Студентські проповіді

Проповідь

вихованця 3-Б класу Київської духовної семінарії Івана Лабатія

за вечірніми молитвами в Академічному храмі Різдва Божої Матері

9 травня 2018 року

на тему: «Боязливість – основна причина наших поразок»

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Христос Воскрес!

Дорогі отці та браття, кожна історична епоха вимагає від людини чогось особливого. А якщо продовжити думку далі, то можемо сказати, що кожний історичний етап, кожна держава, область чи регіон  має своїх героїв. Людей, які втілили в життя надії та сподівання мільйонів, які в критичних ситуаціях діяли не за принципами інстинктів, а за принципом любові.

І сьогодні ми з вами, дорогі браття, згадуємо подію, яка повернула хід історії всього світу. З одної сторони це величезна біда та скорбота, адже ту небезпеку яка нависла над мирним небом, важко переоцінити. Та з іншого боку це час коли як кажуть в народі «спільне горе об’єднує». Час, коли єдність мільйонів, робить щось окреме, та в результаті виходить одне ціле.

Та є одне «але», яке вносить дисонанс не тільки у воєнну справу, а   й взагалі в історію моралі всього світу. Про це починаючи з Сократа часто писали письменники та християнські автори, особливо які самі пройшли війну та  віч на віч бачились зі смертю… Іншими словами, писали про боягузливість та малодушність.

Багато хто скаже, що говорити про таке доцільно хіба що на дитячих майданчиках, де підлітки вирішують хто з них головніший. Інакше де ще ми в житті можемо проявити сміливість та рішучість. Та якщо б це було  так, то проблеми не було б взагалі.

В житті все починається з малого. Колись закрив очі на несправедливість в школі, не заступився за слабшого, а потім далі і далі. Достатньо згадати Понтія Пилата, який старається виправдати Христа, але малодушність та невпевненість не дають довести справу до кінця.

«Трус не играет в хокей» всім нам відомі слова зі старої, доброї пісні. Точніше про життя і не скажеш. Та життя, браття, це не хокей, це ще важче, ще страшніше і як не крути, а шайба буде не одна. Рідко потрібно буде обирати між білим та чорним, добром та злом. Іронія часто заключається у виборі меншого зла і саме тут повинна вступати в дію наша християнська мужність. Те що «світ у злі лежить» (1Ін. 5:19) ми дуже часто чуємо з вами. Саме тому християнська мужність – це протидія світу. Мужність вміти сказати «ні», мужність не промовчати, мужність заступитись.

Критичні події відкривають справжню сутність людини. Інколи, читаючи воєнні спогади, важко зрозуміти як добропорядні люди могли робити в критичних ситуаціях такі жахливі речі, які інколи взагалі не вміщаються в голові. З точки зору християнства все дуже просто пояснити. Такі люди володіли не добрими чеснотами, а просто рисами характеру, які перед лицем страху просто зникали.

З одного боку можна нарікати на Бога і говорити, що всі біди і скорботи через Нього, а з іншого – можна, ризикуючи власною безпекою, подати руку допомоги ближньому, тим самим запобігаючи негативним наслідкам.

В одному художньому творі відомого англійського письменника сказано, що з боязливістю все дуже просто. Безпечність допомагає її розвитку. Це єдиний з пороків, від якого немає ніякої радості: жахливо її передчувати, жахливо переживати, жахливо і згадувати про неї. Ми, як каже в цьому творі, диявол, навчили людей гордитись всіма пороками, крім цього. І як тільки це має статись, Бог попускає війну, землетрус, повінь, тобто таке випробування, коли мужність зразу робиться необхідною. Тому один воєнний автор писав, що боягуз помирає сотні разів, а мужній один і то не зразу.

Преподобний Іоанн Ліствичник глибинну причину страху бачить в гордині і в недостатній вірі в Спасителя: «Горда душа є рабою страху; надіючись  на себе, вона боїться слабого звука тварин, і самих тіней», «Хто зробився рабом Господа, той боїться одного свого Владику; а в кому нема страху Божого, той часто і тіні своєї боїться». Таким чином, щоб перемогти страх, потрібно зміцнювати в собі віру и долати пристрасті, особливо гординю.

Сьогоднішній день, ще раз нагадує нам, дорогі отці та браття, що герої не ті, що на екранах, а ті, кому ми сьогодні вручали квіти, за кого молились і ті, які вже назавжди залишаться у вічній пам’яті Церкви. Люди, які і під час війни змогли втілити вічний євангельський ідеал, змогли поєднати смирення та мужність. Про це можна говорити годинами, писати цілі збірки книг, та краще всього просто взяти і повторити.

Ви спитаєте: коли і де? Питання риторичне. Перед нами цілий вечір, цілий рік, ціле життя. Амінь.

Христос Воскрес!