Єпископ Сильвестр (Стойчев): «Справа Максима Кініка» і 4-те правило Другого Вселенського Собору та їх значення у дискусії про хіротонії

Єпископ Сильвестр (Стойчев)

«Справа Максима Кініка» і 4-те правило Другого Вселенського Собору та їх значення у дискусії про хіротонії

У сучасних дискусіях про церковні розколи та шляхи їх подолання прихильники різних точок зору наводять як аргументи на свою користь різні історичні прецеденти. На жаль, серед сюжетів церковної історії, що активно обговорюються сьогодні, майже не згадується конфліктна ситуація, що склалася в Константинополі в 380 р. у зв’язку зі спробою Максима Кініка змістити зі столичної кафедри свт. Григорія Богослова. Ця історія заслуговує на особливу увагу вже хоча б тому, що вона обговорювалася на II Вселенському Соборі, який навіть прийняв проти Максима спеціальний канон (4-те правило).

Максим Кінік та його спроба зайняти Константинопольську кафедру

Джерела зберегли про Максима Кініка зовсім мало відомостей. До того ж, вони дуже суперечливі і навряд чи можуть бути зведені до спільного знаменника. Про нього можна зустріти як захоплені відгуки сучасників, і принизливу критику. Наприклад, свт. Григорій Богослов у різних своїх творах відгукується про Максима діаметрально протилежним чином. Все це ускладнює реконструкцію історичного вигляду цієї людини.

Максим народився і виріс у Єгипті. Там же він став прихильником філософії кініків, через що й отримав своє прізвисько. В Олександрії Максим був підданий бичуванню та ув’язнення. Сам він казав, що постраждав за прихильність до нікейського сповідання віри. Але пізніше його противники говорили, що він був покараний не за свої переконання, а за реальні злочини. Мабуть, в 379 р. він з’явився в Константинополі, де зблизився зі свт. Григорієм Богословом. Останній навіть поселив Максима в домі. Як писав пізніше сам Григорій у поемі «Про моє життя» («De vita sua»), він ділив з Максимом «і дах …, і віру, і наміри»[1].

Свт. Григорій склав на честь Максима похвальне слово (Слово 25)[2]. У цьому слові Максим прихований під ім’ям «філософа Ієрона». Про те, що Ієрон і Максим — це одне й та сама постать, говорив уже блаж. Ієронім Стрідонський. У творі «Про знаменитих мужів» він пише: «Похвальне Слово Максиму-філософу, після повернення його з посилання, ім’я якого в назві деякі несправедливо замінили ім’ям Ієрона на тій підставі, що є інший твір Григорія, що містить у собі осуд Максима, наче не можна було одну й ту саму людину в один час хвалити, а в інший час — засуджувати» (Про знаменитих мужів, 127)[3]. Тотожність Максима Кініка та філософа Ієрона одностайно визнається і сучасними дослідниками.

У своєму слові на честь Ієрона-Максима свт. Григорій відзначає його багатьма похвалами. Він говорить про Ієрона як про людину знатного походження, яка отримала хорошу освіту і веде аскетичний спосіб життя. Ієрон у цьому слові постає послідовним захисником істинної віри. Цілком очевидно, що свт. Григорій якийсь час перебував у захваті від постаті Максима.

Як видно з поеми «Про моє життя», Максим мав сан пресвітера і цим пишався. Свт. Григорій пише про це з іронією:

Тоді він підхопити встиг уже

хворобу священства — тяжкий наслідок

Гріха Адама — заздрість вроджену.

О, як живуча первородна злість!

Однак із цих слів не можна зрозуміти, ким і коли Максим був висвячений[4]. Свт. Григорій пише, що регулярно звершував разом із Максимом богослужіння:

Він не був ущемлений мною ні в почестях,

Ні честю у престолу Божого.

Зблизившись зі свт. Григорієм і заручившись його довірою, Максим несподівано зробив спробу повалити його з Константинопольського престолу і стати Константинопольським єпископом. Хоча свт. Григорій і говорить про цей бунт як про підступний задум Максима, все ж він спеціально підкреслює, що Максим діяв за підтримки Олександрійської Церкви. Таким чином, цей конфлікт був, швидше за все, результатом складної інтриги Олександрійського архієпископа Петра II.

Не можна забувати, що епоха аріанських суперечок, що розігралися після I Вселенського Собору, була також часом напруженої боротьби між основними церковними центрами: Римом, Олександрією, Антіохією, Константинополем. У цій боротьбі богословські питання тісно перепліталися із церковно-політичними. То була боротьба між авторитетними кафедрами за сфери впливу. Очевидно, Максим Кінік діяв у рамках цієї боротьби.

Положення свт. Григорія в Константинополі було дещо особливим. У 372 р. він був висвячений на єпископа Сасимського. Однак у 379 р. на прохання православної громади Константинополя він переїхав до східної столиці імперії. На той час на Константинопольській кафедрі знаходився єп. Демофіл, який належав до партії оміїв. Прихильники нікейського віросповідання відмовлялися підкорятися Демофілу і звершували богослужіння в невеликому домовому храмі, влаштованому на віллі сенатора Авлавія. Отже, коли свт. Григорій прибув Константинополь, тут ще панувала партія оміїв[5], а сам Григорій офіційно був Константинопольським єпископом, хоча й прибув сюди на прохання місцевої православної громади[6].

Очевидно, скориставшись невизначеним становищем свт. Григорія, Олександрійський архієпископ Петро II вирішив звести на Константинопольський престол свого кандидата, яким став Максим. Як пише сам свт. Григорій, спочатку Максим знайшов кількох однодумців серед константинопольських кліриків, а потім уже домовився про своє висвячення в єпископи з Олександрійським архієпископом. Очевидно, навесні 380 р. до Константинополя з Єгипту прибули посланці архієп. Петра, які мали підготувати звершення хіротонії Максима, а потім з Єгипту припливли три єпископи для висвячення Максима. Свт. Григорій прийняв їх із почестями, не підозрюючи їхніх справжніх намірів. Він прямо пише, що єпископи були послані до Константинополя Олександрійським предстоятелем з метою висвячення Максима.

Інтрига, підтримана Олександрійським предстоятелем, стала для Григорія важким ударом. Як він пише, раніше Олександрійський архієпископ направив до Константинополя грамоту, в якій визнавав свт. Григорія законним Константинопольським єпископом. І раптом така зміна! Що ж до константинопольських кліриків, які перейшли на бік Максима, то тут свт. Григорій підозрював підкуп. Крім того, він пише, що Максим приваблював людей на свій бік порожніми обіцянками.

Очевидно, на початку літа 380 р., коли сам свт. Григорій був хворий, прибули з Єгипту єпископи для висвячення Максима. Свт. Григорій розповідає про це так:

Вони хотіли таємно, не повідомивши

Ні клір, ні паству, ні мене — їх пастиря,

Собаку[7] цю звести на кафедру,

Сказавши, що це їм наказано.

Єпископи, які прибули з Єгипту за допомогою олександрійських моряків, проникли вночі до церкви Воскресіння в Константинополі і почали служити Літургію, за якою мала відбутися єпископська хіротонія Максима. Однак, про це стало відомо у місті, і до церкви зібрався народ, який вигнав єпископів із храму. Про те, що було далі, свт. Григорій пише так:

Тоді з храму поспішно забралися вони,

Сумуючи, що їхня мета не була досягнута,

Але щоб безплідним не залишити зло своє,

Вони дійство все ж закінчили,

І в жалюгідному житлі хормейстера,

У присутності якихось темних особистостей,

Поважними наперсниками Господа

Був пес висвячений у патріаршество.

Таким чином, хіротонія Максима все ж була звершена. З цього моменту Максим заявив, що є законним Константинопольським єпископом. На його бік стали деякі клірики. Максим розраховував отримати підтримку імператора Феодосія, який на той час перебував у Фессалоніках. Однак, при дворі імператора він підтримки не знайшов, оскільки раніше Феодосій вже схвалив переїзд до Константинополя свт. Григорія. Імператор передав справу Максима на розгляд єпископа Асхолія Фессалонікійського, а той у свою чергу почав консультації з Римом щодо цього питання.

Не досягнувши бажаного, Максим вирушив спочатку до Олександрії, а звідти на Захід, прагнучи заручитися підтримкою західних єпископів.

«Справа Максима» на Другому Вселенському Соборі

24 листопада 380 р. імператор Феодосій вступив до Константинополя. Він запропонував єп. Демофілу підписати православне сповідання віри. Коли Демофіл відмовився це зробити, його вигнали з міста разом зі своїми прихильниками. Після цього імператор передав кафедральний собор святих апостолів свт. Григорію, визнавши його законним єпископом Константинополя. Однак Максима продовжували підтримувати в Олександрії. До того ж і статус свт. Григорія залишався не зовсім зрозумілим. Сумніви у законності його переміщення з однієї кафедри в іншу розсіяні не були[8]. Все це призвело до того, що в 381 р. питання Константинопольської кафедри обговорювався на II Вселенському Соборі.

Рішення щодо Максима Кініка було оформлено на Соборі у вигляді особливого правила — 4-го. У цьому каноні спробу Максима зайняти Константинопольську кафедру названо «безчинством». Його висвячення, а також усі звершені ним хіротонії оголошені «такими, що не були». Отже, Собор однозначно засудив Максима.

Це рішення було прийнято на Соборі до того, як до Константинополя прибув Олександрійський архієпископ Тимофій, який змінив Петра на початку 381 р. Хоча раніше Тимофій підтримував Максима, але, очевидно, побачивши одностайність отців Собору у питанні засудження Максима, він погодився з прийнятим рішенням. Тим не менш, Тимофій ініціював розгляд на Соборі питання легітимності перебування на Константинопольській кафедрі свт. Григорія. Олександрійський архієпископ наполягав на незаконності переходу Григорія з Сасимської кафедри до Константинополя[9]. В результаті свт. Григорій вирішив відмовитися від столичної кафедри заради миру. Замість нього новим Константинопольським єпископом було обрано свт. Нектарія[10].

Під час роботи Собору сам Максим був на Заході, намагаючись знайти там підтримку. Частково йому це вдалося. Наприклад, його підтримав свт. Амвросій Медіоланський. У вересні 381 р. в Аквілеї з ініціативи свт. Амвросія відбувся Собор, який визнав Максима законним Константинопольським єпископом та негативно оцінив обрання свт. Нектарія (наступника свт. Григорія Богослова на Константинопольській кафедрі). Після Собору свт. Амвросій надіслав листа імператору Феодосію, в якому говорив, що правомірність висвячення Нектарія залишається неочевидною. За словами свт. Амвросія, Максим привіз на Захід рекомендаційний лист від Олександрійського архієпископа і підтвердив цим, що залишається у спілкуванні з Олександрійською Церквою. Свт. Амвросій писав, що немає підстав ставити під сумнів єпископський сан Максима. Тому він пропонував скликати у Римі Собор західних і східних єпископів для детальнішого обговорення справи Максима[11].

Однак, вирішальну роль у цій суперечці відіграла позиція Римського єпископа Дамаса, який все ж не визнав прав Максима на Константинопольський престол. Тим самим, Максим зазнав остаточної поразки.

Аналіз 4-го правила Другого Вселенського Собору

Як зазначалося, Собор у Константинополі прийняв спеціальне правило проти Максима Кініка. Наведемо повністю його текст:

«Про Максима Кініка і про зроблене ним безчинство в Константинополі (постановляємо): Максим не єпископ і не був єпископом, так само і поставлені ним на будь-який ступінь кліру, і зроблене для нього, і зроблене ним — все вважається не бувшим»[12].

Це правило досить лаконічно і жорстко говорить як про недійсність хіротонії самого Максима, так і про недійсність усіх хіротоній, які звершив він сам. У правилі немає розгорнутих обґрунтувань цього рішення. Тут просто констатується, що те, що вчинив у Константинополі Максим, є «бесчинством» (ἀταξίας). Формулювання «Максим не був і не є єпископом» (μήτε Μάξιμον ἐπ ίσκο πον ἢ γενέσθ αι, ἢ εἶν αι) явно перегукується з текстом 6-го канону I Вселенського Собору. Там говорилося, що кожен, хто висвячений «без волі митрополита», той «не єпископ» (μὴ δεῖν εἶν αι ἐπ ίσκο πον). Таким чином, у 4-му правилі II Вселенського Собору набула розвитку ідея, яка і раніше була присутня в церковній свідомості. Будь-яка хіротонія, звершена з порушенням встановленого порядку, є незаконною. Відповідно, хто висвячений «безчинно», той не є єпископ.

У даному випадку є необхідність зробити відступ, і згадати, що не дійсними також є хіротонії, звершені за доведеними випадками зведення в сан за гроші: так звана симонія (див. Ап. 29; IV Всел. 2; Трулльск. 22; VII Вс. 5, 19; Вас. Вел. 90). Таким чином, до порушення встановленого порядку хіротоній відносяться багато випадків: симонія, хіротонія на іншій канонічній території та ін. Все це зрештою підсумовується в основну канонічну норму: «Православна Церква не визнає поставлень, звершених з порушеннями, хоча б ці поставлення і були звершені канонічними єпископами»[13], — за висловом відомого каноніста архієпископа Петра (Л’Юїльє). Тому 4-е правило Другого Вселенського Собору є дуже важливим у питанні хіротоній.

Адже у випадку Максима хіротонія була звершена цілком законними єпископами, надісланими до Константинополя Олександрійським архієпископом. Однак, їхні дії були кваліфіковані Собором як «безчинство», тобто як такі, що йдуть урозріз із встановленим порядком обрання та висвячення єпископів. Тому хіротонія Максима була визнана недійсною. Особливо підкреслимо, що йшлося не про позбавлення Максима сану, а про те, що він спочатку був висвячений неправильно і тому ніколи єпископом не був.

Важливо, що ні у цитованому каноні, ні творах свт. Григорія не ставиться під сумнів православність Максима. Хоча свт. Григорій критикує Максима, все ж він ніде не називає Максима єретиком. Також ніхто із сучасників Максима не звинувачував його в брехні. Підтримував Максима свт. Амвросій Медіоланський, який однозначно вважав його православним. Такої ж думки притримувався і Римський папа Дамас. Блаженний Ієронім каже, що Максим навіть був автором трактату проти аріан (Про знаменитих мужів, 127)[14].

Загалом, жодне сучасне Максиму джерело не ставить під сумнів цілісність його віри та суворість православ’я. Лише письменники наступних епох починають звинувачувати Максима у брехні. Зокрема, у тлумаченнях Зонари і Вальсамона на 4-й канон ІІ Вселенського Собору Максим звинувачується в «аполлінарієвій єресі»[15]. Однак у документах II Вселенського Собору таких звинувачень на адресу Максима Кініка не зустрічаємо. Та й у самий момент суперечки про дійсність його хіротонії аргумент брехні був би обов’язково використаний кимось із опонентів Максима, проте цього не сталося.

Таким чином, і висвячення самого Максима, а потім звершені ним хіротонії були визнані недійсними зовсім не через брехню. Йшлося виключно про питання дисциплінарного характеру. Це дуже важливий аспект справи Максима.

Висновки

Конфлікт, породжений у Константинополі діями Максима Кініка, дозволяє зробити висновок про те, які фактори зумовлювали у Давній Церкві визнання (або невизнання) законності єпископської хіротонії. Цілком очевидно, що у IV в. таких факторів було два:

• православна віра тих, хто звершує хіротонію та того, хто її приймає;
• відповідність цієї хіротонії встановленому порядку обрання та висвячення єпископів.

Випадок Максима Кініка — це яскравий приклад того, як єпископська хіротонія була визнана незаконною не через єресь тих, хто рукопокладав, а через порушення встановлених правил. Єпископи однієї Помісної Церкви звершили хіротонію на територію іншої Помісної Церкви. При цьому на кафедрі вже був єпископ, який у повній мірі міг розглядатися як законний єпископ Константинополя. У будь-якому разі, ніякого розгляду, а тим більше суду над свт. Григорієм з цього приводу не проводилося. У підсумку, дії єгипетських єпископів у Константинополі були кваліфіковані як нікчемні, тобто такими, які не мають сили. А сам Максим оголошений тим, хто не має і ніколи не мав єпископського сану.

Цей історичний приклад дуже важливо пам’ятати сьогодні, коли тривають суперечки навколо законності єпископських хіротоній, що відбувалися в розкольницьких спільнотах в Україні.

У 2018 р., приймаючи у спілкування без перерукоположень єпископів з УПЦ КП та УАПЦ, Константинопольський Патріархат аргументував це тим, що УПЦ КП та УАПЦ опинилися у розколі «не з догматичних причин»[16]. Це був ключовий і, по суті, єдиний аргумент Константинопольської Церкви.

Однак, як свідчить випадок Максима Кініка, єпископська хіротонія може бути визнана недійсною і в тому випадку, якщо до православності висвяченого (як і до священиків) немає жодних претензій. Хіротонія, звершена з порушенням канонічних правил, також може бути визнана не бувшою. Цілком очевидно, що і в УПЦ КП, і в УАПЦ єпископські хіротонії відбувалися з відступами від канонічних норм. Тому сам собою аргумент, що ці спільноти не сповідували єретичних доктрин, не можна визнати достатнім для визнання законними хіротоній, що відбувалися в них.

Тому в дискусіях щодо подолання кризи в українському Православ’ї необхідно брати до уваги у тому числі й 4-те правило II Вселенського Собору.

****

[1] Тут і надалі поема св. Григорія «Про моє життя» цитується за виданням: Григорий Богослов, св. De vita sua. Стихотворение, в котором святой Григорий пересказывает жизнь свою / Перевод свящ. А. Зуевского. М., 2010.

[2] Див: Григорий Богослов, св. Творения. Т. 2. М., 1843. С. 266-290.

[3] Иероним Стридонский, блаж. Творения. Ч. 5. К., 1879. С. 341.

[4] Нерідко можна зустріти думку, що свт . Григорій сам же й висвятив Максима Кініка у сан пресвітера.

[5]Детальніше див: Шмалий В., свящ. Арианство // Православная энциклопедия. Т. 3. М., 2001. С. 221-225.

[6] Детальніше див: Иларион (Алфеев), еп. Жизнь и учение святителя Григория Богослова. М., 2007. С. 71-84.

[7] Тут типова для св. Григорій гра слів. Максим належав до школи філософів-кініків, найменування якої (κυνικοί) зазвичай проводять від грецького слова «собака» (κύων).

[8] Докладніше з цього питання див.: Правило 14 Святых Апостолов, Правило 15 Первого Вселенского Собора, Правило 18 Трулльского; та тлумачення даних правил у прп . Никодима Святогорця та єп . Нікодима (Мілаша)

[9] Також за темою переміщення єпископів з кафедри на кафедру див.: Петр (ЛʼЮилье), архиеп. Правила первых четырех Вселенских Соборов / Авториз. пер. с франц.; Под ред. прот. Владислава Цыпина. М., 2005. С. 144-148.

[10] Детальніше див: Иларион (Алфеев), еп. Жизнь и учение святителя Григория Богослова. С. 101-109.

[11] Амвросий Медиоланский, свт. Собрание творений: На латинском и русском языках. Т. IV. Ч. 2. Письма 54‒77. Письма, не вошедшие в собрание (Epistulae extra collectionem). М., 2015. С. 370-374.

[12]Цит. по: Петр (ЛʼЮилье), архиеп. Правила первых четырех Вселенских Соборов / Авториз. пер. с франц.; Под ред. прот. Владислава Цыпина. М., 2005. С. 208.

[13] Петр (ЛʼЮилье), архиеп. Правила первых четырех Вселенских Соборов. С. 208.

[14] Иероним Стридонский, блаж. Творения. Часть 5. К., 1879. С. 341.

[15] Правила Святых Вселенских Соборов с толкованиями. М., 2011. С. 94-96.

[16] Див: См.: Коммюнике по итогам заседания Св. Синода Константинопольского Патриархата от 11.10.2018. [Электронный ресурс:] https://www.patriarchate.org/announcements/-/asset_publisher/MF6geT6kmaDE/content/communiq-1?_101_INSTANCE_MF6geT6kmaDE_languageId=el_GR. Дата обращения: 15.10.2018.

Епископ Сильвестр (Стойчев): «Дело Максима Киника» и 4-е правило Второго Вселенского Собора и их значение в дискуссии о хиротониях