατέρων. Т. II. ̓Αθήνησιν, 1852. Σ. 283. У своєму дослідженні щодо «Правил та привілеїв Вселенського Патріархату» (Phare ecclésiastique. T. XX. P. 11–12 й далі) архім. Каліст стверджує, що 9 і 17 канони 4 Вселенського Собору визнають першість Вселенського патріарха над усіма іншими. Див. Педаліон (видання 1841, с. 168), де переконливо заперечуються аргументи архімандрита Каліста. — Прим. автора.

[xxxiii] Помісний Собор Єрусалимської православної церкви працював у березні 1672 р. у храмі Різдва Христового у Віфлеємі.

[xxxiv] Архімандрит Каліст у вказаній вище роботі (Phare ecclésiastique. T. XX. P. 5–34) намагається зібрати чисельні приклади вторгнення Вселенського Патріархату на території інших патріархатів. Але ці вторгнення не засновуються на святих канонах і загалом не відповідають демократичному духу керування нашою Церквою, водночас вони не спрямовані до вищого блага, а тому мають вважатися самостійними судовими патріаршими або імператорськими діями. — Прим. автора.

Митрополит Христофор дещо по-своєму інтерпретує історію для того, щоб стало можливим повірити у гармонію між патріархами. Звертаючись тільки до фактів, які тут згадані, потрібно зауважити, що три Східні патріархи висловилися проти Фотія на Соборі 869 року, і що три кафедри були вакантними тоді, коли він писав свій циркуляр, а також, що три Східні патріархи довго мали сумніви щодо делегування своїх представників на Собор до Флоренції, тоді як Константинопольський патріарх вже погодився на ідею унії; що три Східні патріархи сильно протестували проти встановлення Руського Патріархату патріархом Константинопольським Єремією II і ніяк не хотіли визнати новий патріархат на другому місці, одразу після Константинопольського, яке йому надавав Єремія; що патріарх Єрусалимський відмовився брати участь у Соборі 1872 року проти болгар, а патріарх Антіохійський не визнав його митрополитів. — Прим. французького перекладача.

[xxxv] Мається на увазі Перша світова війна (1914–1918).

[xxxvi] Демогеронтія (від гр. δῆμος (люди) та γέρων (старець)) — адміністративний орган, який складався з представників народу.

[xxxvii] Мається на увазі візантійський прапор. — Прим. французького перекладача.

[xxxviii] Митрополит Дорофей (Маммеліс, 1861–1921) у 1918–1921 рр. був місцеблюстителем Константинопольського патріаршого престолу.

[xxxix] Мова йде про енцикліку 1920 року. Детально див.: Salvador Eyezo’o et Jean-François Zorn (dir.) Concurrences en mission. Propagandes, conflits, coexistences (XVIe-XXIe siècle). Paris, 2011. P. 268. — Прим. автора.

[xl] Тобто греків.

[xli] Лозаннський мирний договір був підписаний 24.06.1923 р. між Великобританією, Францією, Італією, Японією, Грецією, Румунією, Королівством Сербів Хорватів та Словенців, з одного боку, і Туреччиною, з іншого боку. Цей договір юридично оформив розпад Османської імперії.

[xlii] Ісмет Іненю (в народженні Мустафа Ісмет-Паша, 1884–1973) — турецький військовий та політичний діяч. Під час укладання Лозаннської мирної угоди обіймав посаду міністра закордонних справ Туреччини. У 1938–1950 рр. — Президент Туреччини.

[xliii] Мається на увазі перемога Туреччини у Греко-турецькій війні (1919–1922).

[xliv] Додеканес (грец. Δωδεκάνησα — букв. «Дванадцять островів») — острови в Егейському морі, найпівденніші з островів Грецького архіпелагу. Розташовані поблизу південно-західного узбережжя півострова Мала Азія. У 1912–1947 рр. Додеканес контролювався Італією, після чого увійшов до складу Греції. Митрополії Додеканесу входять до складу Константинопольського Патріархату.

[xlv] Очевидно, мова йде про єпархії так званих «нових територій» на півночі Грецької держави, які зберегли канонічну залежність від Константинопольского патріарха.

[xlvi] Титул «Вселенський», який має патріарх Константинопольський, обговорювався багатьма дослідниками, між іншими й архім. Каліст в цит. творі на с. 15–17 надає йому особливого значення на кшталт титулу «судді Вселенної», який носить патріарх Александрійський і є навіть папою Сходу. Див.: Paparrigopoulos. Histoire. T. III. P. 199 і далі. — Прим. автора.

[xlvii] Дослівно: ворог всього доброго.

Прес-служба КДА