Студентські проповіді

Проповідь

вихованця 3-А класу бакалавріату

Київської духовної семінарії

Нартюка Олександра

за вечірніми молитвами в Академічному храмі Різдва Божої Матері 

30 листопада 2018 року

на тему: «Якою має бути християнська проповідь»

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

«Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всім народам, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений»(Мк.16,15-16).

Дорогі отці та браття, євангельська заповідь проповідувати, яка висвітлена у даній цитаті, є актуальною не лише для священнослужителів, а і для всіх християн. Хтось може здивуватися: як так, адже не всі мають дар красномовства, не кожен може висвітлити якісь богословські аспекти, дехто ніяк не може позбутися страху перед публікою і тому подібне. Проте проповідь – це далеко не завжди слова, водночас і слова – це не завжди проповідь. Адже яку ціну мають слова, якщо той, хто їх виголошує, не хоче жити так, як проповідує.

Проповідь будь-якого послідовника Христа – це в першу чергу життя по Христових заповідях – по Євангелію. «Нічого не говоріть людям про Бога, якщо вони не хочуть про Нього чути самі. Живіть так, щоб вони запитали вас про вашого Бога»,  – говорив Сербський Патріарх Павел.

Зрештою, для нас із вами, як для майбутніх пастирів, важливою є і словесна проповідь. Ми повинні уже вчитися бути і катехізаторами, і місіонерами, і апологетами. Особливо важливо у наш час, коли розгорнута інформаційна війна з Церквою, займатися апологетикою. Але, захищаючи віру, нам необхідно пам’ятати, що ми повинні стояти до смерті за Славу Божу, а не за свою правоту. Адже досить часто апологія Православ’я перетворюється  в звичайну філософську дискусію, у якій наші апологети силою власного інтелекту намагаються  ніби роздушити якогось сектанта чи розкольника. У таких випадках можна перемогти в релігійній суперечці, але є досить велика вірогідність того, що наш опонент буде назавжди позбавлений можливості пізнання Істини, адже замість людини, яка живе справжньою Істиною, він побачить гордого інтелектуала, який самозвеличується своєю приналежністю до «правильної конфесії». Такими були фарисеї за часів земного життя Господа нашого Іісуса Христа. Про них говорив Спаситель: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче увійти, не пускаєте!» (Мф. 23,13).

Буває й інша крайність: трапляються такі православні, які думають, що навчатися пояснювати суть нашої віри – не потрібно, достатньо жити по-християнськи. Але досвід показує, що саме ті, хто так говорять –  якраз і не живуть християнським життям …

Потрібно берегтися закваски фарисейської і, водночас, пам’ятати про те, що хоча ми не можемо вмістити в собі всі великі тайни Божественного вчення, але нам не можна і залишатися невігласами, щоб не посоромити нашу святу віру.

«Горе мені, коли я не благовіствую»(1Кор. 9, 16), – говорить святий первоверховний апостол Павло. Горе і нам, якщо своїм життям, ми проповідуємо не благу звістку, а різні гріхи та пороки. Горе нам, якщо не вчимося проповідувати словесно, даючи привід людям далеким від віри стверджувати, що священики чи семінаристи – люди неосвічені. Горе нам, якщо слова наші залишатимуться лише словами і не будуть ніяк підкріпленні добрими справами. Горе – якщо проповідь наша перетвориться на ремесло чи джерело доходів. Горе нам і тоді, коли ми будемо бачити, що хтось проповідує єресь, порочачи кафолічне вчення, а ми соромитимемось заступитися за Православ’я.

Необхідно пам’ятати про те, Кого ми проповідуємо і заради чого ми це робимо. Очистимо ж себе вiд усякої скверни плотi i духу, щоб творити  святиню у страсі Божому (2 Кор. 7,1).

Амінь.