Єпископ Сильвестр (Стойчев): "На яких принципах має будуватися діалог між УПЦ та ПЦУ?"

26.05.2022

Почати

26.05.2022 - 23:30

Кінець

26.05.2022 - 23:30

Категорії

Публікації

 

Єпископ Сильвестр (Стойчев)

 

На яких принципах має будуватися діалог між УПЦ та ПЦУ?

 

24 травня 2022 р. відбувся Архієрейський Собор Православної Церкви України (ПЦУ), який оприлюднив Звернення до ієрархів, духовенства та вірних Української Православної Церкви (УПЦ). Головною темою цього Звернення є питання про можливий діалог між УПЦ та ПЦУ.

 

Необхідність такого діалогу сьогодні активно обговорюється і в українському суспільстві. Мені, як єпископу і як ректору Київських духовних шкіл, регулярно доводиться чути питання про те, яким би міг бути цей діалог, на яких принципах його слід будувати і яку мету він би мав перед собою ставити? Тому я вирішив публічно висловитися з цього приводу. Одразу наголошу, що це лише мої особисті роздуми, які не треба приймати як офіційну позицію Української Православної Церкви. І я буду вдячний усім, хто відгукнеться на ці роздуми та висловить своє бачення шляху до міжцерковного діалогу в Україні.

 

Необхідність діалогу

 

На сьогодні між Українською Православною Церквою та Православною Церквою України існують численні проблемні питання, які ускладнюють спілкування між нами. Накопичено чимало взаємних звинувачень та відвертих образ. Цей тягар заважає спокійно мислити і говорити.

 

Навіть зі свого побутового досвіду кожен знає, що набагато краще відверто говорити про існуючі проблеми зі своїм опонентом, ніж носити ці проблеми «в собі».

 

З цього випливає моя перша теза. Вона може здаватися очевидною, але її треба чітко проговорити. Діалог – це завжди краще ніж його відсутність. Діалог – це єдиний шлях до подолання конфліктів. Навіть якщо діалог просувається складно, навіть якщо між сторонами зберігаються непорозуміння.

 

Взаємоповага – головний фундамент діалогу

 

Засадничий принцип будь-якого діалогу, який теж здається очевидним, але теж потребує чіткого формулювання – це взаємна повага сторін діалогу. Без такої поваги діалог навряд чи є неможливим.

 

Українська Православна Церква багато років працювала над створенням парафій, будівництвом храмів, відновленням чернечого життя. Наша Церква має великий досвід і в сфері церковної журналістики, і в сфері соціального служіння та благодійності, і у видавничій справі, і у взаєминах з іншими Православними Церквами, і в багатьох інших сферах церковного життя. Ми маємо розвинуту мережу єпархій, яка охоплює усю територію України (у тому числі і тимчасово окуповані території). За усім цим стоїть багаторічна праця, численні зусилля єпископів, священників та мирян. Отже, наша Церква живе насиченим життям.

 

З іншого боку, і Православна Церква України так само вважає себе Помісною Церквою, яка намагається вибудовувати парафіяльне життя, створює свої навчальні заклади, реалізує благодійні проекти тощо. Вона також має свою мережу єпархій. Звісно, ми можемо дискутувати з приводу богословських та канонічних питань. Це нормально. Але при цьому ми маємо бачити опонента таким, яким він є. Без цього діалог також стає неможливим.

 

Неприпустимість взаємних ультиматумів

 

Звернення Архієрейського Собору ПЦУ справило на мене неоднозначне враження. З одного боку, це запрошення до діалогу, але з іншого в ньому одразу сформульовано той результат, якого очікують від діалогу ПЦУ. У зверненні чітко сказано, що «окреме від ПЦУ існування православних церковних структур в нашій державі – канонічна аномалія, порушення, яке раніше чи пізніше має бути виправлене». Отже, вже на старті, коли діалог навіть ще не розпочато, одна із сторін заявляє, що сам факт існування іншої сторони є «канонічною аномалією». При чому єдиний вихід з цієї «аномалії» вбачається в тому, щоб УПЦ приєдналася до ПЦУ. У Зверненні недвозначно сказано, що інші шляхи подолання церковної кризи в Україні навіть не можуть розглядатися. Нажаль, це дуже схоже на ультиматум…

 

Якщо ми маємо повагу один до одного, то нам слід відмовитися від мови ультиматумів та намагань «поглинути» опонента. Як сказано, діалог завжди ґрунтується на прийнятті співрозмовника таким, яким він є. Тому метою діалогу не може бути підкорення однієї сторони іншій. Мета діалогу – пошук модусу взаємного існування.

 

Висловлю тут ще одну очевидну для багатьох (у тому числі і для мене) істину. Ніякого злиття УПЦ і ПЦУ бути не може. Треба відверто визнати, що ми ще довго будемо існувати як дві церковні структури на одній території. Однак, яким буде це співіснування – залежить від нас самих, від наших рішень, від нашої доброї волі. Діалог як раз і має бути проявом нашої доброї волі та механізмом пошуку цих рішень.

 

Титули та офіційні назви

 

Взаємна повага між нами має проявлятися і в тому, щоб залишити в минулому практику свідомого перекручування офіційних назв. Тим більше слід визнати неприпустимими принизливі найменування ієрархів та духовенства.

 

Вважаю неприпустимою подібну практику і в офіційних документах ПЦУ. Навіть у самій назві Звернення, яке закликає нас до діалогу, цілком свідомо вжито назву «Московський патріархат в Україні». Але за нашими статутними документами ми є Українською Православною Церквою. Це наша офіційна назва! І елементарна повага до опонента вимагає вживати у взаємному спілкуванні саме цю назву.

 

На чолі Української Православної Церкви стоїть Предстоятель, який має титул «Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України». Над нашим Предстоятелем ніхто не вчиняв церковного суду і не позбавляв його ані сану, ані титулу. Тому коли ми, вірні Української Православної Церкви, чуємо образи на адресу Предстоятеля або бачимо свідоме ігнорування його титулу, то це боляче ранить нас. Знову таки, це є проявом неповаги. Нажаль, цієї, здавалося б, простої істини дуже часто не хочуть розуміти.

 

Проблема апостольської спадкоємності єпископських хіротоній

 

Противники церковного діалогу часто говорять, що відкритість до опонента означає відмову від власної ідентичності. Це зовсім не так! Діалог – це відкрите свідчення про власну ідентичність та прагнення зрозуміти співрозмовника.

 

У зв’язку з цим не можу не порушити ще одне вкрай важливе питання. Наша Церква завжди наполягала і продовжує наполягати на тому, що пошук церковної єдності має відбуватися на фундаменті канонічної традиції Церкви. Однак, сьогодні ми опинилися в ситуації, коли між Помісними Церквами існують суттєві розбіжності в інтерпретації церковних канонів. Більш того, ми стикаємося з принципово різними підходами в сфері екклезіології. Зокрема, те вчення про першість у Вселенській Церкві, яке розвиває сьогодні Константинопольський Патріархат, викликає критику в Українській Православній Церкві. Тому діалог між УПЦ та ПЦУ має враховувати існування різних богословських підходів та різних інтерпретацій церковних канонів. Звісно, ми маємо залишатися в канонічному полі, але при цьому маємо відверто говорити і про розбіжності у тлумаченні канонів.

 

Для єпископату, духовенства та вірян Української Православної Церкви одним з центральних проблемних питань залишається питання про апостольську спадкоємность єпископських хіротоній в ПЦУ. Ми відверто говоримо про це. Нагадаю, що на це питання звертають увагу не тільки в нашій Церкві. Є добре відомим листування Константинопольського патріарха Варфоломія з Предстоятелем Албанської Православної Церкви Блаженнішим архієпископом Анастасієм. Останній також досить чітко ставить питання про ієрархію ПЦУ та не погоджується з  тією позицією, яку висловлює патріарх Варфоломій. Нагадаю, що Блаженніший Анастасій як богослов має у світовому Православ’ї особливий авторитет. Тому його позиція заслуговує на увагу.

 

Цілком очевидно, що проблема апостольської спадкоємності єпископських хіротоній є одним з головних факторів, які стримують інші Помісні Церкви від визнання ПЦУ. І я особисто вважаю, що цю проблему не треба замовчувати або «витісняти». Навпаки, як я вже сказав, проблемні питання треба чітко формулювати та відверто обговорювати, дослухаючись до аргументів.

 

Приклад Православної Церкви у Північній Македонії

 

У Звернення Архієрейського Собору ПЦУ особливу увагу приділено подоланню розколу між Сербською Православною Церквою та Православною Церквою у Північній Македонії (Охридською Архієпископією). Після прочитання Звернення складається враження, що ситуація в Північній Македонії була цілком ідентичною до ситуації в Україні. Але це зовсім не так.

 

Македонська Православна Церква (як вона сама себе називала) оголосила власну автокефалію в односторонньому порядку у 1967 р. У відповідь на це Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви у тому ж 1967 р. розірвав євхаристичне спілкування з ієрархами Македонської Церкви. При цьому Архієрейський Собор наголосив, що із простими віруючими в Македонії відносини не розриваються та що Сербська Церква і надалі готова задовольняти їхні духовні потреби. З цього часу Македонська Церква вважалася розкольницькою.

 

Вона не мала євхаристичного спілкування ані з Сербською, ані з іншими Помісними Церквами. Але при цьому на ієрархів Македонської Церкви не накладалося інших канонічних покарань: вони не були позбавлені сану, а тим більше не були відлучені від Церкви! Тому в наступні роки Сербська Православна Церква приймала у спілкування єпископів та священників Македонської Церкви у сущому сані. Наприклад, у 2002 р. митрополит Іоанн (Вранішковський), який до цього обіймав архієрейську кафедру в Македонській Церкві, був прийнятий до складу Сербської Церкви без жодних повторних висвячень.

 

У 2005 р., коли взаємини між Сербською та Македонською Церквами суттєво загострилися, Сербська Церква дещо скорегувала свою позицію. 24 травня 2005 р. Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви заявив, що рішення 1967 р. про припинення канонічного спілкування з єпископами у Македонії тепер розповсюджується і на всіх віруючих у Республіці Македонія, які свідомо перебувають у розколі. Однак, знову таки, рішень про позбавлення сану або відлучення від церкви ієрархів у Північній Македонії в Сербії не приймалося.

 

Тому і рішення Константинопольського Патріархату з приводу Православної Церкви в Північній Македонії суттєво відрізняється від рішень щодо Церкви в Україні, прийнятих 11 жовтня 2018 р. У прес-релізі Синоду Константинопольського Патріархату, виданому 9 травня 2022 р., не йдеться про зняття анафем чи про поновлення в священному сані ієрархів Македонської Церкви. Тут сказано лише про те, що Предстоятель Православної Церкви у Північній Македонії архієпископ Стефан, а також ієрархи, духовенство та миряни цієї Церкви приймаються Константинопольським Патріархатом в євхаристичне спілкування. При цьому, звернемо увагу, що на даний момент реального співслужіння між предстоятелями Константинопольської та Македонської Церков ще не відбулося.

 

Звісно, примирення між Сербською та Македонською Церквами не може не викликати радість в серці кожного православного християнина. Це примирення можна тільки привітати. Взаємні кроки назустріч одне одному, які зробили церковні ієрархи з Сербії та Північної Македонії, мають бути прикладом. Однак, реальна ситуація в Північній Македонії суттєво відрізняється від церковної ситуації в Україні. Тому навряд чи можна говорити про пряме копіювання в Україні цього досвіду.

 

Загалом, хотів б особливо наголосити, що кожен церковний конфлікт має свою специфіку. І хоча при вирішенні кожного з таких конфліктів треба враховувати досвід інших Церков, але прямо копіювати цей досвід навряд чи можливо.

 

Невтручання у церковний діалог політичних сил

 

Ще один важливий принцип, на якому має будуватися діалог – це невтручання в цей процес державної влади та політичних сил. Це завжди було принциповою позицією нашої Церкви. Тут лише нагадаю слова, сказані ще у 2012 р. Блаженнішим Митрополитом Володимиром: «На наше глибоке переконання подолання церковних розколів в Україні має відбуватися без втручання політичних сил. Це внутрішня церковна справа. Ми неодноразово підкреслювали, що проблему церковних розділень слід розглядати виключно у пастирському ключі. Ми розуміємо стурбованість державних органів церковною ситуацією в Україні. Звісно, що для української влади пріоритетом є консолідація суспільства, а церковні розділення їй суттєво перешкоджають. Однак, не можна вирішувати церковні проблеми політичними методами. Допомога держави не повинна перетворюватися на втручання у внутрішньоцерковні справи».

 

Сьогодні ці слова звучать як заповіт спочилого Предстоятеля нашої Церкви. Нажаль, в умовах війни Росії проти України ми бачимо численні приклади прямого втручання можновладців та політиків у церковні справи. Це і рішення місцевих органів влади про заборону діяльності громад УПЦ, і прямий тиск на священників та громади з вимогою перейти до складу ПЦУ. Подібні дії не відповідають чинному законодавству та аж ніяк не вписуються в концепцію європейської демократичної держави. До того ж церковна єдність, побудована на політичному примусі, не може бути міцною.

 

Абсолютно згодні з тим, що перед законом усі є рівними. Якщо священники Української Православної Церкви вчиняють злочини проти держави, то це треба розслідувати належним чином та доводити справи до суду. Але не можна безпідставно звинувачувати у державній зраді все релігійне об’єднання, яке налічує тисячі громад та сотні монастирів. Численні віряни нашої Церкви сьогодні захищають Україну зі зброєю в руках. Єпископи, священники та ченці надають допомогу військовим, біженцям та вимушеним переселенцям. Тому, ще раз повторюю, ми маємо відмовитися від використання політичних інструментів тиску на опонентів. Діалог має бути саме церковним діалогом, тобто діалогом між християнами заради досягнення заповіданої нам Господом Ісусом Христом єдності.

 

В практичній площині взаємна повага та відмова від тиску на опонента має проявлятися і в тому, що на час діалогу слід чітко заявити про мораторій на переведення та захвати церковних громад. Навряд чи можна говорити про відвертий діалог, якщо на місцях тривають протистояння та сутички. Звісно, в конкретних парафіях можуть виникати конфліктні ситуації, але якщо буде розпочато діалог, то усі ці конфлікти також мають розглядатися та вирішуватися в діалозі.

 

Ще раз наголошу, наявність діалогу – це завжди краще, ніж його відсутність. Навряд чи хтось буде заперечувати, що пошук шляхів до примирення та порозуміння є нашим християнським обов’язком. Але ми, як християни, не маємо забувати, що єдність Церкви – це особливий дар, якого ми постійно просимо у Бога.

 

 

Епископ Сильвестр (Стойчев): “На каких принципах возможен диалог между УПЦ и ПЦУ?”

 

6944

ДОДАТКОВІ ДОКУМЕНТИ