КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Тема 5. Східні слов’яни

КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

З благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра, офіційний сайт КДА публікує курс з Історії України доцента архімандрита Митрофана (Божка).

Тема 5. Східні слов’яни

1. Етногенез і розселення слов’ян

Слов’яни є однією з найбільших етнолінгвістичних груп народів Європи. Їх чисельність у світі становить приблизно 300–350 мільйонів осіб. Вони говорять слов’янськими мовами та походять від спільного праслов’янського етносу. Процес формування та розвитку етнічних спільностей називається етногенезом (від давньогр. ἔθνος — «плем’я», «народ» і γένεσις — «виникнення», «походження»). Етногенез слов’ян — складний і багатоступеневий процес, який охоплює тривалий період історії. Його вивчення ґрунтується на дослідженнях археології, лінгвістики, антропології й історичних джерел. Як окрема етнічна спільнота слов’яни формувалися в межах Східної Європи, і хоча точне місце їхньої прабатьківщини досі є предметом наукових дискусій, більшість дослідників сходяться на думці, що вона розташовувалася в районі між річками Вісла, Дніпро та Прип’ять.

В етногенезі слов’ян можна виділити кілька ключових етапів.

1. Індоєвропейський період (IV–III тис. до Р.Х.). Слов’яни походять від індоєвропейців — великої мовної й етнічної спільноти, що населяла території від Центральної Європи до степів Причорномор’я.
2. Виділення прабалтослов’ян (II тис. до Р.Х.). Внаслідок міграцій індоєвропейці починають розділятися на окремі групи. В районі між Віслою та Дніпром формується прабалтослов’янська спільність, яка об’єднувала предків балтів і слов’ян. Археологічно цей етап відповідає тшинецько-комарівській культурі (XV–XII ст. до Р.Х.).
3. Формування праслов’ян (І тис. до Р.Х.). Приблизно в кінці II — на початку I тис. до Р.Х. від балтослов’ян відокремлюються праслов’яни — етнічна і мовна група, що населяла територію сучасної України, Польщі та Білорусі. Археологічно цей період відповідає лужицькій (XIII–ІІІ ст. до Р.Х.) та зарубинецькій культурі (III ст. до Р.Х. — II ст.).
4. Ранньослов’янський період (I–V ст. н.е.) У цей час слов’яни чітко відділяються від інших етнічних груп. Вони населяють території між Віслою, Дніпром і Карпатами. Формуються археологічні культури, пов’язані з праслов’янами: пшеворська (II ст. до Р.Х. — V ст.), зарубинецька (III ст. до Р.Х. — II ст.) та черняхівська (ІII–V ст.).
5. Велике розселення слов’ян (V–VII ст.). Через нашестя готів, гунів і аварів слов’янські племена почали активно розселятися зі своєї прабатьківщини на сусідні землі. Вони заселили величезні території Європи та поділилися на три основні групи:

• східні слов’яни (предки українців, білорусів, росіян) — оселилися в Східній Європі;
• західні слов’яни (предки поляків, чехів, словаків, лужичан) — розселилися в Центральній Європі;
• південні слов’яни (предки болгар, сербів, хорватів, словенців, македонців, боснійців, чорногорців) — переселилися на Балкани.

Велике розселення слов’ян

Таким чином, слов’яни поступово виокремилися з індоєвропейської спільноти, сформувавши спочатку прабалтослов’янську, а потім — праслов’янську групу, і пізніше розділились на окремі етноси в процесі розселення та культурної диференціації. Ці етапи етногенезу дозволяють встановити дані лінгвістики, антропології та речові залишки, виявлені під час археологічних розкопок.

Що стосується письмових джерел, то слов’яни з’являються там порівняно пізно, тоді, коли виходять на міжнародну арену. Римські та візантійські автори почали згадувати їх через зростаючу демографічну,  військову та політичну активність. Спочатку вони фігурували як сусіди германців і сарматів, а згодом стали безпосередніми учасниками історичних подій у Європі.

Першим, хто описав територію сучасної України, був «батько історії» Геродот, якого можна назвати й батьком української історії. У четвертій книзі своєї «Історії» він описав населення «Великої Скіфії» і згадав з поміж інших племен скіфів-орачів. Враховуючи, що скіфи були кочівниками, а не землеробами, а також беручи до уваги ареал розселення цих «орачів» — правобережний і частково лівобережний лісостеп, дослідники бачать в них праслов’ян, які знаходилися під владою войовничих степовиків.

Праслов’янські племена в межах Великої Скіфії

Лише з початком нової ери інформація про слов’ян стає дедалі виразнішою. В І–ІІ ст. римляни розширюють свої кордони на Дунаї, що призвело до контактів з варварськими племенами. Тут відбувалися зіткнення з германцями і сарматами, які межували зі слов’янами. У цей час в них ще не бачили окремої політичної чи військової сили, тому сприймали як частину великої маси «варварських народів». Так, Пліній Старший (23–79, «Природнича історія») згадує плем’я венедів, яке мешкало між германцями та сарматами. Тацит (бл. 56 — бл. 117, «Германія») описує венедів як народ, що живе в лісах на сході від германців. Клавдій Птолемей (бл. 90–165, «Географія») говорить про венедів, антів і ставанів, що мешкали між Віслою та Дніпром. Таким чином, під згаданими венедами можна впізнати слов’ян, хоча античні автори не приділяли їм значної уваги.

В VI–VII ст. слов’яни стають реальною загрозою для Візантії. Вони почали здійснювати військові походи і спустошувати її землі, переселятися на них під тиском інших племен, тому імперія вже не могла їх ігнорувати. Більше того, Візантія почала шукати в них союзників для боротьби з аварами та іншими ворогами. Таким чином, візантійські автори все більше приділяють увагу безпосередньо слов’янам. Прокопій Кесарійський (500 — після 562, «Готська війна») вперше чітко згадує склавинів та антів — власне слов’янські племена. Він описує їхні набіги, військову тактику та спосіб життя, зокрема говорить про них як «демократичний народ», що не має єдиного правителя, а приймає рішення колективно. Йордан (VI ст., «Гетика») поділяє слов’ян на три основні групи: венеди (західні слов’яни), анти (східні слов’яни) і склавини (південні слов’яни). Маврикій Стратег (VI–VII ст., «Стратегікон») дає детальний опис слов’янських військових традицій, тактики й побуту. З цього часу слов’яни не зникають зі сторінок візантійських манускриптів. Одним з найцікавіших творів пізнішого часу є трактат «Про управління імперією» імператора Константина VII Багрянородного (905–959).

Імператор Константин Багрянородний та княгиня Ольга в Царгороді. Мініатюра з Радзивіллівського літопису ХV ст.

В IX–X ст. східні слов’яни настільки активно включаються до міжнародної політики й торгівлі, в тому числі з мусульманським світом, що про них починають писати арабські мандрівники та географи. Ібн Русте (X ст.) описував східних слов’ян як сильний і войовничий народ, що займався торгівлею хутром, медом і рабами. Зазначав, що вони поклонялися ідолам та мали ритуали поховання з людськими жертвами. Аль-Масуді (X ст.) згадував Київ як велике місто на шляху до Візантії, а також відзначав, що слов’яни та руси мали розвинену торгівлю, особливо з Хазарським каганатом. Ібн-Фадлан (X ст.) залишив детальний опис поховального обряду русів: спалення вождів на кораблях разом із жертвами. Відзначав, що руси були високі, світловолосі й добре озброєні.

У Західній Європі в добу середньовіччя слов’ян згадували переважно франкські хроністи, оскільки слов’янські племена контактували з імперією Карла Великого та її наступниками. Хроніки франкських анналів (VIII–IX ст.) описували слов’янські племена, які оселилися на Балканах, а також ті, що жили в Центральній Європі і воювали з франками. «Баварський географ» (IX ст.) перераховував слов’янські племена в Центральній і Східній Європі, відзначав чисельність і розташування окремих груп, зокрема полян, древлян і сіверян. У своїй «Хроніці» єпископ Тітмар Мерзебурзький (975–1018) писав про події, що стосувалися часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Таким чином, свідчення іноземних авторів, починаючи з античності до Х ст., є ключовими для вивчення ранньої історії слов’ян, оскільки самі вони до прийняття християнства не залишили писемних відомостей. Ці зовнішні джерела дають нам уявлення про їхнє походження, спосіб життя, військову активність і контакти з сусідніми народами.

2. Етноніми слов’ян

Етнонім (від грец. έθνος — «плем’я», «народ» та όνυμα — «ім’я», «назва») — це термін для позначення будь-якого етносу або етнічної спільності. Серед них можуть бути як самоназви, так і назви, дані іншими народами. Найдавнішою назвою, під якою слов’яни згадуються в античних джерелах І ст., є венеди. Вона походить від кореня ven-, що означає «річковий», «водний». Ця зовнішня назва пов’язана з територією, яку населяли венеди, а саме — широкі простори від Балтійського моря до Карпат, а також в районі великих річок від Одри до Дніпра. В VI ст. цей етнонім закріпився на позначення західної гілки слов’ян. В середньовіччі він став збірною назвою, яку німці використовували для всіх сусідніх слов’ян, тому їхню землю й державу вони називали Вендланд (нім. Wendland).

У VI ст. в джерелах з’являється назва анти на позначення слов’ян, які жили між Дніпром і Дністром (східна гілка слов’ян). За однією з версій, ця назва має іранське походження від слова anta, що означає «крайній», «пограничний». Вона пов’язана з тим, що анти жили східніше від інших слов’ян, тому їх називали «пограничними» племенами, або ж тому що вони знаходилися на краю цивілізованого світу. М. Грушевський вважав їх предками українського народу. Цікавим є його спостереження, що «анти», так само як і «українці» означає жителів пограниччя. По особливому цей етнонім звучить в контексті теорії фронтиру.

Етнонім склавини також вперше фіксується в VI ст. На відміну від попередніх, це ім’я був самоназвою слов’ян, яку сусіди пристосували до своїх фонетичних і граматичних норм (грецьк. Σκλάβήνοι, Σκλαύηνοι, Σκλάβίνοι; латин. Sclavi, Sclaueni, Sclauini). Спочатку ця група слов’ян населяла Середнє і Нижнє Подунав’я, а потім колонізувала Балканський півострів, склавши, таким чином, південну гілку.

Вказані етноніми відображають етнічний та територіальний поділ слов’ян в ранньому середньовіччі. При цьому джерела одностайно вказують на спільне походження цих великих груп племен від одного кореня.

Що стосується самоназви слов’яни, то найбільш поширеною є гіпотеза, що вона походить від слова «слово», яке означає не тільки слово як таке, але й мову. Цією назвою слов’яни підкреслювали свою мовну ідентичність. Вони — «ті, що говорять зрозумілою мовою», «ті, що говорять словами» (тобто по-нашому). На відміну від цього, всі іншомовні, неслов’янські племена називалися німцями, тобто «німими», такими, що не вміють говорити по-нашому. З-поміж інших народів схожою є самоназва албанців — shqiptarët — «ті, що зрозуміло говорять».

Поруч з цим існує ще декілька версій. За однією з них етнонім «слов’яни» має зв’язок зі словом «слава». В такому разі, він означає «відомі люди» або «славетний народ». За іншою, ім’я «слов’яни» пов’язують з назвами річок, біля яких вони проживали. Наприклад, Славутич — давня назва Дніпра, а також ріки Слава, Славиця, Славниця в різних слов’янських землях.

Напівземлянка – житло слов’ян у VIІІ ст.

3. Східнослов’янські племена

На території сучасної України в ранньому середньовіччі (VI–IX ст.) проживало кілька східнослов’янських племінних союзів. Вони сформувалися в результаті розпаду давньої слов’янської спільноти та освоєння нових земель після Великого переселення народів. За свідченнями літописів це були такі союзи племен:

1. Поляни займали Середнє Подніпров’я (сучасні Київська, Черкаська і Полтавська обл.). Жили на рівнинних територіях, де можна було вести землеробство, звідси й походить назва «поляни» — від слова «поле». Центр — Київ, який згодом став осередком об’єднання східних слов’ян.
2. Древляни займали Правобережжя Дніпра — басейн річок Тетерів, Прип’ять і Горинь (сучасні Житомирська, Рівненська, частково Київська та Вінницька області). Мешкали в лісистих місцевостях, звідси й назва «древляни» — від слова «древо» (ліс). Важливим елементом їхнього господарства було бортництво та лісове господарство. Центр — Іскоростень (сучасний Коростень).
3. Сіверяни займали Лівобережжя Дніпра — басейн річок Десна, Сейм та Сула (сучасні Чернігівська і Сумська обл., частково Брянська обл. в Росії). Мешкали в лісових і болотистих місцевостях на північ від Києва, звідси й назва «сіверяни» — від сѣверъ (північ). Центри — Чернігів та Новгород-Сіверський.
4. Дуліби займали Волинь — басейн Західного Бугу (сучасні Волинська, Рівненська, Львівська обл.). Від території розселення мали також інші назви: «волиняни» — від слова «Волинь», «бужани» — від «Буг». Одна з найдавніших слов’янських груп, контактували з балтами, кельтами та германцями. Центр — городище в с. Зимне поблизу Володимира-Волинського.
5. Уличі проживали в долині Південного Бугу, Дністра та Дніпра (сучасні Миколаївська, Одеська, Кіровоградська обл.). Їхня назва походить від слова «лютичі» — «люті», «злі», «жорстокі» люди, що підкреслювало войовничість племен. Вели напівосілий та кочовий спосіб життя. Центр — Пересічень (місце розташування не визначено).
6. Тиверці займали Подністров’я, Буковину та Північне Причорномор’я (сучасні Чернівецька, Одеська, Вінницька обл.). Сусідили з печенігами та іншими кочовими народами, мали контакти з Візантією та Болгарією.
7. Білі хорвати займали регіон Карпат (сучасні Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська обл.). Ймовірно, споріднені з хорватами, які переселилися на Балкани. Мали контакти з чехами, поляками та угорцями.

Напівземлянка – житло слов’ян у VIІІ ст. (реконструкція інтер’єру)

4. Суспільний розвиток східних слов’ян

У VI–IX ст. східні слов’яни пройшли значний шлях розвитку, формуючи основи суспільства, яке згодом стало частиною Київської Русі. На цьому етапі відбулося становлення господарства, соціальної структури та основних політичних інститутів.

Східнослов’янські племена проживали на території, де з давніх часів були розвинені землеробство і скотарство. Їхня господарська система базувалася передусім на рільництві, а допоміжну роль відігравали присадибне тваринництво та різні сільські промисли. Землекористування мало екстенсивний характер. Орні ділянки обробляли до повного виснаження, після чого їх залишали на короткотривалий або довготривалий відпочинок — переліг. В лісових та поліських районах було поширеним підсічне землеробство, коли ліси вирубували й спалювали, а золу використовували як добриво. Натомість у лісостеповій та степові зонах, де землі були відкритими й придатними для оранки, переважало орне землеробство, коли поля обробляли за допомогою плуга або рала.

Підсічно-випалювальне землеробство в Фінляндії, 1893

У VIIІ ст. відбуваються якісні зміни. Зменшився термін перебування ділянок під перелогом і поступово утвердилася двопільна система рільництва. Вона полягає в тому, що рілля поділялася на дві частини: одна засівалася, інша — залишалася під паром, тобто відпочивала протягом року, відновлюючи родючість. Наступного року ділянки мінялися місцями. Чергування засіяних і парових полів давало кращі результати, ніж безперервне використання ріллі. Крім того відбулося значне вдосконалення сільськогосподарських знарядь. У цей період широко поширилися інструменти, раніше характерні лише для Подунав’я та Балкан. Зокрема, з’являються залізні наральники, які глибше обробляти ґрунт, що суттєво підвищувало врожайність.

Тваринництво також відігравало важливу роль у господарстві давніх слов’ян. Розведення свійських тварин забезпечувало людей продуктами харчування (молоком, м’ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо) і матеріалом для різних ремесел (виготовлення виробів із кістки та рогу). Окрім того, худоба слугувала основним джерелом тяглової сили в сільському господарстві та засобом пересування.

У IV—VII ст. серед східнослов’янських племен значного розвитку набули різні ремесла: залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне тощо. Найбільш розвиненими були металургія та металообробка, що визначали рівень суспільного розвитку і спроможність до змін, адже саме вони впливали на ключові сфери життя — землеробство й військову справу. У цей період металургія відокремлюється від ковальства, значно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 найменувань), удосконалюється технологія виробництва, що покращує якість продукції.

Ремісничий розвиток сприяв поглибленню суспільного поділу праці, активізації обміну як між громадами, так і всередині них, що стимулювало торгівлю. Відокремлення ремесла від сільського господарства та поява товарного виробництва у VIII—X ст. сприяли не лише розширенню внутрішньої торгівлі, а й активному розвитку зовнішніх торговельних зв’язків. Особливо тісними були контакти з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами.

В соціальному відношенні східні ослов’яни перебували на перехідному етапі від родового ладу до ранньофеодальної держави. Основною соціальною одиницею була громада — верв — об’єднання родичів та сусідів, які разом володіли землею й спільно вирішували важливі питання. Слово «верв» означає мотузку, якою вимірювали ділянку землі, на котрій жили члени громади, звідси й походить сам термін. У верві існувало громадське володіння лісами, випасами та іншими угіддями, обов’язкова для всіх членів верві сівозміна та періодичні переділи орної землі. Органом управління верві було віче (від старослов. вѣште, пор. «віщати») — загальні народні збори для розгляду громадських справ.

Підвищення продуктивності праці та збільшення виробництва надлишкової продукції призвели до суттєвих соціальних змін. Земля, особливо орні ділянки, разом з результатами праці дедалі частіше переходили у приватну власність окремих сімей, які поступово ставали основними господарськими одиницями суспільства. Це сприяло розпаду родових патріархальних зв’язків і переходу до сусідської територіальної громади, яка вже не була пов’язана родинними стосунками. Зростання продуктивних сил спричинило соціальну диференціацію: відбувається поділ на багатих і бідних.

На момент виходу східних слов’ян на історичну арену їхній соціальний розвиток перебував на стадії, яку в науці визначають як вождівство (англ. chiefdom). Воно виникає за умови існування надлишків суспільної праці, які необхідно розподіляти між членами громади. Ті, хто забезпечував найбільшу частку ресурсів для загального користування, набували високого престижу серед інших. З їхнього середовища обирали лідера, відповідального за перерозподіл надлишків. Його високий соціальний статус також підвищував авторитет його роду. На цій основі формувалася родоплемінна верхівка, яка контролювала ресурси, починала використовувати їх для власних потреб та поступово привласнювати їх. Згодом влада вождя стала спадковою, його рід зосереджував у своїх руках військову та політичну владу. Особу, яка була ватажком роду й військовим вождем називали князем. При цьому сильними залишалися позиції старійшин. Сформувалася й певна соціальна ієрархія: правлячий рід, воїни, ремісники, землероби, залежне населення (інколи раби). Разом з тим виникав управлінський апарат, який став зародком державного апарату.

Князь Святослав згідно з літописним описом. Сучасна картина.

У V–VI ст. суспільний лад слов’ян перебував у процесі формування, відбувався перехід від первісно-родового устрою до класового суспільства. Це був період військової демократії, головною особливістю якої було те, що реальна влада належала племінним зборам, а не зосереджувалася в руках знаті (старійшин і князів). Однак глибокі зміни в суспільному житті VII–IX ст. сприяли зародженню державності. Формування державних структур у східних слов’ян стало природним результатом їхнього суспільного розвитку:

1. еволюція родоплемінної організації, розширення територіальних об’єднань і постійна військова активність вимагали нових підходів до управління. Народні збори поступово втрачали свою роль, а князівська влада набувала дедалі більшого значення — спочатку виборного, а згодом спадкового;
2. зростання зовнішньополітичної активності та посилення ролі князя в суспільно-політичному житті призвело до виокремлення дружини — привілейованої корпорації професійних воїнів, яка стояла поза общиною і над нею. Спочатку вона була лише силовою опорою для князів і племінної верхівки, але з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган влади;
3. посилення соціального розшарування призвело до створення постійних органів примусу, що забезпечували контроль і підтримку нових владних відносин.

До цього слід додати й значення торгівлі. Її розвиток, з одного боку, сприяв збагаченню родоплемінної знаті та поглибленню соціальної нерівності, а з іншого — поставив нагальне питання захисту торговельних шляхів та створення власної держави. Торгівля відіграла важливу роль у державотворчих процесах, об’єднуючи різні територіальні громади в єдине ціле.

У зв’язку з цим необхідно зупинитися на поселеннях, які стали для східних слов’ян центрами міжобщинного обміну. Град — є прямим відповідником українського слова «город», що дослівно означає «обгороджене місце». Це укріплене поселення, яке виконувало оборонні, економічні, політичні та адміністративні функції. Вони почали з’являтися у східних слов’ян в VIII ст. і стали основою для формування майбутніх міст. Їх можна охарактеризувати за кільком важливими ознаками. З точки зору оборони це були укріплення, оточені валами, ровами та дерев’яно-земляними конструкціями. Вони зводилися на підвищеннях або берегах річок для зручного захисту й використовувалися як укриття під час нападів. Економічне значення градів полягало в тому, що вони розташовувалися на перехрестях торгових шляхів, були центрами ремесел і торгівлі. Тут виникали ринки, де вели обмін не лише з слов’янськими племенами, але й з сусідніми державами. Маючи оборонне значення, гради згодом перетворюються на політичні та адміністративні центри племінних союзів. В них жили князі, військова знать, дружинники, ремісники та купці, тут збиралася данина та приймалися важливі рішення.

Стіни граду. «Парк Київська Русь», с. Копачів Київської обл.

5. Перші державні утворення

До IX ст. східні слов’яни не мали єдиної держави, але на їхніх землях поступово формувалися перші державні утворення — племінні союзи та ранні форми протодержавності. Ці об’єднання виникали внаслідок соціально-економічного розвитку, зростання військової активності та необхідності захисту від зовнішніх ворогів.

Одним з найдавніших східнослов’янських племінних союзів був Антський союз, який існував у IV–VII ст. Він розташовувався між річками Дністер і Дніпро, а також уздовж Південного Бугу та Чорного моря. Анти активно воювали з готами у IV ст. Перший відомий «король» антів Бож був вбитий остготами бл. 376 р. разом зі своїми синами та ще 70 старійшинами. Проте готське панування в Причорномор’ї припинилося під тиском гунів, і анти розширили свою територію. У VI ст. вони вступили в конфлікт з Візантією, здійснюючи напади на Балкани. Імперія намагалася не лише воювати з ними, але й використовувати як союзників проти аварів та інших кочових народів. На поч. VII ст. анти зазнали нищівного удару від аварів і їхній союз припинив існування. Приблизно в цей самий час існував Дулібський союз в басейнах Західного Бугу та Прип’яті. У VI–VII ст. він також зазнавав нападів з боку Аварського каганату і був частково знищений. Проте згодом став основою для племінного об’єднання волинян (бужан).

Ті літописні племена, які подає «Повість минулих літ», — поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, тиверці й білі хорвати — були, насправді, племінними союзами. Вони виникли після розпаду Антського союзу і мали спільну територію, економічні зв’язки та військову організацію. Ці союзи племен в політичному відношенні мали форму вождівств, про які була мова вище.

В цей час особливо підвищується значення Києва, котрий, за літописом, заснував легендарний полянський князь Кий. Археологічні та письмові джерела дають підстави стверджувати, що безперервний розвиток давнього Києва почався в кінці V — першій половині VI ст., а його ядром була Замкова гора. У VI–VII ст. почалося заселення прилеглих до неї височин. Археологічні розкопки виявили тут залишки укріплень, житлових споруд, керамічних виробів того періоду, а також візантійські монети імператорів Анастасія I (491–518) і Юстиніана I (527–565), амфори та численні ювелірні прикраси.

Золота монета Юстиніана І.

Висуненню Києва на роль політичного центру Середнього Подніпров’я сприяло кілька факторів. Вигідне географічне положення забезпечувало контроль київського князя над численними притоками Дніпра — ключовими торгівельними шляхами. Природні рубежі забезпечували захист міста, в той час як розташування на перетині територій кількох союзів племен сприяло його впливу на сусідні землі. Крім того, активні торгівельні й культурні зв’язки дозволяли переймати передові досягнення партнерів, що створювало умови для соціально-економічного розвитку. Притік населення з інших слов’янських земель сприяв зростанню Києва та зміцненню його політичної й економічної могутності.

Арабські джерела свідчать, що вже у VIII–IX ст. у східних слов’ян існували три центри державності: Куявія (землі полян з центром у Києві), Славія (землі ільменських словен навколо Новгорода) та Артанія (ймовірно, Ростово-Суздальська Русь або ж райони Причорномор’я та Приазов’я). Найпотужнішим державним утворенням було те, що літописець називає Руською землею, а арабські автори ототожнюють із Куявією, центром якої був Київ. Саме це об’єднання стало основою для формування Давньоруської держави.

Отже, в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст. відбулися значні зміни. Це вдосконалення землеробських технологій, розвиток ремесел, активізація торгівлі, розклад родоплемінного ладу, соціальне розшарування, виокремлення дружини на чолі з князем як окремої привілейованої верстви, формування спільної культури та поява перших протодержавних утворень. До внутрішнього розвитку суспільства додалися зовнішні чинники, які сприяли політичній активізації східнослов’янських племен та стимулювали їх об’єднання. У своїй сукупності вони створили основу для формування могутньої держави, відомої нам як Київська Русь.

Використана література:

1. Бойко О. Д. Історія України : посібник. 2-ге вид., допов. Київ : Видавничий центр «Академія», 2002. 656 с.
2. Галушко К. Ю., Синиця Є. В., Терпиловський Р. В. Слов’яни (давні). Енциклопедія історії України. Київ, 2013. Т. 9: Прил — С. С. 638–643.
3. Галушко К. Ю., упор. Слов’янські племінні союзи Центрально-Східної Європи. Енциклопедія історії України. Київ, 2019. Т. : Україна — Українці, кн. 2. С. 63–66.
4. Залізняк Л. Стародавня історія України. Київ : Темпора, 2012. 542 с., іл.
5. Попович М. В. Нарис історії культури України. Київ : АртЕк, 1998. 728 с., іл.
6. Толочко П. П., Івакін Г. Ю., Верменич Я. В. Київ. Енциклопедія історії України. Київ, 2007. Т. 4 : Ка — Ком. С. 201–218.
7. Шлях з первісності у цивілізацію. Українські шати середньовіччя / В. Балушок та ін.; відп. ред. В. Смолій. Київ : Академперіодика, 2023. 658 с., 136 с. іл.

267