Апробаційна стаття студента ІІ курсу аспірантури Сергія Довбенчука: «Собор та соборність в Православній Церкві»

Собор та соборність в Православній Церкві

Церква — це Боголюдський організм. За словами відомого богослова ХХ століття протопресвітера Миколая Афанасьєва, Церква, «заснована Христом на Таємній вечері, вона актуалізувалася на П’ятидесятницю, коли прославлений Господь послав учням Духа. Починаючи з цього дня, Дух живе в Церкві, і Церква живе Духом»^[1]. Сутність Церкви, за словами свт. Іринея Ліонського складає повнота благодаті^[2]. На нашу думку, дуже влучні слова про Церкву Христову свого часу сказав Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан, +2014): «Двоприродність Церкви, де Божественний і людський елементи з’єднані незлитно і нероздільно, є свідченням її реальності та життєвої сили. Як людина складається з душі і тіла, так і Церква співвідносна як з Іісусом Христом, через Якого вона схожа на Божество, так і з людьми, які до неї входять, за допомогою яких вона рідниться зі світом. За своєю містичною природою вона має незгладимі риси свого Господа, а за емпіричною — риси тих людей, які до неї входять. Глава Церкви — Христос, нове життя, що тече у кожному з його членів, які мають повну внутрішню свободу, — це життя Христове»^[3].

Як зазначав протопресвітер М. Афанасьєв, у вітчизняній церковній традиції поняття «соборність» вживається як визначення Церкви у Символі віри і служить для означення найважливішої функції Церкви, що виражається через церковні Собори[4]. Говорячи про соборність Церкви, ми маємо на увазі насамперед її найважливішу функцію, що виражається в діяльності інституту собору або синоду Церкви. Грецьке поняття, що відповідає слову соборність, передається терміном, який сам по собі не зустрічається у давньохристиянській писемності та є похідним від слова «собор», «синод». Він походить від необхідності висловити саме ту функцію Церкви, за допомогою якої можна описати саму її сутність як Тіла Христового у священній історії[5].

Соборність Церкви вже давно гостро обговорюється у богословській науці та є однією з найважливіших тем у розвитку сучасної екклезіології[6]. Вона також має величезний інтерес для історії та розуміння розвитку канонічної традиції Церкви. Поява та функціонування соборного інституту Церкви нерозривно пов’язані з організацією та розвитком духовної місії Церкви в історії, тому соборність визначається як нерозривним продовженням апостольського спадкоємства, так і конкретними умовами кожної історичної доби.

На думку протоієрея Георгія Флоровського, природа і сутність Церкви визначається як христоцентрична єдність і спілкування, що має і конкретні способи свого вираження[7]. Це здійснюється як у просторі конкретної громади, так і на рівні вселенської Церкви. У громаді воно виражається через спілкування віри та єдності вірних, тоді як у всій Церкві ця єдність здійснюється у спілкуванні помісних Церков через спілкування їхніх єпископів. Таким чином, єдність і спілкування єпископів у повноті Вселенської Церкви припускають саме цю основоположну христоцентричну єдність і спілкування помісних Церков[8]. Воно переважно є і засобом його вираження. У цьому сенсі кожен акт спілкування та зв’язку між єпископами, який підсумовується у Євхаристії, підтверджує та відображає єдність та спілкування їхніх помісних Церков. На думку багатьох дослідників, саме собор є найбільш характерною формою такого спілкування єпископів.

Як зібрання єпископів у конкретному місці, за словами дореволюційного дослідника Олександра Івановича Покровського, слово собор вперше зустрічається близько 200 року у церковного письменника Тертуліана[9]. На Сході це слово в цьому значенні знаходимо в правилах святих Апостолів. Перші Собори в історії Церкви згадуються вже у середині II століття[10]. Соборний інститут Церкви мав винятковий характер і призначався для вирішення питань спеціального чи загального інтересу. Собор був виразом спілкування та засобом зв’язку. За допомогою Собору підтверджувався чи відновлювався зв’язок громад через взаємодію єпископів.

Розмірковуючи про соборність та соборний інститут Церкви, протопресвітер Миколай Афанасьєв наголошує, що соборний інститут, будучи функцією всередині церковного тіла, походить із самої природи та сутності Церкви. Сама сутність Церкви, на його думку, має соборну природу і реалізується у постійному спілкуванні її членів між собою та в єдності з її Главою у таїнстві Євхаристії[11]. У вселенській Церкві соборність виявляється у спілкуванні помісних Церков через спілкування їх єпископів. Це спілкування проявляється через взаємні візити та обмін посланнями[12]. Для богослова відсутність складних питань та приводів для практичного здійснення соборності не означає відсутність спілкування помісних Церков, але воно завжди мається на увазі і не потребує особливих варіантів для його підтвердження. Навпаки, він зазначає, що коли ж виникає загроза єресі чи розколу, Церква готова діяти соборно. Виходячи з цього положення, за словами о. Миколая, не можна стверджувати бездіяльність соборності в Церкві через відсутність Помісних Соборів до середини II століття[13].

На думку ж ще одного відомого богослова ХХ століття протопресвітера Іоанна Мейєндорфа, Собор виявляє властивість, яка виходить із церковної свідомості єдності та спілкування помісних Церков у істинній вірі. У широкому розумінні, на його думку, соборний характер носить і листування між помісними Церквами відомих отців Церкви та церковних письменників, як і самі візити чи наради єпископів тієї епохи[14].

Вже цитований О.І. Покровський у іншій своїй праці зазначає, що сам інститут соборів необхідно обов’язково розглядати у спільному соборному контексті життя Церкви, що містить у собі його екклезіологічні та церковні передумови. Соборність Церкви, що виражається за допомогою інституту соборів, укорінена в природі Церкви та виражає її сутність. Ця самосвідомість Церкви знаходить свою реалізацію від початку в церковній практиці та подальшій канонічній традиції[15].

Продовжуючи тему христоцентричності і кафоличності у Церкві, вже цитований протоієрей Г. Флоровський зауважує, що свідомість давньої Церкви про єдність ґрунтується на її христоцентричному розумінні. Повнота і кафоличність кожної помісної Церкви не ведуть до її відокремлення від спільної єдності Церков, але є умовою її здійснення. У цьому сенсі соборна свідомість виражалася у своїй повноті в кожній помісній Церкві в євхаристичних зборах як органічна єдність церковного тіла у Христі[16]. Оскільки в усіх Церквах реалізовувалась та сама єдність у Христі, функція соборної свідомості задіяла і її зв’язки з усіма помісними Церквами. Ця христоцентрична єдність Церкви виражалася через єпископа на помісному та вселенському рівні. Єпископи як голови своїх Церков і носії їх свідчення були їхніми вустами щодо інших Церков. Свою єпископську форму собори набувають із II століття, чому сприяло і поширення монархічної єпископської гідності[17]. Всі зазначені вище передумови реалізуються на соборах за допомогою єпископів, через яких помісні Церкви виявляють свою присутність на соборі і ними виражаються. Передбачення цього висловлювання соборності в інституційній структурі Церкви передає святий Ігнатій Антіохійський, говорячи, що «єпископи, поставлені по кінцях землі, перебувають у думці Іісуса Христа» (Єф. 3)[18], підтверджуючи тим самим наявність ідеї соборності у влаштуванні Церкви. Органічна єдність єпископа та його помісної Церкви є основою єдності самої Церкви, яка виражається через видиму єдність єпископів.

Цікаву точку зору щодо соборності в Церкві висловлював відомий церковний історик і богослов професор Василь Васильович Болотов, який свідчив, що соборність Церкви не обмежується лише формою єпископських соборів, які були відсутні до середини II століття, але поширюються на кожний акт спілкування та зв’язку між помісними Церквами. Це спілкування покликане підтверджувати та відновлювати між ними єдність у істинній вірі та любові[19]. У цьому сенсі соборний характер мають зустрічі єпископів та його послання задля досягнення згоди в апостольській вірі. Особливість утвердження та відновлення єдності віри між помісними Церквами присутня в апостольський та післяапостольський період. Цим питанням безпосередньо займалися апостоли та їхні учні, оскільки вони самі мали незаперечний авторитет у Церкві і невпинно виявляли піклування про вирішення проблем[20].

На думку того ж церковного історика, при появі помісна Церква зверталася до апостолів, які приймалися за вирішення зазначених проблем або через особисте відвідування цієї Церкви, або через відправлення послання або своїх посланців. Це спілкування з апостолами і згодом із їхніми учнями, безумовно, було виразом соборності Церкви, що передувала появі самих Соборів єпископів[21]. Собори у своїх рішеннях прагнули до збереження спілкування Церков в апостольській вірі. Раніше помісні Церкви зверталися безпосередньо до самих апостолів та їхніх учнів як джерела їхньої самосвідомості. Апостольські послання та писання апостольських мужів про це яскраво свідчать[22]. Більше того, ці послання мали обов’язкову силу і для інших помісних Церков, оскільки кожна з них не була окремою одиницею, але перебувала в просторі єдності в істинній вірі та спілкуванні.

Сучасний грецький каноніст В. Фідас у своїй праці наголошує, що збереження в єдності віри помісних Церков було невпинною турботою апостолів як справжніх свідків віри та авторитетних вчителів у церковному середовищі. Після апостолів, за словами Фідаса, церковні питання переходять у відання їхніх учнів, поставлених у різні географічні регіони. Вони сприймають апостольський авторитет кожен для своєї великої сфери з безліччю помісних Церков, куди вони були поставлені самими апостолами[23]. Таким чином, сама присутність апостолів, на думку дослідників, робила зайвим будь-яке соборне діяння для протидії проблем, що виникають у регіоні. Ототожнення помісних Церков з першою апостольською Церквою через вчення і діяльність апостольських учнів стає абсолютним критерієм і для тотожності Церков між собою, яке згодом знайде своє вираження у церковних соборах[24].

Тільки після закінчення періоду апостольських учнів єдність помісних Церков у загальній для всіх апостольської традиції почала виражатися через їхніх єпископів. Здійснення церковної єдності тепер відбувається на соборах, а збереження апостольської віри та історична пам’ять про неї реалізуються через складання єпископських диптихів, що показують зв’язок єпископів та апостольської традиції в її історичному продовженні. Єдність помісних Церков на соборі передбачає їхнє ототожнення з одним і тим самим Христом[25].

Найважливішим чинником у народженні соборної системи Церкви, що виходить із її соборної свідомості, є її нерозривний зв’язок із принципом апостольського спадкоємства як гарантії безперервного продовження апостольської традиції у кожній помісній Церкві. І соборність Церкви, і апостольське спадкоємство є безумовними засадами в організації та діяльності Церкви, які діють у єдиному ключі та взаємозв’язку між собою. Це, на думку вже цитованого В. Фідаса, з’ясовується у кількох важливих обставинах. По-перше, кожна помісна Церква інтегрується в особі свого єпископа, по-друге, кожна помісна Церква зберігає вірність апостольській традиції, і по-третє, кожна помісна Церква перебуває у спілкуванні з іншими. Крім цих трьох найважливіших передумов, ще одним характерним фактором в утворенні соборної системи Церкви стає сакраментальний елемент, який реалізується в акті єпископської хіротонії сусідніми єпископами[26]. Саме у ньому проявляється, з одного боку, зв’язок єпископської гідності з його продовженням, з іншого боку, із соборним інститутом.

Тож, підводячи підсумок, можна коротко резюмувати:

Соборність існує в Церкві з самого початку її заснування Господом. Соборний інститут Церкви мав винятковий характер і призначався для вирішення питань спеціального чи загального інтересу. Він, будучи функцією всередині церковного тіла, походить із самої природи та сутності Церкви. Сама сутність Церкви має соборну природу і реалізується у постійному спілкуванні її членів між собою та в єдності з її Главою у таїнстві Євхаристії.

Як зібрання єпископів у конкретному місці, слово «собор» вперше зустрічається у ІІІ столітті. Найважливішим чинником у народженні соборної системи Церкви є її нерозривний зв’язок із принципом апостольського спадкоємства як гарантії безперервного продовження апостольської традиції у кожній помісній Церкві. І соборність Церкви, і апостольське спадкоємство — безумовні засади в організації та діяльності Церкви.

^[1] Афанасьев Н., протопр. Церковь Духа Святаго. Париж, 1971. С. 1-2.

^[2]  «Где Церковь, там и Дух Божий, и где Дух Божий, там Церковь и полнота благодати». Св. Ириней Лионский. Против ересей. Доказательство апостольской проповеди / Пер. прот. П. Преображенского, Н.И. Сагарды. СПб. : Изд. Олега Абышко, 2008. С. 317.

^[3] Владимир (Сабодан), митр. Экклезиология в отечественном богословии К., 1997. С. 78.

[4] Афанасьев Н., протопр. Церковные соборы и их происхождение. М.: Свято-Филаретовский православно-христианский институт, 2003. С. 11.

[5] Флоровский Г., прот. Евхаристия и соборность // Путь (Париж). 1929. № 19. Ноябрь. С. 5.

[6] Так, у російському богослов’ї ХХ століття, у таких авторів як прот. Георгій Флоровський, Володимир Лоський, прот. Іоанн Мейєндорф, прот. Олександр Шмеман та інших активно використовується і розробляється поняття «соборність», але саме як синонім «кафоличності». У той же час, архієпископ Василь (Кривошеїн) пропонував уникати «непорозумінь, з якими часто доводиться зустрічатися в сучасних дискусіях про Церкву (особливо коли термін «соборність» використовується — і зовсім неправильно — синонімом для «кафоличності»)», вказуючи на те, що «такі абстрактні поняття далекі від православного передання». — «Церква соборна та Церква ієрархічна», — писав протоієрей Олександр Шмеман, акцентуючи проблематику питання про соборність сьогодні в Церкві та полемізуючи з двома крайніми тенденціями: «клерикалізм» і «демократизм», боротьба яких затьмарює саму ідею соборності в Церкві. Детальніше див.: Ореханов Г., прот., Кырлежев А. О термине «соборность» в Символе веры и истории [Електронний ресурс] URL: https://azbyka.ru/o-termine-sobornost-v-simvole-very-i-istorii (Дата звернення: 20.03.2024).

[7] Флоровский Г., прот. Соборность Церкви. Богочеловеческое единство и Церковь Електронний ресурс] URL: https://azbyka.ru/otechnik/Georgij_Florovskij/bogoslovskie-stati-o-tserkvi/#0_13 (Дата звернення: 20.03.2024).

[8] Там само.

[9] Покровский А.И. Соборы древней Церкви эпохи первых трех веков. Историко-каноническое исследование. Сергиев Посад: Типография И.И. Иванова, 1914. С. 19-20.

[10] Прим.: це, наприклад, Собори проти монтаністів: Великий Ієрапольський Собор 70-х років ІІ століття, Ліонський Собор 178 року, низка Соборів в Малій Азії та Італії на початку та протягом ІІІ століття тощо. Дет. див.: Там само. С. 97-720.

[11] Афанасьев Н., протопр. Церковные соборы и их происхождение. М.: Свято-Филаретовский православно-христианский институт, 2003. С. 39.

[12] Там само. С. 40.

[13] Афанасьев Н., протопр. Церковные соборы и их происхождение. М.: Свято-Филаретовский православно-христианский институт, 2003. С. 40.

[14] Див., напр. Мейендорф И., протопр. Кафоличность Церкви. [Електронний ресурс] URL: https://azbyka.ru/otechnik/Ioann_Mejendorf/kafolichnost-tserkvi/ (Дата звернення: 21.03.2024).

[15] Покровский А.И. Соборно-каноническое творчество Церкви. Принципиальные и исторические обоснования «каноничности». Ревизия, кодификация и творчество канонов / Доклад по каноническим вопросам к Третьему Российскому Помесному и будущему Вселенскому Соборам // Вестник Священного Синода Православной Российской Церкви. М., 1925. № 4. С. 14.

[16] Флоровский Г., прот. Соборность Церкви. Богочеловеческое единство и Церковь [Електронний ресурс] URL: https://azbyka.ru/otechnik/Georgij_Florovskij/bogoslovskie-stati-o-tserkvi/#0_13 (Дата звернення: 21.03.2024).

[17] Горчаков М. И. Соборы церковные // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. Т. ХХХа. С-Пб., 1900. С. 648.

[18] Игнатий Богоносец, сщмч. Послание к ефесянам / Ранние Отцы Церкви. Брюссель, 1988. С. 103.

[19] Див.: Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. СПб., 1907. Т. ІІІ. С. 99.

[20] Там само.

[21] Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. СПб., 1907. Т. ІІІ. С. 100.

[22] Там само.

[23] Фидас В. Каноническое право. Будущность Православия / пер. М. Парамонова. Женева, 1998. С. 163.

[24] Там само.

[25] Заболотский Н.А. Богословское и экклезиологическое значение Вселенских и Поместных Соборов в Древней Церкви // Богословские труды. М., 1970. С. 244.

[26] Фидас В. Каноническое право. Будущность Православия / пер. М. Парамонова. Женева, 1998. С. 163-164.