Слово ректора КДАіС у Неділю Торжества Православ'я

СЛОВО

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського Сильвестра

у Неділю Торжества Православ’я

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

У першу неділю Великого посту Православна Церква відзначає Торжество Православ’я. Це святкування встановлено у зв’язку з перемогою іконошанувальників та засудженням іконоборчої єресі у ІХ столітті. Напевно, кожен православний бодай раз у житті стикався з неприйняттям іконошанування. Критика шанування ікон — явище давнє, і, головне, різноманітне. Проте, іконоборчі суперечки VIII-IX століть були зосередженням низки інших богословських суперечок, передусім, христологічних. Зрештою, самі суперечки про ікони переросли в масштабну дискусію, що носить фундаментальне віровчальне значення практично з усіх аспектів церковного віровчення.

Ми не випадково святкуємо саме Торжество Православ’я, а не Торжество іконошанування. Перемога іконопочитателів утвердила Православ’я у такому вигляді, як усі ми його знаємо та розуміємо. Не дарма ціла низка дослідників іконоборчих суперечок прямо кажуть, що у разі перемоги іконоборців сталося б радикальне відходження від Православ’я. Іконоборці були сильними. На їхньому боці були імператори, більшість візантійського двору, багато єпископів і богословів.

Немає сенсу докладно зупинятись на причинах виникнення іконоборчого руху. Їх вказують різні: політичні, богословські, навіть економічні. Вбачають в іконоборцях і вплив ісламу, що набирав на той час своєї вагомості. Однак, як це часто буває, було б помилкою звести причину до чогось лише одного. Безумовно, що таке масштабне явище як іконоборство мало дуже багато різних інтересів. І все-таки, це богословська суперечка. Навіть імператор Костянтин V, будучи натурою суперечливою та талановитою, спробував не лише шляхом державної влади скасувати іконошанування, а й обґрунтувати це. Аргументи цього іконоборця, що збереглися, змушують побачити в ньому серйозного автора. Зрештою, іконоборчі тенденції виникали і продовжують виникати навіть у наш час, незважаючи на його засудження VII Вселенським Собором та повторним засудженням у 843 році. Саме після цього перемога іконошанувальників отримала назву Торжество Православ’я. Це, безперечно, вказує на іконоборство як на певний тип мислення, певний тип розуміння та тлумачення Святого Письма і Передання. І якими б не були умови тієї, візантійської епохи, їх уже давно немає. А іконоборство у тій чи іншій формі з різною силою спалахує й у наш час.

Перш ніж перейти до розгляду біблійних і богословських положень, що стосуються іконошанування, необхідно дотриматися методологічних правил. На жаль, суперечки про ікони часто підміняються іншими суперечками. Наприклад, поєднується питання про іконошанування з вченням про шанування святих. І замість суперечки про ікони починається суперечка про зображуваних святих. Так часто роблять представники різних протестантських деномінацій. Або, наприклад, береться нарочито лубочний приклад шанування ікон і на цій підставі відкидається іконошанування. І в давнину, і зараз є приклади нездорового ставлення до ікон. Проте, невже зловживання законом скасовує сам закон? Звичайно ж ні! Це проблема не закону, а того, хто зловживає ним. Так і щодо ікон. Якщо хтось неправильно розуміє іконошанування і цим зловживає іконошануванням, хіба це скасовує саме іконошанування? Чим тільки люди не зловживають? Згадаймо спробу зловживання ім’ям Господа Іісуса, описану в книзі Діянь (див. 19 гл.). Хіба тепер не можна вимовляти Ім’я Господнє? Звичайно ж ні! Таких прикладів можна навести безліч. Але вони будуть свідчити лише проти тих, хто зловживає, і нічого більше. Також часто змішуються біблійні та богословські аргументи. Вірніше вважають, що біблійних цитат цілком достатньо для спростування іконошанувальників. Такий підхід притаманний найпримітивнішій формі іконоборства і, зрозуміло, найпопулярніший. Проте, Православна Церква завжди вустами святих отців проголошувала, що Господь скасував шанування ідолів. У Літургії свт. Василя Великого є такі слова «давши повеління спасительні, відставивши від нас спокуси ідольські, приведе до пізнання Тебе».

Отже біблійні аргументи іконоборців. Як уже зазначалося, супротивники іконошанування дуже люблять наводити цитати з Біблії, які забороняють зображення і, таким чином, будують аргументацію проти іконошанування. Наведемо ці біблійні тексти:

«Не роби собі кумира і жодного зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не вклоняйся їм і не служи їм» (Вих. 20:4-5); «Не робіть собі кумирів та статуй» (Лев. 26:1); «Не роби собі кумира і жодного зображення того, що на небі вгорі і що на землі внизу, і що у водах нижче землі» (Втор. 5:8) і т.д.

Взагалі, у Святому Письмі дуже багато висловів, спрямованих проти створення кумирів та їхнє шанування. І, на перший погляд, наведені вище цитати здаються цілком переконливими свідченнями проти ікон. Тим не менше, зверну увагу, що у наведених цитатах йдеться про зображення язичницьких богів. Тобто під ідолами маються на увазі боги, яким євреї хотіли покланятися, але це боги інших народів: чужі боги (Втор. 31:16), іноземні боги (1 Цар. 7:3), інші боги (Нав. 24:2; 3 Цар. 11:4, Вих. 20:3; Суд. 2:17) тощо. Таким чином, біблійні тексти про ідолів говорять про зображення язичницьких богів. Тих богів, які, за словами Писання, є гидотою (3 Цар. 11:5, 7; Єз. 20:7). Основний зміст усіх цих висловів Писання не стільки проти зображень як таких, скільки проти язичницьких богів, чиї ідоли користувалися шануванням серед юдеїв, і яким Бог єдиний і істинний не бажає віддавати славу: «слави Своєї іншому і хвали Своєї бовванам» (8:42).

Виникає закономірне питання: а чи є в Біблії заборона на зображення Істинного Бога, а не на шанування кумирів язичницьких божеств?

Так, така заборона справді є. У Писанні дуже мало текстів, які можна як розглядати як заборону зображення Сущого. Але в полеміці про іконошанування вони є ключовими. У Книзі Второзаконня сказано: «Твердо тримайте в ваших душах, що ви не бачили жодного образу в той день, коли говорив до вас Господь на Хориві з середовища вогню, щоб ви не розпустилися і не зробили собі статуй, зображень якогось кумира…» (Втор. 4:15). Отже, як видно з тексту, у ньому є заборона на зображення та є обґрунтування цієї заборони: «ви не бачили жодного образу». Євреї не бачили жодного образу, коли Бог говорив із ними. Якби вони захотіли зобразити Того, Кого вони не бачили, що б вони зобразили? Очевидно те, що не має жодного стосунку до Бога! Крім того, якби вони все ж захотіли зробити якесь зображення, то, природно, зробили б його за зразком, за знайомим їм варіантом. А саме: вони створили б зображення таке, яке бачили в інших народів. Відповідно, це було б не просто зображення, яке не має відношення до Єдиного Істинного Бога, але було б також і зображенням язичницького божка. Історія із золотим тільцем якраз і демонструє всю небезпеку порушення старозавітної заборони на зображення.

І ці заборони правильні та дійсні, якби не відбулося Боговтілення!

У Святому Письмі Нового Завіту говориться: «Слово стало плоттю, і мешкало з нами, повне благодаті та істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця» (Ін. 1:14). Слово стало плоттю! А якщо плоттю, то, звичайно, Втілений має і вигляд, і образ, тобто те, що можна описати. Прошу зауважити, описати можна словами, і фарбами. Якщо ми можемо описати чиюсь зовнішність словами, то, зрозуміло, вправі її зобразити й у художній спосіб. Сам факт того, що Вічний Бог став плоттю, що з Ним можна було говорити віч-на-віч, ходити і спілкуватися і навіть більше — торкатися, робить зображення законним явищем.

Порівняємо старозавітні та новозавітні слова: «… ви не бачили жодного образу того дня, коли говорив до вас Господь на Хориві» (Втор. 4:15) і «Що ми чули, що бачили на власні очі, що розглядали і що відчували руки наші (1 Ін. 1:1). Бог-Слово став людиною. Його бачили, розглядали, сприймали. Чому ж його не можна зобразити? Чому не можна зобразити Того, Хто вже має образ видимий, відчутний? Більше того, можливість зображення Боголюдини Іісуса Христа не просто базується на догматі Боговтілення, а стверджує його з силою та ясністю. Адже вся історія христологічних суперечок — це спроба чи відокремити людство Христа від Його Божественної природи (несторіанство), чи, навпаки, урізати її (аполінаріанство), чи максимально «знебарвити» її (різні форми монофізитства). Святитель Кирил Олександрійський уточнює, що Божественне Слово (Син Божий, Друга Іпостась Святої Трійці) «не мешкало в людині, а стало людиною». Бог цілком і повністю став людиною! Не здавався, а був і завжди з моменту Втілення буде людиною! А значить, Його можна зображати як будь-яку іншу людину. Ікона стверджує, закріплює, констатує цю велику таємницю благочестя «Бог з’явився в плоті».

Православні іконошанувальники знають і твердо зберігають вірне розуміння слів Святого Письма, що Божественна природа невидима: «Бога не бачив ніхто й ніколи» (Ін. 1:18), але також і знають продовження цієї фрази — «Єдинородний Син, що є в надрі Отчим, Він явив» (Ін. 1:18). Прп. Феодор Студит говорить про втілення: «Невидиме стає видимим». Стародавні іконоборці винайшли хитрий аргумент, спрямований на збентеження православних: яка природа Іісуса Христа зображується на іконах? Це давало їм можливість за будь-якої відповіді — Божественна чи людська — побудувати подальшу аргументацію, кінцевою метою якої було звинуватити іконошанувальників в одній із христологічних єресей. Проте, святі отці —захисники ікон: прп. Іоанн Дамаскін, свт. Никифор та прп. Феодор Студит показали помилковий характер такого аргументу і роз’яснили, що «ікона не зображає природу, але Лице» (прп. Феодор Студит).

Ікону часто називають святим образом, що, власне, і пояснює значення цього терміну і свідчить про зв’язок з Першообразом. Отці-іконошанувальники кажуть, що образ (зображення) співвідносить нас з першообразом (тобто тим, хто зображений). Однак, образ не має тієї ж природи, що і первообраз. Наприклад, є зображення людини на ім’я Феодор. Якщо є зображення Федора, значить існує і сам Феодор. Однак, зображення Феодора співвідносить нас не з природою Феодора, адже вона у нього, як і в інших людей людська, але з тими індивідуальними характеристиками, якими ми людину Феодора можемо відрізнити від людини Петра. І коли ми дивимося на зображення Феодора, то не говоримо це людина, але говоримо це Феодор. У чому сенс цього прикладу? У тому, щоб показати, що на іконі не прагнуть намалювати-зобразити Божественну природу, але Особу Того, Хто став людиною, тим самим набувши своїх індивідуальних рис: ваги, зріст, кольору очей тощо. Отже, Його можна зображати. Таким чином, на іконі вшановується не якась із природ Христа, але Лице Боголюдини Іісуса Христа. Природа (матеріал) ікони — дерево, фарби, полотно тощо. Але зображення на ній — це образ Христа, який відсилає нас до Першообразу — реально існуючій Боголюдині Іісусу Христу. Тому, підходячи до ікони: ми не говоримо: ікона Христа, почуй мене. Але кажемо: Господи, Іісусе Христе, почуй мене. Діяння VII Вселенського Собору проголошує: «Хто віддає честь іконі, шанує лице зображеного на ній».

Отже, підсумовуючи, зазначимо, що:

1. Більшість біблійних аргументів, що стосуються ідолів, насправді відносяться до теми шанування язичницьких богів, а не до питання допустимості зображення Бога.

2. Біблійні тексти, які забороняють зображати Істинного Бога, скасовуються Боговтіленням.

3. Образотворче мистецтво не мало у Старому Завіті тотальної заборони. Достатньо згадати опис побудови скинії та старозавітного храму, щоб зрозуміти, що там були зображення. Наприклад, ангелів.

4. Свт. Фотій Великий пояснював, що зловживання якимись речами чи ремеслами для служіння язичницьким богам не відкидає можливості правильного та благочестивого використання цих мистецтв та ремесел. Інакше треба було б прийти до абсолютно тотальної заборони практично всіх мистецтв, ремесел, умінь.

5. Існування ікон стверджує реальність Боговтілення. Бог цілком і повністю став людиною. А значить Його можна зображати як будь-яку іншу людину. Ікона стверджує, закріплює, констатує цю Велику благочестя тайну «Бог з’явився у плоті» (1 Тим. 3:16).

6. На іконі зображується не Божественна чи людська природа, а Лице Господа та Спасителя нашого Іісуса Христа.

7. Образ пов’язаний з першообразом; і хто віддає честь особі, зображеній на іконі, той шанує не зображення, а саме зображену особу. Від образу — до першообразу.

8. Святі отці проводили чітку різницю між служінням і поклонінням-шануванням. Так, прп. Іоанн Дамаскін відрізняє поняття латрія (λατρεία) та проскінін (προσκυνει̃ν), де латрія — це служіння, а проскінін — шанування. Латрія можлива лише до Бога. Інакше це язичництво. Тобто язичництво — це служіння тому, хто не є Богом. Проскінін як шануваня можливе практично до всього. Ми можемо шанувати батьків, інших людей, якісь речі чи предмети та інше, за умови, що їх не обожнюємо. Важливою є згадка правильного шанування ікон у «ине исповедания и обещания архиерейского», де, зокрема, сказано: «поклоняюся відносно, а не богослужбово шанованим іконам».

9. Молитва та ікони. Уточнимо, що ми молимося перед іконою, але молимося Богу, Господу Іісусу Христу, Пресвятій Богородиці чи святим. Ми не молимося іконі, не обожнюємо її. Існуюче серед православних неправильне розуміння шанування ікон, не має безпосереднього відношення до догмату іконошанування в такому вигляді, як він затверджений і проповіданий Церквою.

На завершення також звернемо увагу на один аспект шанування ікон. Навіщо вони потрібні? Невже не можна молитись «на пряму». Це питання виходить за межі догматичного значення іконошанування, про що вже говорилося вище, і належить до особистого релігійного життя людини. Насправді, ті, які задають таке питання, ігнорують людську природу та деякі її особливості. В основі необхідності молитися перед іконою лежить теж почуття, яке змушує нас тримати на робочому столі або носити із собою фото близьким нам людей. «Навіщо це?» — спитаємо ми. І подивимося, як людина (у тому числі і противник іконошанування) намагатиметься пояснити це. Звичай? Зайва сентиментальність? Звичка? Яку б відповідь ми не почули, очевидно, що ця практика дає нам відчуття близькості того, хто зображений на фотографії. І, як би це не виглядало надмірно сентиментальним, наївним і простодушним, але така природа людини. І навіть найсильніші, найсуворіші, і найсильніші світу цього носять із собою фотографії своїх близьких.

Православні християни, які тримають у своїх будинках чи на роботі, або ж просто носять із собою ікони, завжди мають нагадування, що Бог «недалеко від кожного з нас» (Діян. 17:27). І, дивлячись на святі ікони, нас православних охоплює благоговійна віра, що ми є учасниками великої таємниці Боговтілення і належимо Церкві, затвердженій на підставі Апостолів і пророків, маючи Самого Іісуса Христа наріжним каменем (Єф. 2:20). І разом із численними святими, дивлячись на чесні ікони, ми говоримо: «Ми бачили Господа» (Ін. 20.25). Амінь!

Слово епископа Белогородского Сильвестра в Неделю Торжества Православия