Доповідь проректора з науково-богословської роботи професора Буреги Володимира Вікторовича «6-те правило Першого Вселенського Собору та його інтерпретації на Сході і на Заході»

ДОПОВІДЬ

проректора з науково-богословської роботи

професора Буреги Володимира Вікоровича

на тему:

«6-те правило Першого Вселенського Собору та його інтерпретації на Сході і на Заході»

Серед двадцяти правил, прийнятих Першим Вселенським Собором у 325 р., окремий інтерес представляє 6-те правило. І на Сході, і на Заході саме цей канон став основою для формування поняття про першість у Вселенській Церкві. Однак, інтерпретації 6-го правила в східній та західній церковних традиціях були суттєво різними.

В цьому нарисі ми спробуємо проаналізувати, головним чином, першу частину вказаного канону. Саме в ній йдеться про переваги церковних престолів. Для початку наведемо текст 6-го правила повністю в грецькому оригіналі з паралельним українським перекладом[1].

Як видно з наведеного тексту, це правило не було новацією. На початку 6-го канону отці Собору чітко вказують, що йдеться лише про підтвердження «давніх звичаїв». Отже, 6-й канон фіксує те, що оформилося в Церкві у попередній період та вже сприймалося як усталена практика. Цілком очевидно, що на початку IV ст. система церковних митрополій, описана у 6-му правилі, вважалася «давнім звичаєм».

Слід пояснити, що вже в перші століття існування Церкви єпископи громад у великих містах стали відігравати особливу роль в церковному житті. Вони впливали на єпископів сусідніх міст. В результаті ще з кінця ІІ — початку ІІІ ст. навколо великих міст оформлюються церковні області, межі яких зазвичай збігалися з існуючими цивільними адміністративними кордонами. За єпископами великих міст, зокрема, закріплюється право скликати обласні Собори. Саме цей процес призвів у другій половині ІІІ ст. до формування церковних митрополій, тобто об’єднань єпархій навколо авторитетних престолів. Серед єпископських кафедр своїм авторитетом в той час виділяються Римська, Александрійська, Антіохійська, Карфагенська та кілька інших. Тодішні митрополії в цілому відповідали тому, що ми сьогодні назвали б Помісними Церквами.

6-ий канон Нікейського Собору остаточно закріплює цю систему митрополій. При цьому в тексті правила прямо названі лише три найбільш авторитетні церковні кафедри того часу: Рим, Александрія та Антіохія. Хоча в тексті згадані й інші області (буквально — єпархії, грец. ἐν ταῖς ἄλλαις ἐπαρχίαις), однак вони прямо не названі.

Цілком очевидно, що термін «єпархія» (ἐπαρχία) в тексті 6-го правила має зовсім не те значення, яке ми вкладаємо в нього сьогодні. З загального контексту канону видно, що тут йдеться не про церковні територіальні одиниці, а про імперські провінції. Саме тому слов’янською мовою слово «єпархія» в цьому правилі зазвичай перекладається як «область». Нагадаю, що Римська імперія була розділена на провінції (лат. provincia), які в грецькій мові називалися єпархіями. Групи сусідніх провінцій об’єднувалися в діоцези (лат. dioecesis, грец. διοίκησις). Якщо подивитися на 6-те правило в цій перспективі, то стає зрозумілим, що тут йдеться про найбільш авторитетні церковні кафедри в межах державних адміністративно-територіальних одиниць.

У правилі чітко вказана територія лише однієї Помісної Церкви — Александрійської. Канонічна влада Александрійського єпископа поширюється на три африканські провінції: Єгипет, Лівію та Пентаполь. Ця вказівка не є випадковою. Вона прямо відсилає нас до адміністративної реформи імператора Діоклетіана, здійсненої у 297 р. В результаті цієї реформи вказані провінції були включені до складу діоцезу Сходу, головним містом якого була Антіохія.

Тут слід пояснити, що за реформою Діоклетіана в африканській частині діоцезу Сходу були створені провінції: Єгипет (лат. Aegyptus), Нижня Лівія (лат. Libya Inferior) та Верхня Лівія (лат. Libya Superior). Верхня Лівія охоплювала територію так званого Пентаполю (грец. Πεντάπολις, букв. П’ятиграддя, від πέντε — пять та πόλις — місто). В цій провінції існувало п’ять головних міст, з яких найбільш відомим була Кірена. Тому цей регіон також називали Киренаїкою (лат. Cyrenaica). Сьогодні це територія Держави Лівії. Що стосується Нижньої Лівії, то ця провінція охоплювала історичну територію Мармаріка (грец. Μαρμαρική, лат. Marmarica) з центром у місті Параітоніон (грец. Παραιτόνιον, лат. Paraetonium, нині — місто Мерса-Матрух). Сьогодні східна частина древньої Мармаріки (разом з містом Мерса-Матрух) входить до складу Єгипту, а західна частина — до складу Лівії[2].

Таким чином, коли отці Нікейського Собору говорили про Єгипет, Лівію та Пентаполь, вони чітко вказували на три африканські провінції: Єгипет, Нижню Лівію та Верхню Лівію. З точки зору державного поділу ці провінції входили до складу діоцезу Сходу та мали свій адміністративний центр в Антіохії. Однак, церковний територіальний поділ тут не співпадав з державним. В Александрії існувала древня авторитетна кафедра, яка ніколи не підкорялася Антіохії. Таким чином, у 6-му правилі йдеться про те, що Антіохійський єпископ має першість в діоцезі Сходу за виключенням провінцій Єгипту, Лівії та Пентаполя, які підпорядковуються Александрійському єпископу.

В 6-му правилі Нікейського Собору митрополії представлені як територіальні об’єднання єпархій навколо впливових церковних центрів. На той час кожна з цих митрополій мала повну канонічну незалежність. Відомий каноніст Антіохійський патріарх Федор Вальсамон (ХІІ ст.) писав з цього приводу: «В давнину митрополити усіх єпархій були автокефальними (ὅτι τὸ παλαιὸν πάντες οἱ τῶν ἐπαρχιῶν μητροπολῖται αὐτοκέφαλοι ἦσαι) та приймали хіротонії від своїх власних Синодів»[3]. Отже, у IV ст. автокефальними були не тільки згадані у 6-му правилі Римська, Александрійська та Антіохійська кафедри, але й інші митрополії, які тут прямо не названі. Важливо наголосити, що свій незалежний статус митрополії не отримали, а мали з самого початку свого існування.

Важко сказати, скільки церковних митрополій існувало у IV ст. Загалом на той час у складі Римської імперії було близько 100 провінцій, які під час адміністративної реформи Діоклетіана були об’єднані у 12 діоцезів, а станом на 395 р. кількість діоцезів збільшилася до 15. На думку професора Сергія Троїцького, принаймні в межах імперських діоцезів існували автокефальні митрополії[4].

Вже у IV ст. стало очевидним, що 6-те правило Нікейського Собору зовсім по-різному розуміють на Сході і на Заході. Ця розбіжність у тлумаченнях вийшла назовні після того, як у 381 р. Другий Вселенський Собор додав до числа найбільш авторитетних церковних престолів Константинополь. Це була нова кафедра, заснована вже після Нікейського Собору. Однак, Константинополь став столицею Східної імперії і тому почав відігравати особливу роль в житті Церкви. Саме це і стало причиною прийняття Константинопольським Собором 381 року окремого канону про статус кафедри у східній столиці.

У 3-му правилі Другого Вселенського Собору вказується: «Константинопольський єпископ нехай має привілей честі (πρεσβεῖα τῆς τιμῆς) після Римського єпископа, оскільки це місто є Новим Римом». Як бачимо, тут піднесення Константинопольської кафедри пов’язується виключно з політичним чинником: політичне значення Константинополя як столичного міста (Нового Риму) зумовило і особливі привілеї Константинопольського єпископа.

Це правило викликало принципову незгоду у Римі. Слід нагадати, що Константинопольський Собор 381 року був скликаний імператором Феодосієм, який був правителем східної частини імперії. Тому на Собор він зібрав єпископів лише зі східних єпархій[5]. На Соборі не було представників Римської Церкви. Отже, правило про надання Константинополю привілеїв, рівних Риму, було прийняте без погоджень з Римською Церквою. Крім того, і сама внутрішня логіка 3-го правила була для Риму неприйнятною.

На той час у Римі вже оформилося уявлення про особливі права Римського єпископа, які ґрунтуються на заснуванні цієї кафедри апостолом Петром. Загалом, у Римі переваги церковних престолів завжди пояснювали апостольським походженням кафедр. Тому тут було сформульовано і особливе тлумачення 6-го правила Нікейського Собору. У Римі вважали, що згадані в тексті правила Римська, Александрійська та Антіохійська кафедри мають особливий статус тому, що їхнє заснування пов’язане з апостолом Петром. Зокрема, Церкви в Римі та Антіохії безпосередньо пов’язані з місіонерською діяльністю Петра, а в Александрії, за переданням, єпископську кафедру заснував учень Петра — апостол Марк. Це тлумачення зазвичай називають теорією «трьох Петровських кафедр»[6].

На Сході ж дотримувалися іншого погляду на процес піднесення церковних престолів. Тут це піднесення традиційно пов’язували з політичним значенням відповідних міст. На Сході існували десятки міст, в яких християнські громади були засновані апостолами. Однак, лише кілька з них стали впливовими церковними центрами, і їхнє піднесення було обумовлене в першу чергу політичними факторами. Тому політичне піднесення Константинополя сприймали на Сході як цілком достатню підставу для надання цій кафедрі особливих привілеїв. Протопресвітер Іоанн Мейєндорф називає такий підхід до першості церковних кафедр «прагматичним». Цей підхід означав, що усі місцеві Церкви першопочатково є рівними та мають «рівну можливість … взяти на себе керівну роль»[7].

Таке «прагматичне» пояснення причин піднесення церковних кафедр ще більш чітко було сформульоване у знаменитому 28-му правилі Четвертого (Халкідонського) Вселенського Собору у 451 р. Тут вказується, що отці Церкви «надали привілеї престолу Старого Риму», оскільки це місто було імперською столицею. Відповідно, коли Константинополь (Новий Рим) також став «містом царя і синкліту», то і йому були надані права, рівні привілеям Старого Риму. В результаті Константинополь посів серед церковних престолів друге місце після Риму. Крім того, 28-ме правило остаточно закріпило владу Константинопольських архієпископів над митрополитами Понтійського, Асійського та Фракійського діоцезів, які відтепер мали висвячуватися у Константинополі. Це означало, що ці три митрополії фактично втратили автокефалію та були підпорядковані Константинопольській кафедрі[8].

28-ме правило Халкідонського Собору засвідчило перехід від системи митрополій до системи патріархатів. Хоча терміни «патріарх» та «патріархат» в документах Собору ще не вживалися, але фактично його рішення показували, що найбільш авторитетні кафедри намагаються поставити під свій контроль обрання митрополитів, позбавляючи митрополії незалежності[9]. У VI ст. ієрархів, яким підкорялося по кілька митрополій, стали називати патріархами. Східна церковна традиція закріпила титул патріархів за п’ятьма єпископами: Римським, Константинопольським, Александрійським, Антіохійським та Єрусалимським. Систему п’яти патріархатів на Сході стали називати пентархією. Порядок честі цих кафедр був закріплений 36-м правилом Трулльського Собору (691-692).

В Західній Церкві до ідеї пентархії зазвичай ставилися негативно. Латинські церковні письменники вважали, що ідея пентархії вступає в протиріччя з 6-м правилом Першого Вселенського Собору. Тому зазвичай у Римі продовжували обстоювати теорію «трьох Петровських кафедр», яку на противагу пентархії інколи називають тріархією[10].

Зокрема, Римський папа Миколай І (858-867) прямо відкидав східну ідею про п’ять патріархатів. У 866 р. у відповідь на питання болгарського князя Бориса, скільки в Церкві існує патріархатів, папа писав, що справжніх патріархатів є лише три: Римський, Александрійський та Антіохійський, оскільки тільки ці кафедри походять від апостола Петра: «Римську [Церкву] заснували своєю проповіддю первоапостоли  Петро і Павел та освятили її власною кров’ю, пролитою з любові до Христа»; Александрійську Церкву «заснував євангеліст Марк, учень та в хрещенні син Петра», а Антіохійською Церквою «кілька років керував блаженний Петро, перед тим, як пішов до Риму». Константинопольський та Єрусалимський предстоятелі, як писав папа, хоча і шануються в Церкві, але «не мають такого значення, як названі вище». Константинополь отримав назву «Нового Риму» від світської влади, але ця кафедра не має апостольського походження. Що ж до Древнього Єрусалиму, то хоча він і був колись матір’ю Церков, але його зруйнували римляни, і нинішній Єрусалим стоїть на зовсім іншому місці. Тому отці Першого Вселенського Собору, хоча і надали Єрусалимському престолу перевагу честі, але не підвищили його над митрополитом тієї області. Загалом же, справжній Єрусалим чекає нас на небесах (Responsa Nicolai ad consulta Bulgarorum. Cap. XCII)[11].

Отже, з точки зору папи Миколая І, патріаршими слід вважати лише ті кафедри, які прямо або опосередковано засновані  апостолом Петром. Таким чином, з католицької точки зору влада патріархів має своїм джерелом владу Петра, встановлену Самим Христом. Відповідно, патріархи — це єпископи, які особливим чином долучені до гідності Петра.

Цікаво, що сучасник папи Миколая відомий римський книжник Анастасій Бібліотекар ставився до ідеї пентархії більш прихильно. Він навіть намагався узгодити цю ідею з вченням про папський примат. У передмові до свого перекладу актів Константинопольського Собору 869-870 рр. Анастасій Бібліотекар писав: «Христос вмістив у Своєму Тілі, яким є Церква, стільки патріарших престолів, скільки є почуттів в кожному смертному тілі». Оскільки почуттів в людини є п’ять, тому і патріарших престолів є п’ять. Однак, Римський престол Анастасій уподібнює зору, «який, безперечно, має перевагу над усіма почуттями, будучи гострішим за них і маючи спілкування з усіма ними, чого немає в жодного іншого [з почуттів]»[12]. Таким чином, на думку Анастасія, саме Римський престол стоїть над усіма іншими патріаршими престолами і забезпечує єдність Вселенської Церкви.

В епоху хрестових походів, коли були засновані латинські патріархати у Константинополі та Єрусалимі, Католицька Церква вже офіційно прийняла ідею п’яти патріархатів. Зокрема, IV Латеранський Собор (1215) своїм 5-м каноном визначив, що після Римського папи першим за честю є Константинопольський патріарх, далі — Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський[13]. Остаточно ця ідея була закріплена постановами Флорентійського Собору (1439), на якому була укладена унія з греками.

Тим не менше, для Римської Церкви завжди була неприйнятною ідея рівності п’яти патріархатів. Тому в католицькій інтерпретації верховна влада Римського єпископа відноситься до божественного права, влада ж чотирьох інших патріархів — до церковного права. Виходячи з цього, папський примат не підлягає перегляду, а от кількість інших патріархатів та їхня юрисдикція можуть змінюватися[14].

Отже, 6-те правило Нікейського Собору поклало початок довгій дискусії з приводу привілеїв церковних кафедр та загалом першості у Вселенській Церкві. В цій дискусії виявилися суттєві розбіжності між східною та західною екклезіологією. Якщо на Сході дивилися на підвищення церковних престолів більш «прагматично», то на Заході проблема переваг церковних кафедр завжди пов’язувалася з концепцією папського примату. Ця різниця в розумінні першості у Вселенській Церкві зберігається і до сьогодні.

В. В. Бурега

[1] Тут і далі тексти канонів подано за «Афінською Синтагмою»: Ράλλης Γ. Α., Ποτλῆς Μ. Σύνταγμα τῶν θείων καὶ ἱερῶν κανόνων τῶν τε ἁγίων καὶ πανευφήμων ἀποστόλων, καὶ τῶν ἱερῶν οἰκουμενικῶν καὶ τοπικῶν συνόδων, καὶ τῶν κατὰ μέρος ἁγίων πατέρων. Τόμος Δεύτερος. Ἀθήνῃσιν, 1852.

[2] Див.: Jones A. H. M. The Cities of the Eastern Roman Provinces. Oxford, 1971. P. 295-363.

[3] Ράλλης Γ. Α., Ποτλῆς Μ. Σύνταγμα. Τόμος Δεύτερος. Σ. 171.

[4] Троицкий С. В. О церковной автокефалии // Журнал Московской Патриархии. 1948. № 7. С. 34.

[5] Шатц К. Загальні собори — віхи історії Церкви / перекл. з нім. Олег Конкевич, наук. ред. Марія Горяча. Львів, 2018. С. 44-45.

[6] Див., наприклад: Дворник Ф. История апостольства в Византии и легенда об апостоле Андрее. СПб., 2007. С. 115.

[7] Мейендорф И., прот. Вселенский патриархат вчера и сегодня // Мейендорф И., прот. Византийское наследие в Православной Церкви / Пер. с англ. под общ. ред. Ю.А. Вестеля. Киев, 2007. С. 321.

[8] Детальніше див.: Сильвестр (Стойчев), архієп. 28-ме правило Четвертого Вселенського Собору: історичний контекст та сучасні інтерпретації // Сильвестр (Стойчев), архієп. Церква в історії та сучасних дискусіях. Статті різних років. К., 2024. С. 79-92.

[9] Pierre L’Huillier, bishop. Problems Concerning Autocephaly // Greek Orthodox Theological Review. Volume XXIV (1979). Number 2-3. P. 173.

[10] Див., наприклад: Vancourt R. Patriarcats // Dictionnaire de théologie catholique. T. 11. Pt. 2. Paris, 1932. Col. 2275-2277.

[11] Латински извори за българската история / Съст. и ред. Иван Дуйчев, Михаил Войнов, Страшимир Лишев, Борислав Примов. Том II. София, 1960. С. 118-119.

[12] Цит. за: Jugie M. Theologia Dogmatica christianorum orientalium. Paris, 1931. T. 4. P. 452.

[13] Див.: Бурега В. В. Історія та богослов’я Католицької Церкви: навчальний посібник. К., 2018. С. 130-131.

[14] Vancourt R. Patriarcats. Сol. 2269-2270.