КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Тема 6. Київська Русь. Частина 1

КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

З благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра, офіційний сайт КДА публікує курс з Історії України доцента архімандрита Митрофана (Божка).

Тема 6. Київська Русь.

Частина 1.

1. Постання Давньоруської держави

Київська Русь — перша держава східних слов’ян, яка сформувалася в ІХ ст. і вийшла на міжнародну арену як могутня військово-політична сила. В літописах вона називається просто — Русь або Руська земля. Назви на кшталт «Київська Русь», «Давня Русь», «Давньоруська держава», «Київська держава» та їм подібні з’явилися лише в працях істориків для того, щоб розрізняти державу східних слов’ян ІХ — сер. ХІІІ ст. від тих, які після монгольської навали й надалі використовували це ім’я (наприклад, Московська Русь). У Візантії вона називалася Ῥωσία, за назвою народу ‛ϱῶϛ, а в Західній Європі мала декілька варіантів — Rossia, Russia, Ruthenia тощо.

      1.1. Перші документальні згадки

Як держава, Русь голосно заявляє про себе в ІХ ст. Найдавніша згадка про неї знаходиться в «Бертинських анналах» — франкській хроніці єпископа Пруденція Труаського. В ній повідомляється, що у 839 р. до імператора франків Людовика І Благочестивого (814–840) в місто Інгельгейм (тепер Німеччина) прибуло посольство візантійського імператора Феофіла (829–842), з яким приїхали й посланці від короля народу рос (rhos). Вони стверджували, що відвідали обидві імперії заради дружби і просили дозволу повернутися до дому через германські землі, оскільки побоювалися нападу диких народів на тому шляху, яким приїхали до Константинополя. При дворі у них розпізнали шведів і запідозрили в шпигунстві, тому затримали для подальшого розслідування. Ця згадка вказує на те, що скандинавські мореплавці мали активні торгівельні зв’язки зі східними слов’янами і греками, а також могли виконувати певні доручення правителів Русі.

У візантійських джерелах перша згадка русів міститься в «Житії святого Георгія Амастридського», написаному дияконом Ігнатієм до 842 р. У проміжку між 825 і 842 рр. вони здійснили набіг на малоазійське місто Амастрида (нині м. Амасра, Туреччина), розграбували його, захопили полонених, а потім отримали за них чималий викуп. Тоді вони ще не насмілювалися напасти на Константинополь, але вже почали пустошити візантійські володіння на південному березі Чорного моря. Перший зухвалий напад на столицю імперії стався 18 червня 860 р. За різними даними руси прибули чи то на 200, чи то на 360 лодьях, в яких могли розміститися до 8 тисяч воїнів. Вони грабували й палили околиці міста, котре врятувалося лише заступництвом Пресвятої Богородиці, після того як патріарх Фотій (858–867; 877–886) занурив Її ризу в море і на ньому здійнялася велика буря. Вона розкидала кораблі русів і змусила їх відступити. Згодом їхні правителі – відомі з літописів князі Аскольд і Дір — вражені від чуда, відправили до Константинополя послів з проханням хреститися. Про це святитель Фотій повідомляв в окружному посланні до східних патріархів у 867 р., вказуючи, що вони навіть прийняли в себе єпископа.

Поход Аскольда і Діра 860 р. на Царгород. Мініатюри з Радзивіллівського літопису ХV ст.

В «Повісті минулих літ» перша згадка назви «Русь» також пов’язана з подіями у Візантії. Вона міститься під 852 р. Посилаючись на грецьку хроніку, літописець писав, що в царювання імператора Михаїла ІІІ (842–867) Русь здійснила напад на Царгород, і відтоді «Нача ся прозывати Руская земля». Таким чином, конституювання Руської держави подається у зв’язку з її виходом на міжнародну арену. Показово, що з цієї події починається датований виклад в давньоруському літописі.

В арабській літературі найдавніша згадка про русів віднайдена в трактаті «Книга шляхів і країн» арабського географа та історика Ібн Хордадбега (бл. 820 — бл. 912/913). Він описав маршрут двох торгівельних шляхів купців-русів: «із варяг в греки» — через Дніпро і Чорне море до Константинополя та «із варяг в перси» — через Дон, Волгу і Каспійське море аж до Багдаду. Самих русів він називав «видом слов’ян», при цьому вказував, що перекладачами в них були слов’янські слуги. Торгуючи з Візантійською імперією або проїжджаючи через землі Хозарського каганату, вони були змушені платити мито — десятину. Цікаво, що себе вони називали християнами, і тому в межах Аббасидського халіфату платили джизью — податок для немусульман. Відомості Ібн Хордадбега свідчать про тісний зв’язок між русами й слов’янським населенням та про їхню значну міжнародну активність. Те, що купці-руси називали себе християнами, може вказувати як на спробу скористатися цим статусом для полегшення торгівлі, так і на поступове поширення християнства серед руської верхівки.

Таким чином, найдавніші свідчення про Русь вказують на дві характерні риси її зовнішньополітичної діяльності — торгівля і грабіжницькі походи.

Водні шляхи вікінгів

      1.2. Походження Русі

Вже саме ім’я держави ставить питання про її походження. Густинський літопис XVII ст. засвідчує: «Єсть недоумініє многим, откуду, і в кая літа, і чесо ради наш Словенский народ наречеся Русю». «Повість минулих літ» (далі — ПМЛ) відповідає, що русь — це назва однією з груп скандинавів: «Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями [шведами — автор], а другі — норманами, англами, інші — готами, — отак і ці». Слово «русь» у скандинавських народів означає «гребці», «веслярі». Це була соціально мобільна група людей, які утворювали ватаги грабіжників і торговців. Здійснюючи набіги на слов’янські, фінські й балтські племена, вони грабували їх і обкладали даниною, а згодом взяли під свій контроль. Ця «професійна корпорація» перетворилася на соціальну еліту, що очолила управління територією. З часом від неї отримали назву держава та її населення: «І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля» (ПМЛ під 862 р.); «А слов’янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами» (ПМЛ під 898 р.).

У XVІII ст. виникла запекла дискусія про походження Київської Русі, викликана потребою пояснити формування державності східних слов’ян. Основним поштовхом до неї стало вивчення літописних джерел, де під 862 р. описується «покликання варягів». Представники різних північних племен, що мешкали навколо Новгорода (слов’янські — словени і кривичі, фіно-угорські — чудь і весь), звернулися до варягів-русі: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». Це повідомлення лягло в основу т. зв. норманської теорії про скандинавське походження Давньоруської держави. Її обстоювали німецькі історики, члени Санкт-Петербурзької Академії наук Готліб Байєр (1694–1738), Герард Міллер (1705–1783) та Август Шльоцер (1735–1809).

Готліб Байєр (1694–1738)

Проти неї різко виступив російський вчений Михайло Ломоносов (1711–1765). Він закидав німецьким науковцям, що вони абсолютизують роль варягів в утворенні російської державності і применшують здатність слов’ян до власного державотворення. Його патріотизм був зумовлений засиллям німців в Російській імперії і їхнім впливом на державні справи. Він розпочався ще в часи Петра І (1696–1725) і був особливо сильним за правління Анни Іванівни (1730–1740). Наступна правителька Єлизавета Петрівна (1741–1762), яка прийшла до влади, скинувши з престолу малолітнього Івана VI (1740–1741), намагалася всіляко підкреслити свою антинімецьку спрямованість в політиці. То ж історичне питання набуло ідеологічного і політичного забарвлення, оскільки виходило, що слов’яни потребують зовнішнього керівництва. Тому М. Ломоносов вважав своїм обов’язком спростувати норманську теорію, запропонувавши їй альтернативу. В межах «антинорманізму» виникла ціла низка теорій: слов’янська, іранська, хозарська та ін. В Радянському Союзі «норманізм» також офіційно засуджували з ідеологічних міркувань як «антирадянський», «буржуазний», «західний», «космополітичний» тощо.

Михайло Ломоносов (1711–1765) 

Розглянемо основні аргументи норманської і антинорманської (а саме — слов’янської) теорій. На користь скандинавського походження Київської Русі норманісти вказували:

• правляча династія Рюриковичів має скандинавське походження, що засвідчується іменами Рюрик, Олег, Ігор, Ольга — Hrørikr, Helgi, Ingvar, Helga);
• назва «русь» походить від слова ruotsi, яким фіни називали шведів;
• більшість імен руських послів та купців у договорах з Візантією (911, 944) мають скандинавське походження (наприклад, Карл, Інегелд, Фарлаф, Веремуд, Рулав, Гуді, Руалд та ін.);
• візантійський імператор Константин Багрянородний в трактаті «Про управління імперією» зафіксував відмінні назви дніпровських порогів — слов’янські і руські, які мали норманське походження;
• в європейських джерелах (наприклад, у «Бертинських анналах») «русь» ототожнюється зі скандинавами;
• ісламські географи та мандрівники IX–X ст. чітко розрізняли русів і слов’ян;
• археологічні знахідки вказують на істотну присутність скандинавів в головних міських центрах майбутньої Давньоруської держави.

На противагу цьому антинорманісти стверджували:

• назва «Русь» має слов’янське походження і пов’язана з річками Рось, Роська, Росава, Роставиця в Подніпров’ї;
• у Скандинавії не відомо народу під назвою «руси», про нього не згадують норманські джерела;
• один з найдавніших ісламських письменників Ібн Хордадбег прямо називав русів слов’янами;
• археологічні знахідки свідчать про обмежений вплив варягів на розвиток Східної Європи.

В ході полеміки спокійно вивчати процес виникнення Давньоруської держави заважали не лише вузькість джерельної бази і неоднозначність фактичного матеріалу, але й політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків. До цього додавалася й хибність методологічного підходу з обох сторін, які розглядали утворення держави як миттєвий акт, зумовлений діяльністю конкретних осіб. Все це ставало на заваді об’єктивному висвітленню питання.

      1.3. Виникнення Давньоруської держави

Сьогодні більшість істориків схиляється до того, що формування Київської Русі було складним процесом, в якому поєдналися вплив норманів та внутрішні державотворчі тенденції в середовищі східних слов’ян. Ще до приходу варягів у них існували союзи племен та укріплені гради, з поміж яких виділилися важливі політичні осередки, такі як Київ і Новгород. Слов’яни мали й свою систему управління — віче та князів з дружиною. Що стосується варягів, то вони лише пришвидшили державотворчі процеси.

Човен вікінгів. Норвезький морський музей

В загальноєвропейському контексті період VIII–XI ст. називається «епохою вікінгів». За різними версіями «вікінг» означає «людина з бухти», «той, хто ховається в затоці», «пірат», «весляр». За територією походження їх називали «норманами» — «північними людьми». У слов’ян вони були відомі як «варяги» (давньоскандинавське væringj — «об’єднані клятвою», від vаr — «обітниця», «клятва»). Так називали скандинавських воїнів-найманців, яких приймали до війська князя на певних умовах. Нормани здійснювали широкомасштабні завойовницькі походи по всій Європі. До цього їх спонукали зростання населення та нестача ресурсів в Скандинавії, формування там централізованої влади та необхідність дрібним конунгам шукати нові землі. При нагоді стали бойові навички, організованість та швидкість пересування по воді. Їхні довгі човни, оздоблені зображеннями дракона, — дракари — мали легкий корпус з осадкою в воді лише один метр, пересувались як на веслах, так і за допомогою вітрила. Це значно полегшувало їх навігацію та дозволяло робити швидку висадку. Європейські країни не могли протистояти їхній навалі.

Спочатку вікінги грабували монастирі і міста, захоплювали рабів і продавали свою здобич. Згодом вони почали контролювати торгівельні шляхи й осідати на підконтрольних територіях. В табл. 1 подано перелік найвідоміших держав, заснованих норманами в Європі.

Табл. 1. Європейські держави, засновані вікінгами

На цьому фоні активність варягів у землях східних слов’ян не виглядає унікальною. Спочатку грабуючи місцеві племена, вони згодом почали обкладати їх даниною. Розлога мережа річкових шляхів дозволяла це робити. На території Східної Європи діяли різні угрупування варягів-русі, які контролювали окремі райони і напрями торгівлі: Київ — південний і Новгород — північний. Середньодніпровський осередок відомий, зокрема, завдяки діяльності князів Аскольда і Діра (щоправда, за іншою версією в них вбачають нащадків полянського князя Кия), прибалтійський — пов’язаний із Рюриком, якого у 862 р. запросили на княжіння після тривалого часу варязьких набігів. Очевидно, ці угруповання конкурували між собою. Крім того, великим було бажання взяти під контроль весь шлях «із варяг в греки». У 882 р. наступник Рюрика Олег вбив Аскольда і Діра та об’єднав під своєю владою Новгород і Київ. Так бере початок держава з династією Рюриковичів на чолі, а Київ проголошується метрополією, столицею. «Буде се мати городам руським», — вирішив Олег.

Норманський фактор в державотворенні східних слов’ян став зовнішнім імпульсом, що прискорив їхню консолідацію. Місцевим племенам варяги нав’язували відносини данництва або союзництва, при цьому залишали племінну верхівку і віча на місцях. В новій державі Рюриковичі посіли місце князів, які вже існували як елемент управління, але значно посилили їхню владу. Систему збору данини вони згодом трансформували в систему управління, забезпечували оборону території, сприяли розвитку торгівлі та дипломатичних зв’язків. Разом з тим, соціально-економічну основу держави заклали самі слов’яни, які незабаром змогли асимілювати варягів. У результаті Київська Русь стала східнослов’янською державою, яка спочатку мала норманську династію, але поступово розвинулася на власній основі.

Убивство Аскольда і Діра. Мініатюра з Радзивіллівського літопису ХV ст.

Характерно, що осердям Руської землі було саме Середнє Подніпров’я. Зокрема імператор Константин Багрянородний розрізняв власне Русь і підвладні їй території, які називав «зовнішня Русь». Таке розрізнення має підтвердження і в літописних джерелах. Зокрема, коли з інших земель хтось їхав до Києва, вказувалося, що вони йшли «в Русь» або в «Руську землю».

Як було вказано вище, назва правлячої еліти поширилася на державу, а потім стала й етнонімом. Цей випадок також не унікальний в історії. Найближчим аналогом за часом і територією є Болгарія. Вона отримала свою назву від тюркського народу булгар, які проживали в Причорноморських і Прикаспійських степах. У VII ст. частина їх на чолі з ханом Аспарухом переселилася на Балкани, де підкорила місцеве слов’янське населення і в 681 р. заснувала Першу Болгарську державу. Прийшлі кочовики згодом асимілювалося зі слов’янами, а ті перейняли на себе їхню назву. Те саме відбулося й на Русі. Прийшлі руси почали залучати до правлячої верстви представників місцевих еліт і розпочався процес асиміляції скандинавів у східнослов’янському середовищі, якому вони залишили своє ім’я. По відношенню до людей, що населяли Руську землю, слово «русь» було формою множини. В однині від нього утворилося слово «русин» (хто), яке згодом поширилося по території України й Білорусі як самоназва місцевого населення. Натомість в Росії самоназвою стала прикметникова форма «руський» (чий), яка означає приналежність Русі.

2. Політичні трансформації в Київській Русі

Історія Давньоруської держави з центром в Києві та на чолі з династією Рюриковичів має чіткі хронологічні межі — 882–1240 рр., тобто від приходу Олега до навали Батия. З точки зору форми правління та системи управління ці три з половиною століття не були однаковими і Руська земля пройшла значну еволюцію. Її можна розділити на чотири етапи, які розглянемо нижче.

      2.1. Територіальне зростання та консолідація (882–978)

Цей період охоплює князювання Олега (882–912), Ігоря (912–945), Ольги (945–964), Святослава (964–972), а також трьох братів Ярополка, Олега і Володимира. На етапі становлення формою правління була дружинна держава. В її основі лежав примітивний апарат управління, судочинства і збирання данини, який сформувався на основі княжої дружини. Вона виконувала не лише роль війська, але і його найближчого оточення та радників. Сам князь проявляв себе здебільшого як воєначальник, а не державний діяч. В цей час був досить сильним варязький елемент в князівському оточенні.

Після захоплення Києва групою варягів з Новгорода, в Середньому Подніпров’ї розпалося державне об’єднання Руська земля, тому північні завойовники почали заново підкорювати собі племінні княжіння, які раніше визнавали владу Аскольда. Кожен князь починав своє правління з військових походів, щоб встановити контроль над якомога більшими землями та обкласти даниною їхнє населення. В одних треба було подолати спротив, інших — звільнити від залежності сусіднім державам, щоб підпорядкувати собі. Данина, яка збиралася в примітивній і насильницькій формі, потім ставала товаром на зовнішніх ринках, тому наступна серія походів була спрямована на те, щоб нав’язати вигідні для себе торгівельні умови своїм сусідам і партнерам — Візантії, Хозарії та ін. Саме таку діяльність проводили войовничі князі Олег, Ігор та Святослав, які загинули або під час походів (Олег, Святослав), або під час повстань (Ігор).

Київська Русь за часів Ольги і Святослава

Смерть Ігоря під час позачергового збирання данини спонукала його жінку княгиню Ольгу провести певні реформи, які б унебезпечили центральну владу від нових виступів. Їхня суть полягає в регламентації повинностей залежного населення та унормуванні процесу збирання данини. Вона встановила для неї чіткий розмір — урок та визначила спеціальні місця для її збору — погости і становища, які ставали осередками центральної влади на місцях. Сам об’їзд князем та його дружиною підвладних територій для збирання данини називається полюддям. За описом імператора Константина Багрянородного, полюддя або кружляння починалося в листопаді. Князі й дружина виїжджали з Києва і обходили своїх данників. За рахунок місцевих племен вони годувалися протягом всієї зими, а починаючи з квітня, коли розтавали крига на річках, поверталися до Києва і звідти пливли до Константинополя продавати зібране.

В 969 р. для зміцнення центральної влади, Святослав, який активно займався зовнішніми походами, розділив Русь між своїми синами. Правителем в Києві він поставив старшого сина Ярополка, в Древлянській землі — Олега (своїм центром обрав Овруч, оскільки древня столиця Іскоростень була знищена княгинею Ольгою), а в Новгороді — Володимира. Така реорганізація системи управління поклала початок адміністративній реформі, проте вона зазнала невдачі через усобицю між братами, яка спалахнула в 977 р.

Характерними рисами цього історичного етапу були розширення території держави та постійна рухливість її кордонів; зосередження уваги правителів не на внутрішній, а на зовнішній політиці; державна еліта виявляла активність головним чином у військовій сфері, через що центральна влада не була чітко організованою та централізованою. Проте вже робилися перші кроки у цьому напрямку.

      2.2. Розквіт та апогей могутності (978–1054)

Цей період охоплює князювання Володимира Великого (978–1015)[1] і Ярослава Мудрого (1019–1054). Формою правління на цьому етапі стає централізована монархія. Уся повнота влади дедалі більше зосереджувалася в руках князя, а дружина відходила на другий план. В управлінні державою князь спирався на боярську раду, куди входили лише старші дружинники, а також вихідці зі старої племінної знаті — бояри.

У часи князювання Володимира Святославича закінчилося тривале формування території Русі: визначилися й закріпилися її державні рубежі, які в цілому збігалися з етнічними межами східних слов’ян. Це була найбільша держава Європи, площею до 1,5 млн. кв. км.

Київська Русь за часів Володимира і Ярослава

Для її консолідації та більш ефективного управління він здійснив цілий ряд реформ:

• адміністративна — владу на підконтрольних землях відібрав у племінних князів і вождів та передав її своїм дванадцятьом синам, великокнязівським посадникам і наближеним боярам. Цим вдалося зламати сепаратизм племінної верхівки, а на зміну родоплемінному поділу прийшов територіальний;
• військова — звільнив зі служби найманців варягів і замінив їх дружинниками слов’янами; ліквідував племінні військові об’єднання і пов’язав військову систему з системою землеволодіння: роздавав землі «лучшим мужам» в прикордонних районах, зобов’язуючи їх до військової служби. Цим вдалося посилити обороноздатність держави та зміцнити особисту владу великого князя, адже він сформував цілком залежну від нього нову знать-дружину, яка була противагою місцевому боярству;
• релігійна — спочатку спробував модернізувати язичництво, оголосивши бл. 980 р. верховним богом над іншими божествами східних слов’ян Перуна, котрий вважався покровителем князя і воїнів. Проте після її невдачі, запровадив християнство як державну релігію в 988 р. (на цьому питанні зупинимося окремо);
• судова — уклав зведення законів усного звичаєвого права, назване літописцем «Устав земляний», котрий ліг в основу інших зібрань;
• «шлюбна дипломатія» — почав закріплювати політичні союзи династичними шлюбами, в яких подружжя ставало своєрідною «гарантією» їх дотримання. Сам одружився на сестрі візантійських імператорів Василія II Болгаробійці і Константина VIII, сина Святополка одружив з донькою польського короля Болеслава Хороброго, а Ярослава — з донькою шведського короля Олафа Скотконунга, трьох дочок видав за польського, угорського і чеського королів.

В роки свого правління Ярослав Мудрий продовжив справу батька в усіх напрямках. Хоча сам він прийшов до влади як переможець в міжусобній боротьбі, проте був не стільки князем-дружинником чи завойовником, скільки будівником і просвітителем. Цьому сприяли як фізичні травми (уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі та важке поранення правого коліна в одній з битв), так і необхідність іншого типу правителя, який зумів би втримати й освоїти величезні території. Він доклав чимало зусиль для відновлення централізованої держави, послабленої міжусобицями, забезпечив безпеку південних рубежів й отримав вирішальну перемогу над печенігами. Заснував цілий ряд нових градів, розбудовував існуючі міста, розширив і укріпив Київ: «місто Ярослава» було більшим за «місто Володимира» у сім разів. Разом з тим, він сприяв активній християнізації Русі, будував численні храми і монастирі, які були осередками освіти, розвитку культури та поширення наукових знань. Характерною була спроба вивести ієрархію Руської Церкви з-під контролю Візантії: у 1051 р. він поставив митрополитом священика Іларіона русина без відома Константинопольського патріарха.

Місто Ярослава. Макет

Регламентуючи адміністративні, економічні та соціальні відносини всередині держави, Ярослав уклав перше писане зведення законів — «Руську правду», яка потім розширювалася його синами. Важливе місце в міжнародній політиці князя відігравала «шлюбна дипломатія», закладена раніше. Його син Всеволод був одружений з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онучкою німецького імператора Генріха II. Три доньки вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда ІІІ Сміливого. Певний час при київському дворі жили сини англійського короля Едмунда Залізнобокого — Едуард і Едвін. Масштаби, різновекторність і значимість укладених династичних союзів дали підстави історикам називати Ярослава «тестем Європи».

Наприкінці життя Ярослав Мудрий спробував вирішити складну проблему престолонаслідування. Він запропонував систему спадкування влади, засновану на принципі старшинства (сеньйорату): великокняжий престол мав переходити до найстаршого в роді. Щоб запобігти міжусобним війнам, він поділив державу між синами й племінниками: Ізяслав отримав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир на Волині; В’ячеслав — Смоленськ. Після смерті київського князя престол мав перейти до наступного за віком нащадка, що давало б можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен мав шанс зійти на київський трон. За цією системою, смерть одного князя означала, що його місце посідав молодший. Це переміщення усіх князів ніби по сходах В. Ключевський назвав «ліствичний порядок». Він наближав їх всіх до Києва, а також давав молодшим досвід управління різними регіонами Русі, які мали певні особливості й були дедалі складнішими: внутрішній Смоленськ — Володимир на кордоні з Польщею — Переяслав на кордоні зі Степом — Чернігів і Тмутаракань, що контролювали північно-східний напрямок колонізації та шлях «із варяг в перси», — Київ і Новгород. Проте така ротація породила ряд проблем, на яких зупинимось нижче.

Анна Київська, королева Франції. Скульптура XVII ст. в Салісі, Франція

Отже, цей етап відзначався завершенням територіального формування держави, зміщенням уваги правителів на її внутрішній устрій, зміцненням централізованої влади та подоланням сепаратизму місцевої знаті. Відбувся перехід від родоплемінного до територіального поділу суспільства, утвердження християнства як консолідуючої ідеології, поява писаного кодифікованого права. Значно активізувалася дипломатія у міжнародних відносинах, а також настала доба розквіту давньоруської культури.

      2.3. Поступове політичне ослаблення (1054–1132)

Цей період охоплює тріумвірат (1054–1073) та дуумвірат Ярославичів (1073–1076, 1078–1093), а також князювання Святополка Ізяславича (1093–1113), Володимира Мономаха (1113–1125) і Мстислава Великого (1125–1132). На цьому етапі виникають специфічні форми правління — тріумвірат та дуумвірат. Тріумвірат (від лат. triumviri — «три мужі») — це форма правління, за якої владу поділяють між собою три особи, дуумвірат (від лат. duumviri — «два мужі») — дві особи. Ці форми постають тоді, коли для уникнення міжусобиць після смерті правителя кілька його спадкоємців або політичних лідерів спільно керують державою.

Після смерті Ярослава Мудрого його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод правили разом. Але в 1073 р. через внутрішні суперечки тріумвірат розпався і перетворився на дуумвірат: Ізяслав був усунений від влади, повернувши собі стіл лише в 1076–1078 рр. Потім існував дуумвірат молодшого сина і старшого онука Ярослава Мудрого — Всеволода Ярославича та Святополка Ізяславича. Коли перший помер, другий лишився одноосібним правителем. Його наступники Володимир Мономах і Мстислав Великий також продовжували централізоване правління. Отже попри спроби уникнути внутрішньої боротьби за владу, в цей період часто виникали конфлікти і боротьба за одноосібне правління, досить сильними залишалися централізаторські тенденції. Характерно, що в період тріумвірату два інших міста, окрім Києва, — Чернігів і Переяслав — отримали титулярних митрополитів.

Характерною особливістю політичної системи Русі було те, що вона вважалася підлеглою не одному великому князю, а всьому роду Рюриковичів. Тому кожен з них мав брати участь в її управлінні і отримати якусь частку — уділ. Якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то на початку XIII ст. їх кількість сягала вже 50. З народженням нових представників роду Рюриковичів ускладнювалося й питання про престолонаслідування Києва. Вразливим місцем «ліствичного порядку» була важкість у визначенні генеалогічного старшинства князів. Ускладнювало процедуру й те, що з часом фізичне старшинство все частіше не збігалося з генеалогічним. Траплялося, що племінник був старшим за роками від дядька. Це призводило до зіткнень між родичами у боротьбі за владу.

Київська Русь за Ярославичів

Вирішити це питання князі спробували на Любецькому з’їзді в 1097 р. Однією з головних його постанов було запровадити спадкове володіння землями: «Кождо да держит отчину свою». Це означало, що відтепер князі не мають переходити з місця на місце. Проте це не стосувалося стольного граду — Київ і надалі залишався спільним володінням всього роду, отримати яке претендували найсильніші його представники. Це було значним фактором у поглибленні подальшої нестабільності в центрі при відносному спокої в окремих князівствах.

      2.4. Удільна роздробленість (1132–1240)

Цей період посилилась поліцентризація держави. Русь все більше розділялася на окремі князівства, в яких формувалися місцеві князівські династії. Проте, удільна роздробленість не призвела до розпаду Русі. Її політичну єдність забезпечувала приналежність правителів до роду Рюриковичів, а також єдина церковна організація Київської митрополії. В цей період формою правління стала федеративна монархія. Влада князя обмежувалася його уділом. Найважливіші для всієї Русі питання вирішувалися не одноосібно великим князем Київським, хоча його старшинство формально визнавалося, а групою найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх з’їздах — снемах.

В таблиці нижче наведено правлячі династії князівств, що розташовувалися в сучасних українських землях.

Табл. 2. Місцеві династії Київської Русі на території України

Однак, удільна роздробленість Київської Русі мала набагато глибші корені, ніж династична відокремленість. До головних чинників, що її спричинили, слід віднести такі:

1. Великі простори держави. Великий князь не володів міцним і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури транспорту, доріг, засобів зв’язку тощо для ефективного управління.
2. Етнічна неоднорідність населення. Крім слов’ян, в Київській Русі проживало понад 20 народів: балтійські, фіно-угорські, тюркські племена. Приєднання нових земель випереджало їхню інтеграцію та консолідацію нових народів, що створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.
3. Зростання великого землеволодіння. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення роздача земель боярам та дружинникам у спадкове володіння — вотчину — в нагороду за службу князю. Тут переважало натуральне господарство, продукція якого орієнтувалася на внутрішнє споживання, а не на зовнішній ринок. Ці господарства були замкненими і самодостатніми, тому їхні власники намагалися дистанціюватися від сильної великокнязівської влади.
4. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Існування традиційного «горизонтального» принципу спадкоємності (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком) почало вступати в конфлікт з новим – «вертикальним» або «отчинним» принципом (від батька до сина).
5. Ослаблення Києва. Столиця Русі опинилася в центрі міжусобного протистояння. Протягом одного століття (1146–1246) київський стіл займали 24 князі, які змінювали один одного 47 разів. При цьому найдовше правління тривало 13 років, а 35 князювань були менше року.
6. Зміна торговельної кон’юнктури, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Крім того, що кочівники традиційно перерізали торгівельні шляхи до Чорного та Каспійського морів, транзитній торгівлі Русі завдали суттєвого удару дві події світового масштабу. По-перше, у 1082 р. ослаблена Візантія надала Венеції право безмитної торгівлі та відкриття портів на своїй території в обмін на допомогу у війні з Сицилією. По-друге, хрестові походи проклали морський шлях на Близький Схід для італійських, французьких і німецьких міст, що забезпечило їм прямий доступ до торгівлі. Київ залишився поза основними торговими шляхами, в той час як інші руські міста дедалі більше виходили на міжнародні ринки.
7. Посилення експансії кочівників. У 1055–1236 рр. одні тільки половці здійснили 12 великих нападів на Русь, що викликало стільки ж князівських походів у відповідь. За цей самий час вони понад 30 разів взяли участь в руських усобицях.

Загалом, період роздробленості Русі є суперечливим явищем. З одного боку, це розорення через міжусобиці, зниження обороноздатності, посилення тиску сусідів на кожне окреме князівство, ослаблення держави загалом і втрата єдності. З іншого боку, зменшувався круговорот князів, стабілізувалася політична ситуація на місцях, відбувався підйом сільського господарства, збільшувалася кількість міст як центрів ремесла і торгівлі, зростала кількість населення й розвивалася культура. Кожен князь прагнув побудувати в своєму уділі «свій Київ». І найголовніше, що їхні землі тепер ставали не об’єктами здобичі, а господарського розрахунку.

      2.5. Основні державотворчі елементи

В політичній системі Київської Русі основними елементами управління були князь, боярська рада і віче. Вони виступали носіями різних форм державності — монархічної, аристократичної та демократичної. Князь був уособленням центральної влади. Він зосереджував адміністративні, військові, фіскальні, судові й дипломатичні повноваження, а саме: очолював військо, обороняв землі, збирав податки, встановлював закони, здійснював судочинство, укладав договори, надавав землі за службу тощо. Його влада залежала від авторитету і реальної сили, на яку він спирався.

Показово, що великі князі брали на себе титули правителів сусідніх народів, щоб підняти свій престиж в середині держави та на міжнародній арені, а також підкреслити свою незалежність. Найдавнішим таким титулом був каган — «хан ханів» або «великий хан» — найвищі титул правителів у кочових народів середньовіччя. Очевидно, він був запозичений з Хозарського каганату. Вперше по відношенню до Русі вживається ще в «Бертинських анналах» під 839 р. У «Слові про Закон і Благодать» (ХІ ст.) митрополит Іларіон іменує так великих князів Володимира і Ярослава. Цей титул зустрічається також серед графіті Софії Київської та в «Слові о полку Ігоревім» (ХІІ ст.).

Іншим іноземним титулом великих князів був кесар (лат. caesar, грец. καῖσαρ), прийнятий Володимиром Великим від Візантії під час хрещення. Серед сучасних дослідників його наявність обстоює Надія Нікітенко. Вона вказує, що на відміну від титулу василевс (грец. βασιλεύς), який мали лише візантійські імператори, титул кесаря надавався також співправителям імператора чи наближеним високопосадовцям. Оскільки увійти в імператорську родину і поріднитися з порфірородною принцесою Анною міг лише рівний, то київському князю й було надано відповідний титул. Він підкреслював рівність правителя Русі імператору Візантії. Аналогічними випадками, коли титул кесаря надавався іноземним властителям, були правителі Болгарії Тервель (700–721) та Симеон I Великий (893–927).

Срібник князя Володимира, 1012–1015 рр. 

У доказ на наявність такого титулу у Володимира Святославича дослідниця наводить монети, де він зображений у відповідному вбранні, а також свідчення літописів, де його дружина Анна незмінно називається царицею. Щодо інших руських князів, подібних свідчень немає, проте Ярослав Мудрий був названий двома титулами, що мали грецьке походження: цар (похідне від кесар) — на графіті у Софії Київській та самодержець (калька з грец. αὐτοκράτωρ) — у «Повісті минулих літ» під 1036 р.

Боярська рада була дорадчим органом, який генетично походив від давньослов’янської ради старійшин. Вона представляла інтереси впливових власників земельних і промислових угідь, а також міської знаті. Радила князю щодо війни, законів, управління, могла обмежувати його владу, а в разі відсутності або смерті виконувала його функції.

Віче залишалося органом народного самоуправління, яке генетично походило від племінних зборів у давніх слов’ян. Воно могло вирішувати такі важливі питання як війна, укладення союзів, затвердження законів і податків, контролювало міських посадників, а подеколи запрошувало або виганяло князя. Його роль була відмінною на різних етапах розвитку Київської Русі.

Баланс між цими елементами управління залежав від політичної ситуації, а також мав виразні регіональні особливості. Наприклад, у Новгороді, майже з моменту «покликання варягів», а також у Пскові, княжа влада була досить обмеженою. Князь там був найманим правителем на умовах попереднього договору з місцевою громадою, а бояри разом з вічем фактично контролювали його, обираючи і навіть виганяючи. Згодом, там утвердилася республіканська форма правління.

У Галицько-Волинському князівстві через пізнє формування місцевої династії, влада князя була досить слабкою. Натомість тутешні бояри були економічно сильними і незалежними. Це призводило до виникнення гострих протиріч між ними, аж до усунення окремих князів. Щодо віча, то воно відігравало там значно меншу роль через домінування бояр.

У Володимиро-Суздальському князівстві влада князя була досить сильною. Цьому сприяло те, що вказані території освоювалися східними слов’янами пізніше, і вони потребували військової підтримки проти місцевих фіно-угорських племен, що й забезпечували князі. Крім того, князівська адміністрація тут не спиралася на старі боярські роди, на відміну від південної Русі, а всіляко придушувала опозицію з їхнього боку. Основою сильних позицій князів ставали новозасновані міста, заселенні залежними від них переселенцями.

Що стосується Києва, то вказані державотворчі елементи поєднувалися тут порівняно збалансовано. Хоча влада князя й була досить сильно, проте він змушений був узгоджувати свої дії з боярами та міським вічем. Схематично ця система відносин представлена у таблиці нижче. Наведені особливості згодом визначили своєрідний розвиток окремих регіонів Русі.

Табл. 3. Взаємодія елементів управління у різних регіонах Київської Русі

[1] Дата встановлена за твором «Пам’ять і похвала князю Володимиру» Якова Мніха, яка є більш раннім твором за «Повість минулих літ».