«Не треба змінювати радикально світ, треба змінити, насамперед, себе»

СЛОВО

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського Сильвестра

після читання четвертої частини Великого покаянного канону

преподобного Андрія Критського

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

На цьому першому тижні Великого посту, дорогі отці, брати і сестри, прозвучала завершальна частина Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського. Головним у всьому каноні звучить заклик до покаяння. Преподобний Іоанн Ліствичник у своєму відомому творі «Ліствиця» дає визначення цього слова: «Покаяння — це завіт із Богом про виправлення життя». Саме слово «покаяння» означає виправлення розуму. Але в чому власне людина має покаятися? Напевно, багатьом доводилося спілкуватися з людьми нецерковними або малоцерковними, які могли б ставити таке запитання. Це питання дуже важливе у своїй відповіді. Задаючи таке питання, людина спочатку припускає, що вона не розуміє, в чому їй каятися. І для того, щоб покаятися, їй треба побачити себе збоку. Ми всі пам’ятаємо притчу Господа про блудного сина, яка прочитується за богослужінням в один із підготовчих тижнів до Великого посту. Коли син, перебуваючи в землі далекій, занудьгував за своїм батьком, то, як говорить Христос, «прийшов до тями» (Лк. 15, 17) і зрозумів, що нічого не досяг і все розгубив. Виявився гірший за рабів і гірший за тих, хто живе як слуга в якомусь будинку. Він навіть харчується тим, чим харчуються тварини. І ось це «прийти до тями», поставити запитання — якою є людина, подивитися на себе збоку — це і є важлива частина покаяння. І не може бути жодного справжнього покаяння, якщо людина не зможе відповісти на це питання правильно, правдиво.

Більшість людей, так уже повелося, внаслідок багатьох факторів, завжди бачать себе збоку краще, ніж це є насправді. Свої недоліки, як правило, не вважають глобальними і, зрештою, все одно вважають себе добрими. Але якщо стільки добрих людей, то чому довкола стільки зла? Чому саме люди є джерелом гріха, злості, ненависті, війни, приниження та відсутності доброти? Зло не прилітає до нас із Марса чи Місяця. Зло не проростає до нас із глибин землі. Зло приходить від людей. І поки ми не зізнаємося самі собі, які ми є насправді, не буде жодного покаяння. А отже, не буде виправлення життя. А не буде виправлення життя, не буде добра, праведності і тим більше святості.

Людина бачить себе доброю і свої пристрасті вона, як правило, завжди применшує. Але чи є той, хто може подивитися на нас із боку та сказати нам про наші недоліки? Найчастіше це наші близькі та друзі, які іноді теж намагаються нам щось сказати, але вони, як правило, такі ж грішники, як і ми. Ми можемо сказати, що ми краще, ніж, наприклад, наш сусід, бо не грішимо як він. Але це не означає, що ми в принципі кращі, тому що переступ однієї заповіді — це все одно злочин. Якщо хтось порушує закон у чомусь іншому — це не означає, що він не злочинець. Апостол Павло пише, що в нашому тілі є закон гріха, який робить нам своїм в’язнем (Рим. 7, 23). Але є Той, Хто бачить нас з боку найкраще за всіх і хто є нашим Творцем і Спасителем — це Господь наш Іісус Христос.

У Святому Письмі багато сказано про те, що Господь прийшов, щоб спасти людей. І сам спосіб, яким Він прийшов нас спасти — через Хресну смерть, показує всю сутність людей. Якби люди були такими добрими, то Господу не потрібно було б такого приниження та страждань, щоб нас спасти. Достатньо було б проповіді. Але лише у стражданні Господь нам показав усю Свою любов і все бажання спасти нас. Господь нас бачить двояко. У перший день читання канону в одній з його пісень є такий тропар: «Ослабнув закон, не діє Євангеліє, знехтуване все Писання тобою, пророки і всяке слово праведника втратили силу; виразки твої, душе, збільшилися, без Лікаря, Який зціляє тебе». Ці слова показують, що людська гріховна природа настільки огрубіла, що пророки, весь закон і навіть Євангеліє втомились закликати нас до покаяння. Ми стали настільки черстві, що навіть (вдумаємося в ці слова) Євангеліє не діє і пророки знесилені. Тому, з одного боку, Господь бачить нас грішними, а з іншого боку — бачить нас як маленьку овечку. У сьогоднішньому каноні та й взагалі у Святому Письмі не раз наводиться притча, де Господь в образі пастиря, а ми в образі втраченої овечки. Господь бачить, що ми заблукали, і Він готовий іти, спускатися за нею та шукати її, бо Господь любить Своє творіння.

Часто критики Церкви, і їх було завжди багато, а в наш час ще більше люблять говорити: «Ну, християни! Господи помилуй! Ви дві тисячі років чекаєте на Христа. У вас написано «гряди Господи Іісусе» і також сказано не раз у Писанні та в апостола Павла, що ви очікуєте Христа, Який прийде у славі. Ось ви як чекали дві тисячі років, так і надалі чекаєте». У цій іронії полягає нерозуміння відносин Христа до нас грішних. Це не ми чекаємо на Христа дві тисячі років, це Христос чекає на нас дві тисячі років. Бачачи, що Євангеліє знемагає, а пророки знесилюють, Він все одно чекає, тому що Він любить нас.

Як нам піти на зустріч нашому Богові, нашому пастирю? Як почути Його голос? Це, мабуть, найскладніше, що може бути для будь-якої людини. Ми можемо говорити, що існують різні способи, наприклад, відійти від мирського життя, перестати спілкуватися з грішниками тощо. Але суть гріха в людині, а від себе, як ми знаємо, не втечеш. Апостол Яків так і пише, що «кожен спокушається, захоплюючись і спокушаючись власною пожадливістю» (Як. 1, 14). Не можна втекти від себе, від своїх пристрастей, і якщо людина хоче грішити, вона все одно знайде спосіб і можливість. На що, а на це в людини завжди вистачало фантазії. Змінити себе вкрай складно — це величезне чудо, що тільки може статися з людиною. Господь дає нам усі шанси на це. Але ми повинні розуміти, що це завжди дуже важка праця, і Великий піст — це нагадування про те, що треба змінюватися. Ми завжди хочемо всього й одразу: хочемо одразу позбавитись гріхів, досягти досконалості в чеснотах, але такого не буває! Потім буває зневіра, розчарування і навіть відчай, якщо людина не досягає бажаного в короткий термін. Але якщо ми зрозуміємо, що будь-яка чеснота досягається маленькими кроками, тоді зможемо йти вірним шляхом. Великий піст — цей великий шлях до Христа, пройдений маленькими кроками, через те й цінний, що християнин розуміє всю силу гріха. Людина повинна зрозуміти, що змінити себе — це найважча праця. Рухатися маленькими кроками й уміти дивитися на себе правильно — ось та основа на шляху до преображення і спасіння.

Ми з вами зараз, дорогі отці, брати і сестри, ходимо в храм, де все сприяє нашому покаянному способу життя, роздумам про гріхи, пошуку Христа і шляху до Нього. Але світ навколо нас не змінюється, і ми маємо це враховувати. І коли ми вийдемо з цього храму, то підемо у світ сповнений пристрастей. Апостол і євангеліст Іоанн Богослов у своєму посланні пише «не любіть світу, ні того, що у світі» (1 Ін. 2, 15). Це не означає не любити світ взагалі, як суспільство людей. Про це неодноразово йшлося у різних святоотцівських і навіть апостольських посланнях. Апостол Павло говорить, що «кожний залишайся в тому званні, в якому покликаний» (1 Кор. 7, 20). Ми не можемо піти зі світу, і це безглуздо, тому що світ та його пристрасті живуть у нас. Але ми не повинні любити те, що любить цей світ, усі ці пороки, що опанували світ, і є його наріжним каменем. Світ, побудований на марнославстві, гордині, зневазі, пошуку слави, є самим згубним для людської душі. Але сенс нас самих, як церковних людей, не змінювати радикально світ. Всі, хто мріяли змінити радикально світ, стали тиранами або збожеволіли, зазнавши повної поразки. Потрібно змінити насамперед себе, а ті, хто нас оточують, також почнуть змінюватися. Якщо ми зможемо змінитись хоч трохи, ми зможемо змінити побут, який навколо нас, нашу сім’ю, друзів, колег по роботі, людей з якими ми зустрічаємося щодня або проводимо час. Воцерковлення світу — це природний та обов’язковий прояв нашої зміни. Якщо ми змінюємося, то ми можемо змінити або прагнути того, щоб хтось близький нам змінився і воцерковився. Якщо ми не змінюємося і весь час говоримо, що навколо мене ніхто не повірив, не покаявся, ніхто не став ходити в храми і приступати до таїнств, не став читати Євангеліє, на жаль, означає лише одне, — у нас самих не побачили зміни. Сила покаяння така, що, якби ми преобразились, ніхто б не зміг встояти. Багато святих, подвижників навіть закоренілих грішників за одну чи дві бесіди звертали до покаяння, бо в їхніх словах була сила. Людина тільки тоді виконає своє покликання і стане справжнім християнином, коли йтиме шляхом покаяння.

Нехай у ці дні роздумів про сенс нашого життя, дорогі брати і сестри, Господь зміцнить нас, вселяє нам правильні думки та правильні дії, допоможе нам дивитися на себе зі сторони вірно і розуміти всю суть кожного з нас окремо, як людей грішних та немічних. Нехай за час Великого посту у нас з’явиться тверде бажання і рішення скинути з себе цей наріст, цей гріховний пласт і преобразитися в Господі нашому Іісусі Христі. Йому ж слава на віки віків. Амінь!

«Не следует менять радикально мир, нужно изменить, прежде всего, себя»

Проповедь ректора КДАиС после чтения четвертой части Великого покаянного канона прп. Андрея Критского