КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Тема 4. Первісність та цивілізація на території України

КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

З благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра, офіційний сайт КДА публікує курс з Історії України доцента архімандрита Митрофана (Божка).

Тема 4. Первісність та цивілізація на території України

1. Перші люди на території України

Період, про який йтиме мова, називають по різному: доісторична епоха, праісторія або історія первісного суспільства. Це період в історії людства до виникнення писемності. Оскільки люди не залишили про себе писемних свідчень, то інформацію про них отримують, спираючись на дані різних наук — археології, антропології, етнології, геології та багатьох інших. Основними історичними джерелами цієї епохи є рештки самої людини та виготовлені нею знаряддя праці. Їх знаходять у похованнях та на місцях поселень.

Історія первісного суспільства ділиться на періоди на основі археологічних даних. Дослідники виявляють відмінності у виготовленні знарядь праці і прослідковують, як вони вплинули на спосіб життя людей. Ця періодизація є досить умовною і варіюється відповідно до території. Оскільки головним матеріалом для виготовлення ключових знарядь праці був камінь, найдавнішу епоху в історії людства називають кам’яним віком. В ньому виділяють окремі періоди, які на території України мають таку хронологію:

• палеоліт (давній кам’яний вік) — від появи людини до 10 тис. років тому;
• мезоліт (середній кам’яний вік) — IX–V тис. до Р. Х.;
• неоліт (новий кам’яний вік) — VI–IV тис. до Р. Х.

На території сучасної України перші люди з’явилися ще в епоху раннього палеоліту (близько 1 млн років тому). Вони належали до виду Homo erectus — «людини прямоходячої» і прийшли на ці землі з території сучасної Африки через Близький Схід і Кавказ. Основними причинами їхнього переселення були зміни клімату, пошук їжі та придатних для життя територій. Важливим доказом заселення цих земель є численні археологічні знахідки кам’яних знарядь праці, решток тварин, слідів вогнищ та навіть жител.

Стоянка поблизу с. Мізин Чернігівської обл.

До найвідоміших стоянок доби палеоліту належать:

стоянка в с. Королево Закарпатської обл. — одна з найдавніших багатошарових стоянок Європи та найдавніша археологічна пам’ятка в Україні (бл. 1 млн років тому). Кам’яні знаряддя праці Homo erectus тут знайдено у великій кількості, що свідчить про довготривале перебування людей в цьому регіоні.

печера Киїк-Коба в Криму — стоянка середнього палеоліту, найдавніша пам’ятка неандертальського поселення на території України (60–33 тис. років тому). Тут знайдено залишки скелетів неандертальців та їхні знаряддя праці.

стоянка і кістковище бізонів поблизу м. Амвросіївка Донецької обл. — знахідки пізнього палеоліту вказують, що це було місце загонного полювання на бізонів та обробки мисливської здобичі (19–18 тис. років тому).

стоянка поблизу с. Мізин Чернігівської обл. — знаменита пізньопалеолітична стоянка (16–15 тис. років тому). Тут виявлено складні житла з кісток мамонтів, а також кістяні вироби, прикрашені орнаментом, стилізовані жіночі статуетки та музичні інструменти, які вважають одними з найдавніших у світі. Це свідчить про наявність мистецтва та релігійних вірувань.

стоянка в с. Межиріч Черкаської обл. —  стоянка мисливців на мамонтів (15 тис. років тому), де знайдено добре збережені залишки чотирьох жител, збудованих з кісток мамонта (одне з них мало зовнішню площу 42 кв. м., внутрішню житлову — 23 кв. м.). Це свідчить про високий рівень адаптації до суворих кліматичних умов. Крім того, на одному з бивнів мамонта виявлено схему місцевості, яка складається із семи рядів зображень.

Житло з кісток мамонту зі стоянки в с. Межиріч Черкаської обл.

Перші люди були мисливцями-збирачами, їхній спосіб життя дуже сильно залежав від природних умов. В епоху палеоліту вони користувалися знаряддями з грубо обробленого каменю, полювали на великих тварин, таких як мамонти, бізони, носороги та олені, жили в печерах і тимчасових житлах, розвивали навички виготовлення одягу та користування вогнем. В пізній палеоліт вони поступово вдосконалили свої знаряддя праці, зокрема навчилися виготовляти наконечники списів, ножі та шкребки для обробки шкур. Крім того, з’явилися перші елементи мистецтва — орнаментовані вироби з кістки, наскельні малюнки, фігурки з бивня мамонта.

У мезоліті відбувся перехід до більш мобільного способу життя. Люди почали використовувати складніші знаряддя, виготовляти лук і стріли, які були далекобійною зброєю і зробили полювання ефективнішим. У цей період вони приручили перших тварин — собак, поступово почали вести осіле життя. Неоліт став епохою революції, коли люди перейшли до землеробства і скотарства, почали виготовляти кераміку, розвивати ткацтво, будувати постійні поселення. На ньому зупинимося пізніше.

Історія первісного суспільства була не лише часом розвитку знарядь праці, але й ускладнення соціальної організації. Людські об’єднання в добу палеоліту вчені називають первісним стадом, де люди жили невеликими групами по 20–30 осіб, об’єднаними спільним полюванням і захистом від хижаків. В мезоліті з’являються родові громади, які формувалися на основі кровно-родинних зв’язків. В цей час з’явилися перші ознаки лідерства та поділу обов’язків. В неоліті відбувся перехід до племінної організації, де з’явилися вожді, система обміну, колективне господарство та організація релігійного культу.

Поширення землеробства в Європі

До настання неолітичної революції основними заняттями людей були:

• полювання — основне джерело їжі. Люди полювали на великих і дрібних тварин, використовуючи списки, луки та пастки. Колективне полювання дозволяло добувати більше їжі та захищатися від хижаків;
• збиральництво — важливе джерело їжі, особливо в періоди, коли полювання було невдалим. Люди збирали дикі плоди, ягоди, горіхи, коріння, гриби, мед;
• рибальство — стало більш поширеним у мезоліті завдяки винайденню гарпунів і плетених сітей. Люди почали використовувати гачки, а також будувати пастки для риби;
• приручення тварин — у мезоліті люди почали приручати собак, а пізніше — дрібну худобу. Це допомогло в полюванні, охороні житла та отриманні додаткового джерела їжі;
• виготовлення знарядь праці — люди постійно вдосконалювали свої інструменти, використовуючи камінь, кістку, ріг та дерево;
• обробка шкур і виготовлення одягу — через холодний клімат люди навчилися шити одяг зі шкур тварин, використовуючи кістяні голки та сухожилля.

Ці зміни поступово підготували ґрунт для першої технічної революції — неолітичної революції.

2. Неолітична революція

Неолітична революція — це перехід людських спільнот від привласнювального господарства (полювання, збиральництва й рибальства) до відтворювального (землеробства і скотарства). Вона розпочалася на Близькому Сході приблизно в VII–VI тис. до Р.Х. і стала ключовою подією, яка заклала основу для розвитку цивілізацій. Основними причинами цього процесу були зміни клімату після останнього льодовикового періоду, зростання кількості населення та виснаження природних ресурсів (зокрема, зникнення окремих видів тварин), що спонукало людей шукати нові джерела їжі.

Головним проявом неолітичної революції стала поява землеробства і скотарства. Люди почали культивувати дикі злаки (пшеницю, ячмінь) та розводити свійських тварин (овець, кіз, свиней, велику рогату худобу). Це забезпечило стабільніше та передбачуване джерело харчування, що сприяло зростанню чисельності населення і переходу до осілого способу життя.

Неоліт ознаменувався значним технологічним прогресом. Люди вдосконалили кам’яні знаряддя праці: з’явилися сокири, серпи, жорна для розтирання зерна. Винайдення кераміки та виробництво посуду стало важливим досягненням — глиняні горщики використовувалися не лише для приготування їжі, але й давали можливість зберігати запаси зерна. В цей період також поширилося будівництво міцних житлових споруд із дерева, глини та каменю, а розвиток ткацтва сприяв виготовленню більш зручного одягу.

В епоху неоліту відбувається перехід до осілого способу життя, який  був зумовлений кількома ключовими факторами. Поява землеробства і скотарства вимагала постійного догляду за посівами та худобою, тому потрібно було залишатися на одному місці протягом тривалого часу. На відміну від мисливців і збирачів, які залежали від руху тварин та сезонних змін природи, землероби могли накопичувати запаси зерна. Крім того, можливість будувати постійні й міцніші житла з глини, дерева та каменю, забезпечувала кращий захист від негоди і хижаків.

Стабільне забезпечення їжею сприяло збільшенню кількості населення, а перехід до осілого способу життя привів до формування великих поселень, в яких люди жили громадами. Це стало поштовхом до виникнення суспільних структур і поділу праці. Одні займалися землеробством, інші скотарством, ремеслом, будівництвом тощо. Поступове накопичення матеріальних благ призводило до виникнення соціальної нерівності — окремі групи з різних причин почали володіти більшими ресурсами, ніж інші. Для організації суспільного життя та забезпечення порядку з’явилися старійшини, влада яких з часом поступово зміцнювалася.

Неолітична революція привнесла певні зміни і в духовній сфері. У цей період поширюється культ родючості, формується поклоніння жіночим божествам-матерям, які символізували достаток і плодючість. З’являються перші святилища, жертвоприношення, обряди, пов’язані з землеробськими циклами. Археологічні знахідки свідчать про віру в загробне життя. Вона проявляється в тому, що покійників почали ховати в певних позах, а поруч з ними класти предмети, які могли знадобитися в потойбічному світі. З ускладненням релігійних обрядів виокремлюється окрема верства жерців, які, поруч зі старійшинами, зайняли особливе місце в суспільстві.

Таким чином, неолітична революція стала визначальним етапом в історії людства, змінивши всі аспекти життя. Чи не найголовнішим її наслідком стало зменшення залежності людини від природи.

Географія поширення археологічної культури Кукутень-Трипілля

Як було вказано вище, поліпшення харчування та осілий спосіб життя спричинили різке зростання населення. Надлишки людності, що не могли прогодуватися на своїй батьківщині, почали розселятися на сусідні території з нечисленним мисливським населенням. Будучи більш розвиненими за аборигенів, вони несли з собою відтворювальну економіку, одомашнені рослини й тварин  і відповідний спосіб життя. Демографічний вибух на нових територіях призводив до виснаження ресурсів і стимулював переселятися далі. За підрахунками вчених, швидкість розселення ранніх землеробів становила близько 1 км на рік. В Україну вони потрапили з Малої Азії через Балкани та Подунав’я у VII тис. до Р.Х., але процес неолітизації України тривав до V тис. до Р.Х. Згодом, місцеве мисливське населення лісів почало запозичувати новації у своїх більш розвинених південних сусідів, зберігаючи при цьому традиційні для себе мисливство та рибальство.

Розселення землеробів з Близького Сходу на територію України стало початком формування тривалого напрямку цивілізаційних впливів по вісі Південь — Північ. В подальшому цей вектор зберігався і набував інших проявів.

3. Землеробська протоцивілізація: культура Кукутень-Трипілля

Культура Кукутень-Трипілля (бл. 5400–2750 до Р.Х.) — одна з найяскравіших землеробських культур епохи енеоліту в Європі. Вона охоплювала територію сучасної України, Молдови та Румунії. На території України її відкрив у 1893 р. археолог Вікентій Хвойка (1850–1914) під час розкопок у Києві на вулиці Кирилівській. У 1897 р. він знайшов подібні пам’ятки на околицях с. Трипілля на Київщині, звідки культура й отримала свою назву. Дещо раніше, у 1884 р. ця культура була відкрита на території Румунії археологом Теодором Бурада (1839–1923) в с. Кукутень, тому має там відповідну назву. На даний час науковці все більше віддають перевагу назві культура Кукутень-Трипілля, хоча в межах України вона традиційно називається трипільською.

Майданецьке поселення в Черкаській обл.

За своїм походженням трипільська культура має спільне коріння з землеробами Балкан і Нижнього Подунав’я. В час свого найбільшого поширення вона займала площу бл. 200 тис. кв. км., в Україні охоплювала територію між річками Дністер і Дніпро. Носії цієї культури, яких умовно називають трипільцями, вирощували пшеницю, ячмінь, горох, льон, розводили велику рогату худобу, кіз і свиней. Вони використовували примітивний плуг і мотичне землеробство, що дозволяло їм ефективно обробляти землю.

«Мега-структура» поблизу с. Небелівка Кіровоградської обл. Реконструкція М. Відейко

Однією з унікальних рис трипільців були гігантські протоміста, які складалися з сотень і навіть тисяч будинків. Деякі з них могли налічувати до 15 тисяч жителів, що робить їх одними з найбільших поселень свого часу в Європі. Найграндіозніші з них — поблизу сіл Майданецьке (275 га, 1575 жител) і Тальянки (450 га, бл. 2500 жител) в Черкаській обл. Трипільці будували довгі глинобитні будинки, вкриті дерев’яним каркасом. Житла мали кілька кімнат, печі, вівтарі та навіть приміщення для зберігання врожаю, а в поселеннях-гігантах були ще й двоповерхові споруди. На даний час найбільшою є «мега-структура», відкрита у 2012 р. поблизу с. Небелівка Кіровоградської обл., яку дослідники ідентифікують як храм. Це прямокутна двоповерхова будівля, яка разом з внутрішнім двором, огородженим галереєю стовпів, займала площу 1200 кв. м. Наразі, це найдавніша і найбільша для свого часу споруда у світі (датується IV тис. до Р.Х.).

Трипільська кераміка

Культура Кукутель-Трипілля також вирізняється своєю розписною керамікою. Гончарство трипільців досягло високого рівня розвитку. Їхні глиняні вироби прикрашали складними геометричними орнаментами у червоно-біло-чорних тонах. Багато малюнків мали сакральне значення, зображуючи культові символи й природні стихії. Археологи знаходять також численні статуетки богинь родючості, що свідчить про важливу роль жіночих божеств у релігії трипільців. Також зустрічаються моделі жител, вівтарі та зображення тварин, які, ймовірно, мали ритуальне значення.

В ІІІ тис. до Р.Х. трипільська культура занепала. Причини цього досі обговорюються вченими. Серед основних версій називають виснаження ґрунтів та кліматичні зміни або прихід індоєвропейських племен, які могли витіснити трипільську спільноту.

Навколо трипільської культури в Україні існує кілька популярних міфів, які не мають наукового підтвердження. Вони виникли через бажання створити героїчну історію давньої цивілізації на території України, а також через політичні та національні мотиви, прагнення віднайти глибокі історичні корені українців. В даному разі треба розуміти, що «трипільці» не були етносом чи народом, це технічна назва для носіїв відповідної матеріальної культури. Те, що українці мають спільні риси в побуті, які ріднять їх з трипільською культурою, пояснюється тим, що з її поширенням відбувалася неолітизація України, тобто засвоєння здобутків неолітичної революції. Вона ж сформувала аграрне суспільство, яке було переважаючим в Україні аж до поч. ХХ ст. Тому, не слід плутати зв’язки матеріально-побутової культури з етнічною спадковістю, підміняти поняття культурогенезу та етногенезу. Крім того, культура Кукутень-Трипілля охоплювала спільноти людей, що належали до кількох антропологічних і мовних груп. На думку дослідників, її носії не належали до індоєвропейської мовної спільноти, з якої аж в кінці І тис. до Р.Х. виділяються носії праслов’янської мови.

В матеріальному відношенні трипільська культура досить близько підійшла до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, проте зрівнятися з ними не змогла. Вона мала великі поселення, які перебільшували сучасні їм шумерські міста. Це свідчить про складну соціальну організацію та здатність підтримувати великі громади, проте слідів централізованого управління, тим більше державної структури, не виявлено. Трипільці мали розвинене землеробство й ремесла, але не дійшли до того технологічного рівня, коли використовувалися метали, складні знаряддя праці і транспортні засоби. Їхні знаряддя залишалися переважно кам’яними, роговими або кістяними. Крім того, в них не було писемності для фіксації та передачі інформації. Деякі символи на кераміці можуть бути примітивною формою комунікації, але вони не є писемністю.

Таким чином, культура Кукутень-Трипілля була високоорганізованою спільнотою людей, яку можна вважати протоцивілізацією. Вона була однією з найважливіших ранніх землеробських культур Європи, а її досягнення справді вражають. Однак її носії не змогли піти далі у своєму розвитку з певних причин (зміна клімату, міграції інших племен). Перебільшення або вигадування фактів лише заважає реальному науковому вивченню їхньої спадщини.

4. Кочові суспільства (кіммерійці, скіфи, сармати)

Кочівництво — це особливий спосіб господарювання та життя, що ґрунтується на скотарстві та сезонному переміщенні в пошуках нових пасовищ. Воно сформувалося внаслідок розвитку відтворювального господарства в епоху неоліту та стало альтернативою осілому землеробству. Причиною цьому були кліматичні зміни. У деяких регіонах потепління призводило до висихання озер і зменшення родючості земель. У степах і напівпустелях, де опади нерегулярні, сільське господарство було малоефективним. Тому новим способом виживання стало розведення тварин, здатних адаптуватися до суворих умов (коней, овець, кіз, великої рогатої худоби, верблюдів). Природні пасовища забезпечували їм необхідний корм, проте, виникала необхідність постійно переходити з місця на місце, щоб не допускати надмірного витоптування та ослаблення трав’яного покрову.

Хоча появі й розвитку кочівництва сприяли природно-кліматичні умови, проте як спосіб життя воно було пов’язано також з певними економічними та соціальними чинниками. На відміну від землеробів, які залежали від конкретної ділянки землі, кочівники могли переміщуватися туди, де було більше трави для худоби. Це дозволяло ефективно використовувати природні ресурси та уникати голоду. Якщо землероби залежали від врожаю, який міг бути знищений засухою, градом чи шкідниками, то кочівники навіть у неврожайні роки були забезпечені м’ясом, молоком, шерстю і шкірою. Вирощування та обробка землі вимагали важкої фізичної праці, кочівники ж витрачали менше часу на забезпечення продовольства, що дозволяло їм більше уваги приділяти військовій справі та торгівлі.

Суспільна організація кочовиків базувалася на родоплемінних відносинах — великі роди або клани утворювали племена. Вони жили в переносних житлах — юртах або шатрах, що легко складалися і перевозилися. Їхні поселення були тимчасовими, оскільки після виснаження пасовищ племена були змушені переселятися, а відсутність чітких кордонів між землями дозволяла їм це робити. Після освоєння верхової їзди та заліза, кочівники мали військову перевагу над осілими громадами, то ж легко могли здійснювати набіги й захоплювати багатства землеробських народів.

Світ кочівників і світ цивілізацій VIII–VI ст. до Р.Х.

Кочове скотарство виникло на рубежі ІІ–I тис. до Р.Х. у степових і напівпустельних регіонах Євразії, зокрема в Передній Азії, Центральній Азії та Південному Сибіру. На українських землях першими відомими кочовиками стали кіммерійці (IX–VII ст. до Р.Х.). Їхня військова міць поширилися аж до Середньої Європи, Передньої та Малої Азії. Завдяки цьому вони залишили слід у писемних джерелах — ассирійських та давньогрецьких (зокрема, у Гомера, Геродота й Страбона), а також у Біблії під назвою Гомер або Гамер (див.: Бут. 10:2–3; Єзек. 38:6).

Постійна загроза з боку кочовиків змусила населення лісостепової зони консолідуватися та будувати оборонні лінії вздовж межі зі степом. У районах Середнього Подністров’я вони почали зводити укріплені городища, оточені валами й ровами. Проте археологічні знахідки свідчать, що попри запеклий спротив ці укріплення не завжди витримували атаки кочівників.

Згодом кіммерійців витіснили ще могутніші племена — скіфи (VII–III ст. до Р.Х.). Основною сферою їхніх інтересів стає Північне Причорномор’я. У цей період тут починають процвітати грецькі колонії, які встановлюють вигідні економічні зв’язки з місцевими землеробами. Однак скіфи втрутилися в ці відносини і перебрали на себе роль посередника. Хоча племена лісостепу почали зводити укріплені городища, і деякі з них стали справжніми фортецями площею в сотні й тисячі гектарів (Більське, Трахтемирівське, Ходосівське та Басівське городища), скіфів вони зупинити не змогли. У землеробських племен степовики відбирали хліб, худобу, сировину і навіть людей, продаючи їх грекам. Територію, яку  вони тримали під контролем, давньогрецький історик Геродот (бл. 484 — бл. 425 до Р.Х.) назвав «Великою Скіфією». За своїми розмірами вона займала 2/3 сучасної України, тобто недосяжними для них залишалися тільки землі, вкриті лісами.

Укріплення Більського городища, Полтавська обл.

Скіфи були добре знані в античному світі не лише завдяки розвиненим торговельним зв’язкам, а й через значні військово-політичні події. У 514–513 рр. до Р.Х. вони розгромили армію перського царя Дарія I, який вторгся в Північне Причорномор’я. А вже в 496–495 рр. до Р.Х. скіфи самі здійснили похід до Геллеспонту (протока Дарданелли) і навіть вели переговори зі спартанцями щодо спільної боротьби проти Персії. Намагаючись посилити свій вплив, вони вступали в боротьбу і з греками. У 339 р. до Р.Х. вони зазнали поразки від армії македонського царя Філіппа II, проте вже у 331 р. до Р.Х. знищили військо Александра Македонського, очолюване його намісником Зопіріоном. Також скіфи активно втручалися у династичні війни, що точилися в Боспорському царстві.

Виснаживши власні ресурси та багатства підкореного населення, Скіфія зрештою занепадає, залишивши по собі «золотий слід» в археології України. Він відклався у дивовижних предметах розкоші й коштовностях, які знаходились в царських курганах. Їхнє мистецтво є впізнаваним завдяки особливому «звіриному стилю». Металеві прикраси, зброя, кінська збруя та інші предмети побуту виготовлялися із зображенням реальних і міфічних тварин. Вони часто відтворені в русі: напружені лапи, вигнуті шиї, розкриті пащі, чим символізували природну силу, швидкість, агресію та військову доблесть власників. Найвизначнішими пам’ятками є золота пектораль з кургану Товста Могила і срібна ваза з кургану Чортомлик (Дніпропетровська обл.), золоті обкладки сагайдаків та кінської збруї з кургану Солоха (Запорізька обл.), золота пластина із зображенням оленя з кургану Куль-Оба (Крим) та ін.

Золота пектораль з кургану Товста Могила, Дніпропетровська обл.

Новою хвилею кочовиків, які володарювали степами Південної України, стали сармати (III ст. до Р.Х. — III ст. після Р.Х.). Ця назва означає «оперезаний мечем», що підкреслює їхню особливу войовничість. Навіть жінки тут займалися воєнним ремеслом, і стали відомі античному світу під іменем амазонок.

Сармати не привнесли значних змін в економіку регіону, здійснюючи, як і їхні попередники, набіги на землеробські поселення та грецькі міста і виконуючи роль торгових посередників між ними. Цей час припадає на піднесення Стародавнього Риму, який розширював свою присутність в регіоні, то ж сармати не залишалися осторонь. Вони підтримували Боспорське царство у протистоянні з Римом, здійснювали набіги на Дакію і Балкани, а в II ст. навіть змусили Рим сплачувати їм данину. Особливо інтенсивними були війни за імператорів Траяна (101–106) та Марка Аврелія (167–180). Усе це знайшло своє відображення в численних творах античних істориків. Проте сама Сарматія, як і Рим, впала під навалою інших кочівників під час Великого переселення народів.

Загалом, кіммерійці, скіфи та сармати мали значний вплив на економічний, суспільно-політичний, культурний і державний розвиток земель сучасної України. Вони привезли з собою освоєне залізо та вдосконалили металургію, сприяли обміну між кочовиками й землеробами та встановили торговельні зв’язки з грецькими колоніями. В степовому регіоні вперше з’явилося вершницьке військо, постали державні утворення з чіткою ієрархією та системою управління. Їхні тактики кінної війни й організація військового життя вплинули на розвиток військової справи в регіоні, а потужна експансія на місцеве населення сприяла їхній консолідації і створенні системи укріплень. Їхня культура також залишила помітний слід в мистецтві та релігійних віруваннях тутешніх народів. Хоча згодом вони поступилися місцем на історичній арені, їхній спадок продовжував впливати на процеси етногенезу і державотворення на українських землях.

5. Антична цивілізація на Півдні України

Антична цивілізація (від лат. antiquus — «стародавній») — це узагальнена назва культурно-історичної епохи Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, яка охоплює проміжок часу від виникнення перших давньогрецьких держав (кін. III тис. до Р.Х.) до падіння Західної Римської імперії (V ст.). Після завоювань Александра Македонського та піднесення Риму до сфери впливу греко-римського світу увійшли багато країн Середземномор’я, зокрема Єгипет, Фінікія, Персія, Палестина та ін. Завдяки цьому антична культура увібрала в себе найцінніші здобутки давніх цивілізацій Близького Сходу, утворивши унікальний культурний синтез. Таким чином, поширення античної цивілізації та її впливів сприяло залученню інших народів до визначних досягнень людства.

Велика грецька колонізація (VIII–VI ст. до Р.Х.)

На території Північного Причорномор’я античні міста-держави виникли в результаті Великої грецької колонізації (VIII–VI ст. до Р.Х.) — масштабного переселенням греків за межі Балканського півострова. Вона була зумовлена низкою причин:

• демографічна — демографічний вибух зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;
• аграрна — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;
• сировинна — пошук продуктів і джерел сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;
• торгівельна — необхідність реалізації надлишкового продукту, пошук ринків збуту, контроль над торгівельними маршрутами;
• воєнна — до міграції змушувала агресія лідійців та персів;
• соціальна — боротьба між окремими верствами населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;
• етнічна — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні протиріччя штовхали до пошуків нових земель.

Античні міста в Північному Причорномор’ї

Антична присутність в Північному Причорномор’ї тривала понад тисячу років. Проте вона не була однаковою, враховуючи загальні процеси в греко-римському світі та його взаємодію з місцевим населенням, яке було досить динамічним. Тому існування античної цивілізації на території України можемо розділити на кілька періодів, визначивши найбільш характерні риси для кожного.

1. Архаїчний період (сер. VII–VI ст. до Р.Х.). Заснування перших грецьких колоній на узбережжі Чорного моря, таких як Борисфен, Ольвія, Пантікапей, Тіра, Херсонес. Відбувається адаптація грецьких поселенців до місцевих умов, налагоджуються торгівля і культурні контакти з місцевим населенням (кіммерійцями, скіфами, фракійцями).
2. Класичний період (V–IV ст. до Р.Х.). Розквіт полісів, активна торгівля з грецькими метрополіями та сусідніми варварськими племенами. Формуються політичні об’єднання, зокрема, Боспорське царство на берегах Боспору Кіммерійського (Керченської протоки) зі столицею в Пантікапеї (бл. 480 р. до Р.Х.), яке стало могутнім центром у регіоні. Посилюється взаємодія з місцевими племенами.
3. Елліністичний період (др. пол. IV — сер. I ст. до Р.Х.). Поширення елліністичної культури після походів Александра Македонського. Разом з тим зростає політична нестабільність через активне переміщення кочових племен, зокрема сарматів. Це підривало економіку грецьких полісів і перешкоджало торговим стосункам. Відбувається зміцнення Боспорського царства як важливого економічного та політичного центру.
4. Римський період (сер. I ст. до Р.Х. — кін. III ст.). Поширення в Північному Причорномор’ї римського впливу, підпорядкування Херсонесу й Боспорського царства. Згодом грецькі міста переходять під римський протекторат, а в них розміщуються римські гарнізони, які забезпечували стабільність в регіоні. Посилюються економічні та культурні зв’язки з Римською імперією.
5. Пізньоантичний період (кін. III — поч. VI ст.). Посилення тиску з боку готів і гунів. Внаслідок варварських вторгнень розорюються і поступово занепадають грецькі міста-держави. Ольвія і Тіра припиняють існування, однак Херсонес та Пантікапей при Юстиніані I були включені до Візантійської імперії.

Присяга жителів Херсонесу

Античні держави Північного Причорномор’я не лише були тісно пов’язані з греко-римським світом, а органічно входили до нього. Як стверджував давньогрецький філософ Платон (427–347 до Р.Х.), греки обсіли Чорне море «наче жаби ставок». Їхні міста були частиною загальноеллінської торговельної системи: постачали зерно, хутро, худобу, віск, мед, ремісничі вироби, рабів та інші товари до Греції, Малої Азії, Єгипту та інших регіонів. Натомість отримували амфори, вино, оливкову олію, кераміку, тканини та предмети розкоші. Їхня політична система повторювала устрій грецьких полісів, лише Боспорське царство встановило монархічну владу. Причорноморські міста неодноразово укладали союзи з грецькими та римськими державами. Вони воювали проти варварських племен та брали участь у конфліктах елліністичного та римського світу. Наприклад, у I ст. до Р.Х. Боспорське царство стало союзником Риму в боротьбі проти понтійського царя Мітрідата VI Євпатора.

В культурному відношенні грецькі колонії в Північному Причорномор’ї були носіями традицій Еллади. Тут будували храми, театри, гімнасії, діяли школи філософії, розвивалося мистецтво. Завдяки активним зв’язкам з метрополіями та участі в їхньому суспільному житті, діячі культури та науковці з цього регіону здобули визнання в Елладі, а самі ці території ставали місцем багатьох історичних та міфологічних подій. Про них згадували ще у першій половині VI ст. до Р.Х., коли філософ Анаксімандр Мілетський створив карту світу, а Гекатей Мілетський доповнив її своїми уточненнями.

Відомості про Північне Причорномор’я також знаходимо у творах видатних грецьких драматургів — Есхіла, Софокла та, особливо, Еврипіда, який написав «Іфігенія в Тавриді». Афінські оратори, такі як Лісій, Ісократ, Демосфен і Есхін, згадували ці землі у своїх промовах. Цінну інформацію про природу та історичні події регіону залишили давньогрецькі та римські географи, зокрема Страбон і Птолемей, а також історики Полібій, Діодор Сицилійський, Пліній Старший та Аппіан. Особливу роль у дослідженні цих територій відіграв Геродот, який у V ст. до Р.Х. відвідав Ольвію та детально описав природу, побут і традиції мешканців Північного Причорномор’я та Великої Скіфії.

Залишки театру в Херсонесі, на місці якого було збудовано храм

Присутність античної цивілізації на Півдні України відіграла важливу роль в соціально-економічному та політичному розвитку місцевого населення — скіфів, сарматів та землеробських племен лісостепу. Грецькі амфори, розкішний посуд, ювелірні вироби стали частиною побуту цих народів. Вони перейняли архітектурні й будівельні техніки, ремісничі навички, а також окремі релігійні традиції, зокрема культи Діоніса та Геракла. На початку нової ери саме з Північного Причорномор’я, зокрема через Боспор і Херсонес, почалося поширення християнства на територію України. В подальшому, середньовічні міста Криму успадкували культурні та цивілізаційні досягнення античного суспільства й продовжували здійснювати вплив на населення українських земель.

Використана література:

1. Археологія України: Курс лекцій : навч. посібник / Л. Л. Залізняк та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. Київ : Либідь, 2005. 504 с.
2. Балушок В. Новітня «трипільська міфологія» в інформаційному просторі України. Народна творчість та етнологія. 2011. № 1. С. 28–37.
3. Бойко О. Д. Історія України : посібник. 2-ге вид., допов. Київ : Видавничий центр «Академія», 2002. 656 с.
4. Бунятян К. П. Кочівництво. Енциклопедія історії України. Київ, 2008. Т. 5 : Кон — Кю. С. 252–256.
5. Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України : підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. 2-ге вид., допов. і перероб. Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2008. 480 с.
6. Відейко М. Ю. Трипільська культура. Енциклопедія історії України. Київ, 2013. Т. 10 : Т — Я. С. 153–155.
7. Відейко М., Бурдо Н. «Мегаструктура» — храм на трипільському поселенні біля с. Небелівка. Культурний комплекс Кукутень-Трипілля та його сусіди: Збірка наукових праць пам’яті Володимира Круца / за ред. О. Дяченка та ін. Львів : Астролябія, 2015. С. 309–336.
8. Плахонін А. Г. Трипільський міф. Енциклопедія історії України. Київ, 2013. Т. 10 : Т — Я. С. 155–156.