Актова доповідь архієпископа Білогородського Сильвестра: «Життєвий шлях та сповідницький подвиг святителя Василія (Богдашевського)»

АКТОВА ДОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

архієпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА,

виголошена під час урочистого Акту

Київської духовної академії

на тему:

«Життєвий шлях та сповідницький подвиг святителя Василія (Богдашевського)»

У 2023 р. виповнюється 90 років з дня блаженної кончини священносповідника Василія (Богдашевського). Святитель Василій був багаторічним професором Київської духовної академії та її останнім ректором в дореволюційний період. Його ректорське служіння припало на важкі роки Першої світової війни, революції, громадянської війни та встановлення в Києві радянської влади. Сьогодні, коли вірні Української Православної Церкви захищають право вільно сповідувати свою віру, сповідницький подвиг владики Василія набуває особливого значення. Тому цю Актову промову ми присвячуємо саме священносповіднику Василію (Богдашевському).

Дмитро Іванович Богдашевський (так звали в миру владику Василія) народився 19 жовтня 1861 р. в с. Завидів Володимир-Волинського повіту Волинської губернії в родині священника. У 1876 р. він закінчив Милецьке духовне училище, а у 1882 р. – Волинську духовну семінарію, після чого вступив до Київської духовної академії.

Під час навчання на першому курсі Академія в нього виявили важку хворобу – туберкульоз. Тому Дмитру Богдашевському прийшлося довго лікуватися, він неодноразово опинявся в лікарні. Пізніше він згадував: «Все время моего пребывания в Академии – есть время страдания и постоянного беспокойства». Однак, як говорив сам Дмитро Іванович, хвороба загартувала його характер, зміцнила його віру у промисл Божий.

Коли Дмитро Богдашевський вступив до КДА, її ректором був відомий біблеїст єпископ Михаїл (Лузін). Але вже в квітні 1883 р., коли Дмитро Іванович був студентом першого курсу, новим ректором Академії став єпископ Сильвестр (Малеванський), який обіймав ректорську посаду протягом 15 років. Він справив на Дмитра Івановича особливий вплив. До того ж, владика Сильвестр, так само, як і Дмитро Богдашевський, був випускником Волинської духовної семінарії. Це сприяло їхньому зближенню.

Навчання в Академії Дмитро Іванович завершив у 1886 р. Він виявився першим за успішністю у розрядному списку випускників того року. Свій кандидатський твір Дмитро Богдашевський написав по кафедрі Святого Письма Нового Завіту на тему: «Лжеучения, обличаемые в Первом послании Апостола Иоанна». Як кращий випускник, він був залишений при Академії в якості професорського стипендіата. Наукові інтереси Дмитра Богдашевського зосереджувалися, головним чином, в сфері вивчення Святого Письма Нового Завіту. Однак на момент закінчення ним Академії вакантною виявилася лише кафедра історії філософії. Тому він став стипендіатом саме по цій кафедрі.

В серпні 1887 р. Дмитро Богдашевский став виконуючим обов’язки доцента по кафедрі історії філософії та з вересня почав викладати цей предмет в Академії. У 1890 р. він видав книгу «Лжеучения, обличаемые в Первом послании Апостола Иоанна». Це був розширений і суттєво доповнений варіант його кандидатського твору, який Дмитро Іванович подав до Академії вже в якості магістерської дисертації. Її успішний захист відбувся в КДА 11 вересня 1890 р., і указом Святішого Синоду від 8 листопада 1890 р. Дмитро Богдашевский був затверджений у званні магістра богослов’я. А 15 грудня того ж року він був затверджений у званні доцента.

Закінчивши роботу над магістерською дисертацією, Дмитро Іванович зосередився на поглибленому вивчені історії філософії. Протягом 1890-х рр. він здійснив низку публікацій, присвячених історії античної філософії, а також філософській спадщині Іммануїла Канта. Разом з тим, він не полишав і своїх занять в сфері біблеїстики, регулярно друкуючи в «Трудах КДА» статті, присвячені книгам Святого Письма Нового Завіту.

У 1897 р. ординарний професор КДА Степан Сольський за власним бажанням пішов у відставку. В результаті в Академії звільнилася кафедра Святого Письма Нового Завіту. 4 лютого 1897 р. Рада КДА одноголосно обрала на цю кафедру Дмитра Богдашевського. Таким чином, з 1897 р. Дмитро Іванович зміг повністю зосередитися на своєму улюбленому предметі – Новому Завіті. У 1902 р. Рада Академії обрала його екстраординарним професором.

Обійнявши кафедру Нового Завіту, Дмитро Іванович розпочав роботу над своєю докторською дисертацією «Послание святого апостола Павла к Ефесянам: Исагогико-экзегетическое исследование». У 1904 р. вона вийшла окремим виданням, загальний обсяг якого складав більше 700 сторінок. Перша частина книги присвячена ісагогіці, друга – екзегетиці Послання до Єфесян. В книзі подано послідовний (вірш за віршем) аналіз тексту всього Послання до Єфесян. Рецензентами дисертації були призначені професор Костянтин Попов та доцент Василь Екземплярський. Обидва вони високо оцінили працю Дмитра Івановича. Зокрема, професор Попов писав, що книга Дмитра Богдашевського «по всесторонности исследования, по обильной эрудиции, по решению исагогических и экзегетических вопросов в строго церковном традиционном духе … представляет собою труд высокой научной и богословской ценности».

11 грудня 1904 р. указом Св. Синоду Дмитро Богдашевський був затверджений в ступені доктора богослов’я.

В роки першої російської революції (1905-1907) в Київській духовній академії розгорнулись палкі дискусії про шляхи подальшого розвитку духовної освіти. В листопаді 1905 р. професор Богдашевський разом з професорами КДА Володимиром Завітневичем та Володимиром Рибінським брав участь в роботі комісії з опрацювання нових правил для духовних академій. Ця комісія працювала у Петербурзі. В результаті були створені Тимчасові правила, які передбачали виборність ректора та інспектора Академії, розширяли повноваження Академічних рад та послаблювали залежність академій від правлячих архієреїв. Ці правила були введені в дію в КДА з січня 1906 р.

Важливі події в житті професора Богдашевського відбулися в 1907 р. Справа в тому, що 8 червня 1907 р. тодішній ректор КДА єпископ Платон (Рождественський) був призначений архієпископом Алеутським та Північноамериканським. Посада ректора КДА стала вакантною. Нового ректора мали обрати на засіданні Ради Академії. Вибори були призначені на 6 вересня 1907 р.

За Тимчасовими правилами 1905 року ректором можна було обрати лише особу у священному сані. Крім того, за традицією Київської академії ректори в ній завжди обиралися з числа ченців. Однак, професори, які виступали за докорінну реформу духовної освіти, вважали, що від цієї традиції слід відмовитися. Тому вони висували в якості кандидата на ректорство одруженого священника – отця Олександра Глаголєва. Консервативна ж частина професорів наполягала на тому, що ректор обов’язково має бути ченцем. Тому вони висунули в якості кандидата професора Дмитра Богдашевського, який був неодруженим та висловлював згоду прийняти чернецтво та священство у разі обрання на посаду ректора.

Вибори відбулися 6 вересня 1907 р. Професор Дмитро Богдашевський отримав 8 голосів, а священник Олександр Глаголєв – 13 голосів. Отже, обраним виявився отець Олександр. Однак, Св. Синод відмовив Академії у затвердженні священника Олександра Глаголєва на посаді ректора, вимагаючи обрати кандидата з числа ченців. Нові вибори відбулися 19 грудня 1907 р. Ректором був обраний єпископ Феодосій (Олтаржевський). Він і обійняв ректорську посаду в січні 1908 р.

У 1908 р. за рішенням Св. Синоду була проведена ревізія усіх чотирьох духовних академій. Ревізором до Києва був призначений Волинський архієпископ Антоній (Храповицький). Ось що він писав у своєму відгуку про Дмитра Богдашевського як викладача Нового Завіту: «Профессор Богдашевский … — это безусловно блестящий профессор: он говорит лекцию наизусть, говорит с увлечением, с энтузиазмом… Особенно отрадно то, что направление его толкования строго церковное… Не менее отрадно и то, что студенты особенно живо интересуются его лекциями, и хотя их восхищение выражается нередко в нелегальной форме аплодисментов, но это можно простить ввиду столь достойного предмета их шумного одобрения». З цих слів ми бачимо, що студенти могли навіть аплодувати Дмитру Івановичу під час лекцій.

16 червня 1909 р. професор Богдашевський був призначений інспектором КДА. Цілком очевидно, що прийняття цієї посади було для нього непростим рішенням. Дмитро Іванович завжди намагався повністю зосередитися на науковій та викладацькій діяльності, не відчуваючи в собі потягу до адміністративних посад. Сам він говорив, що вирішив прийняти посаду інспектора лише тому, що любив студентів і хотів бути для них корисним.

У 1910 р. Дмитро Богдашевський вирішив прийняти священний сан у безшлюбному стані. 4 вересня 1910 р. він був висвячений на диякона, а 5 вересня – на священика. Хіротонію у Благовіщенській церкві Києво-Братського монастиря звершив вікарій Київської єпархії єпископ Павел (Преображенський). 26 вересня того ж року отець Димитрій Богдашевський був возведений в сан протоієрея.

У 1912 р. виповнилося 25 років педагогічної діяльності протоієрея Димитрія Богдашевського. У зв’язку з цим він отримав звання заслуженого ординарного професора.

У 1913 р. протоієрей Димитрій Богдашевський подав Київському митрополиту Флавіану прохання про прийняття чернецтва. Постриг відбувся 24 вересня 1913 р. у храмі на честь преп. Антонія Печерського у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври. В чернецтві професор Богдашевський отримав ім’я Василій. 5 жовтня 1913 р. митрополит Флавіан возвів о. Василія в сан архімандрита.

У 1914 р. нарешті сталася подія, якої можна було очікувати ще з 1907 р. 14 липня 1914 р. архімандрит Василій (Богдашевський) був призначений ректором Київської духовної академії з возведенням у сан єпископа Канівського, першого вікарія Київської єпархії. 6 серпня 1914 р. у кафедральному Софійському соборі у Києві митрополит Флавіан (Городецький) разом з вікарними єпископами Никодимом (Кротковим), Назарієм (Блиновим) та Димитрієм (Вербицьким) звершили єпископську хіротонію архімандрита Василія. Ця подія співпала в часі з початком Першої світової війни. Буквально в день єпископської хіротонії владики Василія (6 серпня) Росія оголосила війну Австро-Угорщині. Звісно, тоді ще ніхто не міг передбачити масштаб тих потрясінь, які насувалися на всю Європу, але важке передчуття, безумовно, було в учасників урочистостей 6 серпня.

Невдовзі стало зрозуміло, що війна не закінчиться швидко. Більш того, влітку 1915 р. з’явилася загроза окупації Києва німецькими військами. У зв’язку з цим Св. Синод видав наказ про евакуацію Академії з Києва до Казані. Ці події не дозволили Академії гідно відсвяткувати своє 300-річчя. Урочистості, які були заплановані на жовтень 1915 р., вирішили відкласти до закінчення війни. Все ж 15 жовтня 1915 р. в Академії була відслужена святкова літургія, після якої відбувся урочистий акт, на якому професор протоієрей Миколай Гроссу зачитав актову промову про історію Київської академії, а сам єпископ Василій розповів про заслуги Академії перед Церквою.

Крім того, у 1915 р. з нагоди 300-літнього ювілею Академії єпископ Василій підготував до друку книгу «Евангелие от Матфея (Критико-экзегетическое исследование)». Ця монографія стала вершиною науково-богословської творчості владики Василія.

Лютнева революція 1917 р. докорінно змінила життя в Академії. З одного боку, революція відродила сподівання на проведення реформ. В березні 1917 р. Св. Синод запровадив в духовних академіях Тимчасові правила, які були близькими до Тимчасових правил 1905 р. Згодом було створено і проект нового Статуту. Передбачалося, що він буде затверджений Помісним Собором, скликання якого очікували в серпні 1917 р.

Однак, з іншого боку, 1917 рік приніс Київській духовній академії нові випробування. Перш за все, революція спричинила масштабну економічну кризу. Почалося неконтрольоване зростання цін. Фінансування Академії з Петрограду стало недостатнім для забезпечення навчального та наукового процесу. В результаті вже у 1917 р. було припинено видання журналу «Труди КДА».

Протягом 1917 р. Київська духовна академія досить стримано ставилася до Української Центральної Ради та не підтримувала спроб українізації навчального процесу. Однак, після жовтневого перевороту та приходу до влади в Росії більшовиків ставлення Київської академії до української влади змінилося. Більшовики оголосили відкриту війну Церкві. В цій ситуації єдиною опорою для Академії могла бути українська державна влада.

В квітні 1918 р. після приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського Київська духовна академія повністю переорієнтувалася на Гетьманський уряд, вбачаючи в ньому єдиний можливий захист від більшовицької загрози. Саме тоді був розроблений новий Статут КДА, який 13 серпня 1918 р. був затверджений Радою міністрів України, а 16 серпня підписаний Гетьманом. Передбачалося, що після цього Гетьманський уряд повністю візьме на себе фінансування Академії.

Однак, єпископ Василій дивився в майбутнє з постійною тривогою. В липні 1918 р. в одному з приватних листів він писав: «Прошений о поступлении в Академию очень мало (не более пока 30)… Все почти профессора сидят в Киеве и только и думают о насущном куске хлеба. С пропитанием — истинное горе. Чувствую себя крайне больным, но сижу и все терплю в надежде на помощь Божию».

В грудні 1918 р. Україну залишили німецькі та австрійські війська, а Гетьман Павло Скоропадський зрікся престолу та виїхав в еміграцію. В Києві було встановлено владу Директорії Української Народної Республіки. Тодішній Київський митрополит Антоній (Храповицький) був заарештований та відправлений під арештом на Західну Україну. Після цього тимчасовим вищим органом управління Православної Церкви в Україні стала Контора Собору єпископів всієї України на чолі з єп. Дионісієм (Валединським). До складу цієї контори входив і єп. Василій (Богдашевський).

1 січня 1919 р. Директорія УНР державним законом проголосила автокефалію Української Православної Церкви. Однак, ані єп. Діонісій, ані інші члени Контори Собору єпископів не визнали легітимності цього акту. Тому влада розпустила Контору.

Однак, перебування в Києві уряду Директорії виявилося геть недовгим. Вже 5 лютого 1919 р. в Київ увійшли радянські війська. Над академією нависла пряма загроза. 18 березня 1919 р. єпископ Василій писав: «Пришло бедствие и к нам. Фактически Академия наша еще не закрыта, но жалованья уже не получаем… Беда со всех сторон… Имущество Академии почти всё уничтожено». 3 квітня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України видав наказ про припинення діяльності Київської духовної академії. Відродити Академію владика Василій зміг лише у серпні 1919 р., коли Київ було взято армією Денікіна. Однак, вже в грудні 1919 р. до Києва знову прийшли більшовики, і Академію знову було закрито.

В умовах радянської влади єпископ Василій вирішив зареєструвати Академію як приватний навчальний заклад (це не заборонялося радянським законодавством). І 3 лютого 1920 р. Київський губвиконком зареєстрував Київське православне богословське товариство, яке виступило засновником навчального закладу під назвою Київська православна богословська академія (КПБА). В такому статусі Академія змогла проіснувати ще кілька років.

У 1922 р. Варшавський митрополит Георгій (Ярошевський) хотів організувати переїзд єпископа Василія до Польщі, де він міг стати або професором богослов’я, або одним з правлячих архієреїв. Однак, владика Василій відмовився від цієї пропозиції: «Я всеми силами сросся с Академией и Киево-Братским монастырем, – писав він до Варшави. – Желаю сложить здесь свои кости. Молю Господа, чтоб Он укрепил меня, и я мог сказать с Апостолом: “Мне, еже жити — Христос, а еже умрете — приобретение”. Теперь только тот пережить это может, кто решился на всякое мучение».

Цей лист є прямим свідченням того, що владика Василій свідомо обрав шлях сповідництва, залишившись у радянській Україні.

Вкрай складною була в ці роки і загальна ситуація в Українській Православній Церкві. Митрополит Антоній (Храповицький) у 1919 р. опинився в еміграції. Тому у 1921 р. патріарх Тихон призначив своїм екзархом в Україні митрополита Михаїла (Єрмакова). Але у тому ж 1921 р. стався так званий «самосвятський розкол», а у 1922 р. до України проникає і обновленський рух.

Незважаючи на тиск з боку радянської влади, митрополит Михаїл (Єрмаков) відмовився перейти до обновленської «Живої церкви». Єпископ Василій (Богдашевський) також принципово виступав проти обновленців. В результаті 5 лютого 1923 р. був заарештований митр. Михаїл, а 4 квітня 1923 р., в ніч на Великий Четвер, в Києві відбулися арешти і вікарних єпископів: Димитрія (Вербицького), Назарія (Блинова) та Василія (Богдашевського). Це був фактичний розгром Київського єпархіального управління. Усіх заарештованих перевезли до Бутирської тюрми у Москві.

Після арешту єпископа Василія обов’язки ректора Київської православної богословської академії тимчасово перебрав на себе професор протоієрей Олександр Глаголєв.

16 травня 1923 р. Комісія Наркомату внутрішніх справ по адміністративних засланнях винесла вирок, за яким єпископ Василій підлягав «высылке в Зырянский край сроком на 2 (два) года». Місцем заслання було призначено село Іжма в Республіці Комі в Російській Федерації. Однак, Вище Церковне Управління Російської Православної Церкви подало до Наркомату внутрішніх справ клопотання про перегляд цієї справи. В результаті 24 серпня 1923 р. рішення про заслання єпископа Василія було відмінено. Очевидно, на межі 1923-1924 рр. владика Василій повернувся до Києва.

В червні 1924 р. радянська влада остаточно ліквідувала Київську академію. Дехто з професорів на той час вже був в еміграції, дехто невдовзі зазнав репресій, хтось переїхав до віддалених регіонів Радянського Союзу. А багато хто просто не змогли пережити революційних та воєнних потрясінь. Лише протягом 1919-1923 рр. померло 11 професорів КДА.

У 1925 р. владика Василій був піднесений до гідності архієпископа. Однак, невідома точна дата, коли це сталося.

29 липня 1927 р. з’явилася «Декларація» митр. Сергія (Страгородського) про лояльність радянській владі. Після цього влада почала вимагати і від митр. Михаїла (Єрмакова) видати аналогічну заяву від імені Української Церкви. Архієп. Василій (Богдашевський) був категорично проти видання такого документу. У листі до митр. Михаїла він писав: «Не надо никаких деклараций, не надо соглашений с совластью, если терпеть гонения, так до конца, ведь скоро Господь позовет и Вас и меня на суд, и там будете давать ответ».

Тим не менше, 27 листопада 1927 р. митр. Михаїл видав «Обращение», в якому висловив підтримку радянської влади. Владика Василій був незгодним з цим документом. Під час зустрічі з митр. Михаїлом у Малому Софійському соборі архієп. Василій настільки різко говорив з екзархом, що з останнім стався серцевий напад. Сам владика Василій писав про це так: «Не стесняясь, я ему все сказал, но он, видно, неисправим и намерен следовать Сергиевской программе, которая его погубит».

Тим не менше, архієп. Василій не відокремився від митр. Михаїла та зберіг з ним канонічне спілкування. При цьому він майже не брав участі у справах церковного управління та став вести відлюдницький спосіб життя. Агенти ДПУ, які уважно стежили за архієп. Василієм, в одному зі своїх звітів в листопаді 1928 р. писали, що владика усамітнився у своїй квартирі і майже нікого не приймав. Його стан здоров’я суттєво погіршився.

Професор Володимир Рибінський у своїх спогадах так описує останній період життя владики Василія: «Последние годы жизни арх. Василия, конечно, были тяжелы. Невозможность заниматься научно-литературной работой, к которой он привык и которую любил, скудость средств, … бесправие, органическая неспособность приятия нового порядка — все это сильно его тяготило».

У спогадах професора Рибінського зберігся і опис кончини архієп. Василія: «Кончина его была трогательна и такая, которая, по мнению верующих людей, посылается только праведникам: будучи тяжело больным, несмотря на запрещение врача, он все-таки пошел служить всенощную, сказав будто бы: “хочу умереть в церкви”. И действительно, по дороге в церковь, около Успенского собора, упал и моментально скончался. Сейчас же его перенесли в Братский монастырь, облачили, и всенощную, которую он хотел служить, ему пришлось слушать уже во гробе… Кончина архиеп. Василия произвела сильное впечатление и воспринята была подолянами именно как кончина праведника. Последнее место упокоения он нашел в церкви Братского монастыря, у ближайшего ко входу столба с правой стороны».

Професор Рибінський пише, що владика Василій помер 25 лютого 1933 р. Це була субота напередодні Прощеної неділі. Однак, у свідоцтві про смерть архієпископа Василія, яке зберіглося у Державному архіві Києва, вказана інша дата – неділя 26 лютого 1933 р. (тобто Прощена неділя). Ймовірно, владика закінчив свій земний шлях ввечері 25 лютого, при цьому факт смерті був офіційно зареєстрований наступного дня – 26 лютого.

Перед тим, як у 1935 р. був зруйнований Богоявленський собор Братського монастиря, відбулося перепоховання архієпископа Василія. Його тіло було перенесене до Лук’янівського кладовища.

У 2013 р. зусиллями Київської духовної академії та семінарії на могилі архієпископа Василія було встановлено новий надгробок. Щороку навесні студенти та викладачі проводять прибирання як могили владики Василія, так і могил інших професорів КДА на Лук’янівському кладовищі.

3 квітня 2019 р. Священний Синод Української Православної Церкви, розглянувши матеріали, зібрані Київською духовною академією, прийняв рішення причислити до лику місцевошанованих святих Київської єпархії архієпископа Василія (Богдашевського), єпископа Сильвестра (Малеванського) і протоієрея Олександра Глаголєва. Їхні імена внесені до Собору святих Київської духовної академії.

Святитель Василій (Богдашевський) прожив довге і непросте життя. Він залишив по собі яскравий слід і як викладач, і як церковний вчений, і як ректор Академії, і як церковний ієрарх. Однак, безумовним вінцем його служіння Христу і Церкві став подвиг сповідництва в роки, коли в Україні було встановлено атеїстичний радянський режим. Владика Василій пережив війни, революції та репресії. При цьому його листи радянського періоду сповнені глибокої віри у промисл Божий та готовності до кінця понести усі випробування, які випали на його долю.

Цей приклад непохитної вірності Христу має надихати і нас в усіх тих непростих випробуваннях, які постають на нашому життєвому шляху.

Пресслужба КДА