Доповідь архієпископа Білогородського Сильвестра: «Перший Вселенський Собор та його місце в історії Православної Церкви»

ДОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

архієпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА,

виголошена під час 

XVІІ Міжнародної науково-практичної конференції

«ДУХОВНА ТА СВІТСЬКА ОСВІТА: ІСТОРІЯ ВЗАЄМИН — СУЧАСНІСТЬ — ПЕРСПЕКТИВИ»

на тему:

«Перший Вселенський Собор та його місце в історії Православної Церкви»

В цьому році ми відзначаємо 1700-річчя Першого Вселенського Собору, який відбувся у 325 р. в Нікеї. Цей ювілей є гарним приводом замислитися і над історією скликання і проведення цього Собору, і над процесом формуванням віровчення та канонічного устрою Церкви.

Традиційно першим відомим нам церковним Собором вважається Апостольський Собор в Єрусалимі. Однак, у Книзі Діянь це зібрання ще не називається Собором (Діян 15, 1-30). Реально ж ідея регулярного скликання Соборів для обговорення нагальних проблем церковного життя оформилася вже в післяапостольский період. Зокрема, наприкінці ІІ ст. зібрання єпископів проводилися у зв’язку з суперечкою про час святкування Пасхи Христової. А у середині ІІІ ст. скликалися зібрання єпископів для обговорення питання про те, як ставитися до хрещення, звершеного в єретичних спільнотах та як приймати у церковне спілкування тих, хто відпав від Церкви під час гонінь. Ці зібрання вже самі себе називали Соборами (грец. Σύνοδος, лат. Concilium).

До початку IV ст. практика проведення таких регіональних Соборів вже набула в Церкві загального розповсюдження. Собори проводилися і в Італії, і в Єгипті, і в Сирії, і в Палестині, і в інших регіонах. А в Північній Африці (у Карфагені) з 250-х рр. Собори скликалися майже кожного року. Відомо, наприклад, що св. Кіпріан Карфагенський у період з 251 по 258 рр. провів сім церковних Соборів.

З творів св. Кіпріана чітко видно, що Собори єпископів проводилися за зразком засідань римського Сенату. Так само як і в Сенаті, на Соборах велися дебати, проводилися опитування єпископів та голосування, на основі яких приймалися рішення. Однак, незважаючи на очевидне запозичення Церквою цивільних процедур, самоусвідомлення Соборів принципово відрізнялося від світських зібрань. Церква завжди вірила у надприродне джерело влади єпископів як спадкоємців апостолів. Господь Ісус Христос Сам доручив апостолам освячувати та вчити народ Божий. Відповідно, джерелом влади апостолів та єпископів є Святий Дух, Якого Церкві посилає Бог Отець через Христа. Тому формулювання, вжите Апостольським Собором в Єрусалимі — угодно Святому Духу і нам (Діян 15, 28) — стало універсальним вираженням віри Церкви в особливу сінергію божественної і людської волі під час роботи Соборів.

До IV ст. скликалися лише регіональні Собори. В церковній писемності донікейського періоду ми не зустрічаємо ідеї загального, тобто Вселенського Собору. Навіть якщо б така ідея тоді і з’явилася, то навряд чи її можна було б реалізувати. У той час було просто неможливо уявити собі зібрання в одному місці усіх (або принаймні значної частини) єпископів з різних куточків ойкумени. Навіть проста мандрівка єпископа на такий Собор означала б його багатомісячну відсутність у своїй єпархії, а крім того і пряму загрозу його життю, оскільки ще тривали гоніння на християн. Цілком очевидно, що проведення загальних (Вселенських) Соборів єпископів стало можливим тільки після того, як імператор Костянтин став на бік Церкви. Тоді з’явилася можливість опертися на допомогу держави для організації та проведення загальних Соборів.

Безпосереднім передвісником Першого Вселенського Собору вважається Арелатський Собор, який відбувся у 314 р. Цей Собор був пов’язаний з донатистською суперечкою, яка розгорілася у Карфагені. Єпископ Донат обстоював тоді суворе ставлення до тих, хто відпав від Церкви під час гоніння Діоклетіана. Однак, більшість єпископів були з ним незгодні.

На той час імператор Костянтин Великий був правителем лише західної частини імперії. Прихильники Доната звернулися до імператора за підтримкою. У відповідь Костянтин скликав Собор західних єпископів в Арелаті (сучасне місто Арль у Франції). Сюди з’їхалися близько 40 єпископів з Галлії, Британії, Італії, Іспанії та Північної Африки. Отже, це вже був не регіональний, а «надрегіональний» Собор. Оскільки Собор був скликаний імператором, єпископи подорожували до Арелату державним коштом. Фактично вони були прирівняні до державних чиновників. Саме тому Арелатський Собор інколи називають першим «імперським Собором».

Собор у Арелаті засудив донатистів. При цьому імператор Костянтин надав постановам Собору силу державного закону. Мотивація Костянтина в цій справі була очевидною. Він, як імператор, вважав своїм обов’язком дбати про єдність та спокій в державі. Церковні суперечки загрожували цій єдності, і тому імператор втрутився у суперечку.

За такою ж логікою імператор діяв і тоді, коли в Єгипті почалася аріанська суперечка. Александрійський пресвітер Арій відкинув вчення про божественність Сина-Логоса. Він вважав, що Логос є лише посередником між Богом та створеним світом.

У 320 р. Собор в Александрії засудив Арія. Однак, на той час погляди Арія вже набули популярності за межами Єгипту. Зокрема, Арія підтримав єпископ Євсевій Нікомедійський. Близько 324 р. Євсевій скликав Собор у Віфінії, на якому Арій був виправданий. Це суттєво підсилило конфлікт.

На той час Костянтин вже став правителем не тільки на Заході, але й на Сході. Дізнавшись про суперечку в Єгипті, він надіслав листа єпископу Александру та Арію, в якому закликав їх до взаємного примирення. На той момент Костянтин сприймав суперечку між Арієм та Александром як щось подібне до дискусії між філософами різних шкіл. Імператор вважав, що в позиціях обох сторін немає жодної єресі і що обидві сторони мають один і той самий образ мислення. Тому Костянтин закликав Александра та Арія примиритися.

Цікаво, що у цьому своєму посланні Костянтин називає себе «служителем Всеблагого», а єпископів — своїми «співслужителями».

Послання імператора повіз до Єгипту єпископ Осія Кордовський, якого вважають радником імператора з богословських питань. Однак, це послання не досягло своєї мети. Повернувшись з Єгипту, Осія пояснив імператору, що йдеться не про пусту суперечку, яка не зачіпає основ віри, а про саму сутність християнського вчення. Саме тоді і виникла ідея скликати загальний Собор. Місцем проведення цього Собору Костянтин обрав Нікею — місто в Малій Азії, в якому знаходився його літній палац. Імператор наказав єпископам зібратися до Нікеї 20 травня 325 р. Самі ж соборні засідання тривали, очевидно, з 14 червня по 25 серпня 325 р.

Представництво на Соборі було дуже нерівномірним. На той час існувало близько 1 000 єпископських кафедр в східній частині імперії і близько 800 — в західній (включаючи Латинську Африку). До Нікеї прибули переважно східні єпископи (з Малої Азії, Єгипту, Сирії, Палестини, Балкан). Римський єпископ Сильвестр надіслав на Собор двох своїх представників у пресвітерському сані. Також західну частину імперії представляв єп. Осія Кордовський (його кафедра знаходилася в Іспанії) і по одному єпископу з Галлії, Південної Італії та Латинської Африки. Також були присутні по одному єпископу з Персії та Готії, які знаходилися за межами імперії.

У джерелах називають різну загальну кількість учасників Собору. Євсевій Кесарійський пише, що їх було більше 250, Євстафій Антіохійський називає цифру 270, св. Афанасій Александрійський — близько 300. Св. Іларій Піктавійський першим назвав цифру 318. Після нього її повторили св. Василій Великий та св. Афанасій. Цій цифрі одразу надали і певного символічного тлумачення. Саме 318 воїнів було в Авраама, коли він звільнив з полону свого племінника Лота (Бут 14, 14). Тому в майбутньому закріпилася саме ця цифра — 318.

Нажаль, протоколи Нікейського Собору не збереглися. Можливо, вони взагалі не велися. Тому в нас немає і надійного списку учасників Собору. Тим не менше, у джерелах зберіглося кілька описів роботи Собору.

Євсевій Кесарійський, який сам був учасником Собору, у «Житті царя Костянтина» детально описує відкриття Собору. Він пише, що Костянтин особисто прийшов на Собор та фактично очолив його роботу. Перед відкриттям Собору імператор виголосив промову, в якій сказав, що прагне єдності в імперії і тому хоче покласти кінець суперечці між єпископами. Імператор був присутній на засіданнях Собору, уважно вислуховував аргументи різних партій та намагався привести їх до компромісу.

Отже, за свідченням Євсевія, саме імператора Костянтина слід вважати головуючим на Нікейському Соборі. Однак, на той час Костянтин ще не був хрещеним. Хоча він і зрікся язичництва та став на бік християн, все ж він не був членом Церкви. Тому в церковній історіографії головування Костянтина на Соборі або називають лише «почесним», або ж взагалі заперечують. Більшість дослідників вважають, що реальним головуючим слід вважати св. Осію Кордовського, оскільки в списках єпископів, які брали участь у Нікейському Соборі, його ім’я зазвичай вказується першим. Однак прямих документальних свідчень про головування св. Осії ми не маємо.

В католицькій історіографії традиційно вважали, що роботою Собору керував Римський єпископ Сильвестр через своїх посланців. Однак, цілком очевидно, що представники папи не відігравали на Соборі вирішальної ролі.

Німецький дослідник Клаус Мартін Жирарде, порівнюючи порядок роботи Собору в Нікеї з традиційною процедурою роботи Римського сенату, показує, що ці процедури є подібними. На цій підставі він доводить, що саме Костянтина слід вважати реальним головуючим на Соборі. Що ж до ролі Осії Кордовського, то, на думку Жирарде, він був очільником своєрідної соборної комісії, яка розробила та запропонувала імператору проект Сповідання віри.

Головним діянням Собору в Нікеї стало засудження єресі Арія та прийняття Символу віри. Цілком очевидно, що учасники Собору стояли на різних богословських позиціях. Можна виділити три основні групи ієрархів, між якими велися дискусії в Нікеї. Перша група на чолі з Євсевієм Нікомедійським була відверто аріанською. Запропоноване ними Сповідання віри Собор однозначно відкинув.

Послідовно православну позицію захищали на Соборі, перш за все, Осія Кордовський, Александр Александрійський, Євстафій Антіохійський, Макарій Єрусалимський.

Третю групу ієрархів очолював Євсевій Памфіл, єпископ Кесарії Палестинської, автор знаменитої «Церковної історії» та «Життя царя Костянтина». Ці ієрархи займали компромісну позицію. Хоча вони і відкидали вчення Арія, все ж вони закликали до збереження традиційних біблійних формулювань.

Під час дискусій Євсевій Памфіл запропонував прийняти за основу соборного Сповідання віри Символ Кесарійської Церкви. Як імператор Костянтин, так і більшість делегатів Собору погодилися з цим. Але, як свідчить сам Євсевій, імператор запропонував додати до цього Символу слово «єдиносущний» (ὁμοούσιος). Цілком очевидно, що Костянтин не сам вигадав це слово. Як повідомляє Філострогій у своїй «Церковній історії», ще до початку Собору Осія Кордовський зустрівся з Александром Александрійським та іншими єпископами, щоб узгодити свої богословські позиції. Саме під час цієї наради і було вирішено використати термін «єдиносущний». Очевидно, саме Осія і запропонував імператору цей термін.

Слово «єдиносущний» було типовим для західного богослов’я. Про «єдність сутності» Трійці писав вже Тертулліан. Однак для східних єпископів використання цього терміну було проблематичним. Справа в тому, що вчення про єдиносущність Отця і Сина намагався розвивати Павел Самосатський. Однак, в його інтерпретації єдиносущність означала злиття Осіб Отця і Сина. Саме тому Антіохійський Собор 268 року засудив Павла як єретика. З того часу на Сході вкрай підозріло ставилися до вчення про єдиносущність. Очевидно, що тільки в результаті переговорів між єпископами, які відбулися до початку Собору в Нікеї, східні делегати погодилися прийняти цей термін.

Сповідання віри, складене у Нікеї, підписали майже всі учасники Собору, у тому числі і Євсевій Нікомедійський. Лише сам Арій відмовився поставити свій підпис під цим сповіданням, а також два його принципові послідовники — єпископи Феона Мармарикський та Секунд Птолемаїдський. В результаті, всі ці троє були відправлені на заслання за наказом імператора.

Окрім вирішення догматичної суперечки Собор обговорив і кілька інших важливих питань. Зокрема, отці Собору сформулювали принципи обчислення Пасхи Христової, а також прийняли 20 канонів, присвячених різним питанням церковного устрою та дисципліни.

Після Собору на Сході розгорнулась напружена богословська полеміка з приводу Нікейського Символу віри. Чимало учасників Собору, які спочатку підтримали Нікейський Символ, потім змінили свою позицію. Вони вважали, що слово «єдиносущний» є неприйнятним. Вийти з цієї кризи вдалося лише після того, як отці-каппадокійці — свв. Василій Великий, Григорій Богослов та Григорій Нісський — розробили так звану «новонікейську» термінологію, яка і до сьогодні є загальноприйнятою в усьому християнському світі. Основою богослов’я каппадокійців стало чітке розрізнення термінів сутність (οὐσία) та іпостась (ὑπόστασις). Це дозволило розрізнити у вченні про Трійцю єдину божественну сутність та три Особи.

Протягом кількох десятиліть, коли тривала ця полеміка, Нікейський Собор набув особливого статусу. Його сприймали як екстраординарне і неповторне явище. Усі наступні Собори мислилися тоді не як рівні з Нікейським, а лише як такі, що мають встановлювати відповідність нових  богословських формулювань  Нікейській вірі.

Лише у V ст. сформувалося уявлення про те, що Вселенські Собори можуть скликатися регулярно для розгляду найважливіших питань церковного життя.

Як в історії Нікейського Собору, так і в наступних Соборах на Сході особливу роль відігравали імператори. Тому усі сім Вселенських Соборів інколи ще називають «імператорськими Соборами».

Той факт, що очільником Першого Вселенського Собору був імператор Костянтин, тобто людина, яка навіть не була хрещена, а отже не була членом Церкви, потребував богословського осмислення. Очевидно, першим, хто спробував здійснити таке осмислення був Євсевій Кесарійський.

У «Житті царя Костянтина» Євсевій пише: «У випадку взаємної незгоди єпископів… він [Костянтин] діяв як спільний, поставлений від Бога єпископ та збирав Собори служителів Божих, навіть не відмовлявся приходити та засідати особисто серед їхнього зібрання, … брав участь у їхніх роздумах».

Євсевій наводить вкрай цікаве свідчення: «Якось пригощаючи єпископів, Костянтин справедливо сказав, що він і сам є єпископом. Наведемо його власні слова, сказані при мені: “Тільки ви є єпископами внутрішніх справ Церкви, а мене можна назвати поставленим від Бога єпископом справ зовнішніх”».

Ідею особливого служіння імператора Євсевій розвиває у своєму «Слові Костянтину з нагоди тридцятиріччя його царювання». Спираючись на Послання до Євреїв, Євсевій проводить аналогію між Христом «Великим Первосвященником» (Μέγας Ἀρχιερεύς) та імператором — «верховним священником» (ἱεροφάντης). Ця аналогія означає, що для Євсевія окрім царственого священства усіх вірних (1 Пет 2, 5, 9) та «службового священства» церковної ієрархії існує також особливий первосвященник-імператор. У випадку Костянтина, цей первосвященник у буквальному сенсі знаходиться поза Церквою, оскільки він навіть не є хрещеним. Тому він і є своєрідним «зовнішнім єпископом».

На яких же підставах нехрещений імператор міг керувати церковними справами? Цілком очевидно, що сам Костянтин вважав, що основою для цього є римське публічне право, в якому був закріплений статус імператора як верховного понтифіка (тобто жреця). Згідно з римським публічним правом, імператор відповідає за релігійний культ та має наглядати за служителями культу. Після того, як Костянтин зробив християнство дозволеною релігією, християнські громади отримали статус корпорацій публічного права і таким чином були включені до римської правової системи. А відтак імператор почав розглядати себе і як своєрідного «верховного жреця» християнської релігії. Саме тому Костянтин узяв на себе роль судді в догматичних та дисциплінарних суперечках, які виникали всередині Церкви.

Отже, ідея Євсевія про імператора-первосвященника насправді виростає не з Нового Завіту, а з римського права, тобто з дохристиянського уявлення про особливий сакральний статус імператора. З концепції Євсевія випливало, що імператор є носієм своєрідного «неофіційного священства», яке хоча і відрізняється від «офіційної» церковної ієрархії, однак є цілком реальним. Недивно, що Євсевія інколи називають «першим теоретиком імперського церковного режиму». Як пише Клаус Мартін Жирарде, ця дивна концепція «нехрещенного священника … на імператорському престолі» є очевидним парадоксом.

Вже у IV ст. у Константинополі стало звичайним явищем, що імператор під час богослужіння перебував у вівтарі і там йому преподавали Святі Дари. Це мало демонструвати «священний» статус імператора. Цікаво, що в Західній Церкві такого звичая не знали. Про це свідчить відома історія між св. Амвросієм Медіоланським та імператором Феодосієм Великим. Коли у 388 р. Феодосій перебував у Мілані та прийшов на літургію, то за константинопольською традицією він увійшов до вівтаря. Однак, свт. Амвросій попросив царя вийти з вівтаря. Він буквально сказав: «Государю! Внутрішній [простір] доступний лише ієреям, а для всіх інших він є недоступним та недоторканним. Отже вийди та причастись, стоячи разом з іншими, оскільки порфіра робить людей царями, а не ієреями». Пізніше, коли Феодосій вже в Константинополі прийшов до храму та не став входити до вівтаря, це здивувало Константинопольського патріарха Нектарія. Він запитав у імператора, що сталося? На це Феодосій відповів: «Нарешті я дізнався про різницю між царем та ієреєм, нарешті знайшов вчителя істини. Розумію тепер, що лише Амвросій гідно зветься єпископом».

Це є вкрай важливим свідченням. З нього випливає, що у IV ст. імператори на Сході вважали себе сакральними фігурами та навіть не бачили чіткої різниці між царем та ієреєм. Однак, в словах св. Амвросія ми бачимо принципове розрізнення між «священством» і «царством». Св. Амвросій наголошував, що імператор є мирянином, хоча він і наділений верховною державною владою.

Тим не менше, в наступні століття розроблена Євсевієм Памфілом концепція особливого сакрального статусу імператора все ж перемогла у Візантії. Зокрема, в актах Константинопольського Собору 448 року, який засудив Євтихія, імператор Феодосій ІІ названий «новим Костянтином» та «архієреєм» (ἀρχιερεύς). А у 451 р. в актах Четвертого Вселенського (Халкідонського) Собору імператор Маркіан названий «священником» (ἱερεύς).

Ідея імператора як «єпископа зовнішніх справ Церкви» стала основою для усієї візантійської концепції взаємин між «царством» та «священством». Вона вирішальним чином вплинула і на законодавство імператора Юстиніана, який постійно регулював церковні справи через державні закони. Як писав з цього приводу відомий візантолог Георгій Острогорський, святий Юстиніан «хоча і був християнином, але він залишався римлянином, для якого була абсолютно чужою ідея автономії релігійної сфери. Пап та патріархів він вважав своїми слугами. Він керував церковними справами так само, як і справами держави, особисто втручаючись в усі деталі церковного устрою. Навіть у питаннях віри та богослужіння остаточне рішення залишалося за ним».

Це уявлення про сакральний статус імператора, яке має очевидне дохристиянське коріння, призвело до того, що Церква у Візантії вважала монархію єдиною нормативною формою правління, і тому відокремлення Церкви від монархічної влади повністю відкидалося. Імперія вважалася своєрідним «зовнішнім» гарантом існування Церкви. Цікаво, що пізніше подібна концепція взаємин між Церквою і владою могла поширюватися і на абсолютно нехристиянські держави. Зокрема, подібна парадигма взаємин існувала в Османській імперії. Навіть так зване «сергіанство», тобто союз Православної Церкви з радянською атеїстичною владою, своїм корінням сягає візантійської концепції державно-церковних взаємин. Сьогодні ми маємо чітко сказати, що усі ці явища були очевидним викривлення церковної свідомості.

Таким чином, «Костянтинівська ера», яка почалася наверненням імператора до християнства, тривала ще багато століть. Навіть сьогодні у так званому «пост-візантійському» світі можна бачити репліки цієї парадигми державно-церковних взаємин.

Отже, Перший Вселенський Собор став поворотною подією в історії Церкви. По-перше, він сформулював Символ віри, який і сьогодні майже всі християни світу приймають в якості основи своєї віри. По-друге, Собор заклав підвалини канонічного устрою Церкви та церковної дисципліни.

Разом з тим, Нікейський Собор відкрив довгу еру так званої «імперської соборності» або навіть «імперської церковності». Лише у ХХ ст., коли суспільно-політичні умови існування Церкви зазнали докорінних змін, християнські мислителі почали відверто говорити про негативні наслідки тісного союзу Церкви з монархічною владою. І сьогодні Православна Церква покликана до творчого переосмислення цієї «Костянтинівської спадщини» та пошуку нових форм взаємодії з сучасним світом.