КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Тема 1. Історія України: вступ до курсу

КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

З благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра, офіційний сайт КДА публікує курс з Історії України доцента архімандрита Митрофана (Божка).

Тема 1. Історія України: вступ до курсу

1. Історія як наука

Що ми маємо на увазі, коли говоримо слово «історія»? В англійській мові є два слова зі спільним коренем: history та story. Перше означає власне «історію», друге — «оповідання». Ці слова ілюструють зв’язок між реальними подіями, що відбулися в минулому, та розповіддю про них. Уявімо собі первісне суспільство, в якому старійшина сідає біля вогнища і розповідає про те, як він ходив полювати на звіра. Він не просто оповідає про це, але й дає настанови своїм слухачам: що треба робити і чого слід уникати. При цьому, він може додати і про свої внутрішні переживання, і дещо перебільшити свою роль у подіях. Але головним є те, що це оповідання хоча й розповідає про минуле, тим не менше, орієнтоване на майбутнє – озброїти слухачів необхідними знаннями та вберегти від прикрих помилок. Очевидно саме це дало підставу давньоримському філософу Марку Тулію Цицерону (106–43 до Р. Х.) стверджувати: Historia est magistra vitae — «Історія — це вчителька життя».

Проте, нам добре відомо, що учні можуть по різному слухати вчителя і, відповідно, засвоювати чи не засвоювати матеріал. То ж недарма деякі дотепні голови в ХІХ та ХХ століттях почали оскаржувати стародавні авторитети. Так, Василь Ключевський (1841–1911), один з класиків російської історичної науки, підмітив: «Історія нічому не вчить, а тільки карає за незнання уроків». В подібному тоні висловився й канадсько-американський педагог і літератор Лоренс Пітер (1919–1990): «Історія змушена повторюватись, тому що ніхто її не слухає». У чому ж тоді сенс історії? Це рефлексія, усвідомлення прожитого людством, аналіз людського досвіду, робота над помилками. За словами В. Ключевського, людина любить вивчати своє минуле так само, як озиратися на місце свого падіння, коли підніметься.

Становлення історії як науки відбувалося у два великі етапи. Перший — донауковий — від античності до середини XVIII ст. В цей час історичні знання накопичувалися в літературних формах, а історичні оповідання були одним із жанрів літератури. Події минулого осмислювалися як приклади для застережень та морального виховання. Другий етап — науковий, який розпочався в ХІХ ст. Тоді стала усвідомленою відмінність між історією як подіями минулого та історією як знанням про них. Історичне пізнання стає професійним — з’являються фахові групи дослідників, які проходили відповідну підготовку та дотримувалися певних критеріїв, створюються спеціальні освітні та наукові установи, а  головне, описування подій змінюється на їхнє дослідження.

Отож, слово «історія» ми вживаємо у двох значеннях: 1. послідовність подій у часі; 2. пізнання цих подій. Ці два значення логічно пов’язані, оскільки все, що відбувається у часі, має свою історію. Однак, події не відбуваються самі по собі — їх хтось звершує. Тому в центрі історії знаходяться людина. Вона приймає рішення, здійснює вчинки, які змінюють хід подій. Від індивідуальної чи колективної діяльності людини залежать економічний розвиток, політичні перетворення та культурні досягнення. Таким чином, історична наука може бути визначена як динамічна система знань про минулий людський досвід.

Вивчаючи минуле людства історія як наука ставить собі цілий ряд питань. Найвідоміші з них — співзвучні назві телевізійної гри «Що? Де? Коли?». Відповіді на них говорять про подію або явище, що відбулося, його місце і час. Ці питання лежать, так би мовити, на поверхні. Проте є більш глибші: Хто? Як? Чому? Навіщо? Відповіді на них дають знання про дійових осіб, хід подій, їхні причини та кінцеву мету. Одним з найважливіших завдань історії, крім простого з’ясування фактів, є ще й встановлення причинно-наслідкових зв’язків: як події пов’язані між собою. Якщо ж в центрі історії знаходиться людина, то її світогляд, взаємодія з навколишнім середовищем та внутрішні мотиви неодмінно впливають на прийняті рішення та їхні результати. Тому ці речі також не можна обійти увагою.

2. Принципи та методи історичної науки

Історія як минулий людський досвід та історія як наука, що його вивчає, пов’язані між собою, але не тотожні. Між ними існує суттєва різниця: оповідь про минуле може не відповідати реальному минулому. Це залежить від вцілілих «залишків» минулих подій, які про них розповідають, а також від дослідника, який їх вивчає. Щоб уникнути неправдивого чи викривленого зображення минулого, історична наука має цілу низку принципів — основних правил, яких необхідно дотримуватись при дослідженні. Цих принципів чимало, тож зупинимось на основних.

Принцип історизму — факти, події і явища мають розглядатися у конкретному часі, у відповідності з історичними обставинами, у їх взаємозв’язку та обумовленості.

Принцип об’єктивності — окремі факти повинні розглядатися в їхньому контексті, а кожне явище вивчатися з урахуванням його різноманітності і суперечності, в сукупності позитивних і негативних проявів. В зображенні минулого історик має відмовитися від особистих уподобань та політичних чи світоглядних переконань.

Принцип соціального підходу — історичні процеси мають вивчатися з урахуванням соціальних інтересів різних груп людей, різних форм їх проявів у суспільстві. Групові інтереси мають співвідноситися з загальнолюдськими, а в діяльності урядів, партій чи окремих осіб треба враховувати суб’єктивні чинники.

Принцип опори на історичні джерела — відомості про минуле мають братися з носіїв історичної інформації (історичних джерел).

Принцип історіографічної традиції — вивчення будь-якого предмета історичного дослідження має здійснюватися з урахуванням результатів його попереднього наукового вивчення.

Поруч з цими принципами в історичній науці існують специфічні методи — певні прийоми та алгоритми дій, які дозволяють отримати знання про минуле людства і в разі чого – перевірити їх достовірність. Ось найпоширеніші з них:

хронологічний метод — вивчення історичних подій у їхній послідовності;

порівняльно-історичний метод — виявлення та аналіз спільних і відмінних рис в подіях чи явищах, що належать до різних епох чи культур;

історико-системний метод — дослідження історії як системи, в якій події, явища та процеси взаємопов’язані;

історико-генетичний метод — дослідження причинно-наслідкових зв’язків, вивчення історичних явищ в їхній еволюції чи трансформації;

історико-типологічний метод — виявлення подібних типів суспільств, держав чи культур на основі спільних рис та закономірностей у їхньому розвитку на різних етапах історії;

джерелознавчий метод — критичний аналіз історичних джерел для встановлення достовірності фактів;

статистичний метод — використання числових даних для аналізу історичних процесів;

метод усної історії — використання спогадів очевидців та учасників подій;

міждисциплінарний метод — використання досягнень суміжних наук (археології, соціології, економіки, філософії тощо) для пояснення історичних процесів.

Дотримання наведених принципів та комплексне використання вказаних методів в історичному дослідженні мінімізує ризик викривлення минулого та дозволяє достовірно реконструювати історичну картину та зробити науково обґрунтовані висновки.

3. Періодизація всесвітньої історії

Усвідомлюючи минуле як певний рух у часі, ми маємо на увазі, що в історії є певний напрямок, вона кудись прямує. Ця ідея виникла лише з поширенням християнства. У традиційних язичницьких суспільствах час циклічний, усе рухається по колу: весна — літо — осінь — зима. Язичницька міфологія і обрядовість була спрямована на те, щоб відтворювати в своїх символічних діях певні знакові космічні події минулого, які вилилися у календарно-обрядовий цикл. Але з появою християнства виникає усвідомлення лінійності часу, на відміну від язичницької циклічності. Світ не стоїть на місці, він не вічний, а має початок і кінець. Усе рухається від створення світу до його кінця. Звичайно, людське життя на цій прямій не є однорідним, тому його намагалися певним чином розкласти на періоди. Найпростіший приклад християнської періодизації: до Різдва Христового — Старий Завіт, час Закону, і після Різдва Христового — Новий Завіт, час Благодаті.

Поділ історії людства на періоди називається періодизацією. Вона потрібна для того, щоб якимось чином впорядкувати величезний масив інформації та розуміти як змінювався світ протягом часу. Критерії для виділення періодів можуть бути різні — зміни форм господарювання, суспільного ладу, мислення тощо. Історики домовляються щодо певних маркерів для поділу на періоди. Зазвичай, це дати визначних подій, хоча вони є досить умовними.

Сучасна періодизація всесвітньої історії почала складатися в епоху Відродження. Італійський гуманіст Франческо Петрарка (1304–1374) взяв за критерій розвиток людської думки й культури. Він один з перших виокремив дві «просвічені» епохи — Античність та Відродження, між якими лежала доба «дикунства» і «варварства», коли було втрачено досягнення греко-римської культури. Таким чином виникла періодизація на «давній» (античність), «середній» (середні віки) та «новий» («відродження» античних традицій) часи.

Сьогодні загальноприйнята хронологічна періодизація всесвітньої історії виглядає таким чином:

1. Первісне суспільство — від появи людини до появи писемності (до 3 тис. до Р.Х.).
2. Стародавній світ — від появи писемності до падіння Риму (3 тис. до Р.Х. — 476 р.).
3. Середні віки — від падіння Риму до відкриття Америки (476–1492).
4. Новий час — від відкриття Америки до початку Першої світової війни (1492–1914):
   • ранній Новий час — від відкриття Америки до Великої Французької революції (1492–1789);
   • пізній Новий час — від Великої Французької революції до початку Першої світової війни (1789–1914).
5. Новітній час — від початку Першої світової війни до сьогодення (від 1914 р.).

Кожний з цих періодів відображає певні зміни, які відбулися в житті людства: більш складні форми організації суспільства, рівень доступу до влади, форми господарювання, розвиток науки і технологій, поширення релігійних систем та інших ідеологій тощо.

4. Формаційний підхід до розвитку суспільства

Отже, у своєму історичному досвіді людство не стоїть на місці. Але як воно розвивалося? Відповідь на це питання давали багато мислителів, але найбільш поширеними і впливовими стали два підходи: формаційний та цивілізаційний.

Формаційний підхід отримав назву від слова «формація», а те, в свою чергу, від слова «форма» (лат. forma означає «зовнішній вигляд»). Таким чином, «формація» — це організація суспільства за певною «формою». В її основі лежать економічні чинники, на базі яких вибудовується соціальна структура. До представників формаційного підходу належать теоретики марксизму-ленінізму: Карл Маркс (1818–1883), Фрідріх Енгельс (1820–1895), Володимир Ленін (1870–1924) та Йосип Сталін (1878–1953) (в Радянському Союзі навіть існувало ім’я Мелс — за першими літерами цих прізвищ).

Представники формаційного підходу.

Вони розглядали історію як процес неухильного розвитку суспільства, яке проходить наступні етапи — суспільно-економічні формації: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та комуністичний.

Суспільно-економічна формація (або лад) — це історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва (див. табл. 1). Він включає в себе продуктивні сили і виробничі відносини. До продуктивних сил належать засоби виробництва і люди з їхніми знаннями та досвідом. Засоби виробництва, в свою чергу, включають предмети праці (те, що обробляється — земля, сировина, матеріали) і знаряддя праці (те, за допомогою чого обробляються предмети праці — інструменти, обладнання, техніка, виробничі приміщення). В процесі самого виробництва між його учасниками виникають виробничі відносини, які залежать від форми власності на засоби виробництва.

Структура суспільно-економічної формації за способом виробництва.

Яким же чином форма власності на засоби виробництва впливає на характер виробничих відносин? Розгляньмо це на два прикладах. В первісному суспільстві громада спільно володіла сировиною і знаряддями праці, тому члени громади працювали спільно. Відповідно, результати праці також належали всім і розподілялися порівну. Інакше складалися виробничі відносини в капіталістичному суспільстві. Там засоби виробництва (сировина і підприємства) знаходились у приватній власності окремих осіб — капіталістів. Вони наймали робітників, які виробляли продукцію. Тож, результати праці належали власникам засобів виробництва, а не робітникам, які лише отримували платню за свою працю.

Щоб проілюструвати як функціонує суспільно-економічна формація, представники формаційного підходу використовували образ споруди. Економічна складова (спосіб виробництва) ставала своєрідним базисом, на якому зводилися суспільні порядки — держава, закон, мораль, культура, релігія тощо. Вони називалися надбудовою. За цією моделлю, надбудова відображає інтереси власників і покликана захищати їх від тих, кого вони експлуатують. Відповідно, у кожній формації, де немає суспільної рівності, існує два ворогуючих класи: у рабовласницькому — рабовласники і раби; у феодальному — феодали і залежні селяни; у капіталістичному — капіталісти (буржуї) і наймані робітники (пролетарі). Рушійною силою змін в суспільстві, яка забезпечує перехід на більш прогресивну стадію людства, проголошувалася класова боротьба.

Характеристику суспільно-економічних формацій за виробничими відносинами та суспільно-політичним устроєм подано в табл. 2.

Згідно з формаційним підходом, розвиток суспільства, а отже й рух в історії, має свої об’єктивні закони, в рамках яких діє людина. Вони полягають в наступному:

1. Продуктивні сили розвиваються швидше, ніж виробничі відносини. Удосконалюються засоби виробництва, знання і навички людини.
2. Виникає протиріччя: старі виробничі відносини починають стримувати розвиток нових продуктивних сил.
3. Для розвитку продуктивних сил необхідна заміна старих виробничих відносин новими.
4. Внаслідок класової боротьби відбувається зміна суспільно-економічної формації.

Розглянемо як ця схема працює на прикладі переходу від феодалізму до капіталізму. За феодалізму виробничі відносини такі. Основним засобом виробництва є земля, яка належить феодалу. Селяни, які користуються землею, виконують повинності на користь феодала та особисто залежні від нього. У ряді країн вони були прикріплені до землі і не могли піти від свого пана. Тим часом удосконалюється техніка і зароджується промисловість, яка потребує робочих рук. Але розвиток промисловості стримується тим, що селяни не можуть залишити феодала. Крім того, вони не мають достатньо грошей, щоб купувати різні товари, тому сенсу збільшувати промислове виробництво немає. Виходить, для розвитку промисловості необхідно замінити старі виробничі відносини новими — селяни повинні стати вільними, а земля — стати їхньою власністю. Тоді у них з’явиться можливість або займатися сільським господарством, продавати свою продукцію і на отримані гроші купувати промислові товари, або, якщо вони розоряться, найнятися на роботу на підприємство. Виробничі відносини, при яких існує приватна власність на засоби виробництва і результати праці, а також використовується наймана праця — це вже капіталістичні відносини. Перехід до них можливий в результаті змін суспільної думки, законодавства, доступу різних верств до прийняття рішень в державі тощо. Ці перетворення відбуваються або в ході реформ, або в результаті революції. Так на зміну феодальній приходить капіталістична суспільно-економічна формація.

Формаційний підхід, на перший погляд, здається зручним для розуміння, як рухається історія, але він має ряд значних недоліків. Це

• безумовна віра у суспільний прогрес та «об’єктивні закони»;
• проблема з визначенням критеріїв прогресу: розвиток технологій, економіки, духовності чи культури;
• врахування лише матеріального виробництва, нехтування національними, релігійними й ментальними чинниками;
• підведення економічної основи під всі суспільні процеси, відсунення на задній план людського фактору;
• змалювання розвитку суспільства як революційної боротьби та руйнування старих форм, через що допускається переривчастість природно-історичного процесу;
• надмірна абсолютизація класової конфронтації;
• неврахування консерватизму суспільства, яке погоджується на зміни тільки в умовах неможливості жити далі по-старому;
• європоцентризм, оскільки не всі країни вписуються у вибудовану схему.

5. Цивілізаційний підхід до розвитку суспільства

Нелінійне бачення історії людства пропонує цивілізаційний підхід. Його найбільш яскравим представником є англійський історик Арнольд Тойнбі (1889–1975), хоча подібні ідеї висловлювали росіяни Микола Данилевський (1822–1885) та Лев Гумільов (1912–1992), німець Освальд Шпенглер (1880–1936) та американець Самуель Гантінгтон (1927–2008). Цивілізаційний підхід походить від слова «цивілізація» (від лат. civis — «міський, цивільний» на відміну від silvaticus — «лісовий, дикий»). В епоху Просвітництва під цивілізацією розуміли високорозвинене суспільство з писемністю і містами. З часом це розуміння поглибилося. За визначенням А. Тойнбі, цивілізація — це стійка спільність людей, об’єднаних духовними традиціями, подібним способом життя, географічними та історичними рамками.

Арнольд Тойнбі (1889–1975).

Суть цивілізаційного підходу полягає в тому, що історія немає єдиного «правильного» шляху прогресу, а складає сукупність окремих цивілізацій в різних куточках Землі. Кожна з них має власний шлях розвитку, що визначається унікальним поєднанням географічного середовища, релігії, культури, політики, економіки та світогляду. При цьому релігія та культура відіграють вирішальну роль в розвитку суспільства, що відображається у назві самих цивілізацій. Зокрема, С. Гантінгтон виділив вісім сучасних світових цивілізацій (деякі з них збігаються з кордонами держави, інші включають кілька держав):

• Західна (християнська) — Західна і Центральна Європа, США, Канада, Австралія;
• Православна (іноді з додатком «візантійсько-» або «слов’яно‑») — Україна, Росія, Білорусія, Румунія, Болгарія, Греція, Грузія та ін.;
• Ісламська — Північна Африка, Близький Схід, Ірак, Іран та ін.;
• Індуїстська — Індія, Непал;
• Китайська — Китай, В’єтнам;
• Японська — Японія;
• Латиноамериканська — Мексика, Бразилія та ін.;
• Африканська — африканські країни на південь від Сахари.

Виділяються також цивілізації, які вже зникли: месопотамська, єгипетська, антична (греко-римська), візантійська та ін.

Сучасні світові цивілізації за Самуелем Гантінгтоном.

Кожна цивілізація має свій «життєвий цикл», подібний до біологічного організму, який складається з наступних фаз: зародження → розвиток → розквіт → занепад → загибель (або перетворення). Зародження цивілізації відбувається за формулою «Виклик — Відгук». Виклик виступає в якості стимулюючої ролі навколишнього середовища. А. Тойнбі виділив такі основні типи викликів:

• виклик суворих країн — зіткнення з екстремальними природними умовами (морози, пустелі, гори);
• виклик нових земель — освоєння нових територій з невідомими умовами;
• виклик історичних ударів — війни, завоювання, революції, природні катаклізми чи техногенні катастрофи;
• виклик тиску — конкуренція, вплив сусідніх цивілізацій або загроза з боку інших держав;
• виклик обмеження — нестача ресурсів, життєвого простору чи технологічна відсталість.

Цивілізація виникає тоді, коли суспільство відповідає на виклик через свою творчу меншість, яка знаходить вирішення проблеми. Ця меншість стає правлячою. В процесі розвитку цивілізації творча меншість веде за собою інертну більшість. Але інертна більшість схильна «гасити», поглинати енергію меншості. Це веде до надлому і занепаду цивілізації. Коли правляча меншість не здатна відповідати на виклики, то цивілізація гине, оскільки втрачає соціальну єдність. Згодом з більшості виділяється нова меншість, яка формує нову цивілізацію.

Розглянемо зародження цивілізації на прикладі Стародавнього Єгипту. Населення долини Нілу займалося землеробством посеред пустелі, що було можливим через родючий мул, який річка наносила на береги під час розливу. Проте сезонні цикли повеней і посух в регіоні були значним викликом для життєдіяльності людей. Щоб захистити себе від згубного впливу повеней і зберегти надлишки води для зрошення в посушливий період, суспільство породило адекватний відгук — створило іригаційну систему. Для її забезпечення була вироблена відповідна соціальна організація з системою управління й контролю тощо.

Незважаючи на те, що цивілізації ідуть власним неповторним шляхом, вони все ж не залишаються вповні ізольованими. Взаємодія між ним може приймати різні форми — воєнні конфлікти, торгівля, культурний обмін і т. п. Причинами занепаду цивілізації можуть бути внутрішні конфлікти (боротьба за владу, корупція, соціальна нерівність), економічна криза (виснаження ресурсів, занепад торгівлі), втрата ідеологічної єдності, зовнішній тиск. Проте після занепаду доля цивілізацій може складатися по різному: одні повністю зникають, як Месопотамія і Майя, другі поглинаються іншою цивілізацією, як у випадку Візантійської та Османської імперій), треті трансформуються в нову систему, наприклад спадщина Стародавнього Риму стала основою середньовічної Європи.

Переваги цивілізаційного підходу полягають в тому, що він дозволяє враховувати культурну унікальність різних регіонів світу, не обмежується лише економічними показниками, а в сучасних умовах допомагає аналізувати глобальні конфлікти. Проте він має і ряд недоліків. Це труднощі у визначенні кількості та меж цивілізацій, недостатня увага до економіки, проблема взаємодії цивілізацій, адже не завжди зрозуміло, де цивілізація розкриває свій потенціал, а де це стає результатом запозичення.

Як формаційний, так і цивілізаційний підходи мають свої переваги і недоліки. То ж жоден з них не можна застосовувати ізольовано. Для глибшого розуміння історичних процесів їх варто поєднувати і доповнювати. Нижче пропонуємо огляд їхніх основних відмінностей в порівняльній таблиці (табл. 3).

6. Хвильова концепція розвитку суспільства

Ще один погляд на історичний розвиток людства запропонував американський соціолог і футуролог Елвін Тоффлер (1928–2016). Він виділив три «хвилі» розвитку суспільства, яке виходить на новий рівень внаслідок технічних революцій. В результаті кожної з них поставали різні типи суспільства. Хвильова концепція виглядає таким чином.

Елвін Тоффлер (1928–2016).

Близько 10 тис. р. т. відбулася неолітична революція, яка полягала у переході від привласнюючого до відтворюючого господарства, тобто від збиральництва і мисливства до землеробства і скотарства. В результаті постало аграрне суспільство (бл. 10 тис. р. т. — XVIII ст.). Основним ресурсом для нього була земля, а головним заняттям — сільське господарство, в якому було зайнято 3/4 населення. Влада сконцентрована в руках феодальної та релігійної еліти, життя людей прив’язане до родової громади. Технічний прогрес повільний, люди займалися ручною працею. Характерна висока залежність людей від природи.

Протягом 1760-х — 1860-х рр. відбувся промисловий переворот — перехід від ручного до машинного виробництва. В результаті постало індустріальне суспільство (XVIII — XX ст.). Основним економічним ресурсом стали капітал, фабрики й машини, а галуззю господарства — промисловість, в якій було зайнято 2/3 населення. Влада знаходилася в руках національних урядів, що формувалися на більш демократичних засадах, та в руках корпорацій. В цей час відбувається урбанізація, все більше населення переходять до міського способу життя. Через масове виробництво розширюється бюрократія, масовою стає освіта, з’являються політичні ідеї.

З середині ХХ ст. почалася науково-технічна революція, яка проявилася в автоматизації та комп’ютеризації виробництва, відбувся перехід від матеріального виробництва до цифрових технологій. В результаті постало постіндустріальне (або інформаційне) суспільство. Основним ресурсом стали інформація, знання й технології, а видом діяльності – надання послуг, інтелектуальна праця, творчість. Так, у невиробничій сфері задіяні 2/3 населення. Влада зосереджена в руках глобальних корпорацій та технологічних гігантів (наприклад, Google, Apple, Microsoft). Люди працюють не тільки у фабриках, а й у віртуальному просторі, відбувається глобалізація економіки.

Концепція Е. Тоффлера допомагає зрозуміти, як людство поступово змінює економічні та соціальні моделі. Проте, характерно, що кожна хвиля не витісняє попередню, а співіснує з нею, створюючи сучасний світ, де аграрне, промислове та інформаційне суспільства взаємодіють. Що правда, у новому співвідношенні.

7. Періодизація історії України

Розглянувши різні підходи до розвитку суспільства в світовому масштабі, підійдемо до теренів нашої держави. Першим, хто запропонував окрему періодизацію для історії України, був видатний український історик Михайло Грушевський (1866–1934). Він виділяв п’ять періодів: додержавний (IV–IX ст.), княжу добу (IX–XIV ст.), литовсько-польську добу (XIV–XVI ст.), козацьку добу (XVI–XVIII ст.) та добу національного відродження (кін. XVIII – поч. XX ст.). В подальшому його схему застосовували в своїх працях й інші українські історики і вона стала загальноприйнятою. У своєму завершеному вигляді вона має ще три періоди: українська революція (1917–1921), радянська доба (1921–1991) та доба незалежності (з 1991 р.).

В основі запропонованої періодизації лежить народницько-державницький підхід, який визначає періоди в історії України за етапами формування українського народу або часом існування української державності в тій чи іншій формі. Проте цей підхід має ряд суттєвих недоліків, на які вказав видатний український історик в діаспорі Іван Лисяк-Рудницький (1919–1984). По-перше, застосовані критерії не охоплюють всієї території України. Такі поняття як «княжа доба», «козацька доба» є значною мірою регіональними: наприклад, західноукраїнські землі ніколи не були охоплені козацьким рухом. По-друге, така періодизація є концептуально слабкою у визначенні специфічного характеру окремих епох. Наприклад, козацтво дійсно було важливим явищем в XVII ст., але поширювати його на період до XVIIІ ст. немає достатньо підстав, оскільки в цей час провідними були інші фактори. По-третє, найголовнішою вадою народницько-державницького підходу є його провінційність: він штучно ізолює український історичний процес від світового контексту.

В радянський час була запроваджена періодизація історії України у відповідності з формаційним підходом. В ній виділяли такі періоди: первіснообщинний (поява першої людини — ІХ ст.), феодальний (ІХ ст. — 1861), капіталістичний (1861–1917) та соціалістичний (з 1917 р.). Ця схема мала силу офіційної догми, хоча в ній також був ряд важливих недоліків. Вище відзначалося, що формаційний підхід пропонує лінійну модель розвитку людства, визнаючи первинними економічні показники. Проте це не спрацьовує у випадку з тим, що відбувалося на території України. Так, з цієї схеми випадає рабовласницький лад, який, судячи з логіки марксизму, є закономірним етапом розвитку людства. Епоха феодалізму нараховує аж 1000 років, включаючи навіть козацьку державу XVII–XVIII ст., де феодальних відносин не було. Крім того, не береться до уваги проживання на території України кочових народів, до яких формаційну модель застосувати неможливо. Показово, що й останній період названо соціалістичним, оскільки з 1917 р. по самий кінець існування СРСР комунізм так побудований і не був.

Виходячи з означених міркувань, І. Лисяк-Рудницький запропонував не вигадувати окрему періодизацію для української історії, а застосувати до неї загальноєвропейську модель з невеликими хронологічними поправками. Так, в європейській історії виділяють наступні епохи: античність, Середньовіччя (раннє, зріле і пізнє), Новий час (ранній і пізній) та Новітній час. Відповідно до цього може бути поділена й історія України.

1. Стародавній час — охоплює період від появи людей на території України до перших об’єднань східнослов’янських племен (1 млн. років тому (стоянка перших людей в с. Королеве Закарпатської обл.) — VI ст.).
2. Середні віки — VI–XVI ст., поділяється на такі підперіоди:
   • раннє середньовіччя — східні слов’яни до появи Київської Русі (VI–IX ст.);
   • зріле середньовіччя — існування Київської Русі та Галицько-Волинської держави (X — сер. XIV ст.);
   • пізнє середньовіччя — час литовського панування на українських землях (сер. XIV ст. — 1569 р.).
3. Ранній Новий час — від Люблінської унії до поділу українських земель між Російською й Австрійською імперіями (1569 — 1780–1790-ті рр.) — формування станової структури суспільства, поширення ідей «шляхетської демократії», формування козацького устрою, козацька революція, боротьба за збереження автономії.
4. Пізній Новий час — «довге» ХІХ ст. — від поділу українських земель між Російською й Австрійською імперіями до початку Першої світової війни (1780–1790-ті — 1914 рр.), поділяється на такі підперіоди:
   • шляхетський — від інтеграції українських земель до складу імперій до «весни народів» (1780–1790-ті — 1840-ві рр.), провідна роль в суспільному житті належить дворянству з його «територіальним патріотизмом»;
   • народницький — період ліберальних реформ (1840-ві — 1880‑ті рр.), провідна роль належить інтелігенції, що пройнята ідеєю «служіння народу», кристалізація концепції України як «етнічної національності»;
   • модерністичний — до початку Першої світової війни (1890‑ті — 1914 рр.), пожвавлення технічної модернізації та політизації суспільного життя;
5. Новітній час — «коротке» ХХ ст. — від початку Першої світової війни до розпаду Радянського Союзу (1914–1991 рр.), час світових воєн і встановлення тоталітарних режимів.
6. сучасний період — від проголошення незалежності України (з 1991 р.).

Схема, запропонована І. Лисяком-Рудницьким, має кілька переваг. По-перше, вона базується на реальній структурі історичного процесу; по-друге, органічно вписує українську історію в загальноєвропейський контекст; по-третє, дає можливість зрозуміти особливості розвитку України, виявляючи її маргінальне положення стосовно географічного ядра західної цивілізації, що зумовило її відносну відсталість. За словами історика, Україна пережила усі стадії європейського розвитку, але загальноєвропейські соціальні та культурні тенденції досягали її з певним запізненням і часто в послабленій формі.

8. Джерела з історії України

На відміну від інших наук, історична наука не має можливості досліджувати свій об’єкт безпосередньо, оскільки минуле життя людства неможливо повторити або відтворити лабораторним шляхом. Тому пізнання історії відбувається через посередництво «залишків» минулих подій, які про них розповідають. Ці «залишки» називаються історичними джерелами. За науковим визначенням, історичне джерело — це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи й людини і відбиває той чи інший бік людської діяльності.

Перед тим, як стати «свідком» своєї епохи і носієм інформації для дослідника, історичне джерело виконувало свої, так би мовити, «службові» функції. Наприклад, храми, ікони, богослужбові книги, облачення та інша церковна утвар використовувалися для богослужіння, законодавчі акти — для регулювання відносин між людьми, картини — для естетичного задоволення, повчальні твори — для виховання, листи — для комунікації з близькими. В процесі існування в своїх «природних» умовах, вони могли зазнавати зовнішніх впливів: перебудов, реконструкцій, руйнувань, реставрацій, переписувань, фальсифікацій тощо. Коли ж ці предмети стають пам’ятками минулого і потрапляють в поле зору дослідників, «службовий» етап їхнього існування має важливе значення, оскільки історія використання і подальших змін накладає на них свій відбиток і впливає на об’єм та характер інформації, яку з них можна отримати.

Кожне джерело відображає об’єктивну історичну реальність. Але воно створене людьми, тому неодмінно є суб’єктивним. На ньому позначаються людські уявлення, цінності, судження, приналежність автора до певної соціальної групи. Крім того, певні документи створювалися під впливом політичної кон’юнктури, інформація в них зазнавала ідеологічного впливу. Деякі відомості в них могли бути свідомо замовчані, змінені чи сфабриковані. Тому здатність джерела відображати минуле не означає, що це відображення зажди достовірне й адекватне реальним подіям. До того ж, окрема людина не здатна охопити всі виміри сучасних їй історичних реалій. Як наслідок, джерела відображають ті чи інші події неповно, фрагментарно.

Щоб мінімізувати суб’єктивність джерела і мати змогу реконструювати історичне минуле, дослідник має використовувати кілька незалежних джерел, які свідчать про одну і ту ж подію чи явище. Треба також аналізувати контекст створення джерела, умови його подальшого використання, встановити автора і враховувати його мотиви. Ці та інші речі виявляються за допомогою спеціальних операцій в процесі джерелознавчої критики. Важливо пам’ятати, щоб до суб’єктивності джерела не додавалася й суб’єктивність дослідника. Для цього потрібно дотримуватися принципів, які були вказані раніше.

Джерело — це носій інформації, але її ще треба вміти прочитати. Певні відомості можуть бути очевидними, а інші — замаскованими і не привертати уваги. Наприклад, літописи повідомляють про походи князів та їхні державні діяння, але нічого не говорять про своїх авторів та місце написання. Однак це можна встановити, якщо звернути увагу на композицію та стиль літописів, в яких відображаються персональні та регіональні особливості. Читаючи підсумковий документ Берестейського собору 1596 р., легко побачити в тексті факт та умови проголошення унії Київської митрополії з папським престолом. Але якщо звернути увагу на підписи під ним, зокрема їхню кількість та перелічені імена, можна отримати інформацію про соціальну базу унії та спротив їй більшості православного населення. Крім цього, дослідник може зацікавитися зовнішніми характеристиками джерела, зокрема матеріалами й технологією виготовлення, які можуть вказати на рівень технічного розвитку суспільства.

Отже, джерела повідомляють досліднику ту інформацію, яку він шукає, треба тільки вміти ставити йому питання. Тому історики різних поколінь можуть повертатися до одного і того ж джерела в очікуванні нових відповідей, які б задовольнили особистий інтерес, запити суспільства чи були викликані новими можливостями науки.

Комплекс джерел з історії України охоплює величезну кількість пам’яток минулого. За способом фіксації інформації їх розділяють на сім типів (типологічна класифікація):

1. речові — будівлі, зброя, одяг, прикраси, монети, поховання;
2. писемні — літописи, житія, мемуари, трактати, юридичні документи;
3. усні — легенди, пісні, прислів’я, свідчення очевидців;
4. лінгвістичні — географічні назви, розмовна і книжна мова;
5. етнографічні — звичаї, традиції, обряди, забобони;
6. кінофотодокументи — відеозаписи, кінохроніки, фотографії;
7. фонодокументи — музичні твори, радіопередачі, промови.

Найчастіше історики працюють з письмовими джерелами, оскільки вони є найбільш поширеними та інформативними. Тому зупинимо на них увагу окремо. Їх виділяють у такі групи:

• документальні (законодавчі, актові, діловодні, статистичні, дипломатичні, судово-слідчі, програмні та інші документи органів влади й управління, політичних партій і громадських об’єднань);
• оповідні (літописи, твори політичної, наукової, навчальної, художньої літератури, публіцистика);
• масові (періодика, газети, журнали, листівки);
• джерела особового походження (спогади, мемуари, щоденники, листи, автобіографії);
• матеріали конкретно-соціологічних досліджень (анкети, інтерв’ю, опитування).

Класифікація історичних джерел необхідна в роботі історика, оскільки дозволяє ефективно працювати з матеріалами, систематизувати та об’єктивно аналізувати їх. Специфіка кодування інформації в пам’ятці минулого дає різне відображення історичної дійсності, від цього залежить і підбір методів, які дозволяють цю інформацію розшифрувати.

Використана література:

1. Зашкільняк Л. О. Періодизація в історії. Енциклопедія історії України. Київ, 2011. Т. 8 : Па — Прик. С. 152–155.
2. Історичне джерелознавство : підручник / Я. С. Калакура та ін. Київ : Либідь, 2002. 488 с.
3. Історія України : підручник для студентів неісторичних спеціальностей вищих навчальних закладів / О. М. Бут та ін. Черкаси : ЧДТУ, 2016. 644 с.
4. Ковальченко И. Д. Методы исторического исследования. 2-е изд., доп. Москва : Наука, 2003. 486 с.
5. Лисяк-Рудницький І. Проблеми термінології та періодизації в українській історії. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Київ : Основи, 1994. Т. 1. С.41–46.
6. Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в ХІХ столітті. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Київ : Основи, 1994. Т. 1. С. 193–202.
7. Міронова І. С. Історичне джерелознавство та українська археографія : спецкурс з джерелознавства, історіографії та методики викладання історії : навч. посіб. Миколаїв : Вид-во ЧНУ ім. Петра Могили, 2017. 208 с.
8. Стельмах С. П. Історична наука. Енциклопедія історії України. Київ, 2005. Т. 3 : Е — Й. С. 562–566.
9. Яковенко Н. Вступ до історії. Київ : Критика, 2007. 376 с.