Доповідь доцента КДА ієромонаха Германа (Ковача): «Богословсько-канонічний вимір соборності Церкви в світлі рішень I Вселенського собору: контекст українського церковного питання»

ДОПОВІДЬ

доцента КДА ієромонаха Германа (Ковача)

на тему:

«Богословсько-канонічний вимір соборності Церкви в світлі рішень

I Вселенського собору: контекст українського церковного питання.»

Одним із основних положень Собору Української Православної Церкви в м. Києві від 27 травня 2022 року була констатація глибокого жалю через відсутність єдності в українському Православ’ї[1], адже такий стан речей є абсолютно неприйнятним для істинно церковної свідомості, для якої Церква – це містичне Тіло Христове, а будь-який розкол – це його рана. «Бог, – пише святий апостол Павло, – склав тіло так, що нижчому дав більшу пошану, щоб не було поділу в тілі, але щоби члени дбали одні про одних. І якщо страждає один член, то з ним страждають усі … Ви – тіло Христове, а окремо ви – члени» (1Кор. 12: 24-27). Після одноосібного надання Константинопольським патріархатом Томосу Православній Церкві України в січні 2019 року, локальна проблема єдності українського Православ’я, яка в категоріях екклезіології святого апостола Павла до цього сприймалася всією повнотою Кафолічної Церкви лише через емпатію, поступово перетворилася на глобальну проблему, коли світове Православ’я відтепер розділилося на рівні Помісних Церков. Менш ніж за чотири роки до Собору у Феофанії, в листопаді 2018-го року Собор єпископів Української Православної Церкви, виходячи з історичного досвіду Церкви, а також в дусі її священних канонів постановив, що вирішення українського церковного питання можливе лише за умови його соборного обговорення: «Собор єпископів закликає Константинопольський Патріархат до діалогу з Українською Православною Церквою за братньої участі всіх Помісних Православних Церков із метою соборного вирішення цієї проблеми»[2].

Поняття соборності, до якого апелює згаданий Собор єпископів УПЦ, є складним богословсько-канонічним поняттям, яке характеризується чіткими ознаками в площині церковного і канонічного права, а також багатовікової Традиції Церкви. Сучасна грецька богословська думка вирізняє в розумінні соборності та її церковній реалізації три основних напрямки: віроповчальний, дисциплінарний та літургічний[3]. Потрібно зазначити, що церковно-канонічні передумови три-векторного розуміння соборності були впроваджені в життя всієї Кафолічної Церкви нормами I Вселенського собору, 1700-річчя якого ми відзначаємо в цьому році. Положення Собору єпископів УПЦ апелює до двох аспектів соборності із трьох – дисциплінарного та літургічного, адже питання українського розколу не торкається основ православного віровчення.

Дисциплінарний аспект розуміння соборності Церкви формулюється 5-м правилом I Вселенського собору, яке зобов’язує всю повноту Кафолічної Церкви двічі на рік скликати місцеві собори Митрополій, визначаючи собор єпископів Митрополії судом ви́щої інстанції, аніж єпархіальний суд. 5-те правило I Вселенського собору засновується на нормі 37-го правила святих Апостолів[4], яке надає несправедливо виверженому клірику право на захист в суді вищої інстанції, яким тут власне і виступає місцевий собор. По суті, норма 5-го правила I Вселенського собору є канонічною підставою для впровадження церковної апеляції, поняття якої віднині стає нормою для всієї Кафолічної Церкви. Ґрунтовний аналіз вказаної норми, безперечно, може бути основою для церковно-правової герменевтики відомого 9-го правила IV Вселенського собору, на яке посилається Константинопольський патріархат в обґрунтуванні т. з. «еккліту» – тобто виняткового права приймати апеляції від усіх Помісних Православних Церков. Коректна інтерпретація церковно-канонічних норм, які визначають так званий еккліт, є надзвичайно важливою в контексті українського церковного питання, оскільки церковно-правовим поштовхом до поглиблення кризи в українському Православ’ї стало одноосібне, а тому й спірне з канонічної точки зору прийняття апеляції від колишніх очільників УПЦ КП і УАПЦ з подальшими відомими наслідками.

Зазначимо, що в історичній ретроспективі питання церковного суду апеляційної інстанції і, відповідно, поняття т. з. еккліту було предметом суперечок задовго до Халкідонського собору – в таких суперечках зазвичай сторони посилалися саме на правила I Вселенського собору, які: а) впровадили апеляцію в якості норми церковного життя (згадане 5-те правило I Вселенського собору), б) визначили суверенність церковної юрисдикції (6-те і 15 правило I Вселенського собору), що робило рішення собору єпископів місцевої Церкви церковним судом вищої інстанції. В якості прикладу слід навести відомий конфлікт Карфагенської і Римської Церков на поч. V ст., – насамперед, привласнення папою римським Целестином I повноважень суду вищої інстанції в Західній частині Римської імперії, що аргументувалося ним посиланням на канони I Вселенського собору, яке в сучасній дослідницькій літературі вважається хибним – припускається, що папа Римський Целестин I переплутав канони Сардікійського собору 343 р. з канонами I Вселенського собору[5]. Якщо аргументація папи Целестина I є непорозумінням, то позиція Карфагенської Церкви однозначно спирається саме на норми I Вселенського собору, які до того ж визнавалися в обох конфліктуючих Церквах. Для інтерпретації норми 5-го правила I Вселенського собору і церковно-канонічного розуміння церковного суду апеляційної інстанції в період між I і IV Вселенськими соборами надзвичайно важливим є витяг з Канонічного послання Карфагенського собору 424 р. папі Целестину I: «Хіба можна повірити в те, що Бог наш може вселити справедливість в суд одного, ким би той не був (unicuilibet), але відмовити в ній численним священикам, що зібрались на Соборі?»[6]. Згадане послання також підкреслює, що отці Нікейського собору свого часу: «Визнали, що в жодній (unicuique) області не буде применшена благодать Святого Духа (nec… gratiam Sancti Spiritus defuturam), через яку священики Христові розумно бачать правду і твердо її оберігають»[7]. Таким чином, 5-те і 6-те правила I Вселенського собору визначають соборні рішення помісних Церков щодо будь-яких внутрішніх питань, в тому числі й дисциплінарного порядку такими, що не можуть бути оскаржені в межах канонічної території іншої Помісної Церкви. З точки зору логіки Канонічного послання Карфагенського собору, скасування рішень собору єпископів, які не підривають основи віровчення і не обвалюють канонічний устрій Церкви, є запереченням в ній дії Святого Духа, адже дія Святого Духа не залежить від місця Помісної Церкви в диптиху чи від титулу її предстоятеля, оскільки Бог не дивиться на обличчя (Діян. 10; 34) і попри різні служіння в Церкві Він один і Той самий, як каже про це святий апостол Павло (див. 1Кор. 12: 5).

Вказане зауваження надає канонічні підстави саме так кваліфікувати прийняття Константинопольським патріархатом апеляції від очільників УПЦ КП і УАПЦ, яке de facto і de jure скасовувало рішення Харківського собору 1992 р. щодо тодішнього Митрополита Київського Філарета (Денисенко). Також зазначимо, що вищезгадана норма 9-го правила IV Вселенського собору, на яку посилається Константинопольський патріархат, не може бути інтерпретованою окремо від норми 5-го правила I Вселенського собору, з яким воно є суміжним. У відповідності із цим навіть видатний візантійський каноніст, Антіохійський патріарх Феодор Вальсамон (XII ст.), який, до речі, був поборником особливих привілеїв Константинопольського престолу, зокрема й права еккліту, формулює наступну максиму: «Те, що спершу було прийняте отцями, має виконуватися і в подальшому»[8] (звісно, якщо будь-яка загальнообов’язкова для всієї Церкви норма не була згодом скасована іншим Вселенським собором). Таким чином, з точки зору канонічної герменевтики, 9-те правило IV Вселенського собору має не скасовувати, а доповнювати положення 5-го правила I Вселенського собору в світлі актуального на той момент церковно-адміністративного устрою. Очевидно, що визначене 9-м правилом право апеляції до т. з. «екзарха великої області» або престола Константинополя не може передбачати скасування соборного суду однієї Церкви і привласнення повноважень суду вищої інстанції предстоятелем іншої Церкви, яка стоїть найвище за честю. Також зауважимо, що в церковно-процесуальному руслі положення 9-го правила IV Вселенського собору не передбачають еккліт до Константинопольського патріарха згідно моделі «патріарх проти Собору» – передумови «еккліту» визначаються об’єктивною неможливістю провадження в суді митрополії, якщо позивач – єпископ митрополичої Церкви, а відповідач – сам митрополит, який за посадою є головою церковного суду вищої інстанції. Також очевидним є те, що норма 9-го правила IV Вселенського собору не може суперечити абсолютному принципу інтерриторіальності юрисдикції церковного суду, який впроваджується 5-м і 6-м правилами I Вселенського собору і остаточно формулюється 6-м правилом II Вселенського собору, яке прямо визначає що остаточне рішення собору єпископів діоцезу не підлягає перегляду навіть на Вселенському соборі, адже останнє є проявом зневаги до єпископів діоцезу[9].

Якщо перенести наведені міркування до поточних реалій українського церковного питання, яке стало проблемою світового Православ’я і предметом суперечок в сім’ї Помісних Православних Церков, його канонічне вирішення має базуватися зокрема й на основі 5-го правила I Вселенського собору, адже в основі цього питання лежить протиправне скасування виверження із сану колишнього Київського Митрополита Філарета, з подальшим співслужінням ряду Помісних Церков з тими, хто був рукопокладений ним вже після санкції церковного суду вищої інстанції, яка не мала би підлягати перегляду ззовні. Очевидно, що фактичний вихід українського церковного питання у площину міжправославних відносин також вимагає міжправославного вирішення. Як зазначає відомий каноніст, священносповідник єп. Никодим Мілаш, вищість соборного суду єпископів церковної області над судом одного її єпископа виправдана лише в тих випадках, коли предмет суперечки виходить поза межі внутрішнього єпархіального діловодства, питань віри і церковної дисципліни[10]. В такому разі, дотримання норми 5-го правила I Вселенського собору, а також решти суміжних із ним, має реалізовуватися через кафолічне «масштабування» вказаних норм: собор єпископів митрополичої Церкви (5-те правило I Вселенського собору) чи собор єпископів діоцезу (6-те правило II Вселенського собору) інтерпретується як Собор Помісних Православних Церков.

Що стосується богослужбового або ж літургічного аспекту розуміння соборності Церкви, то в світлі рішень I Вселенського собору він визначається нормою його 4-го правила, яке визначає, що обрання єпископа митрополичої області має бути соборним – за участі або щонайменше згоди всіх єпископів. З-поміж правил I Вселенського собору лише два – 4-те і 5-те, прямо або опосередковано говорять про соборність, обидва – в контексті зібрання єпископів, що було загальною тенденцією у перебудові церковної свідомості IV ст.[11] Дана перебудова зрештою сформувала класичне визначення Собору, яке дає відомий візантійський каноніст Матфій Властарь (XIV ст.): «Собор – це зібрання спадкоємців святих апостолів [себто архієреїв], мета якого – прийняти рішення, яке є необхідним для благочестя і добробуту Церкви, або ж задля того, аби попередити чи виправити шкоду, яка була або може бути завдана церковному благочестю і відповідному добробуту»[12]. Попри те, що норма 4-го правила мала на меті подолання наслідків т. з. мелетіанського розколу, в даному контексті важливим є те, що воно формує канонічне розуміння соборності саме навколо постаті єпископа. Згідно з класичним грецьким розумінням православної сакраментології, Таїнство Священства (насамперед, висвячення архієрея) є осьовим церковним Таїнством, оскільки воно уможливлює існування усіх інших Таїнств в Тілі Церкви[13]. Таким чином, без Священства немає ще одного фундаментального Таїнства Церкви – Євхаристії, але й без Євхаристії немає Священства. Обидва положення формують додатковий, але насправді фундаментальний напрямок розуміння соборності, який можна назвати христологічною моделлю соборності Церкви, адже Її єдиним істинним Первосвященником є Господь наш Іісус Христос (див. Євр. 5; 5). В цьому контексті важливим є те, що грецьке слово «σύνοδος», яке власне й позначає Собор, нерідко використовувалося церковними авторами задля позначення образу єднання двох природ у Христі. Нагадаємо собі, що обидві природи – Божественна і людська в єдиній іпостасі Слова існують незмінно. Існують в ній і обидві волі, які є атрибутами цих природ, але людська воля завжди є слухняною волі Божественній. Це догматичне визначення без перебільшення є взірцем для правильного богословсько-канонічного розуміння соборності Церкви, коли Церковний Собор сприймається не просто як збори церковної ієрархії, і не як місце досягнення компромісу, а як прояв живого містичного Тіла Христового, яким є Свята Церква, де воля людська завжди є слухняною волі Божественній[14].

Саме така соборність, яка випробувана 1700-річним досвідом Церкви, в особах представників різних віків, національностей, церковних традицій і темпераментів шукає найперше «Царства Божого і правди Його» (Мф 6: 33), і завжди тримає в серцях слова Господньої молитви – «хай буде воля Твоя» (Мф. 6: 10). Сподіваємось, що саме таким свого часу і стане єдино можливе соборне вирішення українського церковного питання.

[1] Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року// Українська Православна Церква. Синодальний інформаційно-просвітницький відділ [офіційний сайт] [електронний ресурс]. URL:  https://uoc-news.church/2022/05/27/postanova-soboru-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-27-travnya-2022-roku/#2024-10-30

[2] Постанова Собору єпископів Української Православної Церкви від 13 листопада 2018 року/Пункт 10-й// Українська Православна Церква. Синодальний інформаційно-просвітницький відділ [офіційний сайт] [електронний ресурс]. URL: https://news.church.ua/2018/11/13/postanova-soboru-jepiskopiv-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-13-listopada-2018-roku/#2024-10-30

[3] Ματσούκας, Ν. Α. Δογματική και συμβολική θεολογία. Τόμος Β΄: Έκθεση της ορθόδοξης πίστης σε αντιπαράθεση με τη δυτική χριστιανοσύνη. Θεσσαλονίκη, 2003. Σελ. 440.

[4] Вважаємо, що в даному контексті гіпотезою пізнього походження Апостольських правил можна знехтувати, оскільки в богословському сприйнятті канонічного права всі церковні канони узгоджуються із Переданням, яке є виразником життя і історичного досвіду Церкви, починаючи від самих Апостолів.

[5] Див. Литвинова Л. В. Карфагенские Соборы // Православная энциклопедия. Т. 31. М., 2013. С. 447-461.

[6] Epistula ad Sanctum Caelestinum, Urbis Romae Episcopm/Concilia Africae, ed. Munier, Ch. //CCSL 259, Turnholti, 1974. P. 171.

[7] Там само.

[8] Ράλλης Γ. Α., Ποτλῆς Μ. Σύνταγμα τῶν θείων καὶ ἱερῶν κανόνων τῶν τε ἁγίων καὶ πανευφήμων ἀποστόλων, καὶ τῶν ἱερῶν οἰκουμενικῶν καὶ τοπικῶν συνόδων, καὶ τῶν κατὰ μέρος ἁγίων πατέρων. Τόμος Γ′. Ἀθήνῃσιν, 1853. Σελ. 327.

[9] «…πάντας ἀτιμάσας τοὺς τῆς διοικήσεως ἐπισκόπους» – Ράλλης Γ. Α., Ποτλῆς Μ. Σύνταγμα τῶν θείων καὶ ἱερῶν κανόνων… Τόμος Β′. Ἀθήνῃσιν, 1852. Σελ. 182.

[10] Никодим Милаш, еп. Правила Православне Цркве са тумачењима. Књ. II. Нови Сад, 1895. С. 100.

[11] Ματσούκας, Ν. Α. Δογματική και συμβολική θεολογία. Τόμος Β΄… Σελ. 440.

[12] Ματθαίου τοῦ Βλαστάρεως, Σύνταγμα κατά στοιχείον των εμπεριειλημμένων απασών υποθέσεων τοις θείοις και ιεροίς κανόσι. Εν Αθήναις, 1859. Σελ. 2.

[13] Ματσούκας, Ν. Α. Δογματική και συμβολική θεολογία. Τόμος Β΄… Σελ. 489.

[14] Порушення цього принципу неминуче призводить до виродження істинно церковного духу соборності. Історія Церкви знає чимало таких прикладів, які завжди відлунювалися болем в серцях пастирів Церкви. В цьому смислі характерними є наступні слова з послання свт. Григорія Богослова, які описують негативний досвід соборності: «Якщо слід писати правду, то я гадаю, що варто уникати будь-якого зібрання єпископів (σύλλογον ἐπισκόπων), адже я жодного разу не бачив, аби собори призводили до чогось корисного. Так само я не бачив, аби собори радше рятували від зол, а не додавали б нових. Адже там завжди є любов до сперечання і властолюбство (пробач мені, що так пишу). Ті, хто засуджують чужі вади, радше впадуть в них самі, аніж звільнять від них інших», – Григорий Богослов, свт. Послання 130-те, Прокопію, префекту Константинополя. PG 37, 225A.

Пресслужба КДА