Доповідь архієпископа Білогородського Сильвестра на тему: «28 ме правило Четвертого Вселенського Собору: історичний контекст та сучасні інтерпретації»

ДОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

архієпископа Білогородського Сильвестра

на тему:

«28-ме правило Четвертого Вселенського Собору:

історичний контекст та сучасні інтерпретації»

28-ме правило Халкідонського (Четвертого Вселенського) Собору є одним із тих канонів, які протягом століть викликали палкі дискусії. Якщо у візантійську епоху суперечка навколо цього правила точилася, перш за все, між Римською та Константинопольською Церквами, то у ХХ — на початку ХХІ ст. запеклі суперечки вже точаться в самому православному середовищі. Тому недивно, що аналізу цього правила присвячено чимало досліджень як православних, так і католицьких авторів.

У сучасних дискусіях між Помісними Церквами з проблеми православної діаспори це правило відіграє ключову роль. Однак тлумачення будь-якого канонічного правила завжди викликає численні труднощі. Насамперед виникають дискусії навколо самого тексту правил та використаної в ньому термінології. Цілком очевидно, що одні й ті самі поняття протягом століть еволюціонують та набувають нових змістовних аспектів. Тому перша проблема — це вірне розуміння тексту та вжитої в ньому термінології. Крім того, нам у ХХІ ст. буває вкрай непросто реконструювати ті наміри, які мали автори канонів. Тому для вірного розуміння канонів треба враховувати і широкий комплекс історичних процесів, які впливали на життя Церкви у відповідну епоху.

Церковні установи постійно розвиваються та трансформуються. І дуже часто причини написання того чи іншого канону забуваються, а каноністи наступних епох вкладають у текст канонів такий зміст, який самі автори туди не закладали. Нерідко стародавні канони намагаються використати для регулювання зовсім інших ситуацій, які виникають в житті Церкви в новому історичному контексті. Усе це яскраво відбилося і на історії тлумачення 28-го правила Халкідонського Собору. Тому в нашому нарисі ми спробуємо представити це правило в широкому історичному контексті. 28‑ме правило. Текст Четвертий Вселенський Собор працював у Халкідоні з 8 жовтня по 1 листопада 451 р. Протягом перших шести засідань (з 8 по 25 жовтня) на Соборі обговорювалися догматичні питання, результатом чого став Орос Собору, у якому викладено вчення про дві природи у Христі. У період з 26 жовтня по 1 листопада Собор розглядав різні церковно-адміністративні справи. Саме в ці дні були складені та схвалені канони Халкідонського Собору . Загалом Четвертий Вселенський Собор прийняв 27 канонічних правил, а також окрему постанову про привілеї Константинопольської кафедри. Однак, починаючи з V ст., цю постанову стали вносити до канонів Халкідонського Собору в якості 28-го правила. Тому в Православній Церкві цей текст традиційно вважають 28-м правилом Четвертого Вселенського Собору. Натомість в латинській традиції завжди визнавали лише 27 правил цього Собору.

Постанову про привілеї Константинопольської кафедри (28-ме правило), очевидно, було прийнято в останній день роботи Собору (1 листопада). При цьому текст постанови обговорювався та редагувався на двох неофіційних засіданнях учасників Собору 30 та 31 жовтня, протоколи яких не збереглися (можливо, на них протоколи і не велися). Сучасні дослідники, аналізуючи текст 28-го правила, вбачають в його остаточній редакції відбитки попередніх неофіційних дискусій. Наведемо повний текст цього знаменитого канону в грецькому оригіналі та в українському перекладі.

Κανὼν ΚΗ´

 

Πανταχοῦ τοῖς τῶν ἁγίων Πατέρων ὅροις ἑπόμενοι, καὶ τὸν ἀρτίως ἀναγνωσθέντα κανόνα τῶν ἑκατὸν πεντήκοντα θεοφιλέστατων ἐπισκόπων, τῶν συναχθέντων ἐπὶ τοῦ τῆς εὐσεβοῦς μνήμης Μεγάλου Θεοδοσίου, τοῦ γενομένου βασιλέως ἐν τῇ βασιλίδι Κωνσταντινουπόλεως Νέᾳ Ῥώμῃ, γνωρίζοντες, τὰ αὐτὰ καὶ ἡμεῖς ὁρίζομέν τε καὶ ψηφιζόμεθα περὶ τῶν πρεσβείων τῆς ἁγιωτάτης ἐκκλησίας τῆς αὐτῆς Κωνσταντινουπόλεως Νέας Ῥώμης· καὶ γὰρ τῷ θρόνῳ τῆς πρεσβυτέρας Ῥώμης, διὰ τὸ βασιλεύειν τὴν πόλιν ἐκείνην, οἱ Πατέρες εἰκότως ἀποδεδώκασι τὰ πρεσβεῖα. Καὶ τῷ αὐτῷ σκοπῶ κινούμενοι οἱ ἑκατὸν πεντήκοντα θεοφιλέστατοι ἐπίσκοποι, τὰ ἴσα πρεσβεῖα ἀπένειμαν τῷ τῆς Νέας Ῥώμης ἁγιωτάτω θρόνῳ, εὐλόγως κρίναντες, τὴν βασιλείᾳ καὶ συγκλήτῳ τιμηθεῖσαν πόλιν, καὶ τῶν ἴσων ἀπολαύουσαν πρεσβείων τῇ πρεσβυτέρᾳ βασιλίδι Ῥώμῃ, καὶ ἐν τοῖς ἐκκλησιαστικοῖς ὡς ἐκείνην μεγαλύνεσθαι πράγμασι, δευτέραν μετ’ ἐκείνην ὑπάρχουσαν. Καὶ ὥστε τοὺς τῆς Ποντικῆς, καὶ τῆς Ἀσιανῆς, καὶ τῆς Θρακικῆς διοικήσεως μητροπολίτας μόνους, ἔτι δὲ καὶ τοὺς ἐν τοῖς βαρβαρικοῖς ἐπισκόπους τῶν προειρημένων διοικήσεων χειροτονεῖσθαι ὑπὸ τοῦ προειρημένου ἁγιωτάτου θρόνου τῆς κατὰ Κωνσταντινούπολιν ἁγιωτάτης ἐκκλησίας· δηλαδή ἑκάστου μητροπολίτου τῶν προειρημένων διοικήσεων μετὰ τῶν τῆς ἐπαρχίας ἐπισκόπων χειροτονοῦντος τοὺς τῆς ἐπαρχίας ἐπισκόπους, καθὼς τοῖς θείοις κανόσι διηγόρευται· χειροτονεῖσθαι δέ, καθὼς εἴρηται, τοὺς μητροπολίτας τῶν προειρημένων διοικήσεων παρὰ τοῦ Κωνσταντινουπόλεως ἀρχιεπισκόπου, ψηφισμάτων συμφώνων κατὰ τὸ ἔθος γινομένων, καὶ ἐπ’ αὐτὸν ἀναφερομένων.

 

Правило 28

 

В усьому слідуючи за визначеннями святих отців і визнаючи щойно прочитаний канон ста п’ятдесяти боголюбивих єпископів, що зібралися за царювання в  Новому Римі — Константинополі блаженної пам’яті Феодосія Великого, ми також визначаємо і підтримуємо все те, що стосується привілеїв Святішої Церкви Константинополя — Нового Риму. Оскільки отці надали привілеї престолу старшого Риму справедливо — через царювання цього міста, сто п’ятдесят єпископів керувалися тим самим, коли присудили рівні привілеї Святішому Престолу Нового Риму, розсудливо визначивши, аби місто, яке було вшановане бути містом царя і  синкліту, користувалося рівними привілеями зі старшим царським Римом і подібно до нього й собі було звеличено в церковних справах, посідаючи за ним друге місце. Відповідно, митрополити (й самі лише митрополити) Понтійського, Асійського та Фракійського діоцезів, а також єпископи у варварів вищезгаданих діоцезів мають висвячуватись вищезгаданим Святішим Престолом Святішої Церкви Константинополя. Тобто кожен митрополит вищезгаданих діоцезів разом із підлеглими йому єпископами висвячує єпископів своєї єпархії, як і повелівають божественні канони, а  самих митрополитів цих діоцезів, як вже було сказано, висвячує архієпископ Константинополя  — після того, як відбудуться узгоджені вибори, яких вимагає звичай, і архієпископа Константинополя буде сповіщено про їх результати.

 

У тексті цього правила можна виділити кілька змістовних частин. Деякі дослідники вважають, що правило можна розбити на три таких частини6 , інші розбивають його на дві частини та додаток . Архієпископ Петро (Л’Юільє) вважає, що текст правила можна розділити на преамбулу та три частини . Які ж основні теми ми бачимо в тексті 28-го правила? На наш погляд, можна вказати чотири такі теми:

1. Підтвердження особливих привілеїв Константинопольської кафедри;
2.  Визначення території Константинопольської Церкви (діоцези Асія , Понт та Фракія);
3. Надання Константинопольській Церкві права висвячувати єпископів «у варварів»;
4. Уточнення процедури висвячення єпископів та митрополитів у діоцезах Асія, Понт та Фракія.

У своєму огляді 28-го правила ми зосередимося саме на цих темах. Слід мати на увазі, що всі вони тісно між собою взаємопов’язані.

28-ме правило Халкідонського Собору стало завершенням довгого процесу пристосування Церкви до політичного поділу Римської імперії. Саме тому, перш ніж говорити про Халкідонський Собор, ми маємо оглянути довгий та непростий процес узгодження церковних кордонів з державним адміністративним поділом. Також треба звернути увагу та створення та піднесення Константинопольської кафедри у IV — першій половині V ст.

 Перший Вселенський Собор та переваги Церков

Не буде перебільшенням сказати, що фактично з апостольських часів Церква поступово пристосовувалась до політичного поділу Римської імперії. У своїй проповіді апостоли рухалися головними містами римських провінцій. Саме тут засновувалися перші християнські громади, які потім ставали центрами подальшого розповсюдження віри Христової. Тому із самого початку своєї історії християнство було «міською релігією», а структура Церкви завжди зазнавала впливу адміністративно-територіального поділу Римської імперії.

На початок IV ст. оформилося три головних церковних центри: Рим, Александрія та Антіохія. Піднесення церковних кафедр у цих містах було обумовлено двома головними факторами: апостольським походженням єпископських престолів та політичним значенням вказаних міст. Однак ці фактори грали неоднакову роль у двох частинах імперії. На Сході ідея апостольського походження Церков мала незначний вплив на реальний авторитет єпископських кафедр. Тут існувало чимало церковних центрів, які мали усі підстави вважати себе «апостольськими престолами»: Єрусалим, Антіохія, Ефес, Коринф, Фессалоніки, Патри… І цей список можна продовжити.

Сам факт великої кількості міст, які мали надійні свідчення про перебування в них апостолів, за словами Франтішека Дворника, «послаблював на Сході авторитет апостольського спадкоємства та сприяв більш легкій перемозі принципу пристосування до політичного поділу імперії». Натомість у Західній частині імперії ситуація була іншою. Тут Рим претендував на статус єдиного «апостольського престолу». І  тому з IV ст. Римські єпископи послідовно обґрунтовували свої особливі права виключно апостольським походженням Римської кафедри.

Римська Церква завжди негативно ставилася до спроб обґрунтувати статус єпископських престолів політичним значенням відповідних міст. Пристосування Церкви до адміністративного імперського устрою знайшло відображення у  правилах Першого Вселенського Собору (325 р.) Зокрема, у 6-му правилі Нікейського Собору вказувалося: «Нехай зберігаються давні звичаї, прийняті в Єгипті, Лівії та Пентаполі, щоб над усіма ними мав владу Александрійський єпископ, оскільки це є звичайним і для Римського єпископа. Так само і в Антіохії, і в інших областях (ἐν ταῖς ἄλλαις ἐπαρχίαις) нехай зберігаються переваги церков». Далі правило вказує на неприпустимість висвячення єпископів без згоди митрополита області. Кандидати в єпископи мають обиратися на обласних Соборах більшістю голосів.

Отже, як бачимо, 6-й канон Нікейського Собору називає три найбільш шановані кафедри того часу: Римська, Александрійська, Антіохійська. При цьому, по-перше, канон не встановлює порядку честі цих престолів. У тексті правила не йдеться про певний «диптих» цих трьох Церков. Другий важливий аспект, на який треба звернути увагу, стосується територіальних меж цих Церков. 6-й канон чітко визначає лише територію Александрійського єпископа: Єгипет, Лівія та Пентаполь. Територія двох інших Церков ніяк не окреслена.

Очевидно, на текст 6-го правила вплинув мелітіанський розкол у Єгипті. Саме тому отці Собору чітко окреслили лише територію Александрійської Церкви та вказали на необхідність приймати рішення про висвяту єпископів на Соборах під головуванням митрополитів (тобто старших єпископів відповідних областей). Як відомо, єпископ Мелітій став висвячувати у Єгипті архієреїв без згоди Александрійського єпископа, що і спричинило розкол.

У тексті 6-го правила грецьке слово ἐπαρχία вживається не в тому сенсі, до якого ми звикли сьогодні. Воно вказує не на церковні територіальні одиниці, а на адміністративно-територіальний поділ імперії. «Єпархіями» тут названі цивільні провінції. Отже, правило прямо відсилає нас до існуючого цивільного поділу. Єгипет, Лівія та Пентаполь — це провінції, які у 297 р. під час адміністративної реформи імператора Діоклетіана були включені до складу діоцезу Сходу. Головним містом діоцезу була Антіохія. Тому 6-те правило буквально говорить про те, що Антіохійський єпископ має першість у діоцезі Сходу за виключенням Єгипту, Лівії та Пентаполя, які підпорядковуються Александрійському єпископу.

Цікаво, що в правилі згадані й «інші області», у яких мають зберігатися «переваги Церков», але ці області прямо не названі. Щодо цього в літературі існує певна дискусія. Зокрема, на думку єпископа Никодима (Мілаша), «інші області» — це діоцези Асія із центром в Ефесі, Понт із центром у Кесарії Кападокійській та Фракія із центром в Іракліі (Гераклеї) Фракійській, які в той час теж були важливими церковними престолами.

Треба звернути увагу і на 7-ме правило Нікейського Собору. Воно присвячене статусу Єрусалимського єпископа («єпископа, який перебуває в Елії», як буквально сказано в тексті канону). 7-ме правило підтверджує традицію особливого шанування Єрусалимської кафедри та закріплює за Єрусалимським єпископом «послідовність честі» (τὴν ἀκολουθίαν τῆς τιμῆς). Але при цьому отці Нікейського Собору наголосили, що має зберігатися «гідність, надана митрополії». Тобто Єрусалиму надається належна шана, але це не означає визнання за Єрусалимським єпископом якоїсь особливої влади. Єрусалимський престол, незважаючи на «послідовність честі», мав залишатися під канонічною владою свого обласного митрополита (в даному випадку — митрополита Кесарії Палестинської)13. Отже, як бачимо, у правилах Першого Вселенського Собору знайшли відображення обидва фактори піднесення єпископських престолів: і політична вага відповідних міст, і апостольське походження кафедр. Якщо Рим, Александрія та Антіохія посідають у Церкві особливі місця відповідно до існуючого адміністративного поділу імперії, то Єрусалиму надається честь за його апостольське походження. При цьому «послідовність честі» Єрусалимського престолу не означає владних переваг.

Народження та піднесення Константинополя

Структура Церкви, зафіксована в правилах Нікейського Собору, вже зовсім скоро почала зазнавати змін. Одним з головних факторів цих змін стала поява нового потужного політичного центру — Константинополя. Новий Рим (саме так спочатку звався Константинополь) був освячений у 330 р. Поступово це місто перетворилося на столицю Східної імперії. Поява нового політичного центру вплинула і на церковне життя.

Раніше на місці Константинополя існувало місто Візантій, яке в церковному відношенні підкорялося митрополиту Іраклії Фракійської. Саме Іраклійські митрополити зазвичай висвячувати єпископів до Візантія. Однак вже у 330-ті рр. Константинополь поступово звільняється від впливу з боку Іраклійських митрополитів. Але після створення нової столиці Константинопольський ієрарх був фактично лише єпархіальним архієреєм цього міста. Він не був ані обласним митрополитом, ані очільником якоїсь великої церковної області (на зразок Александрійського та Антіохійського єпископів). При цьому перебування в столиці сприяло поступовому зростанню ваги Константинопольських єпископів, які починають впливати на церковні справи за межами своєї єпархії.

Як ми бачили, 6-те правило Нікейського Собору говорить про необхідність регулярного скликання обласних Соборів. І тому після Першого Вселенського Собору в різних регіонах відбуваються зібрання єпископів, які зазвичай звуть «постійними Синодами» (грец. Σύνοδος ἐνδημούσα; букв. — домашній Синод). У «Церковній історії» Созомена є кілька згадок про такого типу Синоди. Наприклад, св. Афанасій провів такий Синод в Александрії. На ньому було вирішено поставити Фрументія в єпископа Абіссинії (сучасна Ефіопія). Созомен пише: «Афанасій, скликавши місцевих священників (τοὺς ἐνδημοῦντας ἱερέας), порадився з ними про це та висвятив в Індійського єпископа самого Фрументія, як людину найгіднішу та здатну розповсюджувати віру серед тих, яким він першим відкрив ім’я християнське та в яких посіяв насіння віри» (Церковна історія. Кн. ІІ. Гл. 24).

Вже у 330-ті рр. подібні Синоди починають збирати і в Константинополі. Зокрема, у 336 р. на такому «домашньому Синоді» був обраний Константинопольський єпископ Павел. Але це викликало невдоволення єпископа Іраклії Фракійської та єпископа Нікомедійського, оскільки обидва вони претендували на право висвячувати Константинопольського ієрарха. Созомен так описує ці події: «Після смерті Александра константинопольське первосвященство прийняв Павел. Цей сан… він отримав без згоди Нікомедійського єпископа Євсевія та єпископа Іраклії Фракійської Феодора, яким, як єпископам сусідніх земель, належало пра[1]во висвячення. Але кажуть, що він був рукопокладений єпископами, які перебували тоді в місті, за заповітом Александра, спадкоємцем якого він і став» (Кн. ІІІ. Гл. 3). Цей текст є ключовим свідченням того, що вже у 330-ті рр. Константинопольські єпископи звільнилися від контролю з боку митрополитів Іраклії Фракійської.

Ще один такий Синод у Константинополі (очевидно, у тому ж 336 р.) розглянув справу єпископа Маркела Анкірського. Його звинуватили в єресі та змістили з кафедри. Замість нього на Анкірську кафедру був обраний Василій (Созомен. Кн. ІІ. Гл. 33).

Отже, недивно, що у 451 р., коли в Халкідоні працював Четвертий Вселенський Собор, проведення в Константинополі постійних Синодів вважалося вже давньою традицією. Зокрема, архієпископ Константинопольський Анатолій казав під час засідань Халкідонського Собору: «З давніх часів є звичай, що святіші єпископи, які перебувають у великоіменитому граді (тобто Константинополі. — А. С.), коли виникає потреба розглянути які-небудь церковні питання, збираються, вирішують кожну таку справу та надають відповідь позивачам». Із цих слів видно, що на подібні Синоди запрошувалися всі єпископи, які в конкретний час знаходилися в Константинополі. Вони розглядали проблемні питання церковного життя. В таких Синодах могли брати участь і єпископи з інших церковних областей, які перебували в столиці. Ця практика свідчить про поступове піднесення авторитету Константинопольської кафедри.

Деякі історики вважають, що в Константинополі Σύνοδος ἐνδημούσα був фактично «придворним Синодом». Ієрархи, які перебували в столиці, розглядали справи за дорученням імператора. І цілком природньо, що Константинопольський єпископ, який головував на таких Синодах, був посередником у взаєминах між єпископами всіх діоцезів Східної імперії з імператорським двором. Тому провінційні ієрархи не протестували проти розширення повноважень столичного єпископа, вбачаючи в ньому свого покровителя при дворі.

2‑ге правило Другого Вселенського Собору

Логічним продовженням 6-го та 7-го правил Першого Вселенського Собору стали 2-ге та 3-тє правила Другого Вселенського Собору, який працював у 381 р. у Константинополі.

У 2-му правилі вказано, що єпископи не мають розповсюджувати свою владу за межі своєї області, і тому «Александрійський єпископ має керувати лише церквами Єгипетськими; єпископи Сходу мають керувати тільки на Сході, зі збереженням переваг Антіохійської Церкви, визнаних Нікейськими правилами; так само єпископи Асійського діоцезу (τοὺς τῆς Ἀσιανῆς διοικήσεως ἐπισκόπους) мають керувати лише в Асії; [єпископи ж] Понтійські нехай мають у своїй владі лише справи Понтійського [діоцезу], а фракійські лише [справи] Фракії». Для розгляду проблемних питань єпископи кожного діоцезу мали скликати церковні Собори.

Як бачимо, це правило закріплює розділ Східної Церкви на п’ять діоцезів (фактично на п’ять великих Помісних Церков): Александрійський, Антіохійський, Асійський, Понтійський та Фракійський. Термін «діоцез», знову таки, відсилає до існуючого цивільного поділу імперії. Східна частина імперії (префектура Сходу) була тоді поділена на п’ять діоцезів, у відповідності до яких Собор сформував і церковні області. Територія Александрійського єпископа була встановлена ще Нікейським Собором. Це Єгипет, Лівія та Пентаполь, які на час роботи Другого Вселенського Собору вже були виділені в окремий діоцез. Територія Антіохійсього єпископа співпадала з діоцезом Сходу. У Понтійському ж діоцезі предстоятелем був митрополит Кесарії Каппадокійської, до юрисдикції якого входили спочатку 8, а пізніше 11 провінцій; в Асійському діоцезі — митрополит Ефесу (10, згодом — 12 провінцій); у Фракійському діоцезі — митрополит Іраклії Фракійської (6 провінцій).

Цей канон, безумовно, є прямим продовженням 6-го правила Першого Вселенського Собору. Фактично 2-ге правило Константинопольського Собору підтверджує та розвиває норми 6-го правила Нікейського Собору, які регулярно порушувалася під час аріанських суперечок.

Цікаво, що в 2-му каноні Константинопольського Собору вказані головні кафедри лише двох діоцезів — Александрія для Єгипту та Антіохія для Сходу. Для інших трьох діоцезів (Асія, Понт, Фракія) головні престоли не вказані. Певні доповнення до цих постанов наводить у своїй «Церковній історії» Сократ. Зокрема, він пише, що 2-ге правило Собору надало єпископу Кесарії Каппадокійської канонічну владу над усім Понтом, а діоцез Асії поділили між собою єпископи Іконійський та Пісідійський. Однак, розказуючи про те, як під час Другого Вселенського Собору на єпископа Константинопольського був висвячений Нектарій, Сократ стверджує, що Нектарій отримав у своє управління «столицю та Фракію» (Кн.V. Гл. 8).

Загалом Сократ тлумачить вказане рішення Другого Вселенського Собору як встановлення в Східній Церкві патріархатів. Однак, цілком очевидно, що на той час патріархати ще не оформилися.

Питання про те, чи мали кафедри в Ефесі, Кесарії Каппадокійській та Іраклії Фракійській такі самі переваги, як і Александрія та Антіохія, за лишається предметом дискусії. Дослідники погоджуються лише в тому, що з кінця IV і до середини V ст. існувала тенденція об’єднання єпископів навколо головних міст діоцезів. Саме цю тенденцію і фіксує 2-ге правило Константинопольського Собор.

3‑тє правило Другого Вселенського Собору та переваги Константинопольського єпископа

3-тє правило Другого Вселенського Собору спеціально присвячене Константинопольському престолу. Дослівно цей лаконічний канон звучить так: «Константинопольський єпископ нехай має привілей честі (πρεσβεῖα τῆς τιμῆς) після Римського єпископа, оскільки це місто є Новим Римом». Отже, Константинопольській кафедрі надається честь, рівна Римській кафедрі. При цьому одразу ж вказується і причина піднесення Константинополя: це місто є «Новим Римом», тобто воно є столицею Східної імперії. Отже, піднесення Константинопольської кафедри тут пояснюється виключно політичними причинами.

Хоча в Римі 3-тє правило Константинопольського Собору завжди сприймали як спрямоване проти авторитету Римських єпископів, все ж воно не було обумовлене антиримськими настроями. Скоріше, воно було направлене проти амбіцій Александрійських єпископів. Нагадаємо, що Другий Вселенський Собор спеціально розглянув справу Максима Кініка, який намагався за підтримки Александрійського єпископа Петра захопити Константинопольський престол. Собор засудив дії Максима окремим (4-м) правилом. Засудження Максима Кініка означало і фактичне засудження дій Александрійського єпископа, який втрутився у справи столичної кафедри. Тому 3-тє правило Другого Вселенського Собору не тільки закріплює особливий статус Константинопольської кафедри, але й обмежує амбіції Александрійського єпископа.

Однак у тексті 3-го правила не вказано, які саме переваги надаються Константинополю. Тому як серед древніх каноністів, так і серед пізніших дослідників немає єдності в цьому питанні.

Очевидно, 3-й канон Константинопольського Собору слід розглядати як певний аналог 7-го канону Нікейського Собору, яким була визнана «послідовність честі» за Єрусалимським єпископом. За цією аналогією 3-тє правило Константинопольського Собору надає привілей честі (πρεσβεῖα τῆς τιμῆς) кафедрі Нового Риму, але при цьому нічого не говорить про якусь особливу владу Константинопольського єпископа.

Піднесення Константинопольської кафедри на межі IV–V ст.

Ми бачили, що Константинопольські єпископи ще до Другого Вселенського Собору намагалися поширити свою владу на кілька діоцезів Східної імперії. Після 381 р. цей процес почав розвиватися з новою силою. На межі IV–V ст. можна бачити кілька випадків прямого втручання Константинопольських ієрархів у церковні справи діоцезів Асії, Понту та Фракії.

Так, у  394 р. у  Константинополі відбувся Собор, який розглянув конфлікт навколо Вострської кафедри. Востра (або Бостра, грец. Βόστρα) — це місто на території сучасної Сирії, де єпархія існувала ще з апостольських часів. З кінця 370-х рр. на цю кафедру претендували два єпископи — Вагадій та Агапій. Суперечку між ними і розглянув Константинопольський Собор у 394 р. На цьому Соборі були присутні єпископи Нектарій Константинопольський, Феофіл Александрійський, Флавіан Антіохійський, а також єпископи Кесарії Каппадокійської, Кесарії Палестинської, Іраклійський, Анкірський та ін. Головував на Соборі єп. Нектарій. Отже, єпископи давніх престолів Александрії та Антіохії посідали на цьому Соборі місця, нижчі за Константинопольського єпископа. На думку католицького дослідника Ромуальда Суарна, піднесення єп. Нектарія сталося за підтримки імператорського двору, тому інші учасники Собору не наважилися протестувати26. Митрополит Максим (Цауцис) вважає, що це був перший випадок реалізації переваг Константинопольської кафедри, наданих їй 3-м правилом Другого Вселенського Собору.

Більш яскравим прикладом зростання авторитету столичної кафедри є служіння св. Іоанна Златоуста. Він обійняв Константинопольський престол на початку 398 р. (після смерті св. Нектарія). Невдовзі св. Іоанн здійснив поїздку до діоцезу Асія з метою владнання там церковного конфлікту. Річ у тім, що на межі 399–400 рр. до Константинополя приїхав єпископ Валентинопольский Євсевій, який подав Златоусту скаргу на єпископа Ефеського Антоніна. Останнього він звинувачував у крадіжці церковного майна та симонії. Однак сам Антонін відкидав усі звинувачення. Тому св. Іоанн Златоуст прийняв рішення особисто відправитис до Асії та провести слідство на місці (Діалог про життя Іоанна Златоуста. XIII).

Коли саме св. Іоанн перебував у діоцезі Асія, залишається предметом дискусії. За однією версією, його мандрівка тривала з листопада 400 р. по квітень 401 р. За іншою, з грудня 401 р. по квітень 402 р.29 В Ефесі він зібрав Собор, на який прибули 66 архієреїв. Цей Собор позба[1]вив сану єпископів, звинувачених у симонії (сам єп. Антонін на той час вже помер). Різні історики наводять різну кількість засуджених архієреїв. Сократ пише про «багатьох єпископів» (Кн. VI. Гл. 15)30, Созомен — про 13 єпископів (Кн. VIII. Гл. 6)31, а Паладій Єленопольский вказує, що їх було 6 (Діалог про життя Іоанна Златоуста. XIII, XV)32. Замість них були обрані та висвячені інші ієрархи. Крім того, були проведені вибори нового Ефеського єпископа, яким став запропонований св. Іоанном диякон із Константинополя Іраклід.

Повертаючись з Ефесу до Константинополя, св. Іоанн відвідав Нікомедію, де позбавив кафедри єпископа Геронтія. Раніше Геронтій був дияконом в Мілані, де підпав під покарання єпископа Амвросія. Не підкорившись цьому покаранню, Геронтій переїхав на Схід, де зміг стати єпископом Нікомедійським. Св. Амвросій звертався із цією справою до св. Нектарія Константинопольського, однак той не став втручатися в конфлікт. Тому тепер ця справа перейшла у спадок св. Іоанну. Він змістив Геронтія з кафедри, незважаючи на протести місцевої пастви. Новим Нікомедійським єпископом став Пансофій, який раніше був наставником імператриці Євдоксії (Созомен. Кн. VIII. Гл. 6)

Розповідаючи про перебування Златоуста в Асії, блж. Феодорит Кирський пише, що св. Іоанн опікувався не тільки своїм кафедральним містом, але й «усією Фракією… і навіть усією Асією… і весь Понтійський діоцез він прикрашав тими ж законами» (Церковна історія. Кн. 5. Гл. 28)34. Отже, блж. Феодорит вважає Златоуста фактичним церковним главою Асійського, Фракійського та Понтійського діоцезів.

Аналізуючи діяльність св. Іоанна за межами Константинополя, митр. Максим (Цаусис) пише, що саме Іоанн Златоуст «підготував шлях до норм 28-го канону Халкідонського Собору». З точки зору митр. Максима, 28-ме правило лише закріпило практику, яка вже оформилася за часів Златоуста. І тому сáме св. Іоанна Златоуста слід вважати першим справжнім «Вселенським патріархом».

Втім не слід забувати, що вже влітку 403 р. на Соборі «при Дубі» св. Іоанна Златоуста звинуватили в тому, що він «зазіхав на чужі провінції та висвячував там єпископів» (Бібліотека Фотія. Кодекс 59)36. Як вказує Сократ Схоластик, на цей Собор з’явилися в тому числі й єпископи з Асії, яких Златоуст позбавив кафедр (Кн. VI. Гл. 15)37. Серед них був і Геронтій, зміщений з Ефеської кафедри (Бібліотека Фотія. Кодекс 59)38. Вони скаржилися на незаконність дій св. Іоанна в Асії. В результаті св. Іоанн був засуджений та позбавлений кафедри.

Усі ці події свідчать, з одного боку, про зростання авторитету Константинопольської кафедри. Але, з іншого, ми бачимо, що на межі IV–V ст. спроби Константинопольських єпископів впливати на церковні справи сусідніх діоцезів викликали спротив. Цілком очевидно, що в роки перебування на столичній кафедрі св. Іоанна Златоуста територія Константинопольської Церкви ще не була чітко визначена.

Після смерті св. Іоанна Златоуста Константинопольські ієрархи продовжували втручатися у справи сусідніх діоцезів. У цьому їх цілком підтримував імператорський двір. Зокрема, 17 липня 421 р. імператор Феодосій ІІ видав указ, який стосувався церковного конфлікту в Іллірії. У цьому документі вказувалося, що всі суперечки між церковними ієрархами мають виноситися на розгляд єпископа «стародавнього міста Константинополя, який користується прерогативами стародавнього Риму» (Codex Theodosianus. XVI, II, 45). Цей указ буквально стосувався єпископів в Іллірії, тому він викликав невдоволення Римського єпископа Боніфація І, який вважав Іллірію своєю територією. Очевидно, за підтримки західного імператора Гонорія єп. Боніфацій зміг добитися відміни цього указу. Але Константинопольські єпископи в майбутньому посилалися на цей указ, щоб підтвердити свої особливі права.

Зокрема, Константинопольський єпископ Аттик (406–425) тлумачив імператорський указ 421 року як надання йому права контролювати церковне життя в тому числі і в кількох східних діоцезах. А Константинопольський єпископ Сисиній (426–427), посилаючись на цей указ, висвятив Прокла на єпископа Кізицького (Кізик — головне місто провінції Гелеспонт у діоцезі Асія). Однак християни у Кізику не прийняли Прокла та обрали собі іншого єпископа. Місцеве духовенство заявило, що указ 421 року стосувався тільки єпископа Аттика, а не його наступників. Тому Прокл не поїхав до Кізика, а залишився в Константинополі (Сократ. Церковна історія. Кн. VII. Гл. 28).

Отже, як бачимо, на місцях регулярно чинили спротив спробам Константинопольських єпископів встановити контроль над єпархіями Асії, Понту та Фракії. Разом з тим блж. Феодорит Кірський писав, що після призначення Несторія на столичну кафедру (у 428 р.) йому було доручено опікуватись не тільки Константинопольською Церквою, а й «Церквою всієї ойкумени» (Heareticarum Fabularum Compendium. IV, 12)

У 434 р. Константинопольським єпископом був обраний Прокл. Він продовжив діяльність своїх попередників по закріпленню влади Константинопольського престолу над східними діоцезами. Сократ Схоластик у своїй «Церковній історії» розказує, що в 439 р. після смерті Фірма, єпископа Кесарії Кападокійської (головної кафедри Понтійського діоцеза), місцеві християни звернулися до Прокла з проханням поставити їм нового архієрея. У відповідь на це прохання Прокл висвятив на Кесарійського єпископа колишнього префекта Іллірії сенатора Фалласія (Кн. VII. Гл. 48).

Таким чином, ще до Халкідонського Собору Константинопольські єпископи змогли обійняти привілейоване місце в ієрархії Східних Церков. Перебуваючи в столиці Східної імперії, Константинопольські ієрархи підтримували постійний зв’язок з імператорським двором і поступово стали посередниками в контактах між єпископами Східних Церков і імператором. Скарги, які подавали імператору ці єпископи, зазвичай передавалися на розгляд Константинопольського єпископа та його Синоду. Саме в цій практиці дослідники вбачають витоки традиції подавати до Константинопольського патріарха апеляції на рішення церковних судів в інших областях імперії. Якщо на Заході право приймати апеляції Сардікійський Собор (бл. 343 р.) закріпив за Римським єпископом, то на Сході це право поступово почав засвоювати собі Константинопольський єпископ.

Ще одним аспектом піднесення столичної кафедри було намагання Константинопольських єпископів встановити контроль над діоцезами Асія, Понт та Фракія. Тому 28-ме правило фактично легалізувало та закріпило практику, яка вже існувала у східній частині імперії.

Халкідонський Собор та закріплення привілеїв Константинопольського єпископа

Як добре видно з протоколів Халкідонського Собору, під час соборних засідань неодноразово поставали питання, які прямо чи опосередковано торкалися проблеми статусу Константинопольських єпископів. Зокрема, на 11-му та 12-му засіданнях Собору (29–30 жовтня) обговорювався конфлікт, який виник в Ефесі. На цю кафедру претендували два єпископи: Стефан та Вассіан. Собор вирішив, що обидва вони були поставлені з порушенням канонів, тому обидва були позбавлені права перебувати на Ефеській кафедрі. Після цього між учасниками Собору виникла суперечка про те, де треба висвячувати нового Ефеського єпископа: в Ефесі чи в Константинополі? Асійські єпископи вважали, що хіротонія має відбутися в Ефесі. Але константинопольські клірики наполягали, що вона має відбутися в столиці. При цьому столичні клірики прямо посилалися на 3-тє правило Другого Вселенського Собору і казали: «Нехай мають силу постанови 150-ти отців! Нехай не порушуються переваги Константинополя! Нехай рукопокладення звершує за звичаєм цей [Константинопольський] архієпископ!» Єпископи з Асії казали, що висвята нового єпископа в столиці спровокує «в місті Ефесі невдоволення». В результаті Константинопольський єпископ Анатолій погодився з тим, що новий єпископ має бути обраний в Ефесі «всією паствою». Однак щодо місця його висвяти Собор рішень не прийняв.

На 13-му засіданні (30 жовтня) розглядалася суперечка між єпископами Нікомедійським Євномієм та Нікейським Анастасієм. Вони сперечалися за те, кому з них належить юрисдикція над містом Василинополь. Під час розгляду цього конфлікту постало більш широке питання: хто з цих двох архієреїв є митрополитом провінції Віфінія? Обидва вони, доводячи свої права на Василинополь, посилалися на імператорські укази, які надавали їм обом привілеї митрополитів.

Віфінія була провінцією у складі Понтійського діоцезу. Отже, вона входила в сферу інтересів Константинополя. Цікаво, що і Нікомедійський, і Нікейський митрополити визнавали особливі права Константинопольського архієрея. Наприклад, єпископ Євномій прямо казав: «Я просив архієпископа [Константинопольського] дослідити мої права за старим звичаєм і за канонами».

Розглянувши цю справу, отці Халкідонського Собору дійшли висновку, що окружним митрополитом Віфінії є Нікомедійський ієрарх, за яким завжди визнавалася влада над єпископами цієї провінції. Що ж до Нікейського єпископа, то імператори Валентиніан та Валент (співправителі у 364–375 рр.) надали Нікеї «одне лише ім’я митрополії», тому Нікейський єпископ «від інших єпископів провінції відрізняється лише честю». Тобто влада висвячувати єпископів на кафедри в межах Віфінії та здійснювати судочинство належить Нікомедійському митрополиту, а Нікейський ієрарх має лише почесний титул митрополита, але при цьому він не наділений ніякою особливою владою. Цікаво, що константинопольський архідиякон Аецій одразу заявив, що це рішення не слід сприймати як обмеження прав Константинопольського архієпископа, який «або сам здійснює хіртонії у Василинополі з іншими, або надає дозвіл на звершення їх». На це зауваження царські чиновники, які модерували соборні дискусії, відповіли, що права Константинопольської кафедри будуть розглянуті окремо.

Останні слова імператорських чиновників є очевидною вказівкою на те, що саме в ті дні готувалася спеціальна постанова Собору про статус Константинопольської Церкви. Ця постанова і відома нам сьогодні як 28-ме правило Халкідонського Собору. Деякі дослідники вважають, що текст 28-го правила був написаний заздалегідь і погоджений з імператорським двором. Тому соборні дискусії із церковно-адміністративних питань лише готували ґрунт для прийняття цього правила.

Отже, під час Халкідонського Собору неодноразово поставало питання про статус Константинопольської кафедри. При чому серед учасників Собору не було єдності в цьому питанні. Зокрема, столичні клірики вважали, що існує «давній звичай», за яким Константинопольські ієрархи мають владу над кількома діоцезами Східної частини імперії. Разом з тим, були й ті, хто ставив під сумнів наявність цих переваг. У будь-якому разі, як пише митр. Максим (Цаусис), «назрівали зміни, яким треба було надати законну форму».

Усі адміністративні суперечки, які розглядав Собор, так чи інакше зачіпали питання про статус Константинополя. Тому недивно, що цьому питанню присвячено кілька канонів Халкідонського Собору. Зокрема, про особливі права Константинопольського єпископа говорять 9-те та 17-те правила, які надають йому право приймати апеляції51. Але найбільш чітко про Константинопольську кафедру сказано в окремій постанові, яку традиційно вважають 28-м правилом Собору.

28‑ме правило Халкідонського Собору: особливості термінології

Після огляду цього непростого історичного контексту ми можемо краще зрозуміти текст 28-го правила. Цілком очевидно, що це правило було написане як певне тлумачення 2-го та 3-го канонів Константинопольського Собору 381 року. Інколи 28-ме правило навіть звуть лише «зміненою версією» цих двох канонів. До того ж, як видно з протоколів засідань Халкідонського Собору, перші три правила Другого Вселенського обору вважалися в той час трьома абзацами одного правила. Отже, учасники Халкідонського Собору вважали їх єдиним правилом. Структура 28-го правила в цілому повторює структуру вказаних канонів 381 року, але вносить до їхнього тексту суттєві уточнення, доповнення та зміни.

28-ме правило говорить, що 150 отців Другого Вселенського Собору надали Константинополю привілеї, рівні привілеям Старого Риму. Але при цьому 28-ме правило тлумачить ці привілеї більш широко. У 3-му каноні Другого Вселенського Собору сказано, що Константинополь має «привілей честі» (τὰ πρεσβεῖα τῆς τιμῆς) після Римського єпископа. Отже, Константинопольський престол ставиться на друге місце після Римського в ієрархії Церков і йому надається лише перевага честі, а не влади. У 28-му ж каноні сказано, що Константинополю надаються «рівні привілеї» (τὰ ἴσα πρεσβεῖα) з престолом Старого Риму. Отже, тут вже не йдеться про друге місце після Риму. Тут сказано про рівночесність двох столичних кафедр. Крім того, у 28-му каноні випущене слово «честі» (τῆς τιμῆς), яке стояло після слова «привілей» у тексті 381 року.

Далі 28-ме правило закріплює за Константинопольським архієпископом право висвячувати головних митрополитів Асії, Понту та Фракії. Таким чином, якщо d 381 р. йшлося лише про особливу честь (τιμή) столичної кафедри, то d 451 р. сказано вже про реальну канонічну владу (ἐξουσία) Константинопольського єпископа над трьома імперськими діоцезами. Отже, повторюючи за формою постанови Другого Вселенського Собору, автори 28-го правила суттєво розширюють їхній сенс.

Відомий католицький богослов та історик Мартін Жюжі (Martin Jugie, 1878–1954) писав, що східні делегати Халкідонського Собору зробили зухвалий «маневр». Зовні текст 28-го канону побудований як простий переказ правил Константинопольського Собору 381 року. Однак, прибравши з тексту слово «честь» (τιμή), автори 28-го канону відійшли від змісту правил Другого Вселенського Собору. Це вже не було простим переказом тексту 381 року. Це було принциповою новацією: «Йдеться про надання столичному єпископу чогось іншого, ніж просте старшинство чи пусті титули. Йдеться не про що інше, як про вищу юрисдикцію над церковними провінціями трьох діоцезів і над єпископами у варварських землях».

Тому 28-ме правило відсилає нас не тільки до 3-го правила Константинопольського Собору, але й до 6-го канону Нікейського Собору, де сказано саме про владу (ἐξουσία) трьох престолів: Римського, Александрійського та Антіохійського. Отже, 28-ме правило свідчить, що за період з 381 по 451 р. Константинопольські єпископи змогли перетворити свої почесні привілеї на реальну канонічну владу.

Однак, встановлюючи владу Константинопольської Церкви над трьома вказаними діоцезами, 28-ме правило говорить і про певне обмеження цієї влади. У тексті правила наголошується, що Константинопольський єпископ має висвячувати лише митрополитів Понту, Асії та Фракії. І далі тут спеціально вказана процедура поставлення єпархіальних єпископів (не митрополитів) у цих областях: вони мають обиратися місцевими Соборами ієрархів на чолі з митрополитом діоцеза і вивсячуватися без участі Константинопольського архієпископа.

Як ми бачили, коли Халкідонський Собор розглядав суперечку навколо Василинопольської кафедри, то столичні клірики казали, що єпископів до Василинополя зазвичай висвячує Константинопольський ієрарх. Однак 28-ме правило закріплює за столичним єпископом лише право висвяти митрополитів. Отже, це правило певним чином обмежило владу Константинопольського єпископа. Очевидно, це обмеження стало результатом дискусій між членами Собору у переддень прийняття 28-го правила. Представникам вказаних трьох діоцезів вдалося закріпити за місцевими Соборами право обирати та висвячувати єпархіальних архієреїв (окрім митрополитів).

Католицький погляд на 28‑ме правило

Постанова Халкідонського Собору про особливий статус Константинопольської Церкви одразу ж викликала невдоволення з боку Римської Церкви. Папські легати, які брали участь у роботі Четвертого Вселенського Собору (єпископи Пасхазій та Лукенцій і пресвітер Боніфацій), не були присутні на засіданнях, на яких розроблявся текст цієї постанови (ці засідання, очевидно, відбувалися 30–31 жовтня). На заключному засідання Собору 1 листопада легати заявили протест проти вказаної постанови. Вони вважали, що ця постанова вступає в протиріччя з 6-м правилом Нікейського Собору, в якому йдеться про привілеї лише трьох кафедр. Однак, незважаючи на їхні протести, текст постанови був підтриманий усіма східними єпископами та представниками імператорського двору

Протест легатів був невипадковим. Річ у тім, що на межі IV–V ст. у Римі сформувалася особлива інтерпретація 6-го правила Нікейського Собору. Римські єпископи Дамас (366–384), Іннокентій І (401–417) та Лев І Великий (440–461) наполягали, що кафедри Риму, Александрії та Антіохії були особливо відзначені в цьому правилі, оскільки їхнє заснування пов’язане з апостолом Петром. Церкви в Римі та Антіохії були засновані безпосередньо Петром, а Церква в Александрії вважалася заснованою його учнем св. Марком. Таке розуміння 6-го канону мало захистити статус Риму як «апостольського престолу» та блокувати спроби Константинопольської Церкви присвоїти собі особливі владні привілеї. Теорія «трьох Петрових кафедр» означала, що Константинопольський престол, який не відноситься до «Петрових кафедр», може мати лише привілей честі, але не влади.

У 452 р. папа Лев І, отримавши від легатів детальний звіт про роботу Халкідонського Собору, направив листи імператору Маркіану, імпера[1]триці Пульхерії та Константинопольському патріарху Анатолію, в яких критикував постанову про особливий статус Константинопольської кафедри. Також папа негативно висловився про 3-й канон Константинопольського Собору (381 р.) Він писав: «Ті постанови єпископів, які суперечать правилам святих канонів, встановленим у Нікеї… ми анулюєм та скасовуємо владою блаженного апостола Петра». В результаті Римська Церква визнала лише 27 канонів Халкідонського Собору. Постанова ж, яку на Сході стали вважати 28-м правилом, не отримала офіційного визнання в Римі.

Невизнання папою Левом 28-го правила породило довгу дискусію з приводу того, наскільки це правило відповідає католицькому вченню про папську першість. Для католицької еклезіології є абсолютно неприйнятною думка про те, що особливий статус Римського престолу обумовлений політичним статусом Риму як імперської столиці. В католицькій традиції примат Римського єпископа розглядається як встановлений самим Христом, який надав апостолу Петру першість серед інших апостолів. Тому папа Лев відкидав саму внутрішню логіку 28-го правила, оскільки в тексті цього канону чітко сказано, що отці Церкви надали привілеї кафедрі стародавнього Риму, оскільки це було царське місто. Відповідно, Константинополь, який теж є містом царя і синкліту, має отримати рівні з Римом права.

Не заглиблюючись в історію інтерпретації 28-го правила в католицькій традиції, лише вкажемо, що католицькі теологи завжди критикували текст цього канону. Зокрема, Мартен Жюжі вважав, що ідею обумовленості статусу Римської Церкви політичним статусом Риму як імперської столиці «не можна узгодити ні з історичною істиною, ні з католицькою ортодоксією». Тому Жюжі писав, що 28-ме правило «і буквально, і в чисто літературному контексті звучить як єресь» («pris à la lettre et dans son contexte purement littéraire, rend le son de l’hérésie»)60. Крім того, М. Жюжі наполягав, що 28-ме правило було прийняте з процедурними порушеннями, оскільки проти нього на Соборі виступали представники Римського єпископа. Тому «з юридичної точки зору цей канон є нікчемним (ce canon est nul) і не може вважатися по-справжньому достовірною постановою всього Халкідонського Собору»

Однак, незважаючи на офіційне відкидання Римською Церквою 28-го правила, все ж уже у візантійський період відбулася фактична рецепція цього канону Західною Церквою. Зокрема, у 1204 р. у захопленому хрестоносцями Константинополі був створений латинський патріархат, після чого ІV Латеранський Собор (1215 р.) підтвердив, що цей патріархат обіймає за честю друге місце після Риму. Це означало офіційне визнання патріаршої гідності Константинопольської Церкви. Аналогічне рішення прийняв у 1438 р. і Флорентійський Собор.

У період після Другого Ватиканського Собору (1962–1965) католицькі дослідники поступово відійшли від жорсткої критики 28-го правила. Сучасні католицькі богослови намагаються запропонувати такі інтерпретації цього правила, які б не вступали в конфлікт з ученням про папський примат. Зокрема, Анрі де Алльо (André de Halleux, 1929– 1994) писав, що це правило стосується того рівня канонічної юрисдикції, який є нижчим за універсальну першість Римського єпископа. У 28-му правилі йдеться про патріарший рівень юрисдикції, який у католицькому канонічному праві підпорядковується папському примату. Патріарша влада на відміну від папської є історично обумовленою. Тому якщо папський примат католики відносять до божественного права, то привілеї патріарших престолів відносяться до церковного права і можуть обумовлюватися в тому числі й політичним статусом відповідних міст.

Сучасний католицький дослідник Жорж Руіссен (Georges Ruyssen) пише, що «в екуменічних дискусіях, коли йдеться про престол Римського єпископа, важливо розрізняти Римський престол як патріарший престол і Римський престол як престол, якому належить першість (principatus)». Римська кафедра як один із патріарших престолів має канонічну владу в межах Західної Європи. Але Римська кафедра як апостольський престол, згідно католицького вчення, має універсальну владу в усій Церкві. Якщо ці два рівні не змішувати, то 28-ме правило цілком можна узгодити з католицькою еклезіологією.

Однак на думку Православної Церкви 28-ме правило взагалі не передбачає папського примату. В тексті канону прямо сказано про повну рівність Римської та Константинопольської єпископських кафедр. З кінця V ст. п’ять головних церковних престолів на Сході стали називати патріархатами. З точки зору Східних Церков патріарша влада є вищим рівнем церковної юрисдикції. У 691–692 рр. Трулльський Собор своїм 36-м правилом ще раз підтвердив постанову Халкідонського Собору про привілеї Константинополя. Тут знову вказувалося, що «Константинопольський престол користується рівними привілеями (τῶν ἴσων ἀπολαύειν πρεσβείων) з престолом давнього Риму і в церковних справах піднесений подібно до нього».

Верховну (універсальну) папську юрисдикцію над усією Вселенською Церквою на Сході ніколи не визнавали. І тому перше місце Римської Церкви в диптиху тут не вважали плодом папського примату. На думку Східних Церков певний порядок патріарших престолів у диптиху потрібен лише для зручності їхнього поминання за богослужінням.

Єпископи «ἐν τοῖς βαρβαρικοῖς»

Однією з найскладніших проблем в інтерпретації 28-го канону Халкідонського Собору є вислів про «єпископів у варварів». У грецькому оригіналі сказано: «τοὺς ἐν τοῖς βαρβαρικοῖς ἐπισκόπους τῶν προειρημένων διοικήσεων χειροτονεῖσθαι ὑπὸ τοῦ προειρημένου ἁγιωτάτου θρόνου τῆς κατὰ Κωνσταντινούπολιν ἁγιωτάτης ἐκκλησίας». Вислів «τοὺς ἐν τοῖς βαρβαρικοῖς ἐπισκόπους» дослівно треба перекласти як «єпископи у варварських». Проблема полягає в тому, що в цій фразі відсутній іменник, який би відповідав прикметнику «τοῖς βαρβαρικοῖς» («варварських»). Тому в літературі з канонічного права можна бачити два основні підходи до інтерпретації цих слів: етнічний та географічно-політичний. Перший передбачає, що тут ідеться про варварські народи. Другий — що тут ідеться про варварські землі. В залежності від того, яке із цих двох розумінь береться за основу, принципово змінюється сенс цієї частини правила.

Щоб вірно зрозуміти цю частину 28-го правила, передусім слід звернутися до 2-го правила Другого Вселенського Собору, останнє речення якого також стосується «варварів». У 2-му правилі сказано: «Церквами ж Божими у варварських народів (ἐν τοῖς βαρβαρικοῖς ἔθνεσι) слід керувати згідно зі звичаєм отців, який існував донині». Отже, тут з прикметником «варварські» вжито іменник «народи». Тому недивно, що візантійські каноністи і в 28-му правилі Халкідонського Собору зазвичай вбачали вказівку на конкретні народи. Зокрема, саме так розуміли 28-ме правило відомі каноністи ХІІ ст. Іоанн Зонара, Федір Вальсамон та Алексій Арістін.

Зонара у своєму тлумаченні на 28-й канон Халкідонського Собору писав: «На Константинопольського ж єпископа це правило покладає хіротонії єпископів для варварських народів (ἐν τοῖς βαρβαρικοῖς ἔθνεσι), які мешкають у вказаних діоцезах; це алани та роси (οἱ Ἀλανοὶ καὶ οἱ Ῥῶσοι), оскільки перші належать до Понтійського діоцезу, а роси — до Фракійського». Ту саму думку висловлює і Вальсамон: «Під єпископами у варварів розумій Аланію (Ἀλανίαν), Росію (Ῥωσίαν) та інші, оскільки алани (Ἀλανοὶ) належали до Понтійського діоцезу, а роси (Ῥῶσοι)  — до Фракійського». Арістін вказує: «Отже, єпископи Понту, і Фракії, і Асії, і варварів (οἱ Βάρβαροι) приймають хіротонії від єпископа Константинопольського». Далі він уточнює, що Константинопольському єпископу «мають підкорятися та від нього мають приймати хіротонії лише митрополити Понта, Асії та Фракії, а також єпископи варварів (τῶν βαρβάρων ἐπίσκοποι), які знаходяться в цих діоцезах».

У XIV ст. такого ж розуміння дотримувався і Матфей Властарь: «Константинопольському патріарху канон доручає рукопокладати єпископів і для варварських народів, які межують з переданими йому діоцезами. Це алани та роси. Ще імператор Лев Мудрий передав ці народи Константинопольському патріарху, оскільки перші є прилеглими до Понтійського діоцезу, а другі — до Фракійського» (Алфавитна синтагма. Ε, 11:97–110). Наприкінці XVIII ст. прп. Никодим Святогорець у «Підаліоні» також повністю солідаризується з точкою зору візантійських каноністів.

Однак Зонара, Вальсамон та Арістін у тлумаченні цього правила виходили з реалій ХІІ ст. Тому вони розуміють під «варварами» саме аланів та росів. Але в середині V ст., коли було складено текст 28-го правила, Візантія стикалася з іншими язичницькими народами: готами, гепідами, сарматами, алеманами, ісаврами, фракійцями. Тому, наприклад, єпископ Нікодим (Мілаш), в цілому приймаючи точку зору візантійських каноністів, уточнює, що автори 28-го правила буквально мали на увазі насамперед готів.

Отже, як візантійські вчені, так і каноністи наступних століть консолідовано вбачали в цьому місці 28-го правила вказівку на конкретні варварські (тобто язичницькі) народи, які мешкали або на території трьох вказаних діоцезів, або неподалік від кордонів цих діоцезів. У ХХ ст. таке розуміння 28-го правила розвивали, перш за все, російські каноністи, зокрема, Сергій Троїцький.

Якщо в тексті 28-го канону маються на увазі варварські народи, які мешкали в трьох названих діоцезах (Асія, Фракія, Понт) або поблизу них, то це означає, що під владу Константинопольського архієпископа ставляться не тільки єпархії цього регіону, але й місії серед язичників.

Натомість у грецькій канонічній літературі у ХХ — на початку ХХІ ст. загальноприйнятим стало географічно-політичне розуміння цього тексту. Грецькі каноністи наполягають на тому, що тут маються на увазі не народи, а землі. Тобто йдеться про певні території за межами вказаних трьох діоцезів, на яких мешкають язичники. При такому розумінні вказаного тексту Константинопольському єпископу надається не тільки канонічна влада над Асійським, Фракійським та Понтійським діоцезами, але й певні території за межами цих діоцезів. При чому кордони цих територій у каноні не визначаються. В сучасних умовах таке розуміння 28-го правила стало підставою для поширення канонічної юрисдикції Константинопольського патріархату на православну діаспору (тобто на всіх православних християн, які знаходяться за межами існуючих Помісних Церков).

Очевидно, одним з перших документів, у якому зафіксовано саме таке розуміння слів про «єпископів у варварів», є Томос Вселенського патріарха Йоакима ІІІ від 18 березня 1908 р., яким Елладській Церкві надавалося право опікуватися грецькими парафіями в діаспорі. Тут, зокрема, говорилося: «Цілком очевидно, що ані найсвятіша Церква Греції, якій наш патріарший престол надав автокефалію з визначеними межами, ані якась інша Церква не могла канонічно поширювати свій духовний авторитет за межі своїх кордонів. Тільки нашій Вселенській, Апостольській і  Патріаршій кафедрі було дозволено рукопокладати єпископів до варварських та тих, що знаходяться поза визначеними церковними межами, територій, та мати право здійснювати в Церквах іноземців верховну духовну опіку». Як бачимо, в цьому документі слова «ἐν τοῖς βαρβαρικοῖς» віднесені до всіх загалом територій, які знаходяться за межами існуючих Помісних Православних Церков. Тому фактично в Томосі 1908 року заявлено, що православна діаспора в усьому світі має підпорядковуватися Вселенському патріархату. Хоча в 1908 р. патріарх Йоаким ІІІ і надав Елладській Церкві право опікуватися грецькою православною діаспорою, все ж за цим Томосом єпископи в діаспорі мали узгоджувати свою діяльність із Вселенським патріархом.

На початку 1920-х рр. Константинопольський патріарх Мелетій IV (Метаксакіс, 1921–1923) сформулював чітку теорію про виключне право Вселенського патріарха на всю православну діаспору. Він наполягав, що всі православні християни, які опинилися за межами Помісних Православних Церков, мають увійти в юрисдикцію Константинопольської Церкви. Патр. Мелетій вважав, що всі території земної кулі за межами визначених церковних кордонів і є тими «варварськими землями», про які йдеться в 28-му правилі. Тому він принципово не визнавав за іншими Помісними Церквами права на створення своїх канонічних структур у діаспорі. Саме тому патр. Мелетій, наприклад, вважав нелегітимними церковно-адміністративні структури російських емігрантів. У листуванні з російськими єпископами-біженцями він вимагав, щоб вони увійшли до юрисдикції Константинопольської Церкви.

Наприклад, у листі від 27 квітня 1923 р. до митрополита Євлогія (Георгієвського), який очолював російські емігрантські парафії в Західній Європі, патр. Мелетій писав: «Охорона та опіка всіма без виключення громадами, які перебувають за межами окремих автокефальних Церков, у відповідності до 28 правила IV Вселенського Собору, доручені Вселенському патріаршому престолу в Константинополі». Тому, на думку патр. Мелетія, митр. Євлогій не мав права іменуватися «митрополитом російських православних церков у Західній Європі».

Оскільки патр. Мелетій вважав територію Західної Європи сферою своєї юрисдикції, у 1922 р. він створив Екзархат Західної та Центральної Європи з центром у Лондоні на чолі з митрополитом Фіатирським Германом. У цитованому листі патр. Мелетій писав, що митр. Євлогій має узгоджувати свою діяльність з митр. Германом, який є єдиним канонічним очільником православних громад у Західній Європі.

Щоб підкреслити «вселенську» владу Константинопольських предстоятелів, патр. Мелетій створив не тільки Екзархат Західної та Центральної Європи, але й заснував автономні Церкви у Фінляндії, Естонії та Чехословаччині. 1 березня 1922 р. він анулював Томос 1908 року та видав акт про підпорядкування Константинополю всієї грецької діаспори, а 17 травня 1922 р. Синод Константинопольського патріархату видав Томос про створення архієпископії Північної та Південної Америки із центром у Нью-Йорку.

Цю лінію продовжили і наступники патр. Мелетія на патріаршому престолі. Так, 15 квітня 1924 р. патр. Григорій VII (1923–1924) та Синод Константинопольської Церкви створили окремий Екзархат Центральної Європи із центром у Будапешті. У тому ж році була відкрита митрополія Австралії та Нової Зеландії. Окремий єпископ був призначений і до Парижу. Як писав тоді Сергій Троїцький, «за часи правління патріарха Григорія VII “варварська” Європа виявилася поділеною між шістьма підкореними Константинополю ієрархами (Фіатирським, Угорським, Празьким, Паризьким, Естонським та Фінляндським)».

Патр. Григорій VII також вимагав від російських емігрантів, щоб вони підкорилися ієрархам Константинопольського патріархату. Тому в 1924 р. митр. Євлогій (Георгієвський) у своєму листі до патр. Григорія спеціально навів своє розуміння 28-го правила Халкідонського Собору. Зокрема він писав (цитуємо мовою оригіналу): «По нашему разумению текст 28 правила IV Вселенского Собора, возвышая положение и расширяя права Константинопольского Патриархата, предоставляет ему власть поставлять епископов в сопредельных областях Понта, Асии и Фракии у иноплеменников не всех вообще, а лишь названных областей. Иное толкование лишало бы права миссии все остальные автокефальные Церкви и приводило бы к выводу, что Церкви России, Румынии и Сербии не имеют даже права на автокефалию. Данное правило вовсе не означает того, чтобы все другие автокефальные Церкви ограничивали свою власть пределами тех государств, где они территориально находятся, и не могли бы посылать своих миссий в другие страны. Такое мнение, высказанное Блаженнейшим Патриархом Мелетием, не находит для себя оснований в священных канонах и не оправдывается ни историею, ни практикою Церкви». Митр. Євлогій вважав, що проблема канонічної юрисдикції над православною діаспорою має стати предметом переговорів між предстоятелями автокефальних Церков. До того ж часу, поки не досягнуто міжцерковної угоди із цього питання, національні діаспори мають залишатися в юрисдикції своїх Помісних Церков.

Дії патріархів Мелетія IV та Григорія VII викликали невдоволення не тільки у російських єпископів-емігрантів, але й у Древніх Східних патріархатах. Зокрема, у 1924 р. виник конфлікт між Константинопольською та Александрійською Церквами з приводу канонічної юрисдикції над Східною та Південною Африкою. Патр. Григорій VII заявив претензію на право здійснювати місію в Африці за межами Єгипту. Він направив до Африканського континенту місіонера архім. Никодима (Сарикаса), надавши йому титул «священноапостола (ἱεραπόστολος) Африки». Патр. Григорій вважав, що більшість Африканського континенту треба віднести до «варварських земель», оскільки там не існує структур Православної Церкви. Це викликало протести з боку Александрійської Церкви. Зокрема, митрополит Леонтопольський Христофор (Даніїлідіс, згодом — Александрійський патріарх) написав статтю з детальною критикою позиції Константинополя. Він прямо заявив, що втручання патр. Григорія у церковні справи Африканського континенту має антиканонічний характер.

Митр. Христофор, критикуючи дії патріархів Мелетія та Григорія, писав, що спроби Константинополя поширити свою юрисдикцію на всю православну діаспору світу були пов’язані з тим, що станом на 1924 р. Константинопольська Церква практично повністю втратила паству на своїй традиційній території (в історичних областях Понт, Асія та Фракія). Після поразки Греції у війні проти Туреччини (1919–1922), підписання Лозаннської мирної угоди (1923) та обміну населенням більше мільйона греків були змушені залишити Туреччину. Відтепер майже всі православні греки в Туреччині мешкали в Константинополі. Значна частина митрополій на території Туреччини, втративши паству, існували лише номінально. Усе це і змусило Константинопольських патріархів активізувати свою діяльність за межами Туреччини. Митр. Христофор пише, що в результаті цих подій «Вселенський Патріархат зіткнувся з проблемою призначення єпископів без парафій» та «засвідчив амбіційні цілі, прагнення до привласнення [чужих територій] і претензію на першість у Церкві».

Отже, географічно-політична інтерпретація вказаного фрагменту з 28-го правила вже протягом більше сотні років є не тільки офіційною позицією Константинопольського патріархату, але й ідейним фундаментом для створення структур Константинопольської Церкви в різних куточках світу. Однак таке розуміння 28-го правила не відповідає візантійській традиції. Тому недивно, що і в ХХ ст. неодноразово висловлювалися принципові заперечення такої інтерпретації тексту правила.

Митрополит Григорій (Папатомас) та його концепція «передюрисдикційних» та «транскордонних» територій

Останніми десятиліттями грецькі каноністи активно намагаються розвивати теорію особливих прав Константинопольського патріархату. Сьогодні найбільш послідовно цим займається митрополит Григорій (Папатомас). Він приділяє спеціальну увагу 28-му канону Четвертого Вселенського Собору.

Митр. Григорій вважає, що Халкідонський Собор фактично закріпив існування в Церкві п’яти патріархатів: Римського, Константинопольського, Александрійського, Антіохійського та Єрусалимського. До того ж у V ст. вже існувала автокефальна Кіпрська Церква у статусі архієпископії. Отже, християнство в межах Римської імперії було тоді поділене на шість юрисдикцій. Але, як пише митр. Григорій, 28-ме правило охоплює і ті території, які знаходилися тоді за межами «відомого світу». Саме на них вказує згадка про «варварські землі». В інтерпретації митр. Григорія, вказівка на «варварські землі» передбачає «присутність Церкви всюди, в історичній сучасності і в майбутньому, як єдиної і неповторної Церкви Есхатону». Отже, Четвертий Вселенський Собор фактично «перетворив увесь світ на територію Церкви».

Вказівка 28-го правила на те, що «єпископи у варварів» мають перебувати в юрисдикції Константинопольського патріарха, означає в цій перспективі, що всі території, які знаходилися за історичними межами Римської імперії, мають підпорядковуватися Константинопольській кафедрі. Тому митр. Григорій стверджує, що 28-ме правило створює поруч з шістьма вказаним церковними юрисдикціями своєрідну «сьому юрисдикцію», яку він називає «вселенською». Оскільки після Халкідонського Собору Константинопольські предстоятелі стали реалізовувати на практиці цю «вселенську» владу, вони почали вживати і відповідний титул — «Вселенський патріарх» (з кінця V ст.).

Отже, назва «Вселенський Константинопольський патріархат» в інтерпретації митр. Григорія (Папатомаса) вказує на дві церковно-канонічні реальності. Перша («Константинопольський») — це територія, на яку традиційно поширювала свою юрисдикцію Константинопольська Церква. Митр. Григорій іменує цю територію «передюрисдикційною» (грец. προδικαιοδοσιακά ἐδάφη, фр. territoires pré-juridictionnels). Друга («Вселенський») охоплює так звані «транскордонні території» (грец. ὑπερόρια ἐδάφη, фр. territoires transfrontières), тобто землі за історичними кордонами Помісних Церков. Саме ці останні й утворюють своєрідну «сьому церковну юрисдикцію».

На думку митр. Григорія, географічні кордони Константинопольської Церкви, як вони оформилися на кінець Х ст., знаходилися «між чотирма морями (Каспійським, Середземним, Адріатичним та Балтійським)». Отже, на Європейському континенті територія Константинопольської Церкви охоплювала «весь Балканський півострів, простягаючись далі на північ до країн Східної та Центральної Європи». Із часом зі складу цієї території почали виокремлюватися автокефальні Церкви. Однак статус цих Церков, на думку митр. Григорія, принципово відрізняється від статусу п’яти давніх патріархатів. Саме тому він вживає термін «передюрисдикційні території», хоча і визнає, що це словосполучення є «канонічним неологізмом». Воно вказує на право патріархату надавати автокефалії Помісним Церквам у межах своєї території. Образно кажучи, у складі Константинопольського патріархату ніби «передіснують» нові Помісні Церкви, і тому його територія є «передюрисдикційною». Виходячи із цього, Православні Церкви в Греції, Сербії, Румунії, Албанії, Болгарії, Грузії, Росії, Україні, Польщі, Естонії, Чехії, Словаччині та загалом у Центральній, Східній та Південній Європі і сьогодні перебувають на «передюрисдикційній території» Константинопольського патріархату.

На думку митр. Григорія, свої «передюрисдикційні території» мають усі п’ять давніх патріархатів. За ними ці землі були закріплені відповідними канонами перших чотирьох Вселенських Соборів. Тому митр. Григорій вважає, що тільки давні патріархати мають право проголошувати нові автокефальні Церкви в межах своїх «переюрисдикційних територій». Однак в історії цим правом користувався лише Константинопольський патріархат, видаючи Томоси про автокефалію новим Помісним Церквам. Але самі ці новостворені Церкви вже не можуть надавати автокефалій, оскільки продовжують перебувати в межах «передюрисдикційної території» Константинополя. Тому в разі формування передумов для незалежності певної частини якоїсь з нових Помісних Церков надати їй автокефалію може лише Константинополь (у межах своєї «передюрисдикційної території»).

Що стосується «транскордонних територій», то це і є «варварські землі», тобто землі, які знаходяться за межами п’яти давніх патріархатів та Кіпрської Церкви. В інтерпретації митр. Григорія, 28-ме правило передає всі ці землі під опіку Константинопольської кафедри. Тут він вживає ще один неологізм, називаючи ці землі «віднімальною» або «субтрактивною» юрисдикцією (грец. ἀφαιρετική δικαιοδοσία, фр. juridiction soustractive). Тобто з розвитком православної місії на цих землях можуть формуватися нові автокефальні Церкви, територія яких «віднімається» від Константинопольського патріархату.

Під таким кутом зору надання автокефального або автономного статусу Церквам у межах як «передюрисдикційної», так і «транскордонної» території завжди є добровільним «самообмеженням» Константинопольського патріархату. Цікаво, що останніми роками патріарх Варфоломій теж регулярно говорить про створення автокефальних Церков як про добровільну «самопожертву» Константинопольського патріархату. Зокрема, 22 серпня 2021 р. у своїй промові в Києві він говорив, що Константинопольська Церква, надаючи автокефалії, «не робить нічого іншого, окрім того, що постійно ділиться на частини, при цьому зберігаючи цілісність, єдність; весь час жертвуючи, народжує і відроджує помісні Церкви з метою… спасительного служіння на благо Народу Божого, піклуючись про особливі потреби паств»

У концепції митр. Григорія особливе місце відводиться Західній Європі. Він не відносить цей регіон ані до «передюрисдикційної», ані до «транскордонної» території Константинопольського патріархату. Відповідно до традиції першого тисячоліття, Західна Європа належить до юрисдикції Римського патріархату. Однак у другому тисячолітті спілкування між Східними патріархатами та Римською Церквою було розірвано. Отже, постає питання: як має здійснюватися духовна опіка тими православними християнами, які опинилися на традиційній території Римського патріархату (тобто в Західній Європі)?

На думку митр. Григорія, сьогодні, в  умовах розриву спілкування з  Римською Церквою, Вселенський патріархат може створювати свої структури в Західній Європі, але вони мають тимчасовий статус. Ці структури існують як своєрідне «місцеблюстительство» (грец. τοποτηρητής, лат. locum tenens). І якщо в майбутньому спілкування між Церквами Сходу і Заходу буде відновлено, то це «місцеблюстительство» припинить своє існування, а всі структури Константинопольської Церкви перейдуть тоді в юрисдикцію Римської Церкви.

Тут одразу слід зазначити, що такий погляд на церковно-канонічну ситуацію в Західній Європі не є традиційним для Константинопольського патріархату. Як ми бачили, патр. Мелетій відносив Західну Європу до «варварських земель», тобто (за термінологією митр. Григорія) до «транскордонних територій». Цілком очевидно, що ідея про тимчасове «місцеблюстительство» обумовлена розвитком екуменічного діалогу в другій половині ХХ ст. Вона також має пояснити, чому Константинопольський патріархат, відкриваючи структури в Західній та Центральній Європі, зазвичай не надає своїм єпископам титулів за реальними містами їхнього перебування («Лондонський», «Паризький» тощо). На думку митр. Григорія, це якраз і вказує на те, що в цих землях визнається юрисдикція Римської Церкви.

Інтерпретація 28-го правила, яку запропонував митр. Григорій (Папатомас), фактично позбавляє сенсу термін «діаспора». Виходить, що після 451 р. на земній кулі не існує територій, які б не були охоплені церковною юрисдикцією. Тому митр. Григорій наполягає, що термін «діаспора» є неприйнятним для православної еклезіології. «Церква» та «діаспора» є «двома протилежними та взаємовиключними поняттями». Церква — це зібрання вірних, а «діаспора» буквально означає «розсіяння», яке є протилежністю зібрання. Тому термін «діаспора», на думку митр. Григорія, є «образливим» і антиканонічним. 28-ме правило не передбачає ніякої «діаспори». Митр. Григорій вживає термін «діаспора» виключно в лапках і називає «діаспору» «еклезіологічним міфом».

Митр. Григорій пише, що прагнення Помісних Церков мати свої діаспори порушує територіальний принцип автокефалії та викривляє весь церковний устрій. Таке прагнення означає претензію кожної автокефальної Церкви на специфічну «всесвітню владу» над певним етносом. Отже, в основі уявлення про різні православні діаспори, які належать різним Церквам, лежить етнофілетичний принцип, який був засуджений у 1872 р.89 Митр. Григорій називає цю проблему «церковним культуралізмом». Її сутність полягає в тому, що національним культурним цінностям надається перевага над еклезіологією та канонічним устроєм Церкви.

На думку митр. Григорія, поняття «православна діаспора» є ознакою епохи «пост-Церкви» та «пост-церковності» (грец. ἐποχὴ τῆς μεταἘκκλησίας, τῆς μετα-εκκλησιαστικότητας), а самé використання терміну «діаспора» є плодом «богословського релятивізму». При чому ініціатором цього викривлення церковної свідомості є не якісь «вороги Церкви», а самі православні пастирі та богослов.

Недивно, що митр. Григорій критикував той перелік тем, який був винесений на обговорення Всеправославного Собору в 2016 р. Нагадаємо, що серед документів, прийнятих цим Собором, був окремий документ «Православна діаспора». При цьому з переліку тем був виключений документ «Автокефалія та спосіб її проголошення». Митр. Григорій вважає, що, по-перше, використання Всеправославним Собором терміну «православна діаспора» тягне за собою негативні наслідки, оскільки Собор фактично легітимізував цей термін. А по-друге, проблема «діаспори» є наслідком проблеми автокефалії. Невірне розуміння проблеми «діаспори» було породжене невірним розумінням обсягу прав автокефальної Церкви. Тому спочатку треба врегулювати проблему проголошення автокефалій та обсягу прав автокефальних Церков і лише після цього можна перейти до врегулювання проблеми «православної діаспори».

Отже, Всеправославний Собор у 2016 р., на думку митр. Григорія, розглянув актуальні питання сучасного життя Церкви «лише наполовину, відокремлено та ізольовано» одне від одного, і це стало «поганим прецедентом». Тому в 2016 р. у переддень Всеправославного Собору митр. Григорій висловлював сподівання, що в майбутньому буде скликано новий Всеправославний Собор, який повністю присвятить себе розгляду проблеми автокефалії.

Висновки

28-ме правило Халкідонського Собору стало результатом активного розвитку церковних структур у IV — першій половині V ст. У тексті цього правила зафіксовано піднесення Константинопольської кафедри та підтверджено поширення юрисдикції Константинопольського єпископа на Понтійський, Асійський і Фракійський діоцези.

Це правило чітко зафіксувало типовий для Сходу погляд на природу церковної першості. Піднесення єпископських престолів як Старого, так і Нового Риму (Константинополя) у тексті 28-го правила пояснюється політичним статусом цих міст як імперських столиць. Правило нічого не говорить ні про апостольське походження цих кафедр, ні про примат Римського престолу (в його католицькому розумінні). Натомість тут чітко сказано про рівні привілеї Римського та Константинопольського єпископів.

Недивно, що 28-ме правило завжди викликало негативні оцінки в Римській Церкві. Католицькі теологи традиційно висловлювали сумніви в тому, що це правило можна узгодити з римським розумінням церковної першості. Лише в період після Другого Ватиканського Собору католицькі дослідники пом’якшили свою позицію, намагаючись узгодити 28-ме правило з ученням про папський примат. Однак на думку Православної Церкви 28-ме правило фіксує погляд на церковну першість, який принципово відрізняється від католицької позиції.

У православному богослов’ї ХХ — початку ХХІ ст. особливі суперечки викликає згадка 28-го правила про «єпископів у варварів». Сучасні грецькі каноністи інтерпретують цю згадку як делегування Константинопольському патріарху юрисдикції над усіма територіями, які знаходяться за межами усталених кордонів Помісних Церков. Проте таке розуміння 28-го правила не відповідає візантійській канонічній традиції. У творах візантійських каноністів відсутня ідея про «варварські землі» як про своєрідну «сьому церковну юрисдикцію».

Вчення про особливу «вселенську» юрисдикцію Константинопольських патріархів оформилося лише у 1920-х рр. на тлі втрати Константинопольською Церквою переважної більшості своєї пастви в Туреччині. Саме з того часу Константинопольський патріархат почав активно розвивати свої структури за межами Туреччини, виправдовуючи це 28-м правилом Халкідонського Собору. Однак це викликало (і продовжує викликати) конфлікти між Помісними Церквами. По факту і сьогодні в діаспорі продовжують співіснувати структури різних автокефальних Церков, що і породжує міжюрисдикційні суперечки.

Пресслужба КДА