КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Тема 9. У складі Литви і Польщі. Частина 1

КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

З благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра, офіційний сайт КДА публікує курс з Історії України доцента архімандрита Митрофана (Божка).

Тема 9. У складі Литви і Польщі

Частина 1.

1. Велике князівство Литовське на українських землях

Занепад Галицько-Волинської держави поклав початок тривалої боротьби за її спадщину між сусідами (1340–1392). Головними бенефіціарами за її підсумками стали Литва і Польща — держави, які мали величезний вплив на подальшу історію українських земель. Кожна з них запропонувала різні моделі інкорпорації нових територій, що позначилося на своєрідності їхнього становлення в майбутньому.

Велике князівство Литовське виникло в середині XIII ст. як відповідь на зовнішню загрозу та внутрішні потреби литовських земель. Вони були розділені між численними балтськими племенами, які страждали від нападів німецьких хрестоносців і галицько-волинських правителів. Прагнучи захистити свої володіння, литовські князі почали об’єднуватися. Першим визначним правителем став Міндовг (1219–1263), який близько 1253 р. прийняв королівський титул і став засновником держави Велике князівство Литовське. На початковому етапі воно було невеликим, однак завдяки енергійній політиці розширення його території швидко збільшувалися.

Просування Литви і Польщі на українські землі в XIV ст.

Перебування українських земель в складі Великого князівства Литовського був досить тривалим — 1340–1569 рр., тобто з раптової смерті Юрія ІІ Болеслава до утворення Речі Посполитої. Цей час не був одноманітним: на різних його відтинках домінували специфічні за змістом тенденції. Згідно з ними, можна виділити кілька менших періодів.

     1.1. Литва і Русь до Люблінської унії: основні віхи взаємодії

     1. «Оксамитове» проникнення Литви (1340–1362). Початок просування Литовського князівства на руські землі припадає ще на часи Міндовга, але тоді головним об’єктом стали західноруські (білоруські) території. За князювання Гедиміна (1316–1341) почалося приєднання південно-західних руських (українських) територій. Зокрема, після смерті Юрія II Болеслава княжий стіл у Володимирі посів син Гедиміна Любарт, який формально вважався галицько-волинським князем. У ході боротьби за спадщину Королівства Русі Польща отримала Галичину, а Литва закріпилася на Волині.

Слабкість Золотої Орди в середині XIV ст. сприяла наступу литовців на південь і схід — до освоєння земель колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345–1377) проголосив: «Вся Русь мусить належати литовцям». Витіснення ординців сприяло поступовому включенню Чернігово-Сіверщини, Київщини та Переяславщини до складу Литовської держави. В результаті перемоги в битві на річці Сині Води у 1362 р. литовці поширили свою владу й на Поділля. Ця подія знаменувала звільнення українських земель від монгольської залежності.

Дії литовських володарів на українських землях не мали характеру окупації. Вони часто приєднували їх, спираючись на попередні династичні шлюби з руськими князями, тобто діючи за поняттями середньовічного закону. Їхня боротьба за києво-руську спадщину була спрямована проти інших чужинців, тому місцеве населення або не чинило опору, або ж активно підтримувало їх. Швидкому просуванню литовців на українські землі сприяло два основні фактори: звільнення від ординського панування та збереження місцевих порядків і автономності руських князів. Через це не коректним є застосування понять «експансія» або «загарбання». Відомий українсько-канадський історик Орест Субтельний (1941–2016) вважав більш прийнятними вирази «проникнення», «включення» або «приєднання».

Гедимін, великий князь литовський (1316–1341). Гравюра з «Опису Європейської Сарматії», 1578 р.

     2. Ослов’янення Литви (1362–1385). Після розширення кордонів Велике князівство Литовське стало фактично федерацією руських земель, де зберігалися удільні князівства й стара система управління. Змінилася лише правляча князівська династія — з руських Рюриковичів на литовських Гедиміновичів. Власне, від народу-завойовника лишилася тільки назва, адже близько 90% населення становили русини (українці й білоруси). Ця ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, який завершився їхньою асиміляцією і злиттям із потужним слов’янським етнічним середовищем. Аналогічний процес «ослов’янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. засвідчують такі явища:

• розширення впливу руського православ’я, оскільки литовці ще залишалися язичниками;
• закріплення «Руської Правди» як основи державного права;
• визнання руської мови офіційною мовою управління;
• переймання руських традицій у військовій справі, фортифікаційному будівництві, організації податків та управлінні князівствами.

Оскільки власне литовські землі становили лише близько 1/10 частини території держави, литовські правителі, прагнучи зберегти контроль над приєднаними руськими землями, дотримувалися принципу: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Їхній офіційний титул починався словами: «Великий князь Литовський і Руський», що створювало враження спадковості давньоруської державної традиції. Через це в історіографії Велике князівство Литовське нерідко називають «Литовсько-Руська держава».

Українські землі в XV ст.

Однак литовці не повторили долю варягів. Процес їхньої повної асиміляції не відбувся. Згодом ситуація змінилася: від правління Владислава ІІ Ягайла (1377–1392) у Великому князівстві Литовському посилилися тенденції до централізації, а в 1385 р. Кревська унія з Польщею означала поступову переорієнтацію на неї, замість колишньої Давньоруської держави.

     3. Поступова централізація та втрата автономії на місцях (1385–1480). Затиснута між Тевтонським орденом і Московським князівством Литва наприкінці XIV ст. отримала від ослабленої Польщі пропозицію про союз шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла. У 1385 р. була укладена Кревська унія, яка передбачала приєднання Великого князівства Литовського до Польської держави. Одружившись з Ядвігою, Ягайло став королем Польщі й зобов’язався хрестити литовців у католицтві та «навіки приєднати свої землі, литовські й руські, до польської корони».

Така політика викликала опір серед литовсько-руської знаті, яку очолив князь Вітовт Кейстутович (1392–1430). За їхньої підтримки він у 1392 р. став довічним правителем Литовського держави, почав здійснювати централізацію влади та перейшов до ліквідації руських удільних князівств — Волинського, Чернігово-Сіверського, Київського та Подільського. Управління на цих землях перейшло до великокнязівських намісників, що призвело до посилення соціального тиску та втрати автономії українських земель. Разом з тим, Вітовт мав намір об’єднати всі руські землі під своєю владою, для чого активно будував укріплення у ряді міст. Проте ці плани не вдалося реалізувати після поразки від татар у битві на Ворсклі в 1399 р.

Новий польсько-литовський союз — Городельська унія 1413 р. — засвідчив поступове зближення двох держав. Одночасно посилилася дискримінація православних: лише католики могли брати участь у великокняжій раді, а православним обмежили доступ до державних посад. Католицька Церква стала активно закріплюватися на українських землях — їй передавалися маєтки, створювалися нові єпископські кафедри. Поступове зближення польської та литовської шляхти змінило характер боротьби на українських землях: поряд з антипольським посилювався і антилитовський рух.

Після смерті Вітовта в 1430 р. в Литві утворилося дві партії: одна — орієнтувалася на Польщу (очолював Сигізмунд Кейстутович), інша — прагла зберегти самостійність та розширити права православної знаті (очолював Свидригайло Ольгердович). Під час міжусобної боротьби Свидригайло утворив Велике князівство Руське, яке охоплювало Волинь, Київщину, Чернігівщину, Східне Поділля, а також Полоцьку, Вітебську і Смоленську землі. Хоча воно існувало недовго — у 1432–1435 рр., проте засвідчило прагнення руської еліти до збереження своїх прав і автономії своїх територій. Народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині призвели до відновлення удільних князівств на цих землях, а в 1447 р. Казимир IV видав Віленський привілей, який урівняв литовську, українську й білоруську православну шляхту у правах з польською.

Однак, попри тимчасові поступки, в адміністративній сфері автономія українських земель доживала останніх років. В 1452 р. було ліквідовано Волинське, а в 1471 р. — Київське удільні князівства. Відтепер українські землі перетворювалися на звичайні провінції Литви, де створювалися загальнодержавні адміністративно-територіальні одинці — воєводства (див. табл. 1).

Табл. 1. «Утворення воєводств на українських землях у складі Литви та Польщі»

     4. Суперництво Литви і Москви за «збирання руських земель» (1480–1569). Остаточна втрата українськими землями залишків автономії в складі Великого князівства Литовського співпала в часі з піднесенням Московського князівства, яке, об’єднуючи навколишні території, перетворювалося на централізовану державу. Після повалення ординського іга в 1480 р. вона заявила про себе як центр об’єднання руських земель. В 1489 р. Іван III висловив претензії великому князю литовському та польському королю Казимиру IV: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Це викликало затяжне збройне протистояння Москви з Литвою, яке тривало майже безперервно в 1500–1503, 1507–1508, 1512–1522, 1534–1537 рр. Паралельно з намаганнями московських князів довести своє право на титул «государів всієї Русі» військовими діями, на українських землях дедалі більше поширювалися промосковські настрої. Цьому сприяло посилення соціального тиску та релігійної дискримінації, загроза ополячення та окатоличення, а також ліквідація залишків автономії. Ці настрої мали конкретні прояви:

• добровільний перехід під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячичі);
• організація змов і повстань (невдала змова Олельковича, Бєльського й Гольшанського 1481 р., повстання князя Михайла Глинського 1507 р. на Київщині та Поліссі);
• втечі та переселення селян на територію Московії.

За підсумками боротьби Литва втратила Чернігівську, Новгород-Сіверську і Смоленську землі, а також Верхівські князівства. Це призвело до того, що перед лицем зовнішньої загроза Литва і Польща об’єднали свої сили, і в 1569 р. уклали Люблінську унію, створивши нову державу — Річ Посполиту. Відтоді українські землі перешли під польське правління, що відкрило новий етап в їхній історії.

Суперництво за «збирання руських земель»

Таким чином, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало понад два століття. Спочатку це було мирне, толерантне приєднання, яке поважало місцеві державницькі традиції. Згодом, під впливом уній та централізації, українські території втратили автономію, а з утворенням Речі Посполитої стали частиною Польщі, що змінило вектор їхнього розвитку.

     1.2. Удільні князівства в системі Литовської держави

Слід зупинитися окремо на ролі удільних князівств в цей період. Майже впродовж століття вони були перехідною формою між давньоруською державницькою традицією та централізованим устроєм Литви. Так, в середині XIV ст. Київське князівство (включно з Переяславською землею) отримав Володимир Ольгердович, Чернігівське і Новгород-Сіверське — Корибут Дмитро Ольгердович, а Подільське — брати Юрій і Олександр Коріатовичі. Крім цілком незалежної внутрішньої політики, вони здійснювали й самостійні зовнішньополітичні акції, зокрема Володимир Ольгердович активно втручався в питання заміщення загальноруської митрополичої кафедри. Показово, що в цих удільних князівствах навіть карбували власні монети:

• в Київщині — за Володимира Ольгердовича (1362–1394): сім різних типів срібних монет вагою 0,1–1,1 г, діаметром 8–15 мм;
• в Чернігово-Сіверщині — за Корибута Дмитра Ольгердовича (1380–1393): срібні гроші вагою 0,65–1,5 г та мідні денарії вагою бл. 0,38 г;
• на Поділлі — за Костянтина (1380 — до 1391) і Федора (1388–1394) Коріятовичів: срібний подільський полугрошик вагою 0,8–1,2 г, діаметром 17,5–18,5 мм.

Денарій Володимира Ольгердовича (1362–1394)

Після смерті Вітовта удільні князівства були відновлені, хоч і на невеликий період. Зокрема, на Волині з 1440 р. правив Свидригайло Ольгердович, після невдалої спроби стати на чолі Великого князівства Руського. До Києва ж повернулися нащадки Володимира Ольгердовича, які правили тут послідовно, — Іван Володимирович (1435–1440), Олелько Володимирович (1440–1454) і Семен Олелькович (1455–1470). Вони зосередили тут вiйськoву, фiскaльну, адміністративну та судoву влaду, змiцнили oбoрoнoздaтність Київськoї землі вiд нaбiгiв зi Стeпу. Цей час позначився й культурним піднесенням Києва: було відновлено Успенський собор Печерського монастиря й організовано вчений гурток при ньому. Так, було укладено дві редакції Печерського Патерика і здійснено чимало перекладів історичних, етичних та філософських праць.

Після скасування удільних князівств (останнє — Київське, 1471 р.) литовська влада не завжди поспішала вводити нові адміністративні структури, щоб уникнути спротиву місцевої знаті, яка ще зберігала вплив. На їх території спочатку діяли намісництва, староства або військові округи, і лише згодом створювали воєводства. Остаточно вони були запроваджені згідно з рішеннями Віленського сейму 1565–1566 рр.

Утворення воєводств на українських землях свідчить про кілька важливих процесів. По-перше, це означало адміністративне впорядкування територій і включення їх у державну систему управління. Українські землі поступово ставали частиною єдиного політичного організму — спочатку Великого князівства Литовського, а з 1569 р. — Польської Корони. По-друге, воєводи, призначені великим князем або королем, виконували адміністративні, військові та судові функції, що обмежувало місцевих князів та бояр. По-третє, утворення воєводств супроводжувалося запровадженням литовського і польського адміністративного устрою, права та шляхетських звичаїв. Зокрема, польська шляхта отримувала контроль над землями, що сприяло поступовому ополяченню місцевої еліти. Незабаром, це сприяло зростанню невдоволення серед українського населення, що пізніше стане ґрунтом для повстань.

Проте ці процеси не були лінійними і однозначними: реальна ситуація виявлялася набагато цікавішою, адже центральній владі не вдалося цілковито встановити свій контроль. З кінця XV — початку XVI ст. князі з українських земель, відмовившись від династичних претензій, поступово перебрали дo свoїx рук рeaльну влaду нa мiсцяx. Дев’ять найвпливовіших родин аристократії — так звані «княжата головні» (Острозькі, Заславські, Гольшанські, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Сангушки, Четвертинські) — зайняли тут посади намісників і воєвод. З часом вони поділили між собою зони впливу — спершу на Волині, а згодом на Поділлі і в Подніпров’ї.

Князь Костянтин Іванович Остроозький (1460–1530)

Разом з тим, ці князівські клани контролювали не лише власні маєтки з автономною системою управління (податками, службами, судочинством, нормотворенням), але й землі шляхти, формально незалежної, проте пов’язаної з ними через систему патронату. Княжими клієнтами були як дрібна шляхта, що служила у свиті, так і заможні шляхетські роди, які шукали підтримки на впливових дворах. Таким чином, панування князів над підконтрольними територіями, хоч і в нових формах, закріпило їх своєрідну автономію від Великого князівства Литовського.

2. Польська експансія на українські землі

Королівство Польське виникло у Х ст. внаслідок об’єднання західнослов’янських племен під владою династії П’ястів. Засновником польської державності вважається князь Мешко І (960–992), який прийняв християнство у 966 р., що стало важливою подією для інтеграції Польщі до європейського культурного та політичного простору. Його син Болеслав І Хоробрий у 1025 р. коронувався як перший король Польщі, закріпивши статус країни як королівства. Протягом XI–XII ст. Польща пережила періоди внутрішньої роздробленості. Лише на початку XIV ст. відбувся процес централізації, завдяки зусиллям короля Владислава І Локетка. Його наступник, Казимир ІІІ Великий (1333–1370), провів низку важливих реформ, які зміцнили державу, і активно розширював її територій. Саме за Казимира відбулося поширення польської влади на українські землі. Прагнення Польщі посилити свій вплив на сході визначило подальшу історію цих територій на багато століть уперед.

Польська присутність на українських землях була неоднаковою за тривалістю в різних регіонах. Усі вони опинилися в її складі вже після утворення Речі Посполитої. Тому наразі розглянемо той час, коли Польща змогла закріпитися на частині західноукраїнських земель, — 1340–1569 рр. В ньому можна виділити три періоди.

     1. Початок польської експансії (1340–1387). Після смерті Юрія ІІ Болеслава в 1340 р., посилаючись на династичні зв’язки, Казимир Великий включився у боротьбу за спадщину Королівства Русі. Захоплення Львова та подальші грабежі виклали невдоволення місцевого населення. Під проводом боярина Дмитра Дедька вони звільнили свої землі, заручившись підтримкою ординців. Протистояння завершилося компромісом: Казимир визнав владу Дедька в Галичині, а той формально визнав верховенство польської корони. Дмитро Дедько підписувався як provisor seu capitaneus Terrae Russiae — «управитель або староста Землі Руської».

Після його смерті у 1349 р. Казимир, забезпечивши підтримку Угорщини та нейтралітет Орди, здійснив нове широкомасштабне вторгнення. Його ідеологічним підґрунтям стало поширення католицизму на схід, тому свій наступ король називав хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-русинів.

В 1349 р. Польща закріпилася в Галичині. Після смерті Казимира в 1370 р. польська корона перейшла до угорської династії Анжу, а з нею й контроль над українськими землями. Від імені Людовика Угорського Галичиною в 1372–1378 рр. управляв князь Владислав Опольський, який титулувався Terre Russie dominus et heres — «Землі Руської володар і спадкоємець». Проте після Кревської унії 1385 р. Польща поєдналася з Литвою через династичний союз. Відновивши сили вона в 1387 р. остаточно взяла під свій контроль Галичину, а також Холмщину і Підляшшя.

Владислав ІІ Ягайло, великий князь литовський (1377–1392), польський король (1386–1434)

     2. Закріплення польської влади (1387–1434). Перебуваючи під владою польських королів, українські землі в цей період не вважалися частиною Польщі. Вони були пресональними володіннями королеви Ядвіги, а потім її чоловіка — Владислава ІІ Ягайла. В адміністративному відношенні вони становили окрему одиницю — Руський домен короля, як спадок Королівства Русі. Управління ним здійснювали королівські намісники, яких називали «старости Руської землі». В 1349–1390 рр. тут навіть карбували власну монету — грошик руський.

Нa цих зeмляx збeрiгaлися суттєвi вiдмiннoстi, що нaгaдувaли прo уклад княжoї дoби. Зокрема, пізніше пeрioд до 1434–1435 рр. oкрeслювaли як tempus juris Ruthenicali — «чaси руського права». Що стосується місцевої еліти, то бояри юридично вважалися особистими слугами короля, на відміну від польської шляхти, яка ще з 1374 р. отримала безумовне право власності на свої маєтки. В цей період в діловодство поступово проникає латина, окремі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Це підштовхнуло частину галицьких бояр приймати католицтво, яке давало можливість отримати рівний з поляками правовий статус.

Разом з тим, уклавши Кревську унію з Литвою, Польща тримала курс на її поступове поглинання. Через збройний спротив литовсько-руської знаті, яку очолив Вітовт, цього зробити не вдалося. В 1413 р. за умовами Городельської унії окреме існування Литовської держави визнавалося, проте розширення сфери польського впливу стали проводити іншим шляхом. Шляхта католицького віросповідання в обох державах була зрівняна в правах. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями, які до цього вони тримали умовно, а також здобули виключне право обіймати державні посади. Таким чином, католицька шляхта Литви і Польщі дедалі більше зближалася між собою, а внутрішнє положення Великого князівства дестабілізувалося через розкол між православними і католиками.

     3. Запровадження польської адміністративної системи (1434–1569). Після смерті Владислава ІІ Ягайла в 1434 р., Руський домен було включено до складу Польського королівства. Цим «подарунком» було прокладено шлях нащадкам покійного короля до польської корони. Разом з тим, руське боярство прагнуло зрівняти свої права з правами шляхти у внутрiшнix рeгioнax Пoльщi. Вони виступали за поширення на них норм Єдлинського привілею 1430 р. Король Владислав ІІІ поширив його дію на всю Гaличину i Зaxiднe Пoдiлля в 1434 р., паралельно запровадивши новий адміністративний поділ. На території Руського домену було створено Руське і Подільське воєводства, а в 1462 р. — Белзьке воєводство (див. табл. 1).

Цими діями остаточно скасовувався особливий статус українських земель, які відтоді почали підпорядковуватися загальнодержавним польським нормам. Але такий стан речей співпадав з життєвими інтересами місцевої еліти. Вона була зрівняна в правах з польською шляхтою. Руські шляхтичі отримували ті ж вольності, включаючи право безумовного володіння маєтками, звільнення від повинностей та різноманітних служб. Їм дозволялося формувати органи земського самоврядування польського зразка, створювати виборні земські суди, в яких запроваджувалося польське право. Тоді ж були започатковані регулярні шляхетські з’їзди — сеймики земель, а також спільний генеральний сеймик Русі у Львові. Тут вони вирішували питання місцевого рівня, а також обирали своїх представників до сейму всього королівства, де могли відстоювати свої інтереси на загальнодержавному рівні.

Інтеграція українських земель у Польське королівство відкрила регіон до впливу польської «шляхетської демократії», німецького міського права, італійської ренесансної культури та освіти. Проте, на думку багатьох істориків, це відбулося за високу ціну — втрату політичної суб’єктності, поступову культурну асиміляцію та зростання соціальної нерівності. Зокрема, українські землі втратили свій напівнезалежний статус, а боярська аристократія — економічну силу та провідну роль в політичному житті. Інтенсивна полонізація торкалася не лише еліт, але й середовища міщанства та ремісників. Руські майстри витіснялися з міст іноземцями, а православ’я опинилося в умовах постійного тиску з боку Католицької Церкви.

Таким чином, протягом 1340–1569 рр. українські землі поступово інкорпорувалися до Польського королівства шляхом військової експансії, адміністративних реформ, соціальної трансформації та релігійного тиску. Цей процес суттєво відрізнявся від литовської політики і кардинально вплинув на структуру суспільства, поглибив етнічні й релігійні протиріччя, заклавши підґрунтя для майбутніх визвольних змагань українського народу.

3. Українські землі в складі Речі Посполитої

     3.1. Люблінська унія та її значення

В 1569 р. між Польським королівством і Великим князівством Литовським була укладена Люблінська унія. Вона стала однією з ключових подій в історії Центрально-Східної Європи, поклавши початок створенню Речі Посполитої — федеративної держави, яка проіснувала понад два століття. Унія мала далекосяжні наслідки для українських земель, які до того перебували переважно під владою Великого князівства Литовського.

Головною причиною укладення Люблінської унії була необхідність зміцнення обох держав перед зростаючими зовнішніми загрозами, зокрема — з боку Тевтонського ордену, Московської держави та Османської імперії. Велике князівство Литовське, ослаблене тривалою війною з Москвою, потребувало військової допомоги Польщі. З іншого боку, польська шляхта прагнула поширити свій вплив на території Литви, особливо українські землі, які були найбільш розвиненими та багатими в князівстві.

Унія була укладена 1 липня 1569 р. в Любліні. Її підписанню передували складні й напружені переговори. Литовсько-українсько-білоруські магнати довго опиралися, побоюючись втрати автономії, але польський сейм та король, вдалися до рішучих дій: українські землі — Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина — були формально приєднані до складу Польського королівства ще до підписання угоди. В цій акції вони спиралися на підтримку української шляхти Литви, яка бажала обмежити всевладдя власних магнатів, отримати широкі права на рівні польської шляхти, а також припинити постійні прикордонні конфлікти. Це змусило литовських магнатів погодитися на союз.

Найбільше опиралися укладенню Люблінської унії чотири українські магнати — князі О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький та К. Вишневецький. Головними перешкодами були питання збереження привілеїв і православної віри. Під тиском обставин вони були змушені погодитися з унією, однак у своїй заяві підкреслили: «ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», а також зазначили: оскільки «ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Таким чином, українська шляхта загалом підтримала Люблінську унію та не виступала проти приєднання українських земель до Польської Корони, фактично сприяючи цьому. В Литві вона відчувала зростання централізації і тиск з боку адміністрації, тоді як у Польщі шляхта мала значно більше політичних прав і самостійності. Те, що отримала українська еліта, виглядало привабливішим варіантом у порівнянні з литовським правлінням. Так, вона домоглася:

• зрівняння в правах із польською шляхтою;
• гарантії свободи віросповідання;
• судочинства за Литовськими статутами, які залишалися правовою основою;
• використання руської мови в офіційному діловодстві;
• збереження існуючого адміністративного устрою;
• виключного права обіймати посади в місцевих урядах, незалежно від свого віросповідання.

З таких умов, навіть змінивши свою підлеглість, українські князі і шляхта зберігали високий рівень незалежності від центрального уряду. З точки зору людeй тoгo чaсу, в 1569 р. нічого eпoxaльнoгo не сталося: і до того в oднiй особі пoєднувaлися вeликий князь литoвський i кoрoль польський. Так само й мiсцeвi пoлiтичнi iнститути залишалися нeзмiнними. Їх стрижнем, як дo, тaк i пiсля унії, були влaснi князi – симвoл динaстичнoї oкрeмiшнoстi. Зa кoлишнiми литовськими вoлoдiннями визнaвaлися дaвнi кордони і, говорячи сучасною мовою, культурнo-aдмiнiстрaтивна aвтoнoмiя. Нaскiльки пoльський уряд виявився здaтним зaбeзпeчити її, інше питання, але у свiдoмoстi місцевих мешканців oсoбливий статус Русi був очевидним, i йoгo порушення стало в майбутньому причиною зaгoстрeння національної прoблeми.

Привабливими рисами польської державності були обмежена королівська влада, гарантії станових прав, політична участь шляхти в управлінні та відносна релігійна терпимість. У порівнянні з релігійними війнами в Англії, Німеччині та Франції, терором інквізиції в Іспанії чи опричниною в Московії, Польща середини XVI ст. виглядала острівцем політичної стабільності та економічного процвітання. Тоді ще не були очевидними ті процеси, які пізніше приведуть до її занепаду.

Утворення Речі Посполитої

Отже, Люблінська унія створила нову державу — Річ Посполиту Обох Народів (від лат. Res Publica — «Річ Всенародна»), яка стала федерацією Польщі та Литви. На її чолі стояв монарх, який обирався на спільному сеймі і був одночасно королем польським і великим князем литовським. Спільними були сейм і сенат, грошова система і зовнішня політика. Проте залишалися окремими законодавство, суди, фінанси, управління, військо, печатка і герб. Державною релігією Речі Посполитої проголошувався католицизм, шляхта обох держав зрівнювалася в правах, а її представники могли володіти землею як на території Корони, так і великого князівства.

Для подальшої долі українських земель Люблінська унія мала такі наслідки:

• Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина перейшли з Литви до складу Польщі;
• більшість земель об’єдналися в одній державі, що сприяло консолідації українського народу і його етнічному відмежуванню від білорусів;
• залучення до нових форм соціального і політичного життя: «шляхетська демократія», корпоративна організація суспільства, міське самоврядування тощо;
• входження української шляхти до «польської нації», що призвело пізніше до втрати українським суспільством своєї політичної еліти;
• виникнення величезних латифундій, закріпачення селянства, посилення феодального гніту;
• обмеження у праві проживати в містах українцям;
• релігійні та національні утиски, окатоличення та ополячення;
• поширення західноєвропейського культурного впливу.

     3.2. Державний устрій

Річ Посполита (1569–1795) була федеративною монархією. До 1569 р. Польща і Литва були окремими державами, хоча й мали спільного монарха. Люблінська унія об’єднала їх в єдину державу, яка мала унікальний устрій. Структура влади мала в ній такий вигляд:

1. Король — глава держави, який обирався шляхтою на сеймі. Відповідав за зовнішню політику, війну і мир, затверджував закони та надавав шляхетські титули. Але його влада була обмежена — він не міг приймати ключові рішення без згоди сейму, зокрема, сфері бюджету і податків.
2. Вальний сейм — станово-представницький орган, який ухвалював закони, вирішував питання податків, війни, контролював короля. Скликався раз на два роки та складався з двох палат:
   • Сенат — засідали високопосадовці: королівські радники, єпископи, воєводи, канцлери. На початок XVII ст. до нього входили 140 сенаторів, яких призначали довічно;
   • Посольська ізба — входили представники шляхти, обрані на сеймиках (170 послів).
3. Сеймики — регіональні зібрання шляхти, що делегували своїх представників до сейму та контролювали місцеву адміністрацію.
4. Виконавчі функції на місцях виконували:
   • воєводи — мали адміністративну та військову владу в межах воєводства, головували на шляхетських сеймиках;
   • старости — представники короля, які очолювали державну адміністрації на рівні повіту;
   • каштеляни (від лат. castellum — «замок») — відповідали за обороноздатність королівських замків.
5. Судова система була багаторівневою, з розвиненою мережею місцевих судів і кількома вищими інстанціями:
   • Земські суди — розглядали цивільні справи між шляхтичами, утворювалися на рівні повіту і складалися із суддів, обираних на сеймиках;
   • Гродські суди — розглядали кримінальні справи, очолювалися старостами, які мали виконавчу й судову владу. Суд був також відповідальний за реєстрацію юридичних актів;
   • Підкоморські суди — спеціалізувалися виключно на межових спорах (про розмежування земельної власності шляхти). Очолював суд підкоморій, якого призначав король;
   • Коронний трибунал (створений у 1578 р.) — був вищою апеляційною інстанцією для шляхти Польської Корони. Складався з суддів, яких обирали сеймики з-поміж шляхти, що гарантувало автономію від короля. Для Великого князівства Литовського аналогом був Литовський трибунал.

Сейм за правління Сигізмунда II Августа. Гравюра 1570 р.

Державний устрій Речі Посполитої в своїх основних рисах був окреслений в документі, відомому під назвою «Генріхові артикули». Після смерті останнього представника династії Ягеллонів – Сигізмунда II Августа в 1572 р. — Річ Посполита залишилася без монарха. Вперше в історії держави виникла потреба в обранні нового короля шляхом відкритих виборів. Це стало початком практики вільної елекції, тобто вибору монарха всім шляхетським загалом.

В 1573 р. шляхта обрала королем Генріха Валуа — молодшого брата короля Франції Карла IX. На той час Генріх був герцогом Анжуйським і мав значні політичні амбіції. Його кандидатура отримала підтримку завдяки політичним компромісам, дипломатії та обіцянкам з боку Франції, зокрема щодо військової допомоги проти Османської імперії. Проте польська шляхта не бажала допустити, щоб новий монарх став абсолютним володарем, як у Франції. Тому обрання Генріха було поставлено в залежність від підписання спеціального документу.

Генріхові артикули були підписані Генріхом Валуа перед вступом на престол у 1573 р. Вони стали своєрідною «конституцією» Речі Посполитої та обов’язковим зобов’язанням для всіх наступних монархів. Ось їх основні положення:

• заборона успадковувати королівський титул — виборність короля;
• скликання вального сейму кожні 2 роки на 6 тижнів;
• сейм контролює внутрішню і зовнішню політику держави;
• при королі діє рада з 16 сенаторів-резидентів;
• заборона приймати важливі рішення без сенаторів при дворі;
• король залежний від прав народу Республіки, тобто від шляхти;
• дотримання шляхетських привілеїв;
• право на свободу совісті – гарантія релігійної толерантності при непорушності католицької віри як панівної;
• право на конфедерацію або рокош (пол. rokosz — «бунт», «повстання») — право організовувати збройний спротив, якщо король порушує права шляхти.

Хоча Генріх Валуа прибув до Польщі та був коронований в 1574 р., але вже через кілька місяців таємно залишив країну. Причиною було те, що після смерті свого брата Карла IX він успадкував французький трон як Генріх III. Він намагався зберегти обидва титули, але шляхта визнала це зрадою. Його офіційно позбавили престолу, а в 1575 р. обрали нового короля — Стефана Баторія. Проте Генріхові артикули стали незмінною основою політичного устрою Речі Посполитої до кінця її існування.

Генріх Валуа (1551–1589)

Фактично, Річ Посполита була шляхетською республікою на чолі з виборним королем, що відображено в самій її назві. Реальна влада в ній належала шляхетському стану, а король виконував скоріше представницькі та координуючі функції. Цю унікальну політичну модель називають «шляхетська демократія», котра стала можливою через значний вплив і організованість шляхти. У Польщі вона становила майже 8–10% населення, тоді як середній показник у Західній Європі був 1–2%.

Шляхта вважала себе головним носієм суверенітету держави. Свої права вона окреслювали виразом «золота вольность». З кожним новообраним королем вона укладала pacta conventa — публічно-правову угоду на основі Генріхових артикулів. Крім права на рокош, вона володіла на сеймі liberum veto — правом «вільної заборони». Воно означало право будь-якого депутата зупинити обговорення того чи іншого питання, накласти заборону на ухвалення рішення і фактично зупинити роботу всього сейму. Відповідно, для прийняття рішень вимагалася повна одностайність. Ця норма виникла як засіб захисту шляхетської свободи, але з часом призвела до хаосу і занепаду державного управління. В 1573–1763 рр. із 137 вальних сеймів було зірвано або незавершено 53, тобто — 40 %.

За наявності такої політичної системи, було неважливо, хто стояв на чолі держави. Це робило можливим обрання на королівський престол представників правлячих династій інших європейських країн. Етнічна приналежність при цьому не відігравала важливої ролі (див. табл. 2). В становій державі, якою була Річ Посполита, головною була приналежність до шляхетської верстви, якій гарантувався великий об’єм свобод.

Табл. 2. «Правителі Речі Посполитої»

«Шляхетська демократія» була привабливою і для української еліти. Сутність її нового самоусвідомлення виражає фраза gente Ruthenus, natione Polonus — «руськoгo роду, пoльськoї нації». Вона відображає дуалізм ідентичності — належність до українського етносу (походження, мова, іноді — православна віра) та польської політичної нації (громадянства Речі Посполитої). Цей феномен сприяв культурному зближенню з Європою, але водночас призвів до відчуження еліти від власного народу, що мало глибокі наслідки для української історії, зокрема для виникнення козацького руху та визвольної боротьби XVII ст.

4. Суспільно-політичні зрушення XIV–XVI ст.

     4.1. Магдебурзьке право

Магдебурзьке право — це середньовічна система міського самоврядування, яка зародилася у XIII ст. в німецькому місті Магдебурзі в Саксонії. Згодом ця правова модель поширилася на інші європейські країни, зокрема Польщу, Чехію, Угорщину, а пізніше — й на українські землі, що перебували у складі Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Сутність магдебурзького права полягала у наданні містам широкої автономії: мешканці отримували право самостійно обирати місцеву владу, вести торгівлю, розпоряджатися міським майном, а також вирішувати юридичні суперечки без втручання королівських чиновників (на державній землі) чи феодалів (на приватновласницькій території). Таке право гарантувало мешканцям особисту свободу, юридичний захист та звільнення від багатьох феодальних обов’язків.

На українських землях магдебурзьке право з’явилося вперше у ХІІІ ст.: на 1287 р. воно в певному об’ємі вже існувало у Львові, Володимирі та Луцьку. Його стрімке поширення почалося в XIV ст. Одним із перших міст, яке його отримало, був Санок (1339). Серед найбільш відомих українських міст — Кам’янець (1374), Перемишль (1389), Кременець (1438), Житомир (1444), Київ (1498), Корсунь (1584), Острог (1585), Переяслав (1585), Чигирин (1589), Стародуб (1620), Чернігів (1623), Ніжин (1625), Миргород (1631) та багато інших. Право надавалося переважно польськими королями або литовськими князями з метою розвитку торгівлі, зміцнення місцевого самоврядування та посилення міської економіки.

Центральним органом міського самоврядування був міський магістрат, який складався з двох частин — лави і ради. Рада відповідала за адміністративні справи міста, здійснювала цивільний суд, займалася фінансами, організовувала торгівлю, наглядала за майстернями та ремеслами. Її членів — радців або райців — обирали з числа найбільш шанованих міщан. Очолював роботу Ради бурмістр або бургомістр, якого обирали по черзі з числа райців. Лава виконувала судові функції: розглядала кримінальні справи, стежила за дотриманням правових норм. Її члени називалися лавниками, яких очолював війт — або призначений князем/королем, або обираний громадянами міста. Фактично, війт очолював магістрат, хоча це суперечило саксонській традиції, де цю функцію виконував бургомістр. В окремих містах точилася гостра боротьба за владу між радою на чолі з бургомістром та війтами-феодалами.

Магдебурзьке право мало важливе значення для розвитку українських міст: воно сприяло зростанню ремесел, торгівлі, формуванню міщанського стану, підвищенню правової культури. Його дія на українських землях тривала до кінця XVIII — середини ХІХ ст., коли після поділів Речі Посполитої ці території увійшли до складу Російської та Австрійської імперій. Остаточна ліквідація магдебурзького права на західноукраїнських землях відбулася в 1786 р, а в містах підросійської України — у 1831 р. Останнім містом, який його втратив, став Київ — у 1834 р.

     4.2. Цехи

Цехи — це замкнуті організації ремісників чи торгівців, які сформувалися на основі взаємної допомоги та опіки для підтримки їхніх професійних інтересів. Вони виникли ще в середньовічній Європі і існували там впродовж XI–XVI ст. На українських землях вони з’явилися в XІV ст. і діяли до XVIІІ ст., відіграючи важливу роль в економічному та соціальному житті.

Цехи об’єднували ремісників, які поділялися на: майстрів — повноправних членів, які мали власні майстерні; підмайстрів — працювали у майстрів, готуючись до власного ремесла; та учнів — молодих людей, які вивчали фах і не мали права самостійно працювати. Очолював цех виборний головуючий — цехмістр.

У цехах встановлювалися норми виробництва, контролювалася якість товарів, ціни, кількість робітників у майстернях. Вони мали власні статути, часто затверджені магістратом або королем. За їхніми положеннями, вони отримували певне професійне самоврядування: розглядали конфлікти всередині цеху, захищали інтереси членів у судах і перед владою, а також проводили професійні свята, брали участь у релігійних церемоніях.

Цехи мали важливе значення для суспільного розвитку українських земель. Вони були частиною магдебурзького права, яке отримали багато міст. Завдяки їм відбувалося економічне піднесення, розвивалися торгівля, виробництво та обмін технологіями. Українські міста поступово інтегрувалися в загальноєвропейську господарську систему. Разом з тим, вони сприяли зміцненню міського стану, формуванню місцевої еліти ремісників і купців та розвитку міського самоврядування.

У містах з сильною польською чи німецькою присутністю українці часто не допускалися до цехів або мали обмежені права через віросповідання. Це спричиняло соціальне напруження й посилювало дискримінацію православного населення. Проте в деяких містах, наприклад, у Львові, існували окремі українські цехи, які паралельно змагалися за права з католицькими об’єднаннями. Oпiр пoрушeнню свoїx прaв, укрaїнськe мiщaнствo вело з XV ст. Це стало спрaвжньoю шкoлoю грoмaдянськoї aктивнoстi, oскiльки виховувало усвiдoмлeнe знання зaкoнiв тa нaвички oргaнiзoвaниx політичних дiй, слoвeсниx дeбaтiв i сoлiдaрниx aкцiй. В подальшому цехи ставали основою для діяльності церковних братств.

     4.3. Литовські статути

Статути Великого князівства Литовського були визначними зводами законів XVI ст., які кодифікували право Великого князівства Литовського. Вони створювалися на основі місцевого литовського, білоруського та українського права, а також опиралися на положення «Руської Правди», німецьких і польських судебників та окремі норми римського права. Статути поєднували норми державного, цивільного, сімейного, земельного, військового, кримінального та процесуального права, що робило їх найпрогресивнішими юридичними документами свого часу.

Литовський статут 1588 р.

Перший Статут (відомий як «Старий Статут») був затверджений 29 вересня 1529 р. Він складався з 13 розділів і 244 артикулів (згодом кількість збільшено до 283), вперше узагальнивши усі правові положення Литовської держави в єдиному документі. Основні розділи регулювали питання державного управління, оборони, повноважень урядовців, шляхетських вольностей, кримінального права, судочинства, земельних і лісових відносин, сімейного та спадкового права тощо.

Зокрема, документ підтвердив привілеї шляхти, в тому числі й особисту недоторканність, закріпив право власності на землю і спадкування (в тому числі детально окреслював мaйнoві i oсoбисті прaва жiнки), визнав право кожного на захист в суді за участю адвоката, встановив відповідальність суддів за незаконні рішення, захист прав прeдстaвникiв рiзниx кoнфeсiй тa етнічних груп на рівних умовах, а також однакову відповідальність пeрeд зaкoнoм пiддaниx, пaнуючoгo i уряду. Було введено присягу для усіх без винятку службових осіб, пoчинaючи з вeликoгo князя. Щоб обмежити вживання різнорідних систем, Статут 1529 р. унормував джерела права, визначаючи, що судити слід лише за затвердженими великокнязівською владою законами.

Другий Статут (відомий як «Волинський Статут», через особливу роль в його розробці волинської шляхти) набув чинності 1 березня 1566 р. Він складався з 14 розділів і 367 артикулів. Документ чітко визначав повноваження великого князя, розмежував адміністративну і судову владу та створив систему судів (земські, гродські, підкоморські). Були значно розширені права шляхти: «звичайна» шляхта зрівняна у правах з князями-магнатами, вона закріпила право брати участь у сеймах, могла обирати урядовців в судах. Було розширено обсяг прав місцевого самоврядування. Фактично Статут утверджував станову шляхетську державу. Крім цього, він уніфікував розрізнену правову термінологію та надавав абсолютний пріоритет писаному праву.

Третій Статут, затверджений 28 січня 1588 р., містив 14 розділів і 488 артикулів. Він був пронизаний ідеями гуманізму й віротерпимості до представників різних віросповідань. Статут унормував діяльність органів влади, суттєво розширив положення кримінального, цивільного, шлюбно-сімейного та земельного права. Зокрема, було закріплено ідею недоторканності особи, введено презумпцію невинуватості, заборонено примусове навернення православних у католицтво. Цей Статут був найдосконалішим за формою і змістом. Він остаточно закріпив привілеї шляхти, регламентував права різних соціальних станів і юридично оформив закріпачення селян.

Всі Статути були укладені руською мовою. Перші два поширювалися лише в рукописах, а Третій було надруковано у Вільно в 1588 р. Надалі його перекладали і видавали польською і російською мовами.

Литовські статути — унікальне явище в європейській історії: це приклад кодифікації права, створеної без насильства, з урахуванням інтересів різних соціальних верств. Вони стали свідченням високого рівня політико-правової культури в тогочасному Великому князівстві Литовському, відображаючи прогресивні ідеї епохи Ренесансу, які проникали й на українські землі.

Після Люблінської унії українські шляхта добилася права залишити Литовський статут в силі як основний збірник законів. Хоча українські землі стали частиною Польщі, суди, власність, шляхетські привілеї базувалися саме на цьому документі, а не на польському законодавстві. Польська влада намагалася часом обмежити його дію, але натрапляла на опір місцевої еліти. Загалом, Литовські статути були краще систематизовані і юридично досконаліші, ніж польське право. Вони довше зберігали права православної шляхти, тоді як у Польщі їх поступово обмежували. Статути стали символом місцевої автономії і захисту від ополячення. Вони залишалися чинними на українських землях і після входження до Російської імперії аж до середини XIX ст. На Правобережжі їхню дію були припинено в 1840 р., на Лівобережжі — в 1843 р.