Стаття доцента КДА ієромонаха Германа (Ковача): «Аналіз основних положень Висновку релігієзнавчої експертизи ДЕСС від 27 січня 2023 р. в площині церковного і канонічного права»

Аналіз основних положень

Висновку релігієзнавчої експертизи ДЕСС від 27 січня 2023 р.

в площині церковного і канонічного права

20 травня 2025 р. Державна служба України з етнополітики і свободи совісті (ДЕСС) розпочала дослідження щодо наявності ознак так званої «афілійованості»[1] Київської Митрополії Української Православної Церкви з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена. Того ж дня набув чинності останній пункт закону України №3894-ІХ (р. II, п. 2) «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», згідно з положеннями якого, в процесі дослідження ДЕСС може використовувати висновки релігієзнавчої експертизи[2]. Насамперед, мова йде про так званий «Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом» (далі «Висновок»), який було затверджено і оприлюднено ДЕСС 27 січня 2023 р. Даний висновок викликав жваву дискусію в середовищі українських та іноземних релігієзнавців, богословів та істориків, однак найбільшу увагу він привернув в середовищі фахівців з канонічного і церковного права, оскільки дослідження, яке претендує на те, аби вважатися авторитетним тлумаченням документів церковного права, було виконане експертною групою ДЕСС, члени якої не мають належної компетенції в означеній області[3]. Одразу зазначимо, що за рік до публікації Висновку вище керівництво ДЕСС публічно декларувало необхідність залучення до «неупередженої експертизи» фахівців з канонічного права[4], однак з незрозумілих причин це прагнення не було реалізовано ДЕСС на практиці, що вплинуло на наукову цінність і якість проведеного дослідження.

Справді, вирішення цілей і задач, які були поставлені ДЕСС перед експертною групою (експертиза Статуту про управління УПЦ на наявність церковно-канонічного зв’язку) передбачає розуміння фаховим складом цієї групи природи та, відповідно, відмінності церковного і канонічного права, освіченість в церковно-правовій і канонічній термінології, вміння оперувати базовими принципами церковно-правової і канонічної герменевтики тощо. Натомість, навіть в контексті історико-правового методу тлумачення, на якому експертна група ДЕСС робить основний акцент у своєму дослідженні, отриманий Висновок не можна вважати об’єктивним, оскільки мінімальний хронологічний діапазон між роками, якими датуються об’єкти експертизи ДЕСС, складає 32 (!) роки (благословенна Грамота патріарха Олексія II від 1990 р. і Статут про управління УПЦ в редакції 2022 р.)[5]. Таким чином, експертна група ДЕСС проігнорувала значний обсяг документів церковного права УПЦ, які мають об’єктивну цінність для розуміння динаміки, в якій УПЦ усвідомлювала свій церковно-правовий статус від моменту отримання нею благословенної Грамоти патріарха Олексія II до Собору Української Православної Церкви, що зібрався в м. Києві 27 травня 2022 р. Деякі з цих архівних документів ми згадаємо трохи далі. Наразі зазначимо, що проблема сприйняття Висновку ДЕСС в його основних і другорядних положеннях має два базових виміри: легітимно-правовий і екклезіально-канонічний.

Легітимно-правовий вимір Висновку ДЕСС

Оскільки наука права, зокрема церковного, є абстрактною, в природі будь-якої церковно-правової норми іманентно вже закладена необхідність її тлумачення. Право легітимного тлумачення документів внутрішнього церковного права, які стосуються всієї повноти Української Православної Церкви, належить Собору єпископів УПЦ, який є церковним судом вищої інстанції в межах Української Православної Церкви (Статут про управління УПЦ від 27.05.2022 р., III, 7), а в міжсоборний період – Священному Синоду Української Православної Церкви (IV, 1, 6, 7б). Таке тлумачення може виконуватися і в межах компетентних Синодальних установ, зокрема Синодальної Богословсько-канонічної комісії, однак для отримання ним легітимного статусу воно обов’язково має бути затверджене Священним Синодом Української Православної Церкви. Оскільки дослідження ДЕСС не проводилося у співробітництві з компетентними Синодальними установами УПЦ або із залученням уповноважених Священним Синодом членів експертної групи з числа фахівців в сфері канонічного і церковного права, в УПЦ немає жодних церковно-правових підстав сприймати існуючий Висновок ДЕСС як документ, що може лягти в основу легітимного тлумачення документів її внутрішнього права.

Екклезіально-канонічний вимір Висновку ДЕСС

Даний вимір визначається богословським (власне екклезіальним), а не суто інституційним розумінням природи Церкви, сутнісною різницею між світським і канонічним правом, визначенням взаємних обмежень в апеляції до канонічного права в контексті сучасних державно-церковних відносин. Якщо Держава вважає себе правоспроможною апелювати до канонів Церкви в законотворчій діяльності, а державні суди – виносити рішення, керуючись нормами і поняттями канонічного права, що передбачається положеннями закону № 3894-IX, ми отримуємо абсурдну ситуацію, коли існування церковних судів усіх інстанцій мало би бути визнаним в Україні незаконним, оскільки це прямо суперечило б Конституції України (ст. 124-та), а також закону України «Про судоустрій і статус судів» (№ 1402-VIII), згідно з яким суди в Україні створюють єдину систему, а створення надзвичайних та особливих судів не допускається (р.1, ст.3). Саме така ситуація складається у випадку з Висновком ДЕСС, адже державна служба de facto відмовила УПЦ в праві самостійно тлумачити норми свого внутрішнього права і визначати спосіб застосування канонів у визначенні власного статусу, що належить до компетенції церковного суду вищої інстанції – Собору єпископів УПЦ/ Священного Синоду УПЦ в міжсоборний період. Оскільки канонічне право Православної Церкви виходить передусім із сотеріологічних міркувань (див. 2-е прав. Трулльського собору) і має на меті підтримання на кафолічному та помісному рівнях благодатного життя Тіла Церкви, яке розуміється ним містично (див. передусім 1-ше прав. Трулльського собору, опосередковано формулювання 47-го Апостольського і 61-го прав. Трулльського собору), втручання Держави в питання канонічного характеру і привласнення права їхнього тлумачення, з точки зору як канонічного, так і світського права, є несумісним з благодатним життям Христової Церкви, оскільки сприяння громадянам у справі спасіння не передбачається обов’язками світської Держави і метою світського права. Вартим уваги є те, що іноприродність світського і канонічного права публічно декларувалася вищим керівництвом ДЕСС в особі її очільника – В. Є. Єленського[6], однак була проігнорована відповідною експертною групою.

Враховуючи все вищесказане, ми можемо перейти до огляду деяких тез Висновку експертної групи, які є суперечливими з точки зору канонічного і церковного права. Насамперед, мова йде про характеристику благословенної Грамоти патріарха Олексія II від 27 жовтня 1990 р., а також її основні положення, яким експертна група ДЕСС приділяє особливу увагу.

Грамота патріарха Олексія II та її основні положення в інтерпретації експертної групи ДЕСС

а) Назва документу

Своє дослідження Грамоти патріарха Олексія II експертна група ДЕСС засновує зокрема на необґрунтованих уявленнях про класифікацію церковно-правових документів. З одного боку, експертна група надає їм абстрактні визначення («важливі церковні документи»), а з іншого – хибно декларує наявність в Помісних Церквах чітко визначеної і автентичної типології таких документів, хоча це не поділяється сучасним грецьким церковним правом[7]:

(6.5) «Існує грецька еклезіологічна традиція важливі церковні документи називати томосами (від грец. «τόμος» – указ, декрет, послання предстоятеля Помісної православної церкви у питаннях церковного устрою). Проте… ця традиція не є характерною для РПЦ, де томосами називали лише грамоти про автономію чи автокефалію».

Компетентне визначення документів церковного права експертна група підміняє суб’єктивним суспільним сприйняттям цих документів, яке не може бути тотожним їхній об’єктивній церковно-правовій типології:

(6.5) «…після отримання Томосу Православною Церквою України українське суспільство сприймає цей термін як такий, що надає Церкві автокефального статусу. Автор листа [мається на увазі лист Блаженнішого Митрополита Київського Онуфрія до керівництва ДЕСС – і. Г.], називаючи Грамоту Московського патріарха «томосом», прагне урівняти ці два документи».

Насправді, в контексті церковного права поняття «Томос» і «Грамота» можуть бути взаємозамінними[8], тому фактичні обвинувачення Блаженнішого Митрополита Онуфрія в підміні понять є абсолютно безпідставними, з точки зору типології церковно-правових документів. До того ж, терміни «Томос» і «Грамота», так само як і терміни «автокефалія» і «автономія» є однаково запозиченими з грецької мови. Взаємозамінність назв документів церковного права, які de facto визначають один і той самий тип церковного устрою, опосередковано визнається експертною групою ДЕСС:

(6.2) «Це принципово інакша модель «з’єднання», ніж єдність зі Вселенським (Константинопольським) Престолом, на яку вказують, наприклад, «Грамота Церкві Московського царства» та томоси Константинопольського патріарха…».

Повертаючись до тези експертної групи ДЕСС про те, що «Повністю «незалежною в управлінні» є лише автокефальна церква, яка на підтвердження свого статусу отримує відповідний документ (томос)» (6. 2), додатково зазначимо, що тип церковного устрою не обов’язково має визначатися типом документу церковного права, яким він надається. До прикладу, згадана експертною групою ДЕСС «Грамота Церкві Московського Царства» не містить жодної згадки про автокефалію РПЦ[9], однак вся повнота Православної Церкви сприймає РПЦ як автокефальну. Натомість Томос, який був наданий Болгарській Церкві Вселенським патріархом Германом II, не зміг остаточно визначити тип церковного устрою цієї Церкви – історично Константинополь і Тирново тлумачили його по-різному[10]. В ситуації, коли Константинополь вважає надання т. з. автокефалії своїм виключним правом, тип або ж назва церковного документу, яким буде надаватися автокефалія з боку інших Помісних Церков, не має жодного значення. Свого часу це було добре підмічено в «Заяві єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї» від 22 листопада 2000 р.: «Константинопольський патріархат і деякі грекомовні Церкви вважають, що це питання [надання автокефалії або автономії – і. Г.] повинен вирішувати Вселенський патріарх. З цієї причини автокефалія Американської Православної Церкви і автономія Японської Православної Церкви, що були надані більше 30 років тому Руською Православною Церквою, визнаються частиною православного світу умовно. Це означає, що вони, без сумніву, є канонічними, благодатними Церквами, які спілкуються з Вселенським Православ’ям, однак в очах Константинопольського патріарха досі залишаються частиною Руської Церкви»[11]. Нагадаємо, що обидва документи, якими було визначено теперішній статус АПЦ і ЯПЦ називаються Томосами.

б) «Самостійність і незалежність в управлінні»

Що стосується самої суті благословенної Грамоти Олексія II, то одним з головних аргументів, які експертна група ДЕСС наводить в обґрунтуванні того, що «УПЦ є структурним підрозділом РПЦ», є апеляція до її окремих формулювань, насамперед – надання УПЦ статусу «самостійної і незалежної у своєму управлінні», оскільки вказане формулювання Грамоти міститься у Статуті УПЦ, прийнятому Собором УПЦ 27 травня 2022 р (I,1). Послідовно розглянемо аргументацію Висновку:

(6.2) «УПЦ надано статус «незалежна і самостійна у своєму управлінні». Проте православне канонічне право не оперує таким поняттям, на відміну від понять «автокефальна» або «автономна» церква. Повністю «незалежною в управлінні» є лише автокефальна церква, яка на підтвердження свого статусу отримує відповідний документ (томос)».

Аналізуючи формулювання п. 6.2, можна помітити, що експертна група ДЕСС у своїй аргументації не розрізняє канонічне і церковне право, а також не диференціює джерела церковного права на предмет «притаманності» чи «не-притаманності» канонічному праву церковно-правової термінології, що аналізується. Насправді, поняття автокефалії і автономії, на використанні яких наполягає експертна група, не зустрічаються в канонах Православної Церкви, які є так званими формуючими джерелами канонічного і церковного права (τὰ διαπλαστικά). Більш того, церковні правознавці грецької традиції зазначають, що й самі передумови автокефального устрою (τὸ αὐτοκέφαλον) не мають чіткого канонічного обґрунтування[12]. Для позначення церковної самостійності канони використовують інші, доволі абстрактні поняття, як-то «ἐξουσία» (свобода) – див. 8-ме правило III Вселенського собору. Натомість поняття «автокефалія» і «автономія», які експертна група хибно визначає як оператори канонічного права, належать до «τὰ διαγνωστικὰ» – так званих розпізнавальних джерел церковного права, куди можна віднести і «τὰ ἑρμηνευτικὰ μνημεία» – тлумачення авторитетних візантійських каноністів: Вальсамона, Аристина і Зонари (XII ст.)[13]. Незважаючи на те, що поняття автокефалії історично релятивізується Церквою Константинополя через відсутність його точного визначення в церковних канонах, а також через незатвердженість існуючого нормативного диптиху Вселенським собором (на противагу Церквам т. з. Пентархії), поняття автокефалії може визначатись через площину церковного права (τὰ διαγνωστικὰ). Наприклад, одне з таких визначень ми бачимо в листі патріарха Константинопольського Веніаміна (Кіріаку) (1871-1946), яке має ознаки канонічного послання, а саме «αὐτοτελὴς καὶ ἀνεξάρτητος διοίκησις»[14] (самостійне і незалежне управління), що формально збігається з визначенням статусу УПЦ в Грамоті патріарха Олексія II. Таким чином, з точки зору церковного права, статус «самостійної і незалежної в управлінні Церкви» є прийнятним визначенням поточного статусу УПЦ, хоч і не самодостатнім в розрізі існуючої зараз практики. Окремо зазначимо, що наявність відносно абстрактних формулювань в офіційних документах церковного права не є підставою для делегітимізації цих документів – в таких випадках можна вдатися до легітимної церковно-правової герменевтики.

Тим не менш, потреба в конкретизації того статусу, який було надано Українській Православній Церкві благословенною Грамотою патріарха Олексія II, усвідомлювалася як в УПЦ, так і в самій РПЦ, що зокрема знайшло своє відображення у формулюванні оновленого Статуту РПЦ, прийнятого Архієрейським собором 2000 р., де УПЦ визначається як «самокерована з правами широкої автономії» (VIII, 17). З точки зору церковного права, визначення Статуту РПЦ лише інтерпретує формулювання Грамоти патріарха Олексія II, а не скасовує чи підміняє його, оскільки вказана Грамота (а отже і всі її формулювання), згідно зі Статутом РПЦ 2000 р. залишається для неї (РПЦ) чинною. Коментуючи визначення Статуту РПЦ від 2000 р., експертна група ДЕСС декларує, що УПЦ «наділяється невластивими канонічному праву правами «широкої автономії»» (6.5). Вкотре не розрізняючи канонічне і церковне право, експертна група ігнорує існування перехідних або проміжних типів церковного устрою. Мова йде про поняття «напів-автономії» (напр. сучасна Митрополія Криту[15]) і «напів-автокефалії» (напр. історичний Тирновський патріархат[16]). Зважаючи на ці проміжні церковно-правові поняття, зазначимо, що у своєму Висновку експертна група ДЕСС опосередковано вважає їх прийнятними типами церковного устрою для УПЦ, адже схвалює теоретичну наявність в УПЦ «особливого статусу…, який би можна було охарактеризувати як наближений до автокефального чи автономного» (7.4.6). Також зазначимо, що статус самокерованої Церкви, який декларується для УПЦ Статутом РПЦ від 2000 р., будучи прийнятним для церковного права визначенням, яке може описувати автокефальний устрій[17], не був сприйнятий єпископатом УПЦ як остаточне визначення її статусу. Це було задекларовано в «Заяві» єпископату УПЦ від 22 листопада 2000 р[18].

Інтерпретація Статуту РПЦ 2000 р. про статус УПЦ як «самокерованої з правами широкої автономії» знайшла відображення у вже згаданій «Заяві єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї» від 22 листопада 2000 р., в якій констатувалося, що: «Нині УПЦ фактично має набагато більше тих прав, які надаються канонічній автономії»[19], де під канонічною автономією слід розуміти устрій, який був би офіційно визнаний всією повнотою Православної Церкви, згідно з єдиною для всіх Помісних Церков процедурою, якої наразі не існує[20]. Дана проблема є характерною для церковно-правового устрою всієї Православної Церкви, адже «незважаючи на єдність в догматичному вченні, Православна Церква являє собою спільноту автокефальних та автономних Церков, які не мають єдиної правової організації»[21]. Тим не менш, у своєму зверненні єпископат УПЦ публічно декларує прагнення в канонічний спосіб отримати визначений автономний статус – для цього повнота єпископату Української Православної Церкви в серпні того ж 2000 року ініціювала: «Прийняття звернення Московського Патріархату до Помісних Православних Церков із проханням виробити механізм надання того статусу, якого прагне УПЦ»[22]. Таким чином, як в серпні 2000 р., так і сьогодні УПЦ бачить лише один можливий спосіб канонічного вирішення українського церковного питання – його всеправославне обговорення[23].

в) єднання УПЦ з Кафолічною Православною Церквою через РПЦ

Продовжуючи аналіз Грамоти патріарха Олексія II в якості документу, до якого апелює оновлений Статут УПЦ, експертна група декларує наступне: «Ознака залежності УПЦ вбачається і в тому, що вона «з’єднана» з «Єдиною Святою, Соборною й Апостольською Церквою», тобто зі Вселенським православ’ям, «через Російську Православну Церкву»» (6.2). Насамперед зазначимо, що експертна група не розрізняє церковно-правову і канонічну залежність, а також канонічну залежність і канонічний зв’язок – останній може позначати широкий спектр церковних взаємовідносин: від взаємозв’язків між парафіями і єпархіальним центром[24] до взаємозв’язків між Помісними Православними Церквами (див. Томос про автокефалію ЕПЦ за 1850 р.). Тобто канонічний зв’язок є набагато ширшим поняттям за канонічну залежність, натомість експертна група ДЕСС користується обома поняттями як синонімічними.

Декларуючи церковно-правовий характер експертного дослідження, експертна група ДЕСС ігнорує те, що вказане формулювання, як і решта формулювань документів церковного права є шаблонним, тобто поза площиною його правозастосування воно нічого не значить[25]. У своєму листі до керівництва ДЕСС Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій наводить приклади таких формулювань в Томосах про автокефалію, які були надані Церквою Константинополя протягом новітньої історії[26]. Важливо, що на відміну від розглянутого нами визначення самостійності і незалежності в управлінні, положення про єднання УПЦ зі Вселенським православ’ям через РПЦ досі не має легітимної інтерпретації в документах церковного права рівня Статуту тощо.

В контексті вищесказаного варто розглянути наступне формулювання експертної групи: «Слідом за РПЦ, УПЦ розірвала євхаристійне спілкування із Константинопольською, Олександрійською, Кіпрською та Елладською церквами (жодна інша Церква, крім РПЦ, цього не зробила). Собор 27.05.2022 року спеціальним рішенням (п. 5 Постанови Собору)… затвердив ці рішення, що є нелогічним за умови проголошення реального розриву із РПЦ та намагання налагодити самостійне, відмінне від РПЦ, існування» (7.5). Аргументація експертної групи не враховує підстави розриву євхаристійного спілкування відносно природи застосованої церковно-канонічної санкції[27], а також особливості її практичного застосування в новітній історії УПЦ. У своєму висновку експертиза ДЕСС виходить з того, що розрив спілкування між УПЦ і Церквою Константинополя відбувся вперше, однак насправді в новітній історії УПЦ він de facto відбувся вдруге. Мова йде про розрив спілкування між РПЦ і Церквою Константинополя з 23 лютого по 16 травня 1996 р.[28] і характер його відображення в рішеннях Священного Синоду УПЦ за даний період. На відміну від рішення Священного Синоду УПЦ про припинення євхаристійного спілкування з КПЦ від 13 листопада 2018 р. (журнал №37)[29], яке було схвалене Собором єпископів УПЦ того ж дня[30], журнали Священного Синоду УПЦ в період між 23 лютим і 16 травням 1996 р. не містять таких формулювань. Єдина згадка про розрив спілкування між РПЦ і КПЦ міститься в офіційній «Заяві Священного Синоду Української Православної Церкви з приводу непорозуміння між Московським і Константинопольським Патріархатами» від 3 квітня 1996 р., яка була зроблена на виконання рішень Священного Синоду УПЦ, що відбувся того ж дня. Підставою звернення в рішеннях Синоду зазначається «провокаційна діяльність» колишнього Митрополита Київського Філарета (Денисенка) «в зв’язку з ситуацією навколо Естонської Апостольської Православної Церкви»[31]. Формулювання «Звернення», а також визначення причини, яка зумовила його виникнення (більш ніж через місяць після розриву РПЦ з КПЦ), надають підстави припускати, що в 1996 р. УПЦ вважала рішення Синоду РПЦ про розрив євхаристійного спілкування з КПЦ таким, що автоматично розповсюджується на всю повноту Української Православної Церкви. Натомість в 2018 р. Священний Синод УПЦ і Собор єпископів УПЦ продемонстрував суб’єктність у взаємовідносинах з Православною Церквою Константинополя. Аргументуючи рішення про розрив спілкування з КПЦ, Собор єпископів УПЦ, на противагу формулюванням Священного Синоду УПЦ від 3 квітня 1996 р., не згадує та не аналізує рішення Священного Синоду РПЦ. Дане історичне зауваження контрастує з висновком експертної групи ДЕСС, яка не знайшла доказів «самоусвідомлення УПЦ як цілковито самостійної еклезіальної одиниці» (6.5) в наш час. Водночас вартим уваги є те, що в «Заяві» Священного Синоду УПЦ від 1996 р., яка висловлює значно меншу суб’єктність, аніж комюніке Собору єпископів УПЦ від 13 листопада 2018 р. міжцерковні зв’язки осмислюються кафолічно, а не інституційно, як це робиться в експертизі ДЕСС. З-поміж іншого в «Заяві» зазначається, що не лише припинення євхаристійного спілкування, а й навіть остаточний розрив між двома Церквами не означає розриву з усім Вселенським Православ’ям[32].

Зважаючи на затвердження Собором УПЦ від 27 травня 2022 р. рішень Собору єпископів УПЦ від 13 листопада 2018 р. про розрив євхаристійного спілкування з Константинополем, експертна група вважає це нелогічним для Церкви, яка «намагається налагодити самостійне, відмінне від РПЦ, існування» (7.5). Тим самим експертна група ігнорує богословське значення і роль Євхаристії в житті Православної Церкви, зводячи все до інституційного аспекту і сприймаючи єднання біля Чаші Господньої як ознаку самостійності «юридичної особи». З точки зору православної екклезіології, важливе місце в якій посідає соборність, можна сказати, що небажання Православної Церкви Константинополя виносити обговорення українського церковного питання на всеправославний рівень є тією причиною, через яку Українська Православна Церква наразі не бачить канонічних підстав для відновлення євхаристійного спілкування, яке з-поміж іншого має вкрай важливий доксологічний вимір[33]. Зрештою, питання наявності або ж відсутності євхаристійного спілкування є внутрішньою справою Церкви, де ієрархічно будь-який священик, єпископ або Собор єпископів має повне канонічне право самостійно визначати спосіб застосування церковної ікономії щодо акривії канону, який регламентує умови участі в Євхаристії (κοινωνία).

Окрім наведеної історико-правової відмінності, яка вирізняє розірвання євхаристійного спілкування з Церквою Константинополя в 2018 році – в часи Первосвятительства Блаженнішого Митрополита Онуфрія, необхідно також згадати й особливості інтронізації Митрополита Київського і всієї України 17 серпня 2014, оскільки інтронізація має не лише ознаки священнодії, але й важливий церковно-правовий вимір[34]. Мова йде про виголошення т. з. інтронізаційної формули і вручення жезла як символу Первосвятительського служіння, що було звершено ієрархами Української Православної Церкви, а не представником Московського патріарха: митрополитом Одеським та Ізмаїльським Агафангелом (виголошення формули і вручення жезла), а також митрополитом Кримським і Сімферопольським Лазарем (виголошення формули). Натомість під час інтронізації Предстоятеля Японської Православної Церкви, яка отримала від РПЦ визначений статус автономії, виголошення інтронізаційної формули і вручення жезла було звершено представником патріарха Московського, митрополитом Волоколамським Антонієм (Севрюком)[35]. Таким чином, вказані особливості інтронізації також можна інтерпретувати як явні ознаки «самоусвідомлення УПЦ як цілковито самостійної еклезіальної одиниці» (7.5). Також зазначимо, що в інтронізації Митрополита Київського і всієї України Онуфрія взяли участь представники 11 автокефальних Церков (в інтронізації предстоятеля Православної Церкви в Америці, що отримала автокефалію від РПЦ, взяли участь три представники, автономної Японської Православної Церкви – жоден, якщо не рахувати представника патріарха Московського).

Висновки

• Висновки експертної групи ДЕСС від 27 січня 2023 р. були зроблені в результаті експертизи, що не має ознак компетентного церковно-правового і церковно-канонічного дослідження.
• Висновок експертної групи ДЕСС, який зрештою характеризується як дослідження «церковно-канонічного зв’язку» не може бути законно використаний в будь-якому судовому провадженні проти УПЦ через іноприродність світського і канонічного права.
• Експертна група ДЕСС ігнорує документи церковного права, а також події новітньої історії УПЦ, що мають значення для церковно-правової герменевтики та є важливими для дійсно об’єктивного усвідомлення історичної динаміки змін у визначенні УПЦ власного статусу.
• Можна аргументовано констатувати, що в часи Первосвятительства Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія УПЦ, діючи в канонічному полі, максимально наблизилася до статусу автокефальної Церкви.
• Один з основних недоліків даного Висновку можна охарактеризувати словами із «Заяви єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї» від 22 листопада 2000 р., які свого часу характеризували втручання ззовні у внутрішні справи УПЦ, а саме констатувати те, що в ньому «повністю ігнорується богословська складова» української церковної кризи, «у результаті чого вихолощується духовний зміст церковного життя, дискредитуються релігійні, в тому числі православні цінності, оскільки з’ясовування стосунків між християнськими конфесіями стає все більше схожим на партійну боротьбу»[36].

[1] Слово «афілійованість» навмисно записується в лапках, оскільки автори Висновку не розрізняють церковне і канонічне право, в контексті яких дане поняття є неоднаково прийнятним.

[2] Закон України № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій»// Верховна Рада України [офіційний сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3894-20#Text

[3] «Для виконання цього завдання було створено Експертну групу, до складу якої увійшли п’ятеро професорів, докторів наук та один кандидат наук — фахівці у галузі релігії, історії церкви, свободи совісті, державно-конфесійних відносин, богослов’я, які мають фахові наукові публікації з історії, соціології, філософії, релігії взагалі та у сфері дослідження Східного Православ’я зокрема» – Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом// Державна служба з етнополітики і свободи совісті [офіційний сайт]. URL: https://dess.gov.ua/vysnovok-relihiieznavchoi-ekspertyzy-statutu-pro-upravlinnia-upc/

[4] Віктор Єленський: «Структури Московського патріархату не повинні бути в Україні. Таким є суспільний запит» [інтерв’ю]// Лівий берег. URL: https://lb.ua/news/2022/12/23/540088_viktor_ielenskiy_strukturi.html

[5] Статут про управління РПЦ в редакції 2017 р. ми свідомо не беремо тут до уваги, оскільки даний Статут не є документом внутрішнього церковного права УПЦ. Тим не менш, статутні документи РПЦ будуть використані в даному досліджені для демонстрації різновидів тлумачення церковного устрою УПЦ, який було визначено Грамотою патріарха Олексія II.

[6] «Я знаю, що зараз є чимало таких православних громад, які хотіли б – можливо, всупереч канонічному праву, але закон це дозволяє – реєструватися як автономні релігійні громади», – Віктор Єленський: «Структури Московського патріархату не повинні бути в Україні. Таким є суспільний запит» [інтерв’ю]// Лівий берег. URL: https://lb.ua/news/2022/12/23/540088_viktor_ielenskiy_strukturi.html

[7] «Ἡ Ὀρθόδοξη κανονολογία καὶ ἐκκλησιολογία, οὔτε στὴν καθολικὴ της διάσταση οὔτε στὴν κατὰ τόπους ἔχει ἀναπτύξει μία σαφῆ τυπολογία τῶν ἐκκλησιαστικῶν «πράξεων» καὶ «ἐγγράφων» καὶ τῆς αὐθεντίας τους» – Μεϊχανετσίδης, Βασίλειος Θ. Τυπολογία καὶ κανονικὴ αὐθεντία τῶν «Πράξεων» καὶ «ἐγγράφων» τοῦ Οἰκουμενικοῦ Πατριαρχείου Κωνσταντινουπόλεως. Ἐν Ἀθήναις, 2019. Σελ. 252.

[8] «οἱ περὶ ὧν ὁ λόγος «πράξεις» τοῦ Πατριάρχου καὶ/ἢ τῆς Συνόδου, δύναται νὰ φέρουν διάφορες ὀνομασίες, ὅπως: τόμος ἢ πατριαρχικὸς καὶ/ἢ συνοδικὸς τόμος, ἶσον, ὑπόμνημα, συνοδικὴ ψῆφος, συνοδικὸν σημείωμα, συνοδικὴ ἀπόφασις, συνοδικὸν ἐπίσταλμα, συνοδικὸν γράμμα, πιττάκιον πατριαρχικόν, συνοδικὴ ἀπόκρισις, συνοδικὸν ψήφισμα, σιγίλλιον πατριαρχικόν, πατριαρχικὴ καὶ/ἢ συνοδικὴ πρᾶξις, διάγνωσις… ἀπόφασις» – Μεϊχανετσίδης, Βασίλειος Θ. Τυπολογία καὶ κανονικὴ αὐθεντία τῶν «Πράξεων» καὶ «ἐγγράφων»… Σελ. 28.

[9] Константинопольський патріарх Веніамін (Кіріаку) (1871-1946) надавав цьому факту особливого значення, аргументуючи власне бачення механізму надання автокефалії. Див. Φούγιας, Μεθόδιος Γ. Θεολογικαί και Ιστορικαί μελέται: συλλογή δημοσιευμάτων. Τόμος β’. Αθήναι. 1983. Σελ. 67.

[10] Там само. С. 66. Див. також: Герман (Ковач), ієром. Позиція Константинопольської Церкви щодо національної діаспори в Томосі патріарха Йоакима III (1908) і Акті патріарха Мелетія IV (1922)// ТКДА. К., 2024. № 40. С. 168-169.

[11] Заява єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї, 22 листопада 2000 р. С. 2. [Архів].

[12] Зокрема такою є позиція грецького митрополита Мелетія (Сакелларопулоса), яка формується ним в дусі рішень Константинопольського собору 1872 року: «Τὸ αὐτοκέφαλον ἐκκλησίας τινὸς δὲν στηρίζεται ἐπὶ ῥητοῦ ἐκκλησιαστικοῦ νόμου» – Μελέτιος (Σακελλαρόπουλος), αρχιμ. Εκκλησιαστικόν Δικαίον της Ανατολικής Ορθοδόξου Εκκλησίας. Αθήναι, Εκ Του Τυπογραφείου Μιχ. Ι. Σαλιβέρου, 1898. Σελ. 50.

Щодо інтерпретації в згаданих Актах Константинопольського собору 1872 р. 34-го правила святих Апостолів, на яке посилаються в канонічному обґрунтуванні автокефалії, див. Висновок Комісії Константинопольського собору 1872 р./ Сильвестр (Стойчев), архієп. Церква в історії та сучасних дискусіях. Статті різних років. К.: Видавничий відділ УПЦ. 2024.

[13] З-поміж вказаних каноністів слово «автокефалія» чи не вперше вживається Феодором Вальсамоном в тлумаченні на 2-ге правило II Вселенського собору. Варто підкреслити, що в ньому Вальсамон іменує автокефальними всі Церкви Митрополій – в його розумінні головною ознакою автокефалії було звершення хіротонії митрополита місцевим собором. Див. Σελ. 171.

Водночас потрібно зазначити, що термін «автокефалія» зароджується у візантійський історіографії, звідки і запозичується каноністами, а також церковним правом загалом. Наприклад, слово «автокефальний», задля позначення статусу незалежної Церкви, використовує візантійський хроніст Георгій Амартол (IX ст.), який позначає ним незалежність Церкви Кіпру. Натомість сучасник Георгія Амартола – один з найавторитетніших каноністів, свт. Фотій Константинопольський, даний термін не використовує взагалі.

[14] Φούγιας, Μεθόδιος Γ. Θεολογικαί και Ιστορικαί μελέται: συλλογή δημοσιευμάτων. Τόμος β’. Αθήναι. 1983. Σελ. 67.

[15] «Ἡ ἐν Κρήτῃ Ὀρθόδοξος Ἐκκλησία, απαρτιζομένη ἐκ τῆς Ἱερᾶς Μητροπόλεως καὶ τῶν Ἱερῶν Ἐπισκοπῶν Κρήτης, εἶναι ἡμιαυτόνομος Μητρόπολις» – Καταστατικός Χάρτης της Εκκλησίας της Κρήτης// Εφημερίς της Κυβερνήσεως του Βασιλείου της Ελλάδος (41), 1961. Σελ. 461. [Статутний документ]

[16] «ἡ παραχώρησις εἴδους ἡμιαυτοκεφάλου τῇ Ἐκκλησία τῆς Βουλγαρίας» – Φούγιας, Μεθόδιος Γ. Θεολογικαί και Ιστορικαί μελέται… Σελ. 66.

[17] «ἡ αὐτοδιοίκησις τῆς Ἐκκλησίας» (самоуправління Церкви), див. Μελέτιος (Σακελλαρόπουλος), αρχιμ. Εκκλησιαστικόν Δικαίον… Σελ. 69.

[18] Заява єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї, 22 листопада 2000 р. С. 3. [Архів].

[19] Заява єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї, 22 листопада 2000 р. С. 2. [Архів].

[20] «Беручи до уваги відсутність одностайності серед Помісних Церков у питанні надання автокефалії… якби ми на даному етапі проігнорували реальну ситуацію й одержали б якийсь із зазначених статусів від Руської Православної Церкви, а Вселенський патріарх його не визнав, наші опоненти тоді б могли сказати, що ця автономія (або автокефалія) недійсна, неканонічна» – Заява єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї, 22 листопада 2000 р. С. 2. [Архів].

Щодо різниці між реальним і формальним набуттям автономного чи автокефального статусу в умовах неусталеної церковно-правової практики єпископат УПЦ у своєму зверненні справедливо зазначає наступне: «Відсутність офіційного визнання автономності УПЦ з боку інших Церков не позбавляє її практично повної самостійності, в той час як наявність юридичної автономії в автокефальних українців США і Канади припускає можливість канонічного втручання в їхнє церковне життя з боку Константинополя» – Там само, С. 2.

[21] Κονιδάρης, Ιωάννης М. Εγχειρίδιο Εκκλησιαστικού Δικαίου. Αθήνα, 2000. Σελ. 32.

[22] Заява єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї, 22 листопада 2000 р. С. 3. [Архів].

[23] Щодо канонічних передумов соборного вирішення українського церковного питання див. Герман (Ковач), ієром. Богословсько-канонічний вимір соборності Церкви в світлі рішень I Вселенського собору: контекст українського церковного питання [Доповідь до круглого столу «Соборність в житті Православної Церкви: від соборів древності до Собору Української Православної Церкви у Феофанії»]// Київська духовна академія і семінарія [офіційний сайт]. URL: https://kdais.kiev.ua/event/dopovid-21-05-2035/

[24] Див. Ευταξίας-Παπαλουκάς, Ι. Του κανονικού δικαίου της Ορθοδόξου Ανατολικής Εκκλησίας τα περί ιερατικής εξουσίας. Εν Αθήναις, 1872.

[25] Див. логіку І. Папалукаса щодо церковно-правового поняття автокефалії: Ευταξίας-Παπαλουκάς, Ι. Του κανονικού δικαίου της Ορθοδόξου Ανατολικής Εκκλησίας τα περί ιερατικής εξουσίας. Εν Αθήναις, 1872. Σελ. 281.

[26] Зокрема в Томосі про автокефалію Албанської Церкви зазначається, що Архієпископ Тирани і всієї Албанії має спілкування з «усім єпископством православним, що правильно навчає слова Істини» (δι’ οὗ ἡ κοινωνία μετὰ πάσης Ἐπισκοπῆς όρθοδόξων τῶν ὀρθοτομούντων τὀν λόγον τῆς ἀληθείας) через Константинопольського патріарха. Цікаво, що експертна група ДЕСС у своїй інтерпретації вказаного формулювання робить раптовий висновок про те, що її наслідком є буквально «доктринальна єдність УПЦ із Вселенським православ’ям через посередництво РПЦ» (6.2). Навіть якщо припустити правдивість даної тези, вона не є серйозним аргументом на користь особливої «залежності УПЦ». Формулювання про «доктринальну єдність» однієї Помісної Церкви з Вселенським Православ’ям через іншу Помісну Церкву ми зустрічаємо, наприклад, в посланні Петра I до Константинопольського патріарха Єремії III від 30 вересня 1721 з нагоди заснування Святішого Синоду, де вказана єдність визначається необхідною для новоствореного Синоду, тому що раніше вона зберігалася в московських патріархів.

[27] На відміну від виверження із сану (καθαίρεσις), припинення євхаристійного спілкування (ἀκοινωνία) належить до особливого типу канонічних санкцій, що в деяких випадках може реалізовуватися навіть в силу факту скоєння церковного злочину (впадіння в засуджену Собором єресь – див. 1 прав. III Вселенського собору), тобто автоматично, без винесення додаткового рішення єпископом чи Собором єпископів. В основі цієї санкції лежить дотримання чітко визначених в Священному Писанні передумов участі в Євхаристії. Як буде зазначено далі, розрив спілкування не означає автоматичний вихід поза межі Православної Кафолічної Церкви обох сторін конфлікту, за умови, якщо цей розрив стається не з догматичних причин.

[28] Розрив євхаристійного спілкування відбувся через конфлікт між РПЦ і КПЦ навколо питання церковно-юрисдикційної приналежності Православної Церкви в Естонії – 22 лютого Константинопольський патріархат відновив Томос про автономію ЕПЦ, наданий їй в 1923 р. патріархом Мелетієм IV Метаксакісом.

[29] Журнали засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 13 листопада 2018 року/ Священний Синод УПЦ [Офіційний сайт]. URL: https://sinod.church.ua/2018/12/07/zhurnali-zasidannya-svyashhennogo-sinodu-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-13-listopada-2018-roku/#more-1556

[30] Постанова Собору єпископів Української Православної Церкви від 13 листопада 2018 року/Пункт 10-й// Українська Православна Церква. Синодальний інформаційно-просвітницький відділ [офіційний сайт] [електронний ресурс]. URL: https://news.church.ua/2018/11/13/postanova-soboru-jepiskopiv-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-13-listopada-2018-roku/#2024-10-30

[31] Засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 3 квітня 1996 р. Журнал №13 [Архів]

[32] Заява Священного Синоду Української Православної Церкви з приводу непорозуміння між Московським і Константинопольським Патріархатами від 3 квітня 1996 р. С. 1-2 [Архів].

[33] Ματσούκας, Ν. Α. Δογματική και συμβολική θεολογία. Τόμος Β. Θεσσαλονίκη, 2003. Σελ. 440.

[34] Право легітимного настолування (інтронізації) обумовлює легітимне право усунення з кафедри. Напр., в практиці Константинопольської Православної Церкви право звершувати процедуру виверження із сану патріарха Константинополя належало Іраклійському митрополиту, адже з історичних причин саме він звершував інтронізацію патріарха. Див. Μιχαηλάρης, Π. Δ. Αφορισμός: η προσαρμογή μιας ποινής στις αναγκαιότητες της Τουρκοκρατίας. Αθήνα, 1997. Σελ. 115.

[35] Состоялась интронизация Предстоятеля Японской Автономной Православной Церкви// Русская Православная Церковь [офіційний сайт]. URL: https://www.patriarchia.ru/db/text/6070275.html

[36] Заява єпископату Української Православної Церкви щодо шляхів подолання розколу в українському Православ’ї, 22 листопада 2000 р. С. 4. [Архів].

ієромонах Герман (Ковач),

секретар Синодальної богословсько-канонічної комісії,

доцент КДА, кандидат богослов’я