Єпископ Сильвестр (Стойчев): «Чи був святитель Мелетій Антіохійський висвячений аріанами: ще про одну хибну аналогію в питанні про хіротонії»

Єпископ Сильвестр (Стойчев)

Чи був святитель Мелетій Антіохійський висвячений аріанами: ще про одну хибну аналогію в питанні про хіротонії

Під час полеміки про порядок прийняття до Церкви осіб, які отримали висвячення у розкольницьких спільнотах, постійно звучать посилання на різні історичні прецеденти. Зокрема, захисники позиції Константинопольського Патріархату, котрий прийняв у спілкування членів УПЦ КП та УАПЦ без повторення над ними хіротоній, вказують на приклади прийняття до Церкви в сущому сані осіб, висвячених не лише розкольниками, але навіть і єретиками. Однак, як правило, при найближчому розгляді ці приклади виявляються далекі від однозначності.

Ми звернемо увагу лише на один з таких прикладів, оскільки посилання на нього зустрічаються досить часто. Мається на увазі висвячення свт. Мелетія, зведеного на Антіохійський престол у 360 р. У літературі можна зустріти твердження про те, що він був висвячений аріанами. Про це говорять як стародавні церковні письменники, так і сучасні дослідники. Наприклад, Сократ Схоластик у своїй «Церковній історії» повідомляє, що в Антіохії прихильники Нікейського віросповідання вважали, що «Мелетій отримав висвячення за визначенням аріан» (Кн. II, гл. 44)[i]. Свт. Епіфаній Кіпрський писав, що свт. Мелетій «поставлений був аріанами, прихильниками Акакія [Кесарійського]» (Панарій. 73, 28)[ii]. Зовсім недавно про це писали єпископ Кирил (Катерелос, нині — митрополит Киринійський в юрисдикції Константинопольського Патріархату)[iii] і настоятель келії святої Анни на горі Афон архімандрит Антипа[iv].

Як відомо, свт. Мелетій був за життя оточений особливим шануванням як в Антіохії, так і в Константинополі. А в 381 р. він навіть головував на II Вселенському Соборі. Як ці факти узгодити зі звинуваченнями в аріанстві? Відзначимо, що відповіді на це питання вже давалися деякими православними авторами[v], проте ми намагатимемося уважніше розглянути цей сюжет церковної історії.

Життєвий шлях свт. Мелетія до обрання на Антіохійську кафедру

Треба сказати, що про життя свт. Мелетія до його обрання на Антіохійську кафедру ми знаємо зовсім небагато. У джерелах наявні лише дуже скупі відомості про його життя до 360 р.

На момент свого обрання на Антіохійську кафедру свт. Мелетій уже був єпископом. Близько 358 р. він був поставлений на кафедру в Севастію (нині Сівас, Східна Туреччина) замість вигнаного звідти єп. Євстафія[vi]. Проте перебування свт. Мелетія у Севастії було зовсім недовгим. Як пише блаж. Феодорит Кірський, Мелетій, «невдоволений нестримністю своїх підлеглих, пішов на спокій і жив в іншому місті» (Церковна історія. Кн. II, гл. 31)[vii]. Можливо, йдеться про конфлікт із паствою, яка зберегла симпатії до зміщеного єп. Євстафія. Сократ Схоластик пише, що із Севастії свт. Мелетій переїхав до Верої Сирійської, де також зайняв єпископську кафедру (Кн. II, гл. 44)[viii]. Проте факт єпископського служіння свт. Мелетія у Верої в дослідницькій літературі ставиться під сумнів. Очевидно, він просто жив у Верої на самоті, але не виконував там єпископських функцій. Саме з Верої Мелетій був покликаний на служіння до Антіохії.

У джерелах, що збереглися, немає вказівок на те, хто саме висвячував свт. Мелетія у єпископа Севастійського. Також залишається незрозумілим питання про те, яку богословську позицію займав Мелетій на момент свого висвячення в єпископа. Ці питання залишаються в науці предметом дискусій. Як сказано, до Севастії свт. Мелетій був поставлений замість зміщеного з кафедри єп. Євстафія. Останній належав до оміусіан (від грец. ὁμοιούσιος — подібносущний), тобто розділяв вчення про «подібносущність» Сина Богу Отцю. Оміусіани відкидали термінологію Нікейського Собору. Вони вважали, що вчення про єдиносущність Отця і Сина загрожує єрессю модалізму (саввеліанства). У терміні «єдиносущний» (омоусіос, грец. ὁμοούσιος), який був ужитий у Нікейському Символі віри, вони вбачали небезпеку злиття Отця та Сина «в одну сутність». При цьому, часто в термін «подібносущний» вони вкладали сенс, близький до Нікейського сповідання[ix].

Зміщення із Севастійської кафедри єп. Євстафія було, швидше за все, результатом активності єпископа Акакія Кесарійського, який був лідером іншої богословської партії — оміїв. Оміями (від грец. ὅμοιος — подібний) прийнято називати послідовників Євсевія Кесарійського — попередника Акакія на Кесарійській кафедрі. Омії у своєму богослов’ї виходили з того, що Бог Отець не може вступити у безпосереднє відношення до світу і тому для створення світу створює за Своєю волею незбагненним чином єдинородного Сина. Рівності між Отцем і Сином вони не визнавали, хоча при цьому і не ставили Сина Божого в один ряд із створеними сутностями, оскільки вважали Його Творцем світу. Походження Сина від Отця омії вважали невимовним і невідомим. При цьому, якщо оміусіани вважали Сина подібним до Отця за єством, то омії, визнаючи Сина подібним до Отця, все ж вважали неможливим говорити про подобу по суті[x]. Таким чином, концепція оміїв не була тотожна ні суворому аріанству, ні оміусіанству, ні Нікейському сповіданню.

Вважається, що омії вперше заявили себе на Анкірському Соборі в 358 р. Цей Собор анафематствував як суворе аріанство (аномейство), так і Нікейське сповідання. Учасники Анкірського Собору відкинули термін «єдиносущний», також вбачаючи у ньому небезпеку савеліанства. Проте, як визнають сучасні дослідники, Анкірський Собор 358 року об’єктивно наблизив перемогу Церкви над аріанством[xi].

Тут особливо важливі свідчення свт. Епіфанія Кіпрського. У своєму «Панарії» він включає ім’я свт. Мелетія до списку оміїв, причому ставить його на друге місце після Акакія Кесарійського (Панарій. 73, 23)[xii]. У цьому свт. Епіфаній, наводячи текст Сповідання віри, прийнятого в 359 р. на Селевкійському Соборі, не згадує Мелетія серед 43-х єпископів, які підписали цей документ (Панарій. 73, 26)[xiii]. Тобто, в тому списку Сповідання віри Селевкійського Собору, який був у розпорядженні свт. Епіфанія, ім’я свт. Мелетія не було. Тому сучасні дослідники вважають недоведеним факт участі свт. Мелетія у Селевкійському Соборі. Можливо, його відсутність на цьому Соборі пояснюється тим, що на той час він уже не керував Севастійською єпархією і як єпископ, зміщений з кафедри, не міг бути учасником Собору.

Як пише свт. Епіфаній, омії «за обставинами часу приховували свої думки». З цієї причини, серед тих, хто приєднався до партії оміїв, були й ті, хто дотримувався цілком православних поглядів (Панарій. 73, 23)[xiv]. Це зауваження свт. Епіфанія свідчить про надзвичайну складність ситуації, в якій опинилася Церква у період між І та ІІ Вселенськими Соборами. Провести чіткі межі між різними богословськими течіями практично неможливо. Французький дослідник Фердинанд Каваллера , аналізуючи церковне життя на Сході в роки присутності тут різних аріанських і напіваріанських партій, зазначав, що в хаосі боротьби різних партій було вкрай складно відрізнити тих, хто зберігав вірність Нікейському Собору, від тих, хто принципово відкидав його вчення[xv]*.

Відомо, що свт. Мелетія ніяк не можна зараховувати до прихильників строго аріанства (аномеїв). Він також навряд чи міг бути оміусіанином, бо був поставлений на кафедру в Селевкії якраз замість оміусіанина Євстафія . З іншого боку, немає свідчень того, щоб свт. Мелетій до 360 р. відкрито підтримував нікейську партію. Швидше за все, він справді був близьким до кола Акакія Кесарійського. Однак, як наполягає Ф. Кавелера, тут слід говорити не про солідарність свт. Мелетія з богословською позицією оміїв, а лише про своєрідну «приналежність до партії». Немає свідчень, щоб свт. Мелетій був ідеологом та пропагандистом доктрини оміїв. Сучасники хоч і визнавали факт близькості Мелетія до кола Акакія Кесарійського, все ж ніколи не говорили про нього як про єретика.

Обрання свт. Мелетія на Антіохійську кафедру

Тепер слід сказати і про ситуацію, що склалася в Антіохії на момент обрання на цю кафедру свт. Мелетія. Ще близько 327-330 рр. з Антіохійської кафедри було скинуто свт. Євстафія (його не слід плутати з Євстафієм Севастійським), який був учасником I Вселенського Собору та послідовно захищав його визначення. Очевидно, він був скинутий внаслідок інтриг Євсевія Нікомідійського. При цьому, проти свт. Євстафія висували різні звинувачення: і в моральній нечистоті, і в образі матері імператора, і в савеліанстві. Як би там не було, Євстафій був скинутий. Мабуть, незабаром він помер у засланні, хоча рік його смерті залишається в науці предметом дискусій[xvi].

Після заслання свт. Євстафія, престол Антіохії надовго перейшов до рук аріан, а суворі нікейці (їх стали називати «євстафіанами», на честь засланого православного єпископа) не мали в Антіохії жодного храму. Селевкійський Собор у 359 р. скинув з Антіохійської кафедри крайнього аріанина Євдоксія, який невдовзі зміг зайняти Константинопольський престол. Антіохійська кафедра стала вакантною. Саме у цій ситуації у 360 р. на неї зійшов свт. Мелетій.

Майже всі доступні джерела однозначно свідчать, що свт. Мелетія було поставлено на Антіохійський престол з протекції Акакія Кесарійського. При цьому, більшість стародавніх письменників так само однозначно свідчать, що Мелетій не виправдав надій партії оміїв. Коли Мелетій прибув в Антіохію, то публічно «виразив прямий сенс вчення про Бога» (Кн. II, гл. 31)[xvii]. Свт. Епіфаній також пише, що партія Акакія обманулась у своїх очікуваннях щодо Мелетія: «Цей Мелетій, поставлений прихильниками Акакія, вважався у них послідовником їхньої думки, але виявився не таким, як багато хто про те розповідають» (Панарій. 73, 28)[xviii].

Саме до 360 р. відноситься і перший доступний документ, що викладає богословську позицію свт. Мелетія. Це його бесіда на слова з Книги Притч: Господь створив мене початок шляхів своїх у діла своя (Притч. 8, 22). За версією блаж. Феодорита, обрання нового єпископа відбувалося в Антіохії у присутності імператора Констанція, який побажав, щоб усі кандидати виголосили промову на зазначений біблійний вірш[xix]. Вибір цього вірша був невипадковим, бо саме у ньому аріани засновували своє вчення. Тому в тлумаченні цього вірша могла цілком очевидно проявитися богословська позиція кожного кандидата. Спираючись на це свідчення Феодорита, деякі дослідники вважають, що в Антіохії був проведений богословський диспут, за результатами якого і приймалося рішення про призначення нового єпископа[xx].

Проте інші джерела не пов’язують проповідь свт. Мелетія з процедурою обрання Антіохійського єпископа. Наприклад, свт. Епіфаній пише, що це була перша бесіда свт. Мелетія, звернена до антіохійської пастви вже після призначення на кафедру (Панарій. 73, 28)[xxi]. Саме свт. Епіфаній і зберіг для нас текст цієї бесіди (Панарій. 73, 29-33)[xxii].

Як очевидно з тексту розмови, свт. Мелетій був дуже обережний у викладі вчення про Сина Божого. Він явно уникає вживання терміна «Єдиносущний», віддаючи перевагу біблійній термінології. Свт. Епіфаній загалом оцінює цю бесіду позитивно (Панарій. 73, 35)[xxiii].

У бесіді свт. Мелетія Син прямо називається Богом і Творцем світу. Свт. Мелетій чітко вказує, що Син не є лише силою, голосом чи бездушним образом Отця, але має самостійне іпостасне буття. Можливо, єдиним місцем, в якому можна бачити вплив богослов’я оміїв, було твердження, що Син є подібним до Отця. Проте можна погодитися з французьким дослідником Емілем Амманом, який вважає, що в цитованій бесіді свт. Мелетія «нікейці могли впізнати себе». На думку Е. Аммана, свт. Мелетій у розмові навмисно «виступав на стороні традиційної віри». Фактично Мелетій тут стверджує все, що стверджував Нікейський Символ віри; він відкидає всі двозначні тлумачення, що тісно чи віддалено межують з аріанством»[xxiv].

Вже за кілька місяців після свого обрання на Антіохійську кафедру свт. Мелетій був з неї скинутий. В описі причин його усунення давні церковні письменники практично одностайні. Зійшовши на Антіохійську кафедру, свт. Мелетій став однозначно підтримувати Нікейське сповідання. Фактично він приєднався до «новонікейської» партії, що якраз формувалася, і яка розробила троїчну богословську термінологію. За словами і Феодорита, і Созомена саме сповідання вчення про Трійцю спричинило вигнання свт. Мелетія з кафедри.

Євстафіани та мелетіани

В Антіохії продовжували існувати й послідовники свт. Євстафія, які відмовилися об’єднатися із прихильниками свт. Мелетія. Тому фактично в Антіохії утворилися дві групи православних: євстафіани та мелетіани. Як пише блаженний Феодорит, «в Антіохії православний народ розпався на дві партії: прихильники всехвального Євстафія, які відокремилися ще раніше, збиралися на богослужіння окремо, а ті, які відступили від аріанського суспільства разом із дивним Мелетієм звершували богослужіння також окремо в так званій старій церкві. Тим часом, обидві ці партії однаково сповідували віру, бо та й інша з особливою ревністю відстоювала символ викладеного в Нікеї вчення. Поділяла їх лише взаємна ворожнеча і прихильність кожної до свого предстоятеля» (Кн. III, гл. 4)[xxv].

Оскільки громада послідовників свт. Євстафія існувала вже не один десяток років, в інших помісних церквах їх вважали єдиним ортодоксальним суспільством в Антіохії. Наприклад, із послідовниками Євстафія підтримував зв’язок свт. Афанасій Олександрійський, а також Римські єпископи. При цьому євстафіани не мали свого єпископа. Їхнім лідером був священик Павлін. У 362 р., коли свт. Мелетій був у засланні, Антіохію відвідав єп. Луціфер Караліський. Він висвятив Павліна у єпископи. Це значно погіршило ситуацію, оскільки тепер на Антіохійську кафедру претендували вже два єпископи, які дотримувалися православного сповідання: Павлін та Мелетій.

Свт. Мелетій Антіохійський став одним із головних союзників новонікейців. Він був однодумцем свт. Василія Великого та Григорія Богослова. Проте у Римі щодо нього було насторожене ставлення. Свт. Василій Великий у листуванні із західними єпископами намагався розвіяти недовіру до свт. Мелетія і добитися його визнання як законного Антіохійського єпископа. Так, у 372 р. він ініціював відправлення до Риму листа, який підписали тридцять два східних єпископи (Лист 92)[xxvi]. Однак ці зусилля свт. Василія не досягли успіху. Римська Церква, як і раніше, не визнавала повноважень свт. Мелетія як предстоятеля Антіохійської Церкви. Проте у 381 р. свт. Мелетій не лише взяв участь у роботі II Вселенського Собору, а й був обраний його головою. Отці Собору, намагаючись вирішити складну ситуацію в Антіохії, не брали під сумнів дійсність (законність) хіротонії свт. Мелетія, як і не висловлювали сумнівів у його православності[xxvii]!

Однак, під час роботи ІІ Вселенського Собору свт. Мелетій помер, не вступивши в канонічне спілкування з Римом. Тому саме в католицькій традиції закріпився термін «мелетіанський розкол». Це словосполучення виходить із католицького вчення про Церкву: якщо прихильники свт. Мелетія в Антіохії не мали спілкування з Римським престолом, отже, їх слід кваліфікувати як схизматиків. Проте, у ХХ ст. католицькі історики та богослови стали відмовлятися від такого погляду на свт. Мелетія. Наприклад, Е. Амман називав «дуже недоречним»[xxviii] словосполучення «мелетіанський розкол».

Подолання церковного розколу в Антіохії

Після того, як свт. Мелетій помер, деякі авторитетні ієрархи (наприклад, свт. Григорій Богослов та свт. Амвросій Медіоланський) пропонували не обирати нового архієрея на Антіохійську кафедру, а довірити її управлінню єп. Павліну і цим покласти край розколу. Проте, переміг інший погляд. Наступником свт. Мелетія був обраний його найближчий сподвижник Флавіан і розкол в Антіохії зберігся. Хоча православ’я єп. Павліна не піддавалося сумніву, все ж на Сході саме його вважали винуватцем антіохійської схизми. Римська Церква продовжувала підтримувати офіційне спілкування з єп. Павліном.

Єп. Павлін помер у 388 р. проте він встиг висвятити собі наступника – єп. Євагрія. Тому і після смерті Павліна розкол не припинився. Євагрій помер бл. 392-393 рр. Свт. Флавіану вдалося досягти того, що євстафіани більше не поставляли собі єпископів. Це сприяло поступовому подоланню розколу. У 394 р. повноваження єп . Флавіана були визнані Олександрійською Церквою, а в 398 р. – і Римською Церквою.

Слід сказати і про ще один важливий аспект церковного конфлікту в Антіохії. Справа в тому, що єп. Павлін висвятив Євагрія одноосібно[xxix]. Мабуть, і сам Павлін був висвячений одноосібно єп. Луціфером Караліським. Тому свт. Флавіан не визнавав законності священства в громаді євстафіан і наполягав на необхідності перерукоположення всіх їхніх кліриків.

Наскільки серйозним було протистояння в Антіохії можна бачити із проповідей свт. Іоанна Златоуста, який із 386 по 397 рр. служив тут пресвітером і був найближчим сподвижником свт. Флавіана. Наприклад, у розмові на слова апостола Павла один Господь, одна віра, одне хрещення (Єф. 4, 5) свт. Іоанн обрушується з досить жорсткими викриттями на тих, «які без розбору приєднуються до людей, які відокремлюються від Церкви». Звертаючись до захисників євстафіан, Златоуст вигукує: «Що говориш ти? “У них та сама віра, і вони також православні”… Скажи мені: хіба ви вважаєте достатнім те, що їх називають православними, тоді як у них збідніла і загинула благодать висвячення? Що ж користі у всьому іншому, якщо в них не дотримана ця остання? Потрібно однаково стояти як за віру, так і за неї (благодать священства). А якщо кожному дозволено, за давнім прислів’ям, наповнювати свої руки, бути священиком, то нехай приступлять усі, і даремно влаштований цей жертовник, даремно (встановлений) церковний чин, даремно лик ієреїв: скиньмо і знищимо це» (Бесіди на Послання до Єфесян. 11, 5)[xxx]. Як бачимо, свт. Іоанн прямо відкидає наявність благодаті священства у послідовників Павліна і кваліфікує їх як розкольницьку спільноту, що протистоїть Церкві.

У цитованій бесіді міститься і досить жорстка оцінка церковних розколів як таких: «Ніщо так не ображає Бога як поділ у Церкві. Хоч би ми вчинили тисячу добрих справ, будемо засуджені не менше за тих, котрі терзали тіло Його, якщо будемо розривати цілісність Церкви… Один святий чоловік сказав щось таке, що могло б здатися зухвалим, якби не ним було сказано. Що саме? Він сказав, що такого гріха не може загладити навіть мученицька кров. Справді, скажи мені, навіщо ти приймаєш муки? Чи не на славу Христову? Отже, будучи готовий покласти свою душу за Христа, як наважуєшся ти розоряти Церкву, за яку поклав душу Христос?… Шкода (від розділення) не менша за ту, яку завдають вороги, а набагато більше» (Бесіди на Послання до Єфесян. 11, 4)[xxxi].

У наведених словах свт. Іоанна Златоуста сформульований ясний критерій ставлення до спільнот, що відокремилися від Церкви. Він чітко говорить, що необхідно враховувати, по-перше, збереження в розколі православної віри, а по-друге, законність звершених висвячень. Не можна нехтувати жодним із двох цих факторів. Не можна ігнорувати канонічні правила про порядок звершення хіротоній, бо в іншому випадку будь-хто зможе оголосити себе священиком і тим самим буде повалено весь «церковний чин».

Питання порядку прийому «євстафіанських кліриків» ще довго ускладнювало церковне життя Антіохії. Лише за Антіохійського єпископа Олександра I (414-424) розкол був подоланий, про що збереглися відомості в «Церковній історії» блаженного Феодорита (Кн. V, гл. 35)[xxxii]. Таким чином, церковний конфлікт в Антіохії тривав загалом близько вісімдесяти п’яти років (з 330 до 414 рр.).

Згадка про свт. Мелетія на VII Вселенському Соборі

У наступні століття і церковні ієрархи, і богослови, і каноністи неодноразово зверталися до описаних подій в Антіохії як одного з важливих прецедентів подолання розколів. Однак ці події викликали різні інтерпретації та оцінки.

Зокрема, питання щодо порядку прийняття до Церкви єретиків спеціально обговорювалося на VII Вселенському Соборі у зв’язку з подоланням іконоборчої єресі. Однак, слід пояснити, що на цьому Соборі питання прийняття єпископів-іконоборців розглядалося не в контексті проблеми законності хіротоній, отриманих від іконоборчих ієрархів, а виключно в аспекті залучення деяких єпископів до іконоборчої смути. По кожному єпископу виносилося рішення після дослідження питання щодо ступеня його особистої участі в іконоборчому русі.

Саме під час цієї дискусії на першому Соборному засіданні було згадано і «випадок свт. Мелетія»[xxxiii]. Під час дискусії представник Римського папи Адріана пресвітер Петро сказав: «Як кажуть історики, святий Мелетій був хіротонізований аріанами; але, зійшовши на амвон, проголосив слово: «Єдиносущний»; і хіротонія його не відкинута». Це твердження підтримали і сицилійські єпископи[xxxiv].

Як бачимо з протоколу засідання, репліка представника Риму спеціально не обговорювалася. Головуючий на Соборі свт. Тарасій Константинопольський на неї не відреагував. Тим не менш, слова римського легата не зовсім точно відображали реальну історію поставлення Мелетія у єпископа. Цілком очевидно, що в словах пресвітера Петра були злиті в один сюжет три різні історичні події: висвячення Мелетія на єпископа, його обрання на Антіохійську кафедру і його вигнання з Антіохії. Римський легат свідчить, що свт. Мелетій був висвячений аріанами, але зійшовши на амвон (тобто відразу після висвячення) сповідав Нікейську віру і був тут же вигнаний з кафедри. Очевидно, пресвітер Петро просто пам’ятає переказ, описаний у Феодорита і Созомена. Однак, як було показано вище, свт. Мелетій був призначений на Антіохійську кафедру вже будучи єпископом. І згадане пресвітером Петром сповідання віри свт. Мелетій вимовив не відразу після хіротонії. Також у своїй бесіді в Антіохії свт. Мелетій не вживав слово «Єдиносущний».

Не викликає сумнівів, що представник Римського єпископа висловив на Соборі той погляд, який був традиційним для Західної Церкви. На це вказує і те, що його слова підтримали лише сицилійські єпископи (тобто знову ж таки представники Західної Церкви). Східні ж єпископи не відреагували на слова Римського легата.

Таким чином, VII Вселенський Собор ніяк не оцінював історію висвячення свт. Мелетія. Ім’я Антіохійського святителя було лише мимохідь згадане під час соборних дискусій.

Висновки

Підсумовуючи, можна зробити кілька висновків.

По-перше, в джерелах, що збереглися, немає ясних відомостей про те, хто саме висвячував свт. Мелетія на Севастійську кафедру. Крім того, немає надійних свідчень і про те, яку богословську позицію займав свт. Мелетій на момент свого висвячення. Хоча є підстави припускати, що він був близький до партії Акакія Кесарійського, все ж таки підпис свт. Мелетія відсутній під сповіданням віри Селевкійського собору 359 р., яке було складено оміями.

По-друге, слід враховувати ту особливу ситуацію, в якій була Церква в період між Першим і Другим Вселенськими Соборами. На той час суворе аріанство (аномейство) було офіційно засуджене. Що ж до оміусіан і оміїв, то вони були богословськими течіями, які зазвичай кваліфікують як напіваріанські і перебували в опозиції до суворих аріан. Богословські формули оміїв не були на той час засуджені, хоч і викликали неприйняття з боку суворих нікейців. До того ж, важливо підкреслити, що омії (як і оміусіани) не були якоюсь паралельною ієрархією. Як казав архім. Дорофей (Вулісма), на той час єретики та православні були «перемішані». Противники Нікейського сповідання не створювали своєї окремої ієрархії, а прагнули просувати своїх прихильників на єпископські кафедри[xxxv]. У такій ситуації в одній і тій же Церкві в один і той самий час могли бути на кафедрах представники різних груп впливів, релігійних партій і віровчительних поглядів. Нерідко на одній і тій же кафедрі цілком законно могли змінювати один одного єпископи з різними догматичними позиціями.

Тому в таких великих церковних центрах як Антіохія прихильники різних богословських доктрин могли відвідувати одні й ті самі храми і разом брати участь в обрядах. Лише формування новонікейської термінології та її прийняття Церквою призвело до чіткого розмежування між єрессю та ортодоксією. Тому, використовуючи термінологію архім. Дорофея, оміїв доречніше називати «невикритими єретиками». Прийняття від них висвячення зовсім не означало протиставлення себе Церкві та свідомого відходу в єретичну спільноту.

По-третє, поставлення свт. Мелетія на Антіохійську кафедру було не висвяченням, а обранням. На той час він був єпископом. Тому, коли давні історики Церкви кажуть, що він був поставлений на Антіохійську кафедру прихильниками Акакія Кесарійського, тут мається на увазі саме обрання, а не висвячення. Саме на таке розуміння, вказує, наприклад, архім. Дорофей (Вулісма), коли стверджує, що свт. Мелетій був єпископом у Севастії, але на Антіохійську кафедру був не висвячений, а лише обраний[xxxvi].

В-четверте, термін «мелетіанський розкол» слід визнати некоректним. Це словосполучення було типовим для католицької традиції, оскільки свт. Мелетій не був у спілкуванні з Римським престолом. Але у ХХ ст. у католицькій літературі можна бачити тенденцію щодо відмови від цього словосполучення як некоректного.

По-п’яте, свт. Мелетій не тільки взяв участь у роботі II Вселенського Собору, але і був обраний його головою. Отці Собору, намагаючись розв’язати складну ситуацію в Антіохії не піддавали сумніву дійсність (законність) хіротонії свт. Мелетія, як і не висловлювали сумнівів у його православності! Питання про хіротонію (її визнання чи не визнання) взагалі не розглядалося! А причини «Антіохійської схизми» були зовсім в іншій площині.

По-шосте, молодший сучасник свт. Мелетія свт. Іоанн Златоуст, який жив в Антіохії, однозначно розглядає свт. Мелетія як законного ієрарха, без жодних дебатів про його хіротонію. Противників свт. Мелетія Златоуст однозначно характеризує як розкольників. Причому, свт. Іоанн визначив чіткі критерії, згідно з якими необхідно враховувати, по-перше, збереження в розколі православної віри, а по-друге, законність звершених хіротоній. Не можна нехтувати жодним із двох цих факторів. Не можна ігнорувати канонічні правила про порядок звершення хіротоній, бо в іншому випадку будь-хто зможе оголосити себе священиком і тим самим буде повалено весь «церковний чин».

На наш погляд, усе сказане повною мірою доводить некоректність посилань на «випадок Мелетія» як на приклад того, що Церква могла визнавати хіротонії, звершені єретиками або розкольниками.

———————————————–

[i] Сократ Схоластик. Церковная история. М., 1996. С. 126.

[ii] Епифаний Кипрский, свт. Творения. Ч. 4. М., 1880. С. 345.

[iii] Κύριλλος (Κατερέλος), επίσκοπος Αβύδου. Η Αυτοκέφαλη Εκκλησία της Ουκρανίας // Δωδεκάνησος: Επίσημον Δελτίον Των Εν Δωδεκανήσω Επαρχιών Του Οικουμενικού Θρόνου. ΚΓ΄. Ιούλιος-Δεκέμβριος 2019. Σ. 38-39.

[iv] Антипа Святогорец, иеромонах. Раскольники, которые по возвращении в Церковь стали святыми. [Электронный ресурс:] https://bogoslov.ru/article/6171932.

[v] Див., напр.: Василий И. Тулумцис. Рукоположения, совершенные еретиками, как аргументы в вопросе об украинской автокефалии. [Электронный ресурс:] https://mospat.ru/ru/articles/87403/.

[vi]Див: Зайцев Д. В. Мелетий I Антиохийский, св. // Православная энциклопедия. Т. 44. М., 2016. С. 573-574.

[vii] Феодорит Кирский. Церковная история. М., 1993. С. 115.

[viii] Сократ Схоластик. Церковная история. С. 126.

[ix] Детальніше див: Шмалий В., свящ. Арианство // Православная энциклопедия. Т. 3. М., 2001. С. 221-223.

[x] Див. напр., Шмалий В., свящ. Арианство. С. 223-225.

[xi]Див, наприклад : Э. П. Г. Анкирские соборы // Православная энциклопедия. Т. 2. М., 2001. С. 448-449.

[xii] Епифаний Кипрский, свт. Творения. Ч. 4. М., 1880. С. 337.

[xiii] Епифаний Кипрский, свт. Творения. Ч. 4. С. 342-343.

[xiv] Епифаний Кипрский, свт. Творения. Ч. 4. С. 337.

[xv] Cavallera F. Le schisme d’Antioche (IV-V siècle). P. 44-46.

* Вважаю своїм обов’язком подякувати кафедрі давніх мов та філології Київської духовної академії за допомогу в роботі з літературою іноземними мовами.

[xvi] Див: Никифоров М. В. Евстафий Антиохийский, св. // Православная энциклопедия. Т. 17. М., 2008. С. 286-287.

[xvii] Феодорит Кирский. Церковная история. С. 115-116.

[xviii] Епифаний Кипрский, свт. Творения. Ч. 4. С. 345.

[xix] Феодорит Кирский. Церковная история. С. 116.

[xx] Зайцев Д. В. Мелетий I Антиохийский, св. С. 574.

[xxi] Епифаний Кипрский, свт. Творения. Ч. 4. С. 345-346.

[xxii] Епифаний Кипрский, свт. Творения. Ч. 4. С. 346-355.

[xxiii] Епифаний Кипрский, свт. Творения. Ч. 4. С. 356-357.

[xxiv] Amman E. Mélèce d’Antioche. P. 523.

[xxv] Феодорит Кирский. Церковная история. С. 120.

[xxvi] Василий Великий, свт. Творения. Т. 3. СПб., 1911. С. 115-118.

[xxvii] Петр (Льюилье), архип. Правила первых четырех Вселенских Соборов. С. 210-212.

[xxviii] Amman E. Mélèce d’Antioche. P. 520.

[xxix] Феодорит Кирский. Церковная история. С. 200.

[xxx] Иоанн Златоуст, свт. Творения в русском перевода. Т. 11. Кн. 1. СПб., 1905. С. 103.

[xxxi] Иоанн Златоуст, свт. Творения в русском перевода. Т. 11. Кн. 1. С. 102.

[xxxii] Феодорит Кирский. Церковная история. С. 209.

[xxxiii] Див. докладніше: Τουλουμτσής Βασίλειος. Το Εκκλησιολογικό πλαίσιο και οι προϋποθέσεις αποδοχής των αιρετικών σύμφωνα με τα Πρακτικά της Ζ΄ Οικουμενικής Συνόδου. 2022.

[xxxiv] Деяния Вселенский Соборов, изданные в русском переводе при Казанской духовной академии. Т. 7. Казань, 1909. С. 55.

[xxxv]Дуже характерною у цьому сенсі є біографія відомого Євсевія Нікомідійського – Див: Зайцев Д. В. Евсевий Никомидийский, еп. // Православная энциклопедия. Т. 17. М., 2013. С. 246-249.

[xxxvi] Див: Янгу Ф. «Пидалион» история составления и публикации. С. 94-95.

Епископ Сильвестр (Стойчев): «Был ли святитель Мелетий Антиохийский рукоположен арианами: еще об одной ложной аналогии в вопросе о хиротониях»