КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Тема 2. Історіографія історії України

КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

З благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра, офіційний сайт КДА публікує курс з Історії України доцента архімандрита Митрофана (Божка).

Тема 2. Історіографія історії України

1. Поняття історіографії

Термін «історіографія» походить від двох грецьких слів ἱστορία — «розповідь про минуле» та γράφω — «пишу». Дослівно його можна перекласти як «історіописання», тобто наука про те, як писалася історія. Порівняйте його зі словами географія — «землеопис», біографія — «життєпис», іконографія — «іконопис», гімнографія — «піснеписання» та ін.

Відмінність між історією та історіографією полягає в тому, що історія — це наука про минуле людства, а історіографія – це наука про те, як вивчалося і описувалося це минуле. Якщо історія вивчає події та явища в житті суспільства та їхній розвиток у часі, то історіографія аналізує праці істориків, їхні методи та інтерпретації подій. Іншими словами можна сказати, що історіографія це історія історичної науки.

Історія як сфера гуманітарного знання здавна була полем битви різних ідеологій, кожна з яких пропонувала свою інтерпретацію минулого. Особливо це стосується України, чия територія довгий час перебувала в складі інших держав, кожна з яких намагалася вписати її в свою історію. В ХІХ ст., коли відбулося становлення історичної науки, українські землі знаходилися в орбіті російської та польської ідеології, тому український погляд на власну історію формувався у протистоянні російській та польській історіографіям.

Щоб побачити, наскільки історіописання пов’язане з пануючою ідеологією, прослідкуємо, як історія України описувалася в різні часи з різних ідейних позицій, як історичний контекст впливав на формування української історичної науки та як викристалізувалося її сучасне розуміння минулого. У викладі цієї теми будемо слідувати за схемою, представленою сучасним канадсько-українським істориком Зеноном Когутом.

2.  Традиції українського історіописання

Першим «підручником» з історії східних слов’ян став «Синопсис», написаний в Києві у 1670–1674 рр. Його автором вважають настоятеля Києво-Печерської Лаври архімандрита Інокентія Гізеля (1600–1683). У цьому творі він робив послідовний виклад історії від княжих часів до XVII ст., при чому не просто перераховував події, а давав їм пояснення і об’єднував у певну концепцію.

«Синопсис», 1670–1674 рр.

Період, в який було написано «Синопсис», ввійшов в історію України як доба Руїни. Кожна з ворогуючих сторін української еліти намагалася заручитися підтримкою сусідніх країн. Щоб переконати московського царя надати допомогу проти Польщі, архімандрит Інокентій намагався обґрунтувати зв’язок Москви і Києва через наступні чинники:

1. династію Рюриковичів, які колись правили в Києві і нащадки яких тепер правлять у Москві;
2. спільну православну віру;
3. єдиний народ, який сягав часів Київської Русі;
4. загальну територію під назвою «Росія», що включала Московію і Україну, і була законною вотчиною Рюриковичів.

Через ці елементи — династію, віру, народ й територію — історія України поєднувалася з історією Росії, ніби повертаючись на своє місце. Наголосимо, що ця концепція мала на меті не об’єктивно описати минуле, а обґрунтувати законність втручання московського царя в українські справи і необхідність його боротьби з Польщею на боці козаків.

Якщо поглянути на перелічені «компоненти єдності», то вони не відповідали історичній дійсності. Так, в Москві правила династія Романових, а не Рюриковичів; церковні традиції Києва і Москви значно відрізнялися, а вихідців з українських земель на півночі вважали не вповні православними і навіть перехрещували; народної єдності українців і росіян не було, що відображають етноніми «черкеси», «литвини» на позначення українців та «московити» на позначення росіян. Те саме стосувалося й означення території. Проте справу було зроблено — єдність двох країн і народів «обґрунтовано». За іронією долі, «Синопсис» мав неабияке значення для становлення російської історіографії: до 1836 р. він був виданий 19 разів. Він є яскравим прикладом того, як історичний матеріал може використовуватися у політичних цілях.

Проте серед української еліти існувала й інша традиція бачення свого минулого. Вона не заперечувала спорідненості, що обґрунтовувалася в «Синопсисі», але наполягала на окремішності політичного і соціального устрою України. Така позиція належала козацькій старшині, яка керувала Гетьманщиною і прагнула подати свою версію історії. Це т. зв. козацькі літописи — літописи  Григорія Граб’янки (1710) і Самійла Величка (1720).

Літопис Самійла Величка, 1720 р.

На відміну від «Синопсису», козацькі літописи не пропонували загальної схеми історії Східної Європи, не намагалися виправдати втручання царя в українські справи його династичними правами і не шукали етнічних або релігійних зв’язків України з Росією. Для них період Київської Русі був темними часами. Головний інтерес становили козацька Україна, визволитель від польського панування гетьман Богдан Хмельницький, а також козацькі права і вольності. Вони намагалися показати, що під владою московського царя існують дві руські спільноти — Україна і Московія, вказували, що козаки добровільно укладали політичні угоди спочатку з польським королем, а потім з московським царем, і доводили, що їхня держава є рівноправною в цьому союзі, а тому повинна зберігати свою окремішність.

Після ліквідації автономії Гетьманщини, на початку XIX ст. з’явився анонімний політичний трактат «Історія Русів», який поширювався рукописно. В 1848 р. він був виданий під ім’ям архієпископа Георгія (Кониського, 1717–1795), хоча насправді йому не належав. В ньому історія України змальовувалася з найдавніших часів до кінця XVIII ст. Основна ідея полягала в тому, що Україна має природне, моральне та історичне право на власний політичний розвиток. Це обґрунтовувалося наступними тезами:

1. руський (український) народ існував як політичний організм від часу Київської Русі: «Бо відомо, що перше ми були те, що тепер московці: правління, первенство і сама назва Русі перейшла до них від нас»;
2. руський народ був незалежним за правління власних князів, доки татари не змусили його вступити в союзні відносини з Литвою і Польщею, «як рівний з рівним і вільний з вільним»;
3. ті ж самі договірні відносини покладалися в основу Переяславської угоди з царем 1654 р. та автономного статусу України в Російській імперії.

Таким чином, з точки зору автора, Україна ніколи не була завойованою і входила в союзи зі своїми сусідами як рівний партнер, а тому має право на збереження своїх особливостей в політичному устрої.

Як бачимо, перші вітчизняні твори, присвячені українській історії, виходили з двох протилежних позицій — російського централізму та українського автономізму. Але, оскільки автономний статус Гетьманщини був скасований, її території стали ареною поширення історичних концепцій сусідніх народів.

3.  Російський погляд на українське минуле

Батьком сучасної російської історії вважається придворний історіограф Миколай Карамзін (1766–1826). Його основний твір — «История государства Российского» у 12 томах (1816–1829). Наслідуючи традиції давньоруського літописання, він звертав увагу на діяння правителів. Історія Росії для нього – це історія держави, яка ототожнювалася з історією правлячої династії.

Миколай Карамзін (1766–1826)

За схемою М. Карамзіна, «История государства Российского» починається в IX ст. в Центральній Україні як «Київський період», у XIII ст. вона переміщується до Володимиро-Суздальського князівства, у XV ст. — до Москви і в XVIII ст. завершується в Санкт-Петербурзі. Таке пересування історії держави в просторі стало можливим завдяки виключному інтересу автора до правителів і державних інститутів, без прив’язки до певної території і народу. Однак, ця модель створювала образ безперервної тисячолітньої історії Російської держави.

З праці М. Карамзіна не зрозуміло, чому російська історія починається в Україні і яке відношення вона має до Росії. Це питання вирішив Миколай Устрялов (1805–1870), автор першого офіційно схваленого підручника «Русская история» (1839). У ньому він стверджував, що «Росія» як політична нація з однією мовою та самодержавною ідеєю існувала вже за часів Київської Русі. Внаслідок монгольської навали і пізнішого встановлення польського панування в Україні та Білорусі, ця «Росія» була розділена. Тому головним завданням російської історії було «збирання руських земель». Історію України XVI–XVII ст. він представив як частину загального нарису «російської» історії, показавши її як спробу відновити втрачену єдність.

Однак, для освіченої публіки в ХІХ ст. відмінності українців від росіян у мові, звичаях і ментальності були настільки очевидними, що їх не можливо було не помічати. Пояснити їх спробував історик і публіцист Михайло Погодін (1800–1875). У 1856 р. він висунув тезу про те, що давній Київ населяли росіяни, які через монгольську навалу масово мігрували на північний схід, тобто на територію Росії. Україна ж перетворилася на безлюдну пустелю, яку протягом XIV і XV ст. заселили нові племена з Карпат, створивши власне український етнос. Пізніші історики пояснювали ці відмінності псуванням російського етносу польським впливом.

З наведених вище позицій сформувалися характерні риси російської імперської історіографії. В ній історія України виглядала лише місцевим відгалуженням російської національної історії, а українці та білоруси зображувалися «неслухняними дітьми» російської національної родини та зіпсованими «блудними синами», які нарешті повернулися до спільного дому. На загальному полотні імперської історії події українського минулого розглядалися лише в тій мірі, наскільки вони відображали «споконвічне прагнення українського народу до возз’єднання».

4.  Польський погляд на українське минуле

Хоча в ХІХ ст. Польща не мала своєї державності, тим не менше, її інтелектуали виношували ідею майбутнього відновлення Речі Посполитої в колишніх кордонах, тобто включно з українськими землями. Ці територіальні претензії обґрунтовувалися в історичних працях. Таким чином, польська історіографія, як і російська, розглядала українське минуле як частину своєї історії, а українські землі — як споконвічно польські. На підтвердження цього вказувалося, що західноукраїнські землі первісно належали Польській короні. Згодом їх завоював князь Володимир Великий, але в подальшому вони були повернені назад королем Казимиром Великим.

Головною темою польських істориків XIX ст. була втрата Польщею державності, несправедливість до неї сусідніх урядів, які розділили її між собою. Польща представлялася як велика європейська держава зі славетним минулим. В ній панували «шляхетська демократія» і «золоті вольності», обмежувалась влада короля та існувала віротерпимість, чого на той час не мали інші країни. Проте цей ідеальний стан був порушений козацькими повстаннями, які відірвали від Речі Посполитої частину українських земель, послабили державу і, врешті-решт, призвели до її поділів у XVIII ст.

Польські історики вірили в особливу місію Польщі, яка полягала в тому, щоб залучити українські землі у сферу західної католицької цивілізації. Цим вони виправдовували свою присутність в Україні. Частина з них (Шуйський, Бобжинський і Левицький) була готова визнати об’єктивні причини, внаслідок яких вибухнуло козацьке повстання, інші, більш консервативні (Морачевська, Врублєвський, Бартошевич і Равіта-Гавронський) зображували його як невиправданий вибух насильства з боку варварів, котрі не визнавали справжнього християнства і високої культури. Надалі польська інтелігенція вірила у своє месіанське покликання, яке прагла втілити у майбутньому. В тому числі, і для блага України.

В подальшому українська історіографія формувалася як реакція на російський і польський наративи (від лат. narratio — «розповідь», «оповідання»).

5.  Дворянська історіографія

У ХІХ ст. цікавість до історії України виникла в середовищі українського дворянства. Це було не дарма. Нащадки козацьких родів прагнули посісти почесне місце серед російського дворянства і тому хотіли належно зобразити історію своєї Батьківщини в імперському контексті. Їхня цікавість мала й прагматичні цілі: треба було документально довести шляхетність свого роду, а це стимулювало дослідження відповідних джерел. Не слід забувати, що саме в старшинському середовищі з’явилися козацькі літописи та «Історія Русів» зі своїм автономістським пафосом.

Вихід праці М. Карамзіна викликав невдоволення українського дворянства, оскільки він майже не згадував Малоросію. У відповідь на численні скарги генерал-губернатор Миколай Рєпнін доручив одному зі своїх підлеглих, Дмитру Бантиш-Каменському (1788–1850), написати історію України. У підсумку постала чотиритомна «История Малой России» (Москва, 1822). Слідуючи за прикладом М. Карамзіна, автор описував лише політичні  події та життя правителів. При цьому він використав різноманітні архівні джерела і залучив до викладу багатий фактичний матеріал. Характерно, що в його інтерпретації історії не було критики царського централізму, на відміну від «Історії Русів». Автор демонстрував лояльність до правлячої династії та політичного режиму і ставив перед собою завдання лише розширити російську історію, вписавши до неї події, що відбулися в Україні.

Дмитро Бантиш-Каменський (1788–1850)

На недоліки праці Д. Бантиш-Каменського вказав російський журналіст та історик Миколай Полевой. Його дивувало те, що після неї складалося враження, ніби між Україною і Росією була різниця не більше, ніж між Московською і Володимирською губерніями. Ці недоліки згодом виправив історик Микола Маркевич (1804–1860) у п’ятитомній «Истории Малороссии» (Москва, 1842–1843). Вона стала результатом багаторічного збирання рукописів, що стосувалися української історії. Її основні ідеї полягали в наступному:

1. в межах імперської історії існують дві історичні лінії з відмінними державницькими традиціями — українська та російська;
2. росіяни були молодшими братами українців;
3. союз України з Росією був укладений як «рівного з рівним і вільного з вільним».

Показово, що попри таку позицію, М. Маркевич не висловлювався проти російської монархії.

Микола Маркевич (1804–1860)

Отже, поява історичних творів в дворянському середовищі поклала початок становленню української історіографії. Хоча їхні автори й виявляли лояльність до російської держави, проте прагнули розширити українську присутність в імперському наративі.

6.  Народницька історіографія

Народницький напрям в історіографії виник тоді, коли історики почали вважати, що не держава, а народ є головною рушійною силою в історії. Таке бачення стало наслідком Французької революції, яка проголосила народ джерелом влади. Згодом ця ідея поширилася Європою в результаті наполеонівських воєн. Разом з тим, партизанський рух проти іноземців підсилив відчуття ролі простого народу, а не правителів, в історії.

Зацікавленість народом у протиставленні державі була характерною для істориків всієї Європи. Проте в українській історіографії народництво стало зручною теоретичною позицією для критики «традиційної схеми» російської історії. Воно дозволяло протиставляти (український) народ (російській) абсолютистській державі і, таким чином, опосередковано наголошувати на окремішності української історії від російської. При цьому, українські історики-народники виступали за співпрацю між народами. Вони, зокрема, були слов’янофілами, вірили у фундаментальну єдність східних слов’ян, підтримували ідею федерації у складі Російської імперії, а також розділяли соціалістичну програму перетворень.

Відповідно до того, які сюжети привертали увагу дослідників, які джерела бралися в роботу та з яких методологічних підходів відбувалося вивчення минулого, народницька історіографія поділяється на дві течії – романтичну та позитивістську.

       6.1. Романтична течія (етнографічна школа)

В основі романтичної течії народницької історіографії лежать ідеї романтизму. Це напрям в європейській літературі й мистецтві, який виник наприкінці XVIII — на початку XIX ст. як реакція на катаклізми Французької революції та наполеонівських воєн. Він висував на перший план інтереси та почуття особи і використовував у своїй творчості історичні та народнопоетичні теми. Це було психологічне прагнення відійти від потрясінь великої політики, поринути в ідилію села і простого народу, не зіпсованого світським життям, знайти твердий ґрунт під ногами, який полягає в батьківській крові та рідній землі.

Одна з головних тем романтизму — відшукання духу народу, тих унікальних рис, які відрізняють один народ від іншого. Вперше на нього звернув увагу німецький мислитель Йоган Гердер (1744–1803), і згодом він опинився в центрі історичних пошуків. Дух народу шукали в речах і явищах, де він був зафіксований, — у фольклорі, побуті, предметах старовини. Саме тому в цей час відбувається становлення такої науки як етнографія, виникають музеї як зібрання унікальних речей, з’являється туризм як свого роду паломництво до національних святинь. Народ стає предметом зацікавленості і об’єктом для поклоніння. Звичайно, така емоційність і мрійлива споглядальність призводила ностальгії за минулим та ідеалізації народу.

Явище романтизму було спільним для всієї Європи. Незважаючи на те, що вона складалася з небагатьох держав, проте мала строкатий етнічний склад, який порівнювали з різнобарвним килимом. Особливості кожного народу ставали ніби яскравим кольором і створювали унікальний візерунок на загальному тлі. Тому увага дослідників приковувалася і до тих народів, які не мали своєї держави: вони почали виходити на авансцену історії.

Михайло Максимович (1804–1873)

Одним з перших істориків, хто належав до течії романтичного народництва, був Михайло Максимович (1804–1873), викладач Московського, а згодом — перший ректор Київського університету. Він був добре знаний як фольклорист, збирач і видавець українських народних пісень. На фольклорному матеріалі він обстоював думку про органічний зв’язок між Київською Руссю і козацькою добою в історії України. У своїй статті «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыя» (1857) і відкритих листах до М. Погодіна він довів помилковість його теорії, а також стверджував незалежний статус української мови.

Письменник і етнограф Пантелеймон Куліш (1819–1897) у своєму історичному творі «Повести об украинском народе» (1846) намагався показати розвиток «народного духу» українців впродовж історичної боротьби за свободу. З-поміж інших праць, на розвиток української історичної думки й національної ідентичності істотно вплинули «Записки о Южной Руси» (1856–1857) та історичні романи про козацьку добу. Зокрема, роман «Чорна рада» (1845–1857) здобув йому славу «українського Вальтера Скотта». В роботах П. Куліша стверджувалося існування окремого українського народу і його тяглість з давніх часів, що підтверджувалося багатим етнічним та лінгвістичним матеріалом.

Микола Костомаров (1817–1885)

Найбільш знаменитим представником українського романтичного народництва був історик та етнограф Микола Костомаров (1817–1885). Він відомий як один з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства і автор його програмного документу — «Книги буття українського народу». В цьому маніфесті історія України подається з позиції республіканської демократії, панславізму та українського месіанізму. Автор вказував, що, на відміну від інших народів, українці не витворили деспотичного монархічного правління, натомість створили справжнє демократичне християнське суспільство, яким він називав Військо Запорізьке. Цією цінністю вони покликані поділитися з братніми народами, які повинні об’єднатися і визволитися від ярма деспотизму. Тому у «Книзі буття» йдеться також про утворення союзу автономних слов’янських держав на чолі з «воскреслою» українською нацією.

Важливими для становлення української історіографії стали дві статті М. Костомарова. Перша — «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861). У ній розвивалася думка, що населення Давньої Русі не було монолітним, а складалося з шести народностей: українців, сіверян, росіян, білорусів, псковичів і новгородців. Вони об’єдналися у федерацію, яка була природною політичною організацією східних слов’ян. Ця ідеальна держава була зруйнована внаслідок монгольської навали і замінена самодержавним правлінням Москви. Майбутнє слов’янства він бачив у поверненні до федеративного устрою. Друга стаття — «Две русские народности» (1861) — демонструвала відмінності між українцями та росіянами. На думку М. Костомарова, українці, з поміж іншого, визначалися індивідуалізмом та прагненням до федерації, а росіяни — колективізмом і схильністю до самодержавства й сильної монархії. Історію Російської імперії він розглядав як боротьбу двох принципів — федеративного і самодержавного, в якій українці представляли «кращу сторону». Інші дослідження М. Костомарова були присвячені, головним чином, козацькій добі: Хмельниччині, Руїна та правлінню Івана Мазепи.

Загалом, праці істориків романтичної течії були спробою подолати великий імперський наратив чи, принаймні, піддати його сумніву. Через протиставлення народу державі, українська історія поступово виходила з російської. Характерно й те, що історичні ідеї поєднувалися з програмою соціальних перетворень.

       6.2. Позитивістська течія (документальна школа)

В основі позитивістської течії народницької історіографії лежить філософія позитивізму. Її основоположник французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798–1857) сформулював методологію науки, яка стверджувала, що справжнє знання може ґрунтуватися лише на фактах, отриманих через досвід, спостереження та експеримент. Для історичної науки це означало, що події минулого потрібно досліджувати так само, як природні явища — через архівні документи, статистичні дані та соціально-економічний аналіз. У прагненні до об’єктивності, позитивісти відмовлялися від емоційних ідеалізацій. В центрі уваги, як і раніше залишався народ, але він описувався не через дух народу, а чітко визначені закономірності розвитку суспільства. Замість романтичного погляду на козаків як героїв нації, позитивісти аналізували козацькі реєстри, економічні умови Запорізької Січі та соціальні конфлікти, що призводили до повстань. Вони уникали узагальнюючих праць, зосереджуючись на вузьких темах. Позитивістська методологія стала панівною в другій половині ХІХ ст.

«Архив Юго-Западной России» (1859–1914 рр., 35 томів)

Базу для нової документальної школи в українській історіографії створив імперський уряд, сам того не бажаючи. Після польського повстання 1830–1831 рр. влада прагнула на основі історичних джерел довести, що Правобережна Україна була споконвічно російською. У 1843 р. була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (також відома як Київська археографічна комісія, діяла до 1921 р.). Вона підготувала видання багатотомного збірника документів «Архив Юго-Западной России» (1859–1914 рр., 35 томів).

У 1864–1880 рр. головним редактором Комісії був визначний історик та громадський діяч Володимир Антонович (1834–1908). У своїх дослідженнях він стояв на принципах позитивізму з її суворими вимогами до історичних джерел і солідної документальної бази. Його праці стосувалися переважно політичної історії литовсько-польської доби та соціально-економічної історії Правобережжя у XVI–XVIII ст. В них історія Київської Русі органічно пов’язувалася з подальшою історією українських земель. Показовою в цьому відношенні є стаття «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие» (1882). Аби підкреслити зв’язок Київської Русі з Україною, він першим серед українських науковців вжив термін «Україна-Русь». Одним з найбільших досягнень В. Антоновича стала організація історичної наукової діяльності та підготовка нового покоління істориків. Його учнем, зокрема, був Михайло Грушевський.

Володимир Антонович (1834–1908)

Історична наука другої половини ХІХ ст. багата на яскраві імена, тому далі вкажемо лише провідні центри українських історичних досліджень, де працювали визначні науковці. Крім Київської археографічної комісії, це були Київський університет святого Володимира (заснований 1834 р.), Історичне товариство Нестора Літописця (1872–1931), гурток журналу «Киевская старина» (1882–1906), а також Київська духовна академія (1819–1918).

Значення документальної школи української історіографії полягало в тому, що історичні дослідження стали більш системними та емпіричними. Крім того, представники позитивістського народництва розвінчали польський міф про українців, їх місце і роль в польській історії та відкинули польські претензії на українське минуле. Разом з тим, склалася солідна документальна і дослідницька база, яка демонструвала відмінність українців від росіян не тільки в етнічному вимірі, але й у сфері правової культури.

       6.3. Схема історії України за Михайлом Грушевським

Попередні здобутки народницької історіографії, як романтичної, так і позитивістської течії, поставили на порядок денний необхідність нового синтезу в презентації української історії. На рубежі ХІХ–ХХ ст. стало зрозумілим, що слідувати за офіційною схемою історії Російської імперії у вивченні народів, що її населяли, було неможливо. Тому потрібна була альтернативна модель.

Виконати ці складні завдання зміг видатний український історик Михайло Грушевський (1866–1934). Він народився і здобув фахову освіту в Російській імперії, але, щоб не наражатися на репресії та цензуру, виїхав до Австро-Угорщини, де посів кафедру історії у Львівському університеті.

Михайло Грушевський (1866–1934)

Його наукова спадщина налічує понад дві тисячі праць (книг, статей, рецензій, збірників). Особливе місце серед них займає монументальна «Історія України-Руси» (1898–1937, 10 томів). В ній він синтезував напрацювання попередників, але, найголовніше, зміг розробити першу теоретичну схему історії українського народу. Найвиразніше вона викладена у статті «Звичайна схема “руської” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904). Суть його концептуальної революції полягала в тому, що він деконструював «традиційну схему» російської історії, відокремив українську історію від російської та розробив її періодизацію. Вона була представлена у такому вигляді:

• Київський період (IX–XIII ст.);
• Галицько-Волинський період (XIII–XIV ст.);
• Литовсько-Польський період (XIV–XVII ст.);
• Козацький період (XVII–XVIII ст.);
• Українське відродження (XVIII–XIX ст.).

Відійти від схеми М. Карамзіна і запропонувати нову М. Грушевський зміг завдяки відмові від династичного підходу. В центрі його уваги знаходилася історія народу, який проживав на одній і тій самій території. На цій підставі він також заперечував спадкоємність Московської держави від Київської Русі.

Таким чином, головна заслуга М. Грушевського полягала у формуванні українського погляду на власну історію.

7.  Державницька історіографія

Державницька історіографія отримала таку назву через те, що її представники розглядали історичні процеси через призму держави та державотворення. Вона сформувалася як своєрідний бунт проти народництва. Історики-державники звинувачували своїх попередників-народників у тому, що вони забагато уваги приділяли народним масам та ігнорували українські державні структури. Цей напрям історіографії оформився у 1920–1930-ті рр. в еміграції. Після поразки української революції 1917–1921 рр. історикам було важливо розібратися, чому українці не змогли побудувати власну державу. Вони відходили від ідеалізації «народних мас» як рушія історії, наголошуючи на ролі еліти та політичних діячів. Особлива увага зверталася на періоди українського державного будівництва та причини втрати державності.

Своєрідну революцію в українській історіографії започаткував історик і соціолог В’ячеслав Липинський (1882–1931). За походженням польський шляхтич з Правобережжя, він уявляв майбутню українську націю сформованою не на етнічних засадах, а на основі територіального патріотизму. Вона має включати в себе осіб різного етнічного походження, віросповідання та соціального статусу, які проживають на території України. При цьому він наголошував на провідній ролі еліти. Свої політичні ідеї В. Липинський застосував до історії, вивчаючи добу Хмельниччини. Там, де народники бачили лише народне повстання, він помічав процес державотворення. Богдан Хмельницький був для нього не просто ватажком народних мас, а державним діячем. Він наголошував, що у творенні козацької держави активну участь брала шляхта, при чому не тільки православна, але й католицька. Він також виділяв наявність монархічних тенденцій в Гетьманщині, протиставляючи творчу силу еліти часом деструктивній ролі народних мас. Свої основні ідеї він виклав у книзі «Україна на переломі. 1657–1659» (Відень, 1920).

Дмитро Дорошенко (1882–1951), Павло Скоропадський (1873–1945), В’ячеслав Липинський (1882–1931)

Державницький підхід у своїх працях застосував Степан Томашівський (1875–1930). В першому томі книги «Українська історія: Старинні і середні віки» (1919) він здійснив державницький синтез історії України княжої й литовсько-польської доби. Характерною особливістю його концепції було те, що він підкреслював особливу роль західноукраїнських земель, вважаючи Галицько-Волинське князівство спадкоємицею Київської Русі і першою власне національною українською державою.

На початок 1920-х рр. державницька школа охопила основні періоди української історії, але не створила систематичного викладу. Створення образу державної історії України здійснив Дмитро Дорошенко (1882–1951) у своєму творі «Нарис історії України» (Варшава, 1932–1933, 2 томи). Він поєднав в одній лінії періоди від Київської Русі аж до революції 1917–1921 рр. Для того, щоб показати безперервність українського історичного процесу в часи відсутності держави, він звертався до народу. Але він поставав у нього не як монолітний селянський клас, а як соціально різнорідна спільнота, в якій провідну роль відігравали еліти. Вони й виступали носіями національної та державницької ідеї за умов відсутності держави.

Загалом, державницька історіографія сформувала цілісне бачення історії України як історії боротьби за державність. Вона стала важливою основою для сучасного осмислення української історії, особливо в контексті незалежності.

8.  Радянська історіографія

Радянська історіографія – це напрям історичної науки, який сформувався в СРСР, відображаючи ті політичні процеси, які в ньому відбувалися. Вона була підпорядкована марксистсько-ленінській ідеології та мала чітко виражену пропагандистську функцію.

Характерними рисами радянської історіографії були:

• марксистсько-ленінська методологія — основою історичних досліджень був формаційний підхід, історія розглядалася через призму економічних факторів;
• принцип класової боротьби — історія пояснювалася як боротьба експлуататорських класів проти трудящих мас;
• ідеологізація історії — історія подавалася виходячи інтересів Комуністичної партії, акцент робився на прогресивній ролі більшовиків, здійснювалася критика альтернативних політичних моделей;
• контроль над історичною наукою — підпорядкування наукових установ владі, репресії проти істориків, які суперечили офіційній позиції, цензура;
• фальсифікація та переписування історії — спотворення фактів, викривлене освітлення або замовчування певних подій і явищ.

В зображенні української історії, радянська історіографія мала певні особливості. Зокрема, вона визнавала існування окремого українського народу та досягнення української культури. При цьому, провідну роль в історії відводила російському народу. Слідом за імперською історіографією, відносини України і Росії розглядалися в контексті «возз’єднання», тож всіляко підкреслювалася «прогресивну роль» Переяславської угоди 1654 р. та утворення СРСР. Українська історія спрощувалася, щоб показати «вікову дружбу російського та українського народів». Дослідження особливостей української історії і культури засуджувалося як «буржуазний націоналізм», «збочення» або «зрада».

Разом з тим, попри ідеологічні та адміністративні обмеження, радянська історіографія сприяла накопиченню великого обсягу історичних знань, розвитку археології, джерелознавства та соціально-економічного аналізу. Проте більшість цих досліджень потребують переоцінки через їхню заангажованість.

9.  Сучасна українська історіографія

Сучасна українська історіографія розвивається в умовах державної незалежності, декомунізації та інтеграції в європейський науковий простір. Її стан визначається досвідом попередніх поколінь істориків, новими запитами суспільства і тенденціями історичної науки в світі. Перед тим, як звернутися до завдань, що стоять перед українською історіографією сьогодні, варто поглянути, в якому фарватері рухається історична наука в світовому масштабі.

Загалом, сучасна історіографія розвивається під впливом глобалізаційних процесів, новітніх методологій та цифрових технологій. Історичні процеси вивчаються не лише через зміни політичних режимів, але й через економічні, культурні та соціальні фактори. Характерним є міждисциплінарний підхід, який полягає у використання в історичних дослідженнях методів інших наук (соціології, географії, економіки, математики, психології, філософії, літературознавства, мистецтвознавства тощо). Зростає популярність історичної антропології, яка досліджує людину в контексті історичних процесів, а також історії ідей. Відбувається відмова від жорсткої національної інтерпретації минулого, все більшу увагу привертають дослідження історії в глобальному та порівняльному контексті, вивчення взаємозв’язків між країнами і народами.

Разом з цим, поширеним є інтерес до локальної історії (краєзнавства), історії повсякденності (побуту, любові, хвороби, дозвілля тощо), мікроісторії, яка зосереджується на різних аспектах життя «малої людини», що традиційно вислизали від уваги істориків. Через це зростає залучення до дослідження усної історії та джерел особового походження — мемуарів, щоденників, листів тощо. Важливе місце займає також деміфологізація історії, коли здійснюється критичний аналіз історичних міфів та пропагандистських наративів, враховуючи, що ХХ ст. знало чимало тоталітарних і колоніальних режимів. Варто згадати і про використання цифрових технологій, які застосовуються для створення цифрових архівів, баз даних, інтерактивних карт, а також для обробки історичних джерел.

В цьому контексті перед сучасною українською історіографією стоять завдання локального і глобального рівня:

• подолання марксистсько-ленінської методології та націоналістичної односторонності;
• освоєння дорадянської і нерадянської української історіографічної спадщини;
• вивчення джерел радянського періоду, джерел закритих раніше через цензуру та тих, що знаходяться закордоном;
• переоцінка радянського минулого, дослідження складних періодів історії (репресій, колабораціонізму, депортацій тощо);
• заповнення «білих плям» у соціальній та локальній історії;
• звернення до нових сюжетів в історії повсякдення та соціокультурних процесів;
• подолання замкненості, інтеграція української історії в світовий контекст;
• розвиток цифрової історії, електронних архівів, використання новітніх технологій;
• популяризація історичних знань.

Завершуючи огляд історіографії історії України, можемо зробити висновок, що її формування було не лише становленням історичної науки в Україні, але й процесом національного відродження і кристалізації державницької ідеї. Відходячи від імперських і радянських схем, сучасна українська історіографія прагне до об’єктивного, наукового та інтегрованого в світову історію вивчення минулого.

Використана література:

1. Калакура Я. С. Українська історіографія : курс лекцій. Київ : Генеза, 2004. 496 с.
2. Когут З. Розвиток української національної історіографії в Російській імперії. Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. Київ : Критика, 2004. С. 187–217.
3. Колесник І. І. Українська історіографія (XVIII — початок XX століття). Kиїв : Генеза, 2000. 256 с.
4. Кульчицький С. В. Історична наука в Україні та в українській діаспорі. Енциклопедія історії України. Київ, 2005. Т. 3 : Е — Й. С. 568–572.
5. Реєнт О. П. Історична наука в Україні в 19 столітті. Енциклопедія історії України. Київ, 2005. Т. 3 : Е — Й. С. 566–568.
6. Яковенко Н. Вступ до історії. Київ : Критика, 2007. 376 с.
7. Яремчук В. П. Українська історіографія: суспільно-політична історія : посібник. Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2017. 288 с.
8. Ясь О. «Великі повороти» соціогуманітарного знання в історії історієписання ХХ ст.: українська проекція. Український історичний журнал. 2018. № 5. С. 107–135.
9. Ясь О. В. Державницький напрям в українській історіографії. Енциклопедія історії України. Київ, 2004. Т. 2 : Г — Д. С. 354–355.
10. Ясь О. В. Історіографія. Енциклопедія історії України. Київ, 2005. Т. 3 : Е — Й. С. 584–591.
11. Ясь О. В. Історіографія. Енциклопедія історії України. Київ, 2019. Т. : Україна — Українці, кн. 2. С. 36–50.
12. Ясь О. В. Народницький напрям в історіографії. Енциклопедія історії України. Київ, 2010. Т. 7 : Мл — О. С. 190–194.