КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Тема 7. Галицько-Волинська держава

КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

З благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра, офіційний сайт КДА публікує курс з Історії України доцента архімандрита Митрофана (Божка).

Тема 7. Галицько-Волинська держава.

1. Утворення Галицько-Волинської держави

Київську Русь нерідко порівнюють з імперією Карла Великого (800–843). Обидві стали символами «золотого віку» для своїх нащадків, заклавши фундамент цивілізаційного простору в Східній і Західній Європі відповідно. Каролінзька імперія припинила своє існування в третьому поколінні — за онуків Карла Великого. В 843 р. вони поділили її на три великі частини, які стали основою для формування французької, німецької та італійської державності. Від неї виводить свій початок Священна Римська імперія, заснована в 962 р. німецьким королем Оттоном I Великим, а також ідея єдиної Європи під владою християнського імператора.

Київська Русь теж досить скоро перетворилася на федерацію удільних князівств, про що свідчать рішення Любецького снему 1097 р. Кожне князівство — земля — дедалі більше дистанціювалося від Києва: мало свою правлячу династію, розбудовувало внутрішнє економічне та культурне життя, налагоджувало відносини з сусідніми країнами тощо. В їх існуванні позначилися всі плюси і мінуси удільної роздробленості. Деякі з князівств пережили «матір міст руських», продовжуючи традиції Давньоруської держави в різних частинах її колишнього простору. Галицько-Волинська держава була плоттю від плоті Київської Русі: вона зародилася в її надрах, а після монгольської навали зберегла її спадщину, будучи потужним центром державності на українських землях.

Галицько-Волинська держава існувала під владою династії Романовичів. Її основу складало об’єднання двох земель — Галицької і Волинської, яке відбулося в 1199 р. Проте й надалі вони залишалися автономними частинами цього політичного організму, на чому позначилися особливості їх попереднього розвитку. Тому коротко розглянемо становлення кожної з них окремо.

Київська Русь в кін. Х — пер. пол. ХІ ст.

Галицьке князівство охоплювало землі в Прикарпатті та верхів’ї річок Дністер, Прут і Серет, які належали племінному об’єднанню білих хорватів, а Волинське — землі в басейні південних приток Прип’яті та верхів’я Західного Бугу, які належали племінному об’єднанню волинян. Обидві території були приєднані до володінь Київської Русі Володимиром Великим і утворили єдину адміністративну одиницю, яка підпорядковувалася безпосередньо великокнязівському престолу. Її центром стало місто Володимир, закладене покорителем цих земель і назване на його честь. Туди призначалися намісники з-поміж синів великого князя.

В 1084 р. внучаті племінники Ярослава Мудрого, сини Ростислава Володимировича, які стали ізгоями, — брати Рюрик, Володар і Василько — самочинно заволоділи Прикарпаттям і Подністров’ям. За підтримки місцевих бояр, що пам’ятали про окремішність білих хорватів, вони зуміли закріпитися на цій території. Спроби великого князя силою вибити їх не мали успіху, а в 1097 р. Любецький з’їзд князів визнав за ними право на ці землі як на отчину. Так сформувалася місцева династія Ростиславичів, яка в подальшій боротьбі стверджувала своє право на ці землі. Її представники укладали союзи з візантійськими та германськими імператорами, угорськими і польськими королями.

Найсильнішим князем цієї династії був Ярослав Володимирович (1153–1187), якого «Слово о полку Ігоревім» назвало Осмомисл — «той, хто має вісім думок», тобто «мудрий». За свідченням цієї пам’ятки, він «підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинив ворота Дунаєві». Свідченням його могутності є те, що у 1163–1165 рр. при князівському дворі в Галичі проживав його родич майбутній візантійський імператор Андронік І Комнін (1183–1185), шукаючи підтримки в боротьбі зі своїм суперником. Проте самовластя князя наштовхувалося на опозицію сильних бояр. Коли він помер, між його синами та місцевою верхівкою розгорнулася дворічна війна, в якій брали участь сусідні правителі — угорці, поляки й русичі. За її підсумками на престолі закріпився Володимир Ярославич (1189–1199), але оскільки він не мав нащадків, то на ньому династій Ростиславичів припинилася.

Волинське князівство з центром у Володимирі відокремилося від Києва на півстоліття пізніше. Цьому сприяв сам великий князь Ізяслав Мстиславич (1146–1149 і 1151–1154) — онук Володимира Мономаха, син Мстислава Великого. За право посідати великокнязівський престол він боровся з іншим претендентом — Юрієм Долгоруким (1149–1151, 1155–1157). Коли тому вдалося вигнати його з Києва, Ізяслав переїхав до Володимира і оселився в ньому, ніби у своїй спадковій отчині. Його син Мстислав зміг відбити спроби центральної влади повернути Волинь під свій контроль, і з 1157 р. тут остаточно затвердилася династія Ізяславичів. Найбільшої могутності вона досягла за правління Романа Мстиславича (1170–1187, 1188–1205), якому вдалося об’єднати братів під своєю зверхністю, а з припиненням династії Ростиславичів в Галицькому князівстві, — приєднати його до своїх володінь.

Схема 1. Генеалогічна лінія правителів Галицько-Волинської держави

Таким чином, після понадстолітньої перерви (1084–1199) Волинь і Галичина знову об’єдналися в один політичний організм, але тепер центр влади знаходився не у Києві, а на власній землі.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

• віддаленість від Києва зменшувала вплив центральної влади;
• природні умови робили ці землі важкодоступними для кочовиків;
• князівства розташовувалися на перехресті стратегічно важливих торгівельних шляхів (Південний Буг, Дністер та інші річки почали відігравати значну роль в міжнародній торгівлі у порівнянні зі шляхом «із варяг в греки», що дедалі більше занепадав);
• багаті родовища, зокрема солі, сприяли економічному зростанню та пожвавленню торгівлі;
• тіснішу інтеграцію підштовхувала необхідність спільної боротьби проти агресії Польщі та Угорщини, а згодом — проти монгольського нашестя;
• зусилля князів Романа Мстиславича і Данила Романовича на об’єднання Галицької та Волинської земель.

2. Віхи існування Галицько-Волинської держави

Державне об’єднання Галичини і Волині на чолі з династією Романовичів існувало майже півтора століття — з 1199 по 1340 рр. Їх можна розділити на п’ять періодів, для котрих характерні певні особливості.

Українські землі в др. пол. ХІІ — пер. пол. ХІІІ ст.

1. Утворення і становлення (1199–1205). У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню та подолав в ній опір великих бояр. Він здійснював переможні походи проти Литви, Польща та половців. У 1201 р. оволодів Києвом і здобув титул великого князя, у зв’язку з чим Галицько-Волинський літопис назвав його «самодержцем всієї Русі» (під 1201 р.) та «цесарем у Руській землі» (під 1250 р.). Проте в самому Києві він не сидів, а залишив там намісником луцького князя Інгвара Ярославича. В цей час його володіння за розмірами не поступалася Священній Римській імперії. Про авторитет Романа свідчить те, що саме в його володіннях знайшов притулок візантійський імператор Олексій ІІІ Ангел (1195–1203), вигнаний хрестоносцями з Константинополя у 1204 р.

За свідченнями російського історика Василя Татищева (1686–1750), які, що правда, не мають підтвердження в інших джерелах, в 1204 р. папа Інокентій III запропонував князю королівську корону в обмін на згоду прийняти католицизм, але отримав відмову. В. Татищев також повідомляє про проект реорганізації владної моделі на Русі — «добрий порядок». Він полягав у тому, щоб у шести найбільших князівствах — Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському, Полоцькому, Чернігівському, Смоленському і Рязанському — ввести обов’язкову передачу столу старшому синові, і лише ці шість князів мали б право обирати великого князя Київського. Ця модель схожа на ту, що існувала в Священній Римській імперії, де імператора обирало обмежене коло князів-курфюрстів. Якщо ці плани насправді існували, їх реалізувати не вдалося, оскільки в 1205 р. Роман загинув у битві з військами краківського князя Лешка Білого.

2. Тимчасовий розпад і політична нестабільність (1205–1238). Цей період характеризується боротьбою за владу всередині держави та війнами за галицько-волинську спадщину між родичами-сусідами. Вони розпочалися через малолітство наступників Романа Мстиславича — Данила і Василька, яким протидіяло місцеве боярство. Кілька разів молоді князі були змушені шукати прихисток в Польщі та Угорщині, чиї правителі активно втручалися в династичну боротьбу на рівні з Рюриковичами. На цьому фоні особливо вирізняється свавілля галицьких бояр, наймогутніший з яких — Владислав Кормильчич — присвоїв владу і проголосив себе князем (1213–1214), що було безпрецедентним явищем для середньовіччя. Проти нього виступили об’єднані угорські й польські сили. В результаті, у Галичині був поставлений малолітній син угорського короля Андрія ІІ — Коломан. В 1215 р. за дозволом папи Інокентія ІІІ (1198–1216) він був коронований як rex Galiciæ— «король Галичини», де з перемінним успіхом утримував владу до 1221 р.

Подальшому посиленню Угорщини почала протидіяти Польща. Тим часом, галицькі городяни стали виступати проти заїжджих правителів та іноземців, яких підтримували бояри. Поступово подорослішали молоді брати Романовичі та включилися в боротьбу за повернення своєї спадщини. Остаточні бої за об’єднання Галицько-Волинської держави тривали з 1230 по 1238 рр.

3. Зміцнення та опір Золотій Орді (1238–1264). Цей період співпадає з дуумвіратом Данила і Василька Романовичів. Перший визнавався старшим, але правив в Галичині (1238–1264), а другий — на Волині (1238–1269). В 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів під Дорогочином, а в 1239 р. зайняв Київ, здобувши титул великого князя. Проте, як і батько, не залишився в ньому, а поставив своїм намісником воєводу Дмитра.

Данило Романович передає Київ тисяцькому Дмитру. Лицевий літописний звід XVI ст.

Під час монгольської навали Данило перебував в Угорщині та Польщі, намагаючись створити антимонгольський воєнний союз. Після повернення йому довелося придушувати змову бояр, які запросили чернігівського княжича Ростислава. Його він переміг у 1245 р. в битві під Ярославом, але для закріплення своєї влади змушений був їхати до Орди, щоб отримати від Батия ярлик — письмовий дозвіл на право керувати своїми князівствами за умови визнання зверхності хана. Формально визнавши залежність, Данило уникнув глибшого втручання ординців у внутрішні справи, чому сприяла географічна віддаленість його володінь. Головним його зобов’язанням було надавати хану допоміжні збройні формування під час походів на Польщу та Литву. В цих обставинах він зосередив увагу на посиленні боєздатності держави: укріплював старі міста, зводив нові кам’яні фортеці, створював піхоту і модернізував кінноту, зробивши її важкоозброєною.

Одночасно з цим Данило налагоджував дипломатичні зв’язки з Литвою, Польщею та Угорщиною, прагнучи створити антиординську коаліцію. Рухаючись в цьому напрямку, він встановив зв’язки з папою Інокентієм IV (1243–1254) через його посланника Джованні дель Плано Карпіні, з яким зустрівся в 1246 р., повертаючись від хана. Після цього він відправив свого посланника до папської резиденції в Ліон. Понтифік пообіцяв князю королівську корону й військову допомогу в обмін на церковну унію. 14 травня 1253 р. папа звернувся до християн Польщі, Чехії, Померанії та Сербії із закликом до хрестового походу проти монголів, і цього ж року відправив свого легата латинського патріарха Антіохії Опізо Фієскі (1247–1292) з королівськими регаліями до Данила. Коронація відбулася в Дорогочині у жовтні–листопаді 1253 р. Правитель Галицько-Волинської держави прийняв титул rex Russiae — «король Русі». Проте, не отримавши обіцяної допомоги, відмовився від союзу з Римом й самостійно виступив проти Орди.

Митра Перемишльських єпископів, створена, за однією з версій, на основі корони Данила Романовича

В 1254 р. король Данило пішов проти монгольського намісника Куремси, і в результаті успішних боїв зміг взяти під свій контроль Поділля. Проте розвинути успіх не дало протистояння з Литвою у 1255–1256 рр., оскільки князь Міндовг розірвав попередньо укладений союз. В 1258 р. під проводом нового намісника Бурундая монголи знову вторглися на західноукраїнські землі. Данило виїхав до Угорщини, а його заступили брат і син. Під загрозою спустошення краю, вони скорилися вимозі зруйнувати укріплення Володимира, Луцька, Львова, Кременця та інших міст. Однак здобути столицю Холм монголи не змогли. Коли у 1260 р. в Золотій Орді спалахнула боротьба за владу, король Данило повернувся до своєї столиці не визнаючи зверхності Орди. Там він й помер у 1264 р.

Головним здобутком цього періоду є відновлення державних інститутів після довго періоду розпаду князівств, збереження відносної самостійності галицько-волинських земель щодо Монгольської імперії, піднесення статусу держави, встановлення міцних зв’язків з владними осередками Європи, а також відродження міського життя в регіоні.

4. Стабільність і піднесення (1264–1323). Цей період охоплює три наступних покоління правителів. Після смерті Данила влада перейшла до його синів — Лева, Мстислава та Шварна. Незважаючи на поділ держави між братами, її цілісність зберігалася. Як старший правитель, Лев І Данилович (1264–1301) визнав свою залежність від Ногая, проте розширив території держави, приєднавши до неї Закарпаття та Люблінську землю.

Лев І Данилович (1264–1301)

Син Лева Юрій І (1301–1308/1315) об’єднав князівства. В цей час Золоту Орду роздирали внутрішні чвари і вона поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрію вдалося скористатися цією обставиною для зміцнення своїх позицій. Як і його дід, він прийняв на себе королівський титул і назвався rex Russiae, princeps Ladimerie — «король Русі,  князь Володимирії». Хоча він був змушений повернути Польщі Люблінську землю, його правління в цілому стало періодом стабільності, розвитку міст і піднесення економіки. Про підняття міжнародного авторитету свідчить також заснування в 1303 р. окремої Галицької митрополії, до якої увійшли 6 з 15 єпархій Руської Церкви.

Після Юрія І державою спільно правили його сини — Андрій і Лев ІІ (1308/1315–1323). Вони проводили активну зовнішню політику, укріплюючи союзи з Польщею і Тевтонським орденом задля боротьби з Литвою та Ордою. Але ефективно протидіяти литовській експансії їм не вдалося — було втрачено Дорогочинську та Берестейську землі. Трагічно закінчилася й боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули. Так припинилася династія Романовичів по чоловічій лінії.

5. Поступовий занепад (1323–1340). Загибель князів Романовичів, що не залишили по собі спадкоємців, призвела до політичної кризи. Майже два роки престол залишався без правителя. Лише в 1325 р., за домовленістю між боярами, Польщею, Литвою та Угорщиною, главою держави став 14‑річний Болеслав – син мазовецького князя Тройдена і сестри покійних князів Марії Юріївни. Він прийняв православ’я з іменем Юрій ІІ і взяв титул natus dux et dominus Russiae — «природжений князь і володар Русі». За свого правління він проводив самостійну зовнішню і внутрішню політику. Проте боротьба з Польщею за повернення Люблінської землі не мала успіху, зросла залежність від Орди, місцева знать почала втрачати свій вплив, а іноземці — німці і чехи — стали домінувати в адміністрації і торгівлі. Крім того, розпочалось покровительство католицькому духовенству, хоча при цьому в 1331 та 1337 рр. він сприяв відновленню Галицької митрополії. Народне невдоволення політикою князя, дало підставу боярам перейти до активних дій: в 1340 р. вони отруїли його внаслідок змови. Останній правитель також не мав нащадків. Зберегти цілісність та незалежність держави цього разу не вдалося.

3. Боротьба за Галицько-Волинську спадщину

Після смерті Юрія ІІ Болеслава почалася довга боротьба за його спадщину, яка точилася впродовж 1340–1392 рр. На неї претендували найближчі родичі покійного, які виявилися одночасно правителями в сусідніх державах. Головними суперниками серед них були:

• Дмитро Любарт — династія Гедиміновичів, одружений з двоюрідною сестрою Юрія ІІ, дочкою князя Андрія Юрійовича Єфимією, син великого князя Литовського Гедиміна;
• Казимир ІІІ Великий, король Польщі — династія П’ястів, двоюрідний дядько Юрія ІІ, двоюрідний брат його батька князя Тройдена;
• Людовик I Великий, король Угорщини — династія Анжу, не мав прямого родинного зв’язку з Юрієм ІІ, але був племінником Казимира III і його спадкоємцем, оскільки той не мав нащадків.

В 1340 р. бояри запросили на княжіння литовського князя Любарта Гедиміновича. Після прибуття на Волинь він прийняв хрещення під іменем Дмитро і зайняв волинський престол, а в Галичину призначив своїм намісником місцевого боярина Дмитра Дедька (1340–1349, підписувався як provisor seu capitaneus Terrae Russiae — «управитель або староста Землі Руської»). Тим часом Казимир III висунув свої претензії на галицько-волинську спадщину. В результаті тривалої боротьби між ними, в 1349 р. Казимир зайняв Галичину, а Любарт зберіг за собою Волинь.

Після смерті Казимира у 1370 р. до боротьби підключився його спадкоємець Людовик, який об’єднав польську й угорську корони та успадкував претензії на Королівство Русі. В 1372–1378 рр. його намісником в Галичині був князь опольський Владислав, який титулувався Terre Russie dominus et heres — «Землі Руської володар і спадкоємець». В 1382 р. Людовик Анжуйський помер. Одна його донька — Марія — стала королевою Угорщини й утримувала владу над Галичиною, а інша — Ядвіга — в 1384 р. стала королевою Польщі.

В 1385 р. між Польщею і Литвою було укладено Кревську унію, королева Ядвіга одружилася з великим князем Ягайлом, що припинило боротьбу між двома країнами за Королівство Русі. В 1387 р. вона відібрала у своєї сестри Галичину, і після своєї смерті передала її в персональне володіння чоловіку. В Литві ж незабаром піднялася боротьба за самостійність від Польщі, яка точилася між Ягайлом та рештою Гедиміновичів. Вона закінчилася в 1392 р. За її підсумками були встановлені межі володінь на Волині, чим завершилася боротьба за галицько-волинську спадщину, котра тривала понад півстоліття.

Поділ земель Королівства Русі.

Отже, після серії воєн 1340–1392 рр. землі держави Романовичів були розподілені таким чином: Польща отримала Галичину, Холмщину, Белзщину і західне Поділля, Литва — Волинь і східне Поділля, а Угорщина — Закарпаття. Фактично, Галицько-Волинську державу розділили між собою сусіди. Проте говорити про її загарбання в прямому сенсі буде перебільшенням, оскільки за поняттями середньовіччя мова йшла про право спадкування, яке оскаржували між собою найближчі родичі. Показово, що серед претендентів не виявилося жодного з Рюриковичів.

4. Особливості суспільно-політичного життя

Розглянувши основні віхи історичного буття Галицько-Волинської держави, слід відзначити особливості її політичного існування та суспільного устрою.

Продовжуючи традиції Київської Русі, держава Романовичів належала всій династії: кожний її представник отримував певний уділ. Будучи єдиним державним утворенням, вона складалася з Галицької і Волинської земель, які мали певну автономію. Нерідко управління нею здійснювалося у формі дуумвірату братів: Данила і Василька Романовичів, Лева І і Шварна Даниловичів, а також Андрія і Лева ІІ Юрійовичів. Незважаючи на це, Галицько-Волинська держава залишалася більш централізованою, ніж Київська Русь. Важливою рисою її політичного життя була сильна роль боярства, яке не лише впливало на управління, але й втручалося в порядок престолонаслідування, нерідко запрошувало й усувало князів. Це спричиняло постійну боротьбу за посилення князівської влади. Пороте, тут помітні певні регіональні відмінності: князі мали більше вплив на Волині, а бояри — на Галичині.

Герб Русі. «Стематографія» Христофора Жефаровича 1741 р.

Особливість політичного устрою держави позначилася і на відсутності постійної столиці. Головними містами були Галич і Володимир — центри земель, де сиділи брати-співправителі. Іноді старші з них залишали Галич і переносили столицю в інші міста: Данило Романович — до Холма в 1241 р., а Лев Данилович — до Львова у 1272 р. В свою чергу одноосібні правителі Юрій І та Юрій ІІ обирали столицею Володимир. Очевидно, це було пов’язано з тим, що там був менший вплив бояр.

На суспільно-політичному житті Галицько-Волинської держави позначилося її розташування в зоні фронтирів — Великого степового, конфесійного та цивілізаційного. Так, під впливом ординської загрози тут починають споруджуватися кам’яні фортеці, формується важка кіннота. Під впливом дипломатичних відносин з європейськими країнами поширюється латина й відповідне титулування правителів, в діловодство проникають західні зразки і формули, зокрема Dei gratia — «Божою милістю».

На запрошення князів в містах з’являються громади німців та інших іноземців. Нові колоністи отримували автономію від місцевої адміністрації. Так на українські терени почало проникати магдебурзьке право — право міст на самоврядування і власне судочинство. Зокрема в 1287 р. війтівство існувало у Львові, Володимирі та Луцьку, а в 1339 р. його отримав Сянок. З появою іноземців пожвавлюється торгово-ремісниче життя міст, в архітектурі поширюються романські і готичні елементи, починається поступове окатоличення регіону. Міське населення дедалі більше стає багатоетнічним і прийшлим — німецьким, польським, чеським, що в майбутньому створило тривалий етносоціальний дисбаланс між містом і селом на західноруських землях.

Церква святого Пантелеімона, с. Шевченкове Івано-Франківська обл. ХІІ ст.

Особливий статус Галицько-Волинської держави з-поміж інших територій колишньої Київської Русі відобразився і в релігійні сфері. За клопотанням Юрія Львовича в 1303 р. імператор Андроник II Палеолог (1282–1328) та патріарх Афанасій I (1289–1293, 1303–1310) прийняли рішення про заснування Галицької митрополії — «митрополії Малої Русі». Вона була незалежною від Київських митрополитів та підкорялася безпосередньо Константинопольського патріархату, де зайняла 81-ше місце в диптиху. Новий церковний округ включав Галицьку, Володимирську, Луцьку, Перемишльську, Холмську і Туровську єпархії. Ці території греки окреслили поняттям ή Ϻικρά Ρωσία — «Мала Русь». Так цей термін вперше ввійшов у канцелярський вжиток.

З 1305 р. Галицьку і Київську митрополії очолив уродженець Волині святитель Петро Ратенський (1305–1326). Його наступники домагалися скасування окремого церковного округу. Проте Галицька митрополія відновлювалася кілька разів: у 1331–1332 рр. та 1337–1347 рр. за Юрія ІІ Болеслава та Дмитра Любарта, і в 1371–1401 рр. на вимогу Казимира ІІІ Великого. Існування окремої митрополії вказували на прагнення Галицько-Волинської держави ствердити свій незалежний статус з-поміж інших руських земель, які знаходилися під ординським пануванням. Вона свідчила про самостійність держави як спадкоємиці Київської Русі та авторитет її правителів на міжнародному рівні.

Характерним свідченням окремішності Галицько-Волинської держави було окреслення її території в латиномовних джерелах як Regnum Russiae — «Королівство Русі» або Regnum Galiciae et Lodomeriae — «Королівство Галичини та Володимирії». Цей особливий статус зберігався навіть після припинення династії Романовичів. Він засвідчується тим, що в 1349–1390 рр. тут карбували власну монету — грошик руський. На ньому містилося зображення лева і кругової легенди MONETA RUSSIAE. Своєю вартістю він прирівнювався до половини гроша празького або польського квартника.

Грошик руський

Історичне значення Галицько-Волинської держави полягає в тому, що вона зберегла від завоювання та асиміляції південну і західну гілки східного слов’янства і сприяла їхній консолідації. Після занепаду Києва вона стала новим центром політичного та економічного життя, який ще на 100 років після встановлення золотоординського іга продовжив східнослов’янську державність на території України.

5. Королівство Русі та його відгомін

Як зазначалося раніше, Галицько-Волинська держава була продовженням традицій Київської Русі. Проте кидається в очі, що деякі її правителі мали королівський титул — rex, чого не було у великих князів Київських. Хоча таким титулом їх називали в Європі і до того, лише в цей час він приймається самими правителями і супроводжується особливим дійством — коронацією. Це дає підстави багатьом історикам називати Галицько-Волинську державу королівством. Однак Галицько-Волинський літопис лише Данила Романовича називає королем. Деякі дослідники вважають, що цей західноєвропейський титул промайнув як дивний епізод в історії і не прижився на давньоруських теренах. То ж розглянемо це питання детальніше.

Ще до утворення Галицько-Волинської держави, коли після смерті Ярослава Осмомисла почалася боротьба за Галицьке князівство, його на короткий час 1188–1189 рр. захопив угорський король Бела III (1172–1196). Він додав до свого титулу rex Galiciae — «король Галичини». З того часу почалися претензії правителів Угорщини на цю територію. Його син Андрій ІІ (1205–1235) був титулярним королем Галичини, проте після смерті Романа Мстиславича, коли спалахнула нова боротьба за престол, він зміг посадити на нього свого сина Коломана. Той коронувався в Галичі за згодою папи Інокентія ІІІ і фактично володів ним у 1215–1219, 1220–1221 рр.

Після того, як Данило Романович повернув свою отчину, цей титул міг би лишитися як згадка про претензії сусідів. Однак, він не лише об’єднав Галицько-Волинську державу, але й здобув Київ і став великим князем, як перед тим його батько, дід і прадід (хоча й епізодично). Саме його воєвода організовував оборону Києва під час нашестя Батия у 1240 р. Після монгольської навали князь намагався повернути собі контроль над древньою столицею і відновити Київську Русь, хоч і залежну від Орди. У зв’язку з цим, в 1246 р. він поїхав до ставки хана, проте отримав ярлик лише на Галицьку та Волинську землі. Це змусило його кардинально розвернутися на Захід і готуватися до боротьби з монголами. Він почав укріплювати міста, переніс свою столицю далеко на захід — у важкодоступний для ординців Холм і почав шукати союзників.

Пам’ятник королю Данилу у Львові

Саме в цьому контексті слід розглядати коронацію Данила в 1253 р. і прийняття титулу rex Russiae — «король Русі». Очевидно, що вдома йому не потрібно було доводити свій статус. Проте це необхідно було зробити для сусідів, заручившись підтримкою Римського Престолу. Характерно, що його західноєвропейський титул не обмежувався Галичиною і Волинню, а вказував на всю Русь, яку він збирався визволяти. Новий титул означав, що король Данило вже не є васалом Орди. У 1254 р. він звільнив з-під її влади Поділля, а під час походу Бурундая 1258–1259 рр., в ході якого було відновлено ординське панування, спеціально виїхав закордон, щоб не визнавати її владу. Формально він помер суверенним володарем, оскільки монголи не змогли захопити столицю Холм, а його останні роки правління після повернення в 1262 р. співпали з усобицями в самій Орді, то ж її зверхність він не визнавав.

Слід зазначити, що прийняття корони від папи Інокентія IV мало дипломатичний і політичний характер. В релігійній сфері не сталося жодних змін, оскільки церковна унія не відбулася. З погляду православного літописця, коронація 1253 р. не була ганебною, а підкреслювалась як слава Русі. Аналогічна подія в цьому ж столітті відбулася на Балканах. У 1217 р., щоб зміцнити свої позиції серед європейських монархів, правитель Сербії Стефан ІІ Першовінчаний (1196–1228) отримав королівський титул і корону від папи Гонорія ІІІ (1216–1227). Однак це не призвело до очікуваної унії з Римом. Через два роки він коронувався за православним обрядом, але титул короля був збережений за ним і його нащадками.

У 1265–1266 рр. в результаті усобиць в Орді до влади прийшов Ногай. Він зумів підкорити собі Болгарію і нав’язати свою волю Візантії та Сербії. В цій ситуації син Данила — Лев І став його васалом, тому не прийняв титулу короля, хоча західні джерела так його називали. Загибель Ногая у 1300 р., а також війни монголів у Середній Азії, дозволили Юрію І Львовичу відновити незалежність Королівства Русі і взяти відповідний титул. Більше того, у 1303 р. він добився створення окремої Галицької митрополії, за візантійською термінологією — «митрополії Малої Русі». Вона об’єднала єпископії, які знаходилися на територіях за межами ординського контролю, на відміну від Київського митрополита, який перебував у Володимирі на Клязьмі, залежному від Орди.

Печатка Юрія І Львовича, короля Русі

Після смерті Юрія у 1308 чи 1315 р., його сини Андрій і Лев ІІ через проблеми з монголами не прийняли королівського титулу. Вони іменували себе duces totius Terrae Russiae, Galiciae et Ladimiriae — «князі всієї Землі Руської, Галичини і Володимирії». До їхнього титулу було вперше додано західну формулу Dei gratia — «Божою милістю», яка потім стала неодмінною у наступних правителів. Їхній спадкоємець — племінник по сестрі Юрій ІІ Болеслав іменувався, з-поміж іншого, королем Русі — rex Russiae, князем і спадкоємцем Королівства Русі — dux et heres Regni Russie, а також уродженим князем і володарем Русі — natus dux et dominus Russiae. В 1334 р. він назвався natus dux totius Russae Minoris — «уроджений князь всієї Малої Русі». Таким чином, у титулі було вперше вжито формулу «Мала Русь», запозичену з церковного середовища. Це означає, що, віддаючи данину реаліям часу, правитель відмовлявся від усієї Русі та підкреслював свою владу над тією її частиною, яка не була підконтрольна монголам.

Таким чином, титул правителів Галицько-Волинської держави відображав їхній статус — суверенний або васальний — по відношенню до Золотої Орди. Характерним для нього є акцент на Руській землі, який вказував на наміри відновити Давньоруську державу. Однак боротьба з монголами спричинила певне зміщення акценту. Поступово претензії робилися не на всю Русь, а лише на її частину — Малу Русь, яку реально контролювали правителі. Що стосується західного титулування, то воно було зумовлене напрямком зовнішньополітичних контактів. Навіть за відсутності титулу rex, статус глави держави в латинській термінології відповідав титулам princeps або dominus. У себе ж вдома вони іменувалися князями, володарями, государями або господарями.

Коли в державі припинилася власна династія, на галицько-волинську спадщину претендували її сусіди. Польський король Казимир III Великий ще за життя Юрія ІІ (можливо за його заповітом) оголосив себе володарем і спадкоємцем Русі, а згодом — королем Польщі та Русі. Після його смерті Людовик I Анжуйський об’єднав польську й угорську корони в персональній унії, через що Королівство Русі опинилося під його владою. Однак він відмовився від титулу rex Russiae і взяв титул rex Galiciae et Lodomeriae — «король Галичини і Володимирії», не висуваючи претензій на Русь, що знаходилася під ординським пануванням.

Території Галицько-Волинської держави на сучасних кордонах Європи

Після смерті Людовика його доньки посіли престоли двох держав: Марія — Угорщини, а Ядвіга — Польщі. В 1387 р. Ядвіга захопила Королівство Русі і згодом передала його своєму чоловіку Владиславу ІІ Ягайлу як персональне володіння. Він носив титул Russiae dominus et heres — «володар і спадкоємець Русі», а підвладна йому територія перетворилася на «Руський домен короля». Після його смерті в 1434 р. цей домен був приєднаний до польської корони. Проте правителі Угорщини ніколи не визнавали відторгнення від себе «Королівства Галіції і Лодомерії». В 1526 р. угорська корона зі всіма титулами перейшла до австрійських Габсбургів. Після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. Королівство Галичини та Володимирії було відтворено в складі Австрійської імперії, де існувало до 1918 р.

Цей екскурс демонструє, наскільки вагомим є династичний фактор в історії і як він може впливати на розвиток подій століття після того як, здавалося б, вщухли всі територіальні претензії. В таблиці нижче зібрані титули, пов’язані з Галицько-Волинською державою.

Табл. 1. Латинські титули, пов’язані з Галицько-Волинською державою

Використана література:

1. Білецький Н. Р. Зміст титулів «князь» і «княжа» в руських актах XIV — початку XVII століть. Український археографічний щорічник. 2018. Вип. 21/22, т. 24/25. С. 340–351.
2. Бойко О. Д. Історія України : посібник. 2-ге вид., допов. Київ : Видавничий центр «Академія», 2002. 656 с.
3. Войтович Л. Королівство Русі: реальність і міфи. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич, 2003. Вип. 7. С. 63–71.
4. Галушко К. Ю., упор. Боротьба за галицько-волинську спадщину та королівство Русі. Енциклопедія історії України. Київ, 2019. Т. : Україна — Українці, кн. 2. С. 102–104.
5. Галушко К. Ю., упор. Галицька і Волинська Русь наприкінці 13 — на початку 14 ст. Енциклопедія історії України. Київ, 2019. Т. : Україна — Українці, кн. 2. С. 97–99.
6. Галушко К. Ю., упор. Держава Романовичів у середині 13 ст. Енциклопедія історії України. Київ, 2019. Т. : Україна — Українці, кн. 2. С. 96–97.
7. Гошко Т. Міське самоврядування на українських землях у 14–16 ст. Прага : Research Support Scheme, 2000. 111 c.
8. Ісаєвич Я. Д. Королівство Русь. Енциклопедія історії України. Київ, 2008. Т. 5 : Кон — Кю. С. 173.
9. Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. Київ : Наукова думка, 1984. 176 с.
10. Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. Київ : Дніпро, 1989. XVI+591 с.
11. Майоров О. Мiж Нiкеєю та Римом: коронацiя Данила Романовича у свiтлi зовнішньої полiтики i династичних зв’язкiв галицько-волинських князів. Княжа доба: історія і культура. 2011. Вип. 5. С. 189–198.
12. Плохій C. Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності / пер. з англ. Р. Клочка. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. 496 с.
13. Шлях з первісності у цивілізацію. Українські шати середньовіччя / В. Балушок та ін.; відп. ред. В. Смолій. Київ : Академперіодика, 2023. 658 с., 136 с. іл.
14. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. Київ : Генеза, 1997. 380 c.
15. Ясь О.В. Мала Русь. Енциклопедія історії України. Київ, 2009. Т. 6 : Ла — Мі. С. 464–466.