Доповідь митрополита Хмельницького і Старокостянтинівського Віктора: «Місія Церкви в епоху змін: роздуми Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана) (до 90-ліття з дня народження)»

ДОПОВІДЬ

митрополита Хмельницького

і Старокостянтинівського ВІКТОРА,

виголошена під час

XVІІ Міжнародної науково-практичної конференції

«ДУХОВНА ТА СВІТСЬКА ОСВІТА: ІСТОРІЯ ВЗАЄМИН — СУЧАСНІСТЬ — ПЕРСПЕКТИВИ»

на тему:

«Місія Церкви в епоху змін: роздуми Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана)

(до 90-ліття з дня народження)»

23 листопада цього року виповнюється 90 років з дня народження Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана). Його життя та служіння стали визначальними для сучасної Української Православної Церкви. Промислом Божим, йому довелося жити й звершувати апостольське служіння в непростий час радянської влади та в переломну добу розбудови української незалежної держави. Проте шлях, пройдений ним до обрання на Київську митрополичу кафедру, дав можливість здобути важливий досвід, який став у нагоді в подальшому. Блаженніший Владика був ректором Одеської духовної семінарії (1965–1966 рр.), відповідальним редактором журналу «Православний вісник» (1970–1973 рр.), ректором Московської духовної академії і семінарії (1973–1982 рр.), професором (1978 р.) та магістром богослов’я (1979 р.). Здійснюючи архієрейське служіння, він був виконуючим обов’язки представника Руської Православної Церкви у Всесвітній Раді Церков (1966–1968 рр.), Патріаршим Екзархом Західної Європи (1984–1990 рр.), а також керуючим справами Московської Патріархії (1987–1992 рр.).

Виконуючи усі ці послухи, покладені на нього Святою Церквою, Митрополит Володимир здобув неабиякий кругозір і високий рівень компетентності у богословських, адміністративних та міжнародних питаннях. Тому сьогодні його думка щодо влаштування церковного життя, відносин з державою, комунікації з суспільством, орієнтації в глобальному просторі залишається й надалі актуальною.

22-річне предстоятельське служіння Блаженнішого Митрополита Володимира на чолі Української Православної Церкви потребує ґрунтовного і уважного вивчення та осмислення. Деякі аспекти його діяльності привертали увагу дослідників ще за його життя, і проводжують викликати зацікавленість сьогодні[1]. Наразі ми хотіли б запропонувати вашій увазі стратегічне бачення розвитку Церкви, висловлене Блаженнішим Першоієрархом. Це думки щодо ключових питань церковного та суспільного життя, які були актуальними за його життя і зберігають свою значущість сьогодні.

Почнемо з питання, яке сьогодні хвилює всіх найбільше, — статусу Української Православної Церкви. В роки предстоятельтва Блаженнішого Митрополита Володимира він розглядався з двох протилежних позицій по відношенню до Московського Патріархату: або як відмова від самостійного юрисдикційного існування, або як плід політичної кон’юнктури, зумовлений проголошенням незалежності України. У зв’язку з цим Предстоятелю доводилося відстоювати статус УПЦ як самостійної і незалежної в управлінні, враховуючи, що він був остаточно закріплений Помісним Собором РПЦ лише у 2009 р., оскільки з 1990 р. цей найвищий орган РПЦ не скликався.

Отже, оцінюючи Визначення Архієрейського Собору та Грамоту 1990 р. Митрополит вказував, що вони стали точкою рівноваги між двома полюсами — збереженням єдності зі світовим Православ’ям через Московський Патріархат і визнанням внутрішньої суб’єктності Православної Церкви в Україні. При чому здобутий статус став «плодом ретельного і всебічного обговорення ініціатив, висловлених українським єпископатом»[2]. Він підкреслював, що йдеться не про тимчасову домовленість, а про стійку форму церковного буття, яка виявилася досить ефективною, оскільки змогла об’єднати людей різних регіонів та політичних орієнтацій[3].

Відстоюючи здобутий статус Української Православної Церкви, її Предстоятель послідовно виступав за те, що він має бути осмислений не як компромісна політична форма, а як природне відродження історичних традицій Київської митрополії, як повернення до давньої норми церковного життя на українських землях. Історичну лінію тяглості між стародавнім устроєм Київської Церкви і сучасним статусом УПЦ він вибудовував від Хрещення Русі до синодального періоду, а далі через відновлення церковної автономії в 1918 р., хоча вона й не змогла закріпитися в радянську добу. Саме тому він відкидав інтерпретації документів 1990 р. як «плід політичної кон’юнктури», пропонуючи бачити в них закономірне відродження традицій канонічного буття Церкви на українській землі[4].

Як богослов і Предстоятель, Митрополит Володимир рішуче виступав проти перенесення проблеми церковного статусу у політичну площину. Він застерігав як від націоналізму, що бачить в автокефалії символ державності, так і від імперського мислення, яке ототожнює церковну єдність з підпорядкуванням. Зокрема на Архієрейському Соборі РПЦ 24–29 червня 2008 р. Митрополит вказував: «З одного боку, деякі стверджують, що автокефалія є руйнівною для церковної єдності. Однак така думка, доведена до свого логічного завершення, означала б, що між Помісними Православними Церквами, які мають автокефальний статус, не існує церковної єдності, а це докорінно суперечить православному вченню про Церкву. З іншого боку, існує думка, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб вирішення української церковної проблеми»[5].

Звертаючись до делегатів від УПЦ на Помісний Собор РПЦ в 2009 р., Предстоятель знову звернувся до цієї теми: «Цілком очевидно, що й сьогодні в українському церковному народі немає одно­стайності щодо оптимального для нашої Церкви канонічного статусу. Тому будь-які остаточні рішення з цього питання, вважаю, будуть зараз передчасними, проте це не означає, що ми повинні відмовитися від від­критого загальноцерковного обговорення вказаної проблеми»[6]. Отже, завданням Митрополита Володимира було зберегти і затвердити статус УПЦ, отриманий в 1990 р., проте подальше його вдосконалення він вважав принципово можливим і відкритим для подальшого вирішення.

В промові у Християнської богословської академії у Варшаві 2008 р. Митрополит Володимир перерахував три умови, в яких мало відбуватися обговорення і вдосконалення канонічного статусу УПЦ: по-перше, виключно у богословській площині, уникаючи будь-якої політизації; по-друге, в контексті подолання розколу в Українському Православ’ї; по-третє, при погоджені киріархальної Церкви з Православною Повнотою[7].

У висловлених думках яскраво прослідковується пастирська позиція Митрополита, яка визначала його діяльність як Предстоятеля: спершу — зцілення церковної свідомості, потім — інституційні рішення. У своєму «Духовному заповіті» він так підсумував свої дії в цьому напрямку: «Принципово утримуючись від того, щоб зайняти ту чи іншу ідеологічно зумовлену позицію, ми намагалися весь цей час дотримуватися суто церковних пріоритетів: перебування в євхаристичній єдності зі Вселенським Православ’ям і збереження єдності та соборності у внутрішньому житті Церкви»[8].

Питання статусу УПЦ неможливо розглядати у відриві від загального уявлення Митрополита Володимира про Церкву. Він розглядав УПЦ як живий, динамічний організм, який постійно зростає і розвивається. Він наголошував, що Церква не лише зберігає традицію, але й виявляє себе в нових формах служіння у світі, що змінюється. Її місію Митрополит розумів як служіння всім людям без політичних, ідеологічних чи етнічних обмежень. Він відкидав спроби зробити Церкву заручницею політичних процесів або певних національних ідентичностей. Така позиція продовжує лінію його богословського універсалізму — розуміння Церкви як Тіла Христового, у якому «нема ні елліна, ні іудея» (Кол. 3:11), а отже — немає місця розділенням за земними ознаками.

У зв’язку з місією Церкви однією з центральних тем богослов’я Митрополита Володимира було пастирство. Його він трактував у трьох вимірах: як емпіричну реальність, як синергію Бога і людини та як есхатологічне очікування зустрічі з Великим Пастирем — Христом[9]. Для Митрополита пастир — це не адміністратор і не оратор, а носій благодаті, який поєднує в собі висоту морального життя та богословську компетентність. Він вважав, що духовне життя пастиря є своєрідною закваскою всієї його діяльності. Вона надасть йому сили морального впливу в духовному керуванні ввіреної йому спільно­ти, де він повинен мати авторитет «як Такий, що має владу» (Мф 7:29)[10].

Окрему увагу Митрополит приділяв пастирсько-богословській освіті. На його думку, вона не може бути статичною, як певний встановлений мінімум, потрібний для здійснення церковного служіння. Як безперервна функція Церкви, богослов’я в цілому є процес, і пастирська освіта повинна оцінюватись як включення в цей процес, що має на меті доповнення й збагачення церковного богослов’я вже в особистому творчому пошуку кожного пастиря під час його служіння. Під цим кутом він розглядав духовну освіту як «по-перше, необхідність вивчення всього, що дано історією релігійної думки про Бога, по-друге — залучення до творчості нових форм. Останнє має розумітись як богословська відповідь на сподівання сучасного людства»[11]. Головне завдання духовної освіти Блаженніший Володимир формулював так: «Орієнтація традиційної тематики в напрямі нових насущних богословських і пастирських проблем»[12].

Наполягаючи на поєднанні вірності традиції з відкритістю до сучасної наукової думки, Блаженніший Владика підтримував реформи в системі духовної освіти. Але застерігав: будь-які новації мають не руйнувати, а поглиблювати духовну природу школи. Разом з тим він прокладав курс на відновлення діалогу між церковною та академічною наукою. Митрополит визнавав, що внаслідок радянського атеїзму між ними утворився методологічний та світоглядний розрив, який потрібно подолати. Він наголошував, що розрив між ними — це не лише інтелектуальна проблема, а й духовна рана, яка послаблює суспільство.

Однією з головних тем богословського осмислення і пастирського служіння Митрополита Володимира був церковний розкол в Україні. Від початку свого предстоятельського послуху він наголошував: йдеться не лише про організаційне питання, а про трагедію, що зачіпає саме Тіло Христове. Блаженніший вказував: «Відмова від лікування рани розколу суперечить самому духу Євангелія, вступає у протиріччя з вченням отців Церкви», і наводив слова Спасителя про загублену вівцю[13].

Позиція УПЦ під його проводом поєднувала канонічну твердість із пастирською відкритістю. Основними умовами діалогу залишалися:

1. Збереження єдності з Повнотою Вселенського Православ’я — як критерій істинності Церкви;
2. Визнання розколу як гріха, що може бути подоланий лише через покаяння;
3. Відмова від політизації церковного життя, яку Митрополит називав «найнебезпечнішою спокусою українського християнства».

Визначаючи причину розколу, Блаженніший Володимир називав не лише гординю її поводирів, але й недостатню катехізацію віруючих, які стали «жертвами етнофілетичної ідеології». Тому діалог він розглядав не лише як канонічну процедуру, а як просвітницьку місію, що покликана вилікувати «хворобу нерозуміння».

У своїх публічних виступах спочилий Предстоятель неодноразово застерігав від спроб політиків втрутитися в церковний процес під приводом допомоги. Він розглядав єдність не як адміністративну категорію, а як онтологічну властивість Церкви, яка не може бути створена зовнішнім актом. Єдність існує в Христі, а розкол — травма цього буття, яку треба вилікувати, а не конструювати заново.

Питання взаємин Церкви й держави посідало центральне місце у суспільно-богословських роздумах Митрополита Володимира. Він неодноразово наголошував, що гармонійні відносини між ними можливі лише за умови чіткого розмежування їхніх сфер компетенції. Церква покликана діяти у площині духовній, держава — у світській, проте обидві не можуть ігнорувати моральний вимір суспільного життя. Саме тому, визнаючи світський характер сучасної держави, Митрополит наполягав, що віра не повинна бути витіснена з публічної сфери.

На відміну від радянської традиції тиску та персональних симпатій чиновників, Митрополит відстоював побудову державно-церковних стосунків на правовій основі. Така позиція була частиною його ширшої концепції європейської моделі, яку він вважав природним шляхом розвитку для України. Йшлося не про копіювання чужого досвіду, а про впровадження принципів: автономії релігійних організацій, невтручання держави у внутрішнє життя Церкви, забезпечення свободи совісті й рівності конфесій[14].

Митрополит Володимир гостро вказував на конкретні правові прогалини, які ставили Церкву в залежне або дискриміноване становище. По-перше, відсутність статусу юридичної особи в самої Церкви як інституції. Це позбавляло її можливості повноцінно володіти майном і брати участь у правових відносинах. По-друге, не проведення реституції церковної власності, яка в неї була відібрана радянською владою. По-третє, недооцінка богословської освіти та нерівність у правовому полі церковних навчальних закладів та їх студентів. По-четверте, неврегульованість служіння у військових і пенітенціарних структурах.

Для Митрополита Церква — не лише охоронець віри, а й моральна опора суспільства. Він пропонував розширювати співпрацю Церкви і держави у сферах освіти, милосердя, благодійності, соціальної політики, вбачаючи в цьому шлях до консолідації суспільства і духовного відродження нації.

Починаючи своє служіння у період напруженості між УПЦ і владою, Митрополит Володимир пройшов шлях від оборонної позиції до виваженого діалогу. Почавши в умовах жорсткого неприйняття Церкви з боку держави, він згодом визнав, що «втручання державних органів у церковне життя послабшало». Цікавим є його спостереження, що поліконфесійність України діє як певний «запобіжник» від одержавлення Церкви, адже релігійне розмаїття змушує і Церкву, і державу зберігати взаємну дистанцію[15].

Загалом, позиція Митрополита Володимира щодо відносин Церкви і держави є виваженою, глибоко богословською і водночас прагматичною. Вона поєднує усвідомлення духовної автономії Церкви з готовністю до соціального служіння і партнерства задля спільного добра. Його концепція — це «свобода у співпраці», де Церква залишається совістю народу, а держава — гарантом цієї свободи.

У зв’язку з церковно-державними відносинами слід загадати ще один важливий момент. Митрополит Володимир послідовно виступав проти явища, яке він називав «політичним православ’ям» — спроб використати Церкву як інструмент політичного впливу. Він вказував, що воно є дуже небезпечним, оскільки відводить людей від віри, розпалює політичні пристрасті, провокує непокору ієрархії і вносить розбрат у Церкву[16]. Предстоятель нагадував, що Церква має стояти поза політикою, залишаючись простором єдності для всіх. «Якщо Церква у своєму житті не здатна постати в образі Царства Божого, то це не є Церква»[17].

Ще однією глибокою темою в роздумах Митрополита є проблема секуляризації. У його баченні, це не просто соціально-культурне явище, а виклик буттєвого масштабу, який визначає духовне обличчя сучасного світу й України зокрема. Митрополит із болем констатував, що навіть попри чисельне зростання УПЦ, українське суспільство залишається далеким від справжньої воцерковленості. Більшість наших співвітчизників так і залишаються номінальними християнами.

На відміну від поверхневого розуміння секулярності як «відокремлення Церкви від держави», Митрополит Володимир розглядав секуляризм як зрив зв’язку людини з Творцем. У цьому він бачив головну антропологічну загрозу доби — спробу замінити живу віру культурним ритуалом або психологічним досвідом. Сучасна свідомість, за його словами, дедалі більше тяжіє до «ефемерної віри, позбавленої ознак церковності» — коли людина «вірить, але не належить» або ж «належить, але не вірить».

Особливо гостро Митрополит Володимир аналізував феномен споживацтва, називаючи його «новим язичництвом». Людина, що втратила духовний стрижень, починає шукати сенс у речах, замінюючи богоспілкування фетишизацією товару. Він бачив у цьому не лише економічну, а насамперед антропологічну катастрофу: споживацька ідеологія, що зводить людське життя до комфорту й задоволення, руйнує образ Божий у людині. Тому завдання Церкви — не засуджувати, а зцілювати: «повернути людині духовний зір» і показати ілюзорність цілей, які диктує гріх.

Як противагу Митрополит Володимир висував програму внутрішньої місії — створення богословських кафедр при університетах, активну співпрацю Церкви зі ЗМІ, розвиток пастирського служіння, орієнтованого на сучасну мову й потреби людини. Разом з тим, він наголошував, що жодне соціальне чи місіонерське свідчення не буде успішним, якщо церковне життя не відповідатиме своєму богословському покликанню, а парафії залишатимуться закритими у межах етнічних чи ідеологічних бар’єрів.

Говорячи про комунікацію з українським суспільством, Престоятель вказував на особливу роль Української Православної Церкви. Вона витікає з того, що в Україні існують дві цивілізаційні орбіти: Східна і Західна. Ці два полюси несуть в собі загрозу розділення та фрагментації, особливо, коли до цього докладаються цілеспрямовані зусилля політиків. Проте, незважаючи на відмінності, ці два регіони об’єднує християнство, що походить від Хрещення святого князя Володимира. І Церква виступає центром, навколо якого можуть консолідуватися обидві спільноти. УПЦ — це єдина церковна структура, яка присутня в обох цих просторах, через що вона здатна забезпечити у своїх надрах цей синтез[18].

В останні роки служіння Митрополита Володимира на поверхню піднялося питання євроінтеграції України. В цьому відношенні Першосвятитель виділяв як позитивні, так і негативні аспекти. Він вказував, що вступ до Євросоюзу передбачає складний розподіл влади між національними та наднаціональними інституціями, що зменшує ризик концентрації влади в руках однієї особи та десакралізує політичну владу. За його оцінкою, європейська модель сприяє більшій стабільності, прозорості та ефективності управління, а також зменшує політичні ризики, притаманні історично пострадянським суспільствам.

Водночас євроінтеграція несе і духовні ризики. Основна небезпека — це спокуса релятивізму. Європейські суспільства, за його словами, більше цінують свободу вибору, ніж саму істину. Формальні цінності та компроміси стають переважними, а онтологічні ідеали віри відсуваються на другий план. В цій ситуації завдання східноєвропейських народів, зокрема українців, — нагадувати західній культурі про глибші, принципові цінності, які виходять за межі свободи вибору, зокрема через відродження християнських традицій і просвітницьку місію.

Особливу увагу Митрополит приділяв сучасній європейській культурі, позначеній духом постмодернізму. Він виокремлював її ключові ознаки: фрагментарність, двозначність, іронія, деканонізація. У цьому контексті віра може виглядати іронічною чи недосяжною, а релігійні канони — пережитком минулого. Проте, він бачив у постмодернізмі не лише загрозу, а й потенційне очищувальне горнило. Постмодерністська культура шукає «справжнє» та «дійсне», і саме тут Церква може виступити як провідник до істини. Вона повинна показати суспільству, що справжня краса, любов і спілкування можливі лише у Христі, і лише через Нього оновлюється серце людини.

У зв’язку з тим, що за межами України опинялося все більше її громадян, одним із важливих напрямів служіння Української Православної Церкви Митрополит Володимир вважав опіку над діаспорою. Це питання постало не лише як пастирське, а й як еклезіологічне та культурне завдання, що стосується збереження духовної ідентичності українців поза межами Вітчизни.  Для більшості з них віра залишалася головним зв’язком із рідною землею. На той час вихід вбачався у налагодженні співпраці з Відділом зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату. Через його посередництво УПЦ прагнула розвивати свої форми пастирського служіння у світовому масштабі. Особливої уваги Митрополит надавав проблемі релігійного роздроблення серед українців за кордоном. Він відзначав, що православні українці, позбавлені можливості знайти свій храм, іноді змушені відвідувати греко-католицькі парафії або навіть громади канонічно невизнаних структур. Для нього допомога українцям за межами держави була не лише питанням гуманітарним чи культурним, а насамперед виявом місійної суті Церкви, яка не обмежується кордонами держави.

Підводячи підсумки зробленому огляду, можемо стверджувати, що життя і служіння Митрополита Володимира (Сабодана) є прикладом поєднання богословської глибини, пастирської мудрості та державницького бачення. Його спадщина визначила сучасне обличчя Української Православної Церкви. І сьогодні його роздуми багато в чому не втратили своєї актуальності. Для віруючих, які зросли під його першосвятительським омофором, вони можуть слугувати дороговказом у пошуках гармонії між традицією й сучасністю, духовністю й суспільною відповідальністю.

[1] Забуга Н., прот. Влияние духовного опыта Блаженнейшего Митрополита Владимира на развитие духовного образования в Украине, в частности в Киевской духовной академии. Труди Київської духовної академії. 2007. № 7. С. 5–10; Косовский В., прот. Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Владимир и становление церковной социальной деятельности в Украине. Труди Київської духовної академії. 2007. № 7. С. 11–20; Гавриил (Кризина), архим. Традиции и особенности церковной архитектуры Украины в период первосвятительского служения Блаженнейшего Митрополита Владимира. Труди Київської духовної академії. 2007. № 7. С. 86–110; Савельев В., прот. Вопрос о границах Церкви в экклезиологии Блаженнейшего Митрополита Владимира (Сабодана). Труди Київської духовної академії. 2007. № 7. С. 119–132; Коцаба В., прот. Блаженнейший Митрополит Владимир — покровитель Киевских духовных школ. Труди Київської духовної академії. 2010. № 13. С. 29–38; Митрофан (Юрчук), архієп. Ювілейне видання до 20-річчя Предстоятельського служіння Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. Труди Київської духовної академії. 2012. № 17. С. 345–349; Віктор (Коцаба), архієп. Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан): «Українська Православна Церква — в ній моє життя!». Труди Київської духовної академії. 2024. № 40. С. 159–166.

[2] Владимир (Сабодан), митр. К двадцатилетию Благословенной Грамоты Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II о даровании Украинской Православной Церкви самоуправления. Труди Київської духовної академії. 2010. № 13. С. 17.

[3] Владимир (Сабодан), митр. К двадцатилетию Благословенной Грамоты. С. 18.

[4] Владимир (Сабодан), митр. К двадцатилетию Благословенной Грамоты. С. 12–16.

[5] Владимир (Сабодан), митр. Украинское Православие на рубеже эпох. Вызовы современности, тенденции развития. Труди Київської духовної академії. 2008. № 9. С. 15.

[6] Володимир (Сабодан), митр. Звернення до делегатів від Української Православної Церкви на Помісний Собор РПЦ. Труди Київської духовної академії. 2009. № 10. С. 11–12.

[7] Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи [Інаугураційна промова Митрополита Володимира на церемонії присвоєння йому ступеня почесного доктора honoris causa Християнської богословської академії у Варшаві 18 лютого 2008р.]. РІСУ – Релігійно-інформаційна служба України. URL: https://risu.ua/ukrajinska-pravoslavna-cerkva-sogodennya-i-perspektivi_n35589 (дата звернення: 12.10.2025).

[8] Духовний заповіт Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана). Мукачівська єпархія Української Православної Церкви. URL: https://m-church.org.ua/2014/08/12/duxovnij-zapovit-mitropolita-kijivskogo-i-vsijeji-ukrajini-volodimira-sabodana/ (дата звернення: 12.10.2025).

[9] Володимир (Сабодан), митр. Богословські та пастирські питання формування кліру в Православній Церкві. Труди Київської духовної академії. 1997. № 1. С. 5.

[10] Володимир (Сабодан), митр. Богословські та пастирські питання… С. 17.

[11] Володимир (Сабодан), митр. Богословські та пастирські питання… С. 10–11.

[12] Володимир (Сабодан), митр. Богословські та пастирські питання… С. 12.

[13] Владимир (Сабодан), митр. Слово на первом заседании комиссии Межсоборного присутствия Русской Православной Церкви по вопросам противодействия церковным расколам и их преодоления. Труди Київської духовної академії. 2010. № 12. С. 12.

[14] Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи.

[15] Духовний заповіт.

[16] Володимир (Сабодан), митр. Місія Православної Церкви на межі тисячоліть. Труди Київської духовної академії. 2008. № 8. С. 17.

[17] Володимир (Сабодан), митр. Місія Православної Церкви. С. 18.

[18] Владимир (Сабодан), митр. Украинское Православие на рубеже эпох. С. 10–11.