Відповіді ректора КДА про війну і мир для студентського журналу «Академический Летописец»

ВІДПОВІДІ

ректора Київської духовної академії і семінарії

єпископа Білогородського Сильвестра

для студентського журналу «Академический Летописец»

Ваше Преосвященство, на жаль, наша Україна вже тривалий період живе в умовах жорстокої війни, яку проти нас розгорнула Російська Федерація. Скажіть, будь ласка, як взагалі Церква ставиться до війни? Чи є якісь виправдання війни у Святому Письмі чи канонах Церкви?

Як і до будь-якого насильства, ставлення християнської Церкви до війни, безперечно, негативне. Сакралізація війни, сприйняття її як священної завжди має глибокі негативні наслідки. Зрозуміло, можна використовувати висловлювання, за якими захист Вітчизни — наш священний обов’язок. Однак неодмінно слід усвідомлювати, що все ж таки слово «священна» тут вживається у значенні головного, дуже важливого, морального обов’язку, але не святого, не сакрального. Загальновідомо, що Старий Завіт має певні тексти, які говорять про деякі війни саме з цієї точки зору (тобто сакральної), але новозавітне вчення, безумовно, у цьому питанні відрізняється від старозавітного.

Чи може християнин брати в руки зброю та вбивати ворогів на війні, захищаючи свою країну? Чи є у Святому Письмі та церковних правилах згадка про це?

Це, напевно, єдина умова, коли Церква може виправдовувати використання зброї. Тільки мотивація захисту своїх рідних, близьких, друзів, співвітчизників, своєї землі може бути виправданою з християнської точки зору. Це ми й бачимо, коли більшість нашого чоловічого населення записується до лав збройних сил, проходять військову підготовку, щоб за потреби поповнити лави тих воїнів, які сьогодні стоять на кордонах України та ведуть важкі бої. Коли ця мотивація починає розбавлятися чимось іншим, весь християнський зміст у захисті своєї країни втрачається. Йдеться про ненависть, про бажання помсти, крові. Всі ці почуття дуже легко розбудити в людині, але дуже важко зупинити.

Владико, розкажіть, будь ласка, як не озлобитися під час війни, а сконцентрувати свої духовні та фізичні сили на допомозі ближнім, Батьківщині та Церкві?

Це складно. Коли звідусіль чуєш звістки про смерть, про руйнування, навіть якщо вони тебе не торкаються прямо, легко впасти в зневіру, злобу. Це все підживлюється інформаційними наративами, які ми чуємо сьогодні. Можна зрозуміти керівництво нашої країни та армійських підрозділів, які мають мобілізувати суспільство на боротьбу з агресором. У запалі бою ніхто не дбає про моральний бік. Рівень агресії досягає свого піку, ми починаємо радіти смерті, людським каліцтвам якщо йдеться про ворогів і бажати їм найстрашніші кари у запалі помсти. У людині відбуваються трансформації, які надзвичайно відокремлюють його від християнських ідеалів. І ось якраз допомога ближнім, виконання своїх робочих функцій, праця, спілкування та підтримка друзів, ну і звичайно ж молитва до Бога — це єдине, що не дає звіриним поривам узяти гору над людською природою.

Ми часто чуємо у суспільстві заклики про так званий справедливий мир. Чи могли б Ви, Владико, пояснити, що це таке?

Однозначної відповіді на це питання немає. Справедливість — категорія суб’єктивна, і кожна людина чи частина суспільства бачить мир по-своєму. У нинішніх реаліях сподіватися на дотримання норм міжнародного права не доводиться. Але ми християни сподіваємося на справедливість, дану нам Господом, Який заповідав вічну відплату всім, хто переступає Його Божественні заповіді.

Ваше Преосвященство відомо, що Київські духовні школи, як і вся наша Українська Православна Церква, в умовах війни надає всіляке сприяння та допомогу військовослужбовцям України та мирним жителям. Розкажіть, будь ласка, докладніше про це важливе служіння.

Київські духовні школи, як і Українська Православна Церква, є частиною українського народу. І біда, яка прийшла сьогодні в Україну, є нашим лихом. Сьогодні все Українське суспільство мобілізувалося для допомоги армії, бійцям, які служать у добровольчих частинах, постраждалим співгромадянам. Ми намагаємося зробити свій скромний внесок у цей процес. Академія має кухню, де щодня готується їжа для всіх, хто проживає сьогодні в гуртожитках Академії та Семінарії, а також звертається до нас за їжею. Також щодня силами економічної служби готуються 50-60 порцій гарячих обідів для біженців, які приїхали до столиці, а також військових територіальної оборони. Житловий фонд Академії сьогодні облаштований для прийому біженців.

Велику подяку хочеться висловити всім нашим благодійникам. Усім, хто допомагає продуктами, предметами побутового призначення, передає гуманітарні вантажі. Все це дозволяє нам, у свою чергу, надавати допомогу тим, хто зараз захищає від війни свій дім, свою сім’ю, свою країну; і тим, хто опинився у ці страшні дні позбавленим дому та продовольства.

Владико, Ви, напевно, погодитеся з тим твердженням, що війна змінює орієнтири, цінності, плани, життя людей. Війна змінює життя на “до” та “після”. Скажіть, будь ласка, як повернутися до колишнього життя, радіти ним? Чи може і чи повинна Церква в цьому допомогти людям?

Того життя, яке було до 24 лютого, вже не буде. Коли відбулися події, в результаті яких десятки тисяч людей загинули, втратили свої будинки, мають поламані долі сподіватися на те, що буде як раніше безглуздо. Житимемо вже по-іншому. Місія Церкви в цих умовах — не дати людям втратити людську подобу. Це не перша війна в історії. Але це повчальний приклад для всіх нас. Ми не повинні дати гору ненависті та злу. Любов до Вітчизни, до рідного дому, до життя на нашій рідній українській землі — ось те, чим сьогодні мають керуватися усі українці, стоячи на захисних рубежах. Як священнослужителі, ми можемо робити те, що в наших силах: молитися, вислухати людей, працювати на своїх парафіях, спілкуватися з людьми та втішати.

Читати весь випуск