КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Тема 3. Природно-географічний фактор в історії України

КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

З благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра, офіційний сайт КДА публікує курс з Історії України доцента архімандрита Митрофана (Божка).

Тема 3. Природно-географічний фактор в історії України

1. Географічне положення України та його вплив на історичний процес

Будь-яке людське суспільство не може існувати поза природним середовищем, адже сама людина є не лише соціальною, але й біологічною істотою. Від складного поєднання різних компонентів — клімату, рельєфу, ґрунтів, корисних копалин тощо — залежать рівень добробуту суспільства, демографічне зростання та швидкість історичного розвитку. Вплив, який природне середовище здійснює на життя людей, називається природним або географічним фактором. Він був настільки очевидним, що в епоху Просвітництва з’явилася концепція під назвою географічний детермінізм, яка стверджує, що процес суспільного розвитку є наслідком впливу природних сил. Її прихильники вказують, що будова земної поверхні, клімат, ґрунт, рослинний і тваринний світ та інші фактори визначають характер суспільного устрою, рівень господарського розвитку і навіть фізичні та психологічні риси людей, їхні здібності, схильності і темперамент.

Шарль Монтеск’є (1689–1755)

Яскравий представник цієї концепції — французький філософ Шарль Монтеск’є (1689–1755). У своїй праці «Про дух законів» він писав, що природні фактори визначають форму правління й закони. Наприклад, жаркий клімат і висока плодовитість ґрунтів розслабляють людину, а сувора природа — загартовує і формує підприємливість. Тому в умовах півдня деспоту легко піднятися над натовпом і встановити деспотичну форму правління, в той час як на півночі народи схильні до створення демократичних держав. Форму правління він також пов’язував з розміром країни. Так, республіка складається на невеликій території, а монархія — на великих просторах.

Звичайно, буде помилкою пояснювати всі особливості суспільства умовами навколишнього середовища. Але якщо не абсолютизувати його вплив, то врахування географічного фактору розширює наше уявлення та розуміння історичного процесу.

Візьмемо приклад найвідоміших країн Стародавнього Світу. Стародавній Єгипет був землеробською цивілізацією в пустелі уздовж Нілу. Циклічні розливи річки сприяли розвитку іригаційного землеробства, але щоб забезпечити його функціонування, багатьом сільським громадам потрібно було об’єднатися і створити централізоване управління. Так постала централізована держава на чолі з фараоном. Наявність пустель навколо країни, а також Середземного моря на півночі і Червоного моря на сході, робила її важкодоступною для завойовників. Ця ізольованість сприяла стабільності держави та впливала на унікальність її культури з-поміж інших народів.

Стародавня Греція сформувалася в гірському середовищі, що ускладнювало землеробство, але дозволяло розвивати скотарство й садівництво. Необхідність обміну продуктами стимулювала розвиток торгівлі, яка забезпечувалася виходом до моря. Гірська місцевість сприяла ізольованому існуванню окремих громад, які утворювали незалежні міста-держави. Форма правління в них була переважно демократичною, адже невеликі території дозволяли вільному населенню брати участь в управлінні. Обмеженість земельних ресурсів змушувала греків освоювати нові території, встановлювати контакти з іншими народами, що сприяло розвитку науки, філософії, мистецтва та космополітизму.

Як бачимо, географічне середовище суттєво визначило історичний розвиток цих цивілізацій.

За виразом В. Ключевського, природа, це сила, яка тримає в руках колиску кожного народу. Вказуючи на середовище, в якому формувалися східні слов’яни, він виділяв три зони: ліс, степ і річки. Вони спричинили відповідний спосіб життя людей, характер життєдіяльності, особливості взаємовідносин, а також специфічні риси національного менталітету. Зупинимось на ролі цих зон в історії України окремо.

Ліс. Лісові масиви, що охоплювали значну частину північної та західної України, забезпечували населення різноманітними ресурсами. Деревина використовувалася для будівництва жител і човнів, виготовлення посуду, інструментів і взуття, слугувала матеріалом для опалення і освітлення. Шкури й хутро служили для пошиття одягу, віск для побутових потреб і торгівлі, звірина, ягоди і мед для харчування. Ліс надавав укриття від ворогів, що сприяло розвитку осілого способу життя. Однак він створював і значні труднощі. Густі хащі не були придатними для землеробства. Їх потрібно було розчищати, використовуючи підсічно-вогневу систему, що вимагало значних трудових ресурсів. Це було малоефективним, адже бідні лісові ґрунти не давали великого врожаю і швидко виснажувалися, змушуючи людей рухатися на нові території. Крім того, ліси були осередками дикої природи, загрожуючи населенню дикими звірами і розбійниками, а також ускладнювали комунікацію між поселеннями.

Степ. Степова зона, що займає більшу частину південної та східної України, була ідеальною для розвитку землеробства завдяки родючим чорноземам. Разом з тим, багаті трав’янисті пасовища дозволяли випасати худобу, що сприяло розвитку скотарства. Проте відкритість степу мала й негативну сторону. Ці багаті простори часто ставали ареною конфліктів між осілими землеробами та кочовими скотарями, до чого ще повернемося пізніше.

Річки відігравали ключову роль в життєдіяльності східних слов’ян. Дніпро, Дністер, Південний Буг та інші водні артерії забезпечували їх питною водою, сприяли зрошуванню полів, були джерелами рибальства. Крім того, вони створювали розгалужену систему шляхів: влітку ними пересувалися на човнах, а взимку — на санях. Вони задавали напрямок розселення племен, визначали політичний поділ країни, а також забезпечували торгівельні, політичні та міжнародні зв’язки.

Інші природно-географічні зони, такі як моря і гори, не мали особливого значення в становленні українців. Чорне й Азовське море на півдні були далеко від території їхнього розселення, а гори Карпати займали невелику частину суходолу на південному заході.

Фізична карта Європи

Своєрідність розташування України у вказаних зонах спричинила деякі особливості її історичного розвитку, які пропонуємо розглянути у порівнянні з Західною Європою. Більшість західноєвропейських країн мають чіткі географічні межі — гори, моря, великі річки, які природно обумовлюють їхню територію і забезпечують стабільність державних кордонів. Висока щільність населення, обмеженого природними бар’єрами, вимагала чіткого розподілу землі між власниками. Оскільки, вільної землі майже не було, можливість внутрішньої міграції була відсутня, тому, у разі конфліктів, поставала необхідність домовлятися, що призводило до утвердження права й закону. Це, в свою чергу, сприяло появі сильного державного контролю та бюрократії.

В Україні ж історична ситуація відрізнялася. Відсутність природних бар’єрів робила її територію відкритою, а кордони невизначеними і незахищеними, що зумовлювало постійні вторгнення сусідів. Велика кількість вільних земель, географічно не окреслених, та низька щільність населення робили можливим освоєння нових територій без потреби домовлятися з іншими громадами чи князями у разі виникнення протиріч. Це, в свою чергу, визначало волелюбність, схильність до зневажання закону та слабкість державного контролю.

2. Прикордоння як фактор української історії

Якщо ми спробуємо вийти за межі України і подивитися на її територію глобально, то зможемо помітити її пограничне розташування. Воно стало одним з визначальних факторів, який позначився на всіх періодах і вимірах української історії. Методологічний інструментарій в його осягненні дає теорія фронтиру (від англ. frontier — «кордон», «пограниччя»). Її започаткував американський історик Фредерик Тернер (1861–1932).

Фредерик Тернер (1861–1932)

Він пояснював особливості розвитку Сполучених Штатів наявністю зони взаємодії європейських переселенців з населенням «диких земель» — індійцями. Цю зону він визначив як фронтир — рухливий кордон європейської колонізації Північної Америки з Атлантичного узбережжя на Дикий Захід. Тут сформувався американський національний характер, уособлений в ковбої. Згодом ця ідея була розвинена в теорію Великого Кордону, який проходить через весь світ. Це кордон експансії європейців, який поступово поширюється, починаючи з відкриття Америки і до сьогодні. Це зона взаємодії європейської «цивілізації» з «варварським» світом.

Варто підкреслити, що фронтир — це не кордон у звичному розумінні, не чітка лінія або межа, а прикордонний простір, перехідна смуга між світами чи цивілізаціями, зона контакту, де відбувається зустріч і взаємодія двох сторін. Застосовувати теорію фронтиру до минулого України почав вітчизняний історик Ярослав Дашкевич (1926–2010), який звернув увагу на існування в ній багатьох порубіжних зон, які знаходилися на стику різних світів. Пропонуємо розглянути кожний з них та прослідкувати, яку роль вони відіграли в українській історії.

      2.1. Великий Кордон на Півдні України

Найбільш тривалим в історії України був Великий Кордон, який ще іноді називають степовим. Він проходив на Півдні України, де на одну смугу одночасно накладалися кілька «менших кордонів»:

• біологічний — між лісом з проміжною смугою лісостепу і степом;
• соціально-економічний — між осілими землеробами і кочовими скотарями;
• етнорелігійний — між слов’янами-християнами і тюрками-язичниками, пізніше мусульманами.

Закономірність полягає в тому, що природне середовище (ліс чи степ) визначало провідний вид господарської діяльності (землеробство чи скотарство), а той, в свою чергу, — спосіб життя (осілий чи кочовий). Тому один поділ породжував інший. Ясна річ, по обидва боки жили спільноти людей, які виробили власні мовні, світоглядні, культурні, побутові та інші особливості, тому поділ був ще й етнічним та релігійним.

Євразійський степ

Великий Кордон проходив по рубежах природних зон, які виходили далеко за межі України. В географічному відношенні, український степ є прямим продовженням азійського Великого Степу, як кліматично, так й історично. Це своєрідний азійський клин в європейському материку, який тягнеться від Тихого океану на сході до пониззя Дунаю на заході. Він слугував коридором для кочових племен, які зупинялися лише біля Карпат. Характерними рисами Великого Кордону були: по-перше, етнічна сталість з боку землеробського лісостепу і нестабільність та строкатість з боку кочового степу; по-друге, оборонний характер землеробської сторони кордону. Конфлікт полягав у тому, що кочовики не розуміли, чим жито відрізняється від звичайної трави, а засіяне поле — від пасовиська, і чому на ньому не можна випасати коней. Крім того, вони тішилися своєю зверхністю над прив’язаними до клаптика землі хліборобами.

Табл. 1. Кочові племена на території України

В табл. 1 продемонстровано «хронічну» нестабільність українського степу, який постійно був ареною боротьби. Від появи в ньому перших кочівників — кіммерійців до ліквідації Кримського ханства пройшло 27 століть. Це означає, що місцеве осіле населення протягом майже трьох тисячоліть повинно було оборонятися. На сході Великого Степу землероби Китаю спорудили Велику китайську стіну, а на заході, на Придніпров’ї, східнослов’янські племена — Змієві вали.

Змієві вали

Змієві вали — це народна назва стародавніх дерево-земляних оборонних споруд у вигляді довгих валів на території Середньої Наддніпрянщини. Вони були споруджені в ХІ–ХІІ ст. (за іншою версією в II ст. до Р. Х. — VII ст. по Р. Х.), і мали загальну довжину близько 1 тис. км. Високі насипи значної довжини виконували роль суцільних загороджень і були ефективним засобом захисту від легкої кінноти степовиків, зводячи нанівець їхню головну перевагу — швидкість просування та раптовість нападу. Суцільні вали висотою 10–15 метрів, шириною основи до 20 метрів, споруджувалися на дерев’яному каркасі для міцності, в деяких місцях у вигляді 5–6 паралельних ліній, з ровом глибиною до 2–3 метрів. Часто вали підсилювалися частоколом з бійницями та сторожовими вишками. Позаду них розміщувалися укріплення й городища, де знаходилися військові формування. На сьогодні збереглося менше 20% цих грандіозних споруд.

Саму появу Змієвих валів в народному епосі пов’язували з Кожум’якою (в інших версіях з Кузьмою і Дем’яном), який запряг Змія і борозною розділив з ним сфери впливу. Змій (Змій Горинич, Тугарин Змій) у давньоруських билинах був уособленням ворога степовика, а протистояння землеробів з кочівниками уявлялося як двобій між змієм та богатирем (Добриня Микитич, Кирило Кожум’яка, Котигорошко).

Герб Київської області

Зображення лицаря, який поборює Змія, стало навіть елементом герба Київського князівства, так само, як і Московської держави, адже лицар був образом князівської влади. Згодом, вершника почали ототожнювати з великомучеником Георгієм Побідоносцем (в українському варіанті — Юрій Змієборець). Показово, що саме ім’я Георгій (Γεώργιος) дослівно перекладається як «землероб». В цьому прослідковується ідея, що землероб перемагає кочівника. Великомученик Георгій став вшановуватися як покровитель воїнів. З цієї причини в Російській імперії було встановлено Георгіївський орден та Георгіївську стрічку за воєнні заслуги. Але задовго до того, святий вшановувався як покровитель селян. Зокрема в Росії на Юріїв день їм дозволялося переходити від одного поміщика до іншого. Першим князем на Русі з хрестильним ім’ям Георгій був Ярослав Мудрий, який неподалік від Софійського собору збудував Георгіївську церкву (ХІ ст.).

Вище зазначалося, що фронтир — це перехідна смуга на нібито «нічийній» території, на яку, насправді, претендували обидві сторони. Вона ставала зоною контакту, який приймав або форму запеклої боротьби, або міжцивілізаційного обміну, залежно від обставин. Цей порубіжний простір не раз переходив із рук в руки, нагадуючи своєрідні припливи й відпливи у морі Степу. Тож спробуємо поглянути, якою була роль Великого Кордону в історії України.

В стародавні та середні віки Степ відривав східних слов’ян від безпосередніх контактів з античним та візантійським світом, становив небезпеку на торговому шляху «із варяг в греки» в районі дніпровських порогів (згадаймо загибель князя Святослава Ігоровича). Щоб відсунути кочівників глибше та заявити своє «право» на родючі поля, руські князі кожного року на початку весни ішли в походи у степ. Безпека вимагала великих затрат творчої сили й ресурсів на оборону та відновлення зруйнованого, в той час, як у Західній Європі вони спрямовувалися на розвиток матеріальної і духовної культури. В 1240 р. монгольська навала зруйнувала існуючу систему оборони від Степу.

Велике переселення народів (VI–VIII ст.)

Однак, степове порубіжжя давало й певні позитивні імпульси. Вже скіфська епоха демонструє приклад синтезу степової кочової, античної міської і землеробської культур. Він відобразився у відомій золотій пекторалі з кургану Товста Могила. В степу здійснювалися контакти й обмін з країнами Сходу. Через шовковий шлях місцеві племена включалися в прибуткову міжнародну торгівлю, отримуючи арабське срібло та предмети розкоші. Вплив хозар сприяв формуванню державних інституцій давньої Русі: згадаймо титул князя «каган». Зближення Русі зі Степом проявлялося через змішані шлюби (зокрема, Андрій Боголюбський був сином руського князя і доньки половецького хана), двосторонню участь в політичному житті (князівські й ханські усобиці), а також залучення кочівників до оборони південних рубежів (племена чорних клобуків).

В пізнє середньовіччя та ранній Новий час степовий кордон все частіше і глибше проникав на українські території. Це були не тільки набіги, щоб звільнити пасовиська від хліборобів чи угнати худобу, а справжнє полювання на ясир — полонених, які забезпечували Османську імперію робочою силою. Оскільки в цей час відбулася ісламізація Північного Причорномор’я, то давній землеробсько-кочовий кордон став ще й християнсько-мусульманським, і до соціально-економічного протистояння додалося зіткнення двох світових релігій.

В цей час українські землі входили до склади Литви і Польщі, чиї столиці знаходилися далеко на півночі, тому захист територій на фронтирі був для них не в пріоритеті. Це призвело до того, що вони перетворилася на Дике Поле. Єдиним можливим виходом з критичної ситуації стала організація самозахисту.

Українські землі (кін. XV – пер. пол. XVI ст.)

Так з’являється козацтво, а Дике Поле перетворюється на Запоріжжя. Воно відіграло ключову роль в історії України: забезпечило захист народу, створило власну державу та сформувало особливий стиль культури. Хоча козаки були вихідцями з християн-землеробів, вони багато запозичили в мусульман-кочівників у військовому, технічному, культурному та побутовому плані, увібравши в себе риси своїх антиподів. На них ми зупинимось в одній з наступних тем, але підкреслимо, що сам цей синтез є характерною ознакою фронтиру. Козацтво слугує яскравим прикладом поєднання здобутків двох цивілізацій, яке було можливим лише на периферії кожної з них. Показово, що воно зникає тоді, коли зникає фронтир. Це сталося в кінці XVIII ст., коли на Півдні України був нарешті закритий азійський «коридор». Тож козаки, як прикордонна корпорація, що втратила свій кордон, повинна була шукати інший. Ними стали схожі порубіжні зони – Подунав’я і Кубань.

В «довгому» ХІХ ст. український степ став територією можливостей. Стрімке освоєння колишнього Дикого Поля часто порівнюють з освоєнням Дикого Заходу. Як колись нововідкриті землі по той бік Атлантики назвали Новим Світом, так і зараз землі щойно приєднаного Кримського ханства і ліквідованого Запоріжжя здобули офіційну назву Нова Росія. Подібно до Америки, тут виник особливий конгломерат підприємливих людей. Відсутність кріпацтва та заохочувальна політика держави приманювали сюди іноземних колоністів – німців, сербів, болгар, молдаван, греків, євреїв та ін. Попри строкатий етнічний та соціальний склад, їх об’єднувала авантюрність, винахідливість й ініціатива. Вони привозили з собою іноземні інвестиції та технології. Це забезпечило хліборобське освоєння степу (підняття цілини), розвиток промисловості (регіони вугільного Донбасу та залізорудного Кривбасу), розбудову портів та міжнародної торгівлі (Одеса, Херсон, Миколаїв). Українські степові простори стали відомим на весь світ як «житниця Європи», «Нова Каліфорнія» тощо. Хоча в цей час на території Великого Кордону не було воєнного протистояння попередніх епох, він все ж не втрачав свого значення мультикультурного простору, де переплавлялися надбання різних спільнот, які збагачували один одного.

      2.2. Гідрографічний кордон

Гідрографічний кордон своєю назвою походить від давньогрецького слова ὕδωρ — «вода», з чого видно його зв’язок з водним простором. Він проходить по Головному європейському вододілу. Це лінія, що розділяє басейни європейських річок: одні з них впадають до Атлантики, інші — до басейну Середземного моря. Він умовно ділить Європейський континент по всій його довжині на північну і південну частини.

Головний європейський вододіл

Якщо поглянути на карту України, то Головний європейський вододіл також проходить по її території. Він розмежовує річки, які належать до басейну двох морів: Чорного — Дунай, Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, і Балтійського — Сян, Західний Буг (4% України).

Як не дивно, але гідрографічний кордон також вплинув на історію України. Вище відзначалася роль річок в житті східних слов’ян. За відсутності доріг в лісових хащах і степових просторах, вони були єдиними шляхами сполучення. Це задавало напрямки розселення, торгівельні контакти, культурну комунікацію тощо та слугувало інтеграції окремих земель. Гідрографічно територія України належить до чорноморського регіону.

Басейни річок Східної Європи

В стародавні часи це сприяло входженню Північного Причорномор’я до ареалу Великої грецької колонізації, що створювало умови для контактів місцевого населення з античним світом. Греки називали Чорне море Понт Евксинський, тобто «Гостинне море». Через нього вони отримували зерно, хутро, віск і мед, необхідні для харчування, обігріву, освітлення, лікування та консервації. Природна спрямованість річок на південь визначала й цивілізаційну орієнтацію. Яскраво це проявилося в середні віки, коли східнослов’янські племена були об’єднані в одну державу вдовж річкового шляху «із варяг в греки». Він забезпечив Русі не лише вигідні економічні зв’язки з Візантією, але й потужні цивілізаційні впливи, які найяскравіше проявилися через прийняття християнства.

В пізнє середньовіччя та ранній Новий час Чорне море стало закритим в межах Османської імперії. Це був регіон, де процвітала работоргівля за рахунок українського населення. Крім того, релігійні відмінності та військове протистояння не давали можливості розвивати взаємовигідні відносини, як це було в попередню епоху. Це призводило до необхідності переорієнтуватися в іншому напрямку — на північ. В складі Литви і Польщі українські землі мали вихід до Балтійського моря, зокрема через річку Західний Буг. Нові торгівельні зв’язки сприяли поширенню західноєвропейських впливів. Подібна річ відбулася і з Московською державою. Після цілком успішних Азовських походів 1695–1696 рр., коли московські й козацькі війська здобули вихід до моря, стало очевидним, що скористатися з перемоги не вийде: Азов був замкнений османськими володіннями. Тому Петро І переорієнтувався на Балтику, де став «прорубувати вікно в Європу».

Проте такий розворот був тимчасовим, адже природні умови залишалися незмінними, і рано чи пізно постало б питання їх ефективного використання. Наприкінці XVIII ст., після низки російсько-турецьких воєн, ситуація змінилася: Північне Причорномор’я було відторгнуте від османів і Російська імперія здобула вихід до Чорного моря. Це відкривало шлях до проток Босфору й Дарданелл, а далі — до Балкан і Близького Сходу, що давало можливість активної участі в міжнародній торгівлі та політиці. Водночас змінилося й геополітичне значення регіону: він перетворився на стратегічний плацдарм для військових кампаній і подальшої експансії. Зокрема, Причорномор’я стало важливим центром підтримки національно-визвольної боротьби балканських народів проти Османської імперії, а також ареною великих геополітичних планів, зокрема відновлення Візантії. З появою нових держав на чорноморському узбережжі українські землі отримали додатковий імпульс для економічного розвитку, ставши важливою ланкою міжнародної торгівлі.

Хоча територія України, здебільшого, належить до чорноморського регіону, завдяки небагатьом річкам в неї була можливість вийти до Балтики в критичні моменти історії. Це розташування на гідрографічному кордоні відіграло свою роль. Річки й моря були не лише фізичними рубежами, але й ключовими факторами, що формували історичну траєкторію України, визначаючи її зв’язки зі світом, економічні перспективи та цивілізаційні вектори розвитку.

      2.3. Конфесійний кордон

Ще один глобальний злам, який проходить по території України, належить до релігійної сфери. Тепер він стосується християн, які за особливостями віросповідання розділяються на різні конфесії (від лат. confessio — «сповідання», «визнання»). В 988 р. Русь приєдналася до сім’ї християнських народів. Це відкрило можливість більш інтенсивних відносин з європейськими країнами. Проте зовсім скоро вона опинилася на кордоні, що сформувався між західними і східними християнами після Великої схизми 1054 р. Саме західне християнство перестало бути єдиним в 1517 р., коли почалася Протестантська Реформація.

Християнська Церква в Європі (VI–ХIII ст.)

Таким чином, утворився конфесійними кордон між католиками і протестантами на заході і православними на сході. Україна опинилася на самій ліній поділу, котра пройшла через її західні території. Для неї він також співпав з межами розселення різних народів: литовців, поляків, чехів, угорців з одного боку, українців, білорусів та росіян — з іншого.

В епоху середньовіччя і раннього Нового часу релігія була єдино можливою формою ідеології, тому вона ставала важливим фактором в політичних протистояннях. Для українського народу конфронтація між різними конфесіями зіграла важливу роль, адже сприяла кристалізації власної ідентичності. Усвідомлення національної окремішності, свого «Я», починало формуватися у протиставленні іншому — «не Я». Воно приймало форми релігійної полеміки і навіть збройної боротьби, яка підживлювалася релігійними гаслами. Особливо гострими вони були в XVI–XVII ст. Водночас рішуче відмежування від одних — інославних поляків, підштовхувало до союзу з іншими – єдиновірними росіянами. Релігійний чинник зіграв не останню роль в укладанні Переяславської угоди 1654 р. між Гетьманщиною і Московією.

Однак не будемо забувати, що фронтир — це зона контакту і взаємодії. Тому і на конфесійному кордоні зустріч православ’я з католицизмом і протестантизмом породила своєрідні форми синтезу. Так, співіснування з католиками на одній території покликало до життя низку уніональних проектів, які остаточно втілилися у Брестській церковній унії 1596 р. Вона призвела до появи нової конфесійної спільноти — греко-католиків, яка поєднала католицькі догмати з православними обрядами. Однак і ті, хто лишився православними, скористалися здобутками католицизму. Зокрема, в 1632 р. за єзуїтськими зразками було створено перший православний вищий навчальний заклад у Східній Європі — Києво-Могилянську колегію. Західні впливи призвели до появи в Київській митрополії специфічної літургічної практики і форм благочестя, партесного співу, українського бароко тощо.

Християнські конфесії на території Речі Посполитої (XVІ – пер. пол. XVІI ст.)

Не залишилася безплідними й контакти православних з протестантами. Під впливом того, що останні вважали необхідним для віруючих читати Святе Письмо рідною мовою, а не латиною, в Пересопницькому монастирі на Волині у 1556–1561 рр. було зроблено перший переклад Євангелія українською. Маючи спільного ворога в особі католиків, православні нерідко об’єднувалися з протестантами для захисту своїх прав в Речі Посполитій. Деякі мотиви релігійної полеміки та загалом активізація мирського начала в церковному житті також мають реформаторське коріння. Особливо відчутною присутність протестантів стала з кінця XVIII ст., коли почалася колонізація Степу німцями — баптистами і штундистами. Особливості їхнього світогляду та життєвого укладу суттєво вплинули на культуру і господарство Півдня України.

Сьогодні, в умовах свободи совісті, християни різних конфесій можуть проживати в будь-якій частині України, але це не означає зникнення конфесійного кордону в глобальному вимірі. Він визначається характерними типами мислення і моделями поведінки, які формувалися століттями під дією релігійного чинника і залишаються актуальними навіть для невіруючих людей.

      2.4. Етнокультурний (цивілізаційний) кордон

Ще один кордон, на стику якого знаходиться Україна, називають етнокультурним чи цивілізаційним. Найчастіше його визначають протиставленням «Захід — Схід». Ще в античності греки проводили східну межу своєї цивілізації по річці Дон, включаючи до неї, таким чином, й нинішні українські території. В середні віки тут проходила східна межа християнського світу, а в ранній Новий час — східна межа західної політичної системи, маркерами якої можуть слугувати міста з магдебурзьким правом. Традиційно із Заходом пов’язують поняття «цивілізація», а зі Сходом — «варварство». Однак, такий підхід є надто спрощеним і тенденційним. Поняття «цивілізація» не зводиться лише до Європи, а те, що раніше сприймалося як «варварство», є, насправді, «іншою» цивілізацією, на які багата Азія (див. тему 1).

Державні утворення на території України, які належали різним цивілізаціям

Сучасні українські й зарубіжні дослідники звертають увагу на те, що цивілізаційні впливи йшли до України не лише по осі Захід — Схід, але й Північ — Південь. Візьмемо, наприклад, варягів зі Скандинавії та греків з Візантії. Їхній вплив на Київську Русь був колосальним. Тому наявність ще однієї осі в українській історії не можна ігнорувати.

Ще один важливий момент, на який вони звертають увагу, те, що цивілізаційна роль одних і тих самих сторін світу може змінюватися з плином часу. Візьмемо Північ. В середні віки експансія варягів-вікінгів сполучала Україну з європейським простором, проте в Новий і Новітній час вона стала уособленням азіатських впливів Росії. Так само Південь. В середньовіччі він давав потужні імпульси античної та християнської цивілізацій з Візантії, а в Новий час — ісламської цивілізації Кримського ханства й Османської імперії.

Не так однозначно виглядають й вектори Заходу і Сходу. Наприклад, в XVI–XVIІІ ст. у Польщі була поширена ідеологією сарматизму, яка орієнтувалася на звитягу кочових народів Степу і проголошувала шляхту нащадками сарматів. Натомість Росія впродовж XVIІІ — початку ХХ ст. йшла шляхом інтенсивної вестернізації. Тому в окремих випадках, як не парадоксально, східні впливи надходили з Варшави, а західні — з Петербургу.

Таким чином, в цивілізаційному вимірі Україну не можна вписати в бінарну систему координат.

Присутність різних держав на території України

Отже. Теорія фронтиру дає можливість по-новому поглянути на історію України крізь призму її географічного розташування. Сама її назва під цим кутом зору набуває більш глибинного сенсу: Україна — «країна пограниччя», українець — «людина пограниччя». На це звернув увагу ще М. Грушевський.

Здавалося б, порубіжне положення України мало ставити її з одного або іншого боку кордону. Проте вона знаходилась не просто на стику, а на перехресті цивілізацій, які накладалися на одній територій з чотирьох сторін. Вона одночасно належить кільком світам. Як вказував Я. Дашкевич, Україна знаходиться на периферії відносно глибинних центрів цивілізацій Європи і Азії. Їхній перетин став можливим лише на фронтирі. Зробити вибір на користь однієї з них означатиме зайняти маргінальне становище. Тому, на думку І. Лисяка-Рудницького, історичне завдання України полягає в створенні синтезу, в інтеграції здобутків.

З часом, деякі кордони зникають. Так, на Півдні України й надалі продовжує існувати біологічний кордон між лісом/лісостепом і степом, проте зникли соціально-економічний та етнорелігійний кордони. Гідрографічний кордон теж залишається як географічна даність, але річки перестали виконувати роль шляхів сполучення. Схоже можна сказати і про конфесійний кордон, адже в сучасних умовах люди різних віросповідань не прив’язані до конкретної території.

Результати виборів в Україні (1991–2004)

Тим не менше, довготривале існування розглянутих кордонів в історії України наклало свій відбиток на її населення. Залишаються ментальні кордони — різні стилі мислення, моделі поведінки, цінності тощо. Влив старих кордонів можна прослідкувати і в сучасному суспільному житті, наприклад, за результатами голосувань на виборах. Однак людина сьогодні є менш залежною від природи, визначальними стають не географічні чинники, а освіта, яка може мінімізувати їх і допомогти подолати спричинену ними спадщину минулого.

3. Природні фактори формування менталітету українців

Менталітет (від лат. mens або mentis – «розум», «мислення», «душевний склад») — це сукупність розумових, емоційних та культурних особливостей, ціннісних орієнтацій та установок, характерних певній соціальній або етнічній групі. Менталітет є поєднанням з одного боку психічного, безсвідомого та біологічного, а з іншого — соціального, прищепленого вихованням і традицією (традиція — це відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь).

На формування менталітету впливає цілий комплекс факторів:

• геокліматичні — рельєф, клімат, географічне положення та ін.;
• етноісторичні — спільність історичних подій;
• соціально-економічні — домінування у соціумі певних соціальних інститутів протягом тривалого часу;
• релігійні — формування ієрархії цінностей на основі релігійних постулатів та під контролем релігійних інститутів;
• політичні — вплив політичного режиму.

Наразі зупинимось на тих факторах, які були пов’язані з географічним положенням України. Почнемо з кліматичних умов. М’який клімат, родюча земля, багатство природних ресурсів позбавляли населення цих територій агресивності, прагнення до захоплення інших земель, зовнішньої активності та жорстокості. Сприятливі умови дозволяли вести господарство самостійно і не об’єднуватися в громади, що спричиняло розвиток індивідуалізму. Місцеві жителі звикли до постійної, розміреної, невиснажливої роботи. Сільськогосподарська діяльність не вимагала жорстокого розподілу праці, суворої соціальної структури, екстраординарних дій, різких соціальних змін і перетворень. Це сприяло збереженню в українців традиційного укладу життя, утвердженню консервативності, врівноваженості й поміркованості.

Існування в щедрих природних умовах формувало сентиментальне та мрійливо-споглядальне ставлення до світу. Воно проявлялося в особливому зв’язку з землею, любові до природи, ліричності, чуттєвості, яка переважала над раціональністю, м’якшому ставленні до жінки. Водночас можливість досягти високих результатів без особливих зусиль викликала у населення ентузіастичне ставлення до розв’язання проблем, породжувала безтурботність і впевненість, що всі питання вирішаться самі собою. Це робило українців непідготовленими до боротьби з довкіллям та соціальними негараздами. Звідси походять такі риси як пасивність, недієвість, уникнення відповідальності, невтручання у розв’язання проблем зовнішнього порядку.

Життя українців протікало в географічних зонах лісу й степу. Кожна з них наклала свої відбитки на особливості їхнього характеру. Ліс завжди був наповнений страхіттями. Він лякав людину своєю тишею, напружував нерви неочікуваною загрозою та збуджував уяву. Це формувало почуття підозри, обережності, терплячості та чекання, а також визначало необхідність боротися з природою за життєвий простір. Густі хащі робили ліси малопридатними для сільськогосподарського використання. Необхідність розчищати їх призвела до появи підсічно-вогневу систему землеробства, яка вимагала значних зусиль. Це спричиняло нерівномірну зайнятість протягом року: концентрувати сили на короткий сезон, потім — «бити байдики». Цей вираз сьогодні означає «нічого не робити», однак раніше «бити байдики» було реальним заняттям — видовбувати з дерева вироби, необхідні для господарства. Інша річ, що це заняття було набагато легшим за землеробство. Ці природні та господарські умови спричинили такі риси характеру як зміна настрою, імпульсивність, непередбачуваність, запальність. Нерідко українцям притаманно «тягнути до останнього». Як колись влучно сказав про східних слов’ян німецький канцлер Отто фон Бісмарк (1815–1898), вони «довго запрягають, та швидко їдуть».

Інше природне середовище життя українців — степ. Він формував відчуття широти та далечі (пор. з виразом «широта душі»), а також уявлення про просторий горизонт — обрій. Широчінь життєвого простору зумовила домінування горизонтального типу мислення. Його відрізняють необмеженість можливостей самовиявлення, самовдосконалення, визнання природного авторитету (розум, уміння, сила, характер), орієнтацію на рух до обріїв, у далечінь. Образ шляху став для українців одним з головних художніх образів, рух у далину — рухом до досконалого. Степ налаштовував на рух у безмежність, рух у нікуди та водночас на відмову від руху взагалі. Його безкраї простори могли викликати почуття відчаю, розчарування й безнадійності. Зміна настроїв стала основою розвитку імпульсивності, непередбачуваності й запальності українців. Не варто забувати, що степ також створював можливість втекти від державного контролю.

Оскільки степова смуга була зоною протистояння землеробів і кочівників, вона відіграла важливе значення і для формування ментальних особливостей українців. Вони були хліборобами «на коридорі», де постійно змінювалися господарі. Проживання під загрозою породило певний духовний стан, сформований у відомому вислові: «Або пан, або пропав». Ці умови сформували два типа людини з різними життєвими позиціями:

• vitas maxima — «життя на повну» — авантюрність, насолода ризиком, зневажливе ставлення до смерті (притаманно дружинникам, козакам);
• vitas minima — «життя по мінімуму» — інстинкт самозбереження: сховатись, перечекати й уберегтися (притаманно селянам).

Постійна загроза смерті досить часто призводила до загибелі найсвідоміших, найактивніших і найсміливіших людей. Проте коли вона була постійною, то набувала страхітливих розмірів. Тому зневага до смерті змінювалася страхом перед нею.

Оскільки українці були хліборобами, це прив’язувало їх до землі. В умовах нестабільності вони ставали байдужими до частої зміни влади, їм було все одно, кому платити данину, аби їх не зачіпали. Це призводило до самоізоляції, замкненості й пристосуванства. Разом з тим, великі простори привчали українців до безтурботності й пасивності: «до нас ще далеко», «ще встигнемо», «якось воно буде». При постійній загрозі, поставало питання про сенс життя, характерною була втеча від реального життя в «життя душі». В соціальному відношенні значно посилювалася роль жінки, адже за умов довгої відсутності чоловіка, який знаходився на війні, все господарство трималося на ній.

Під впливом природно-кліматичних умов в українців сформувалися дві риси, які називають найбільш характерними: індивідуалізм і толерантність. Індивідуалізм проявляється у самостійності, відчутті власності та самодостатності. Українці традиційно орієнтовані на малий гурт — передусім на сім’ю, яка залишається головним осередком життя. Вони відчувають дискомфорт, коли опиняються без родинної допомоги, поза родинними зв’язками. Така замкненість нерідко призводить до самоусунення від розв’язання загальних проблем, що влучно передає народна приказка: «Моя хата з краю — нічого не знаю». Ще однією особливістю українського індивідуалізму є несприйняття формальних відносин і влади, відмова від будь-якої зовнішньої залежності. Українець нерідко власне «Я» ставить вище за суспільне «ми». Крайнім проявом індивідуалізму стають анархізм та розбрат, що історично виражалося у постійних суперечках і боротьбі, виражених висловом: «Два українці — три гетьмани».

Разом із тим, українці вирізняються толерантністю, що є результатом життя у багатонаціональному й культурно неоднорідному середовищі. Ця риса формувалася як повага до чужого індивідуалізму. Вона виражається у вмінні співіснувати з представниками інших культур і традицій. Миролюбність і уникання конфліктів були своєрідним способом адаптації до зовнішніх обставин. Зворотною стороною толерантності стає поступливість і навіть надмірна терплячість, яку можна охарактеризувати готовністю «заплющувати очі» на наявні проблеми.

Природно-кліматичні умови спричинили відмінність в менталітеті українців та росіян. На це звернув увагу ще М. Костомаров. Деякі з них представлені у таблиці нижче.

Розглядаючи вплив географічного фактору на історію України, нерідко лунають невтішні висновки. Зокрема М. Грушевський писав: «Сумній своїм реальним змістом історичній спадщині, яку тисячоліття історичного життя передало сучасним поколінням, — українська територія багато завинила». Схожу думку висловив російський філософ українського походження Миколай Бердяєв (1874–1948): «Русскую историю съела русская география». Крізь ці вислови проходить ідея, що всю свою енергію населення українських земель витратило на боротьбу за виживання, а не на великі досягнення, як країни Західної Європи. Отже, в України невдала історія.

В цьому є своя доля правди. Але сучасні дослідники звертають увагу на інші речі. По-перше, одні й ті ж природно-географічні фактори діють по різному в різні історичні епохи. По-друге, чим розвиненіше суспільство, тим менший вплив на нього має природне середовище. Сьогодні інформаційне поле впливає сильніше, ніж клімат і географія, тому зростає роль виховання і можливості колекційної педагогіки. По-третє, український етнос формувався не в однорідних, а різнорідних ландшафтах, що змушували людей до варіативності в поведінці і, відповідно, формували здатність до змін у способах життєдіяльності. Багатий історичний досвід та наявні різні моделі поведінки відкривають можливість нешаблонного мислення та прийняття нестандартних рішень в критичних ситуаціях.

Використана література:

1. Гринин Л. Е. Природный фактор в аспекте теории истории. Философия и общество. 2011. № 2. С. 168–199.
2. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом. Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Львів, 1991. Т. 222. С. 28–44.
3. Ємельянова І. А. Соціально-історичні аспекти формування української ментальності. Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили]. Серія : Соціологія. 2008. Т. 84, вип. 71. С. 58–61.
4. Історія української культури : підручник / В. О. Лозовой та ін. Харків : Право, 2013. 367 с.
5. Каппелер А. Україна між Сходом і Заходом. Схід–Захід : Історико-культурологічний збірник. Харків, 1999. Вип. 2. С. 5–12.
6. Костюк Л. Геокультурні умови як один із аспектів філогенетичних закономірностей становлення ментальності українців. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія : Культурологія. 2014. Вип. 15 (2). С. 284–296.
7. Лепявко С. А. Великі кордони українців. Гілея : науковий вісник. Київ, 2011. Вип. 52. С .78–88.
8. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Київ : Основи, 1994. Т. 1. С. 1–10.
9. Обушний М. Менталітет українців у цивілізаційному вимірі. Українознавчий альманах. 2013. Вип. 11. С. 119–122.
10. Шевель А. О. Ментальність українців крізь призму природи. Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили]. Серія : Політологія. 2012. Т. 204, вип. 192. С. 83–86.
11. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / авториз. пер. з англ. М. Гяблевич; під ред. А. Ясіновського. Львів : Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001. XIX+250 с.
12. Яковенко Н. «Україна між Сходом і Заходом»: проекція однієї ідеї. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. Київ : Критика, 2002. С. 333–365.