КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Тема 6. Київська Русь. Частина 2

КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

З благословення ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра, офіційний сайт КДА публікує курс з Історії України доцента архімандрита Митрофана (Божка).

Тема 6. Київська Русь.

Частина 2.

3. Соціально-економічний розвиток Київської Русі

При вивченні історії Давньоруської держави ми мимоволі звертаємо увагу лише на верхівку айсберга. Нас в першу чергу цікавить процес її становлення і подальших політичних перетворень, і в цьому ми йдемо слідом за літописцями. Посеред одноманітного буденного життя, сталого й циклічного, єдиними рухливими елементами здавалися князі та їхня дружина. Це вони змінювали застиглий ландшафт навколо себе і ніби «штовхали» історію вперед. Тому нічого дивного, що саме їхні діяння зафіксовані й передані нащадкам. Проте економічний і соціальний фундамент, що визначав стабільність цієї верхівки, створювали величезні маси народу, приховані від очей. Якими б спокійними не виглядали вони з поверхні, на самій глибині відбувалися процеси, що визначали напрям подальшого суспільного життя. Тут зароджувалися економічні зміни, формувалися соціальні протиріччя, визрівали передумови для майбутніх потрясінь і реформ. Оскільки в центрі історії знаходиться людина, то не можливо оминути тих, хто становив більшість населення Руської землі.

Історики ХХ ст., які належали до французької школи «Анналів», називали просту масу народу «мовчазною більшістю». Це селяни, ремісники, дрібні торговці, рядові дружинники та інші непривілейовані групи населення, які не залишили по собі значних письмових свідчень. Інформацію про них можна віднайти в джерелах, які прямо про них не розповідають, але зафіксували окремі речі з їхнього життя та побуту – житія святих, регламентували відносини з владою і між собою – законодавчі збірники, договори, грамоти тощо. Крім того реконструювати повсякдення простих людей дозволяють археологія, етнографія, лінгвістики та інші наукові дисципліни. Спираючись на здобутий ними матеріал, спробуємо окинути оком соціальну структуру жителів Київської Русі та їхні заняття.

     3.1. Панівна верхівка і служилі люди

На самому верху соціальної драбини знаходилися князі. Після реформ Володимира Великого, до них належали лише представники правлячого роду Рюриковичів. Старший серед них, який обіймав київський стіл, називався великим князем і формально очолював династію та державу, решта — були удільними князями. Мова про них була раніше.

Наступною була панівна верства бояр (від старослов. болій — «кращий», «більший» або тюрк. бояр — «вельможа», «багатий муж»). Це представники колишньої племінної знаті, які інтегрувалися в державну систему. Вони могли або самі служити князю, або утримувати для нього добре озброєних і споряджених людей. Пізніше до цієї верстви увійшла старша князівська дружина — воїни-соратники, які отримували землю від князя й поступово перетворювалися на землевласників.

Похід Володимира з дружиною на Корсунь (з Радзивілівського літопису)

Далі йшли служилі люди. До цього розряду належала дружина й різні посадовці. Дружина походить від слова «друг». Спершу це були не просто воїни, а спільники князя, його найближче оточення, на яке він опирався. Її лояльність залежала від авторитету правителя та його вміння захищати її інтереси. Як влучно зауважив дореволюційний історик права Василь Сергеєвич (1832–1910), «дружині не можна наказувати, її слід переконувати». Вплив дружини на етапі становлення Давньоруської держави був досить сильним, навіть Володимир Великий був змушений рахуватися з нею, про що свідчать гучні бенкети, що збереглися в народній пам’яті у билинах. Проте починаючи з нього, і далі при Ярославі Мудрому князь перестає бути «начальником дружини» і робиться «земською владою», тобто владою для всього народу. Хоча він й надалі враховує інтереси дружини, проте вони не стають визначальними. Відбувається поділ дружини на старшу й молодшу: старші дружинники згодом входять до правлячої верхівки, а молодші — гриді — складають основну частину воїнів і служилих людей.

Серед служилих людей слід назвати тисяцьких і сотників, які очолювали військові підрозділи — тисячі і сотні. Тисяцький був головним воєначальником ополчення міста, а також виконував певні адміністративні функції. Схожі обов’язки мав і сотник у межах своїх повноважень. Для управління містом князь призначав посадника — від слова «посаджений» (відповідник в українські мові — «посадовець»). Він був представником князя на місці — намісником — і здійснював там його волю. Для управління адміністративними округом — волостю — призначався волостель. Управителем княжого дому та виконавцем його доручень був тіун, збирачем податків — ємець, збирачем мита — митник, стягувачем штрафу за вбивство (вири) — вирник.

Поступово формується система утримання адміністративного апарату. В період становлення держави, дружинники отримували плату від князя або жили за рахунок воєнної здобичі. З Х–ХІ ст. формується система кормління — спосіб утримання посадових осіб, які отримували право «кормитися» за рахунок місцевого населення на період несення служби, тобто збирати на свою користь натуральні продукти і гроші. При цьому земля та доходи залишалися власністю князя, а посадовець лише тимчасово користувався ними на час обіймання своєї посади. Оскільки великої грошової маси на Русі не було, кормління ставало важливим способом розрахунку. Проте ця система породжувала свавілля і зловживання з боку служилих людей, оскільки вони намагалися максимально збагатитися за період свого перебування на «кормах». Традиції кормління досить сильно укорінилися в правовій культурі на українських землях, оскільки продовжували існувати в Речі Посполитій та Московському царстві. Сьогодні її відголоски проявляються у невмінні службовців проводити межу між публічними справами і приватними інтересами, що є основою для подальшого існування корупції.

На відміну від служили людей, бояри володіли вотчиною — приватною земельною власністю, успадкованою від отця. Як власники, вони повністю контролювали свої землі, могли передавати їх в спадок, продавати чи дарувати. У своїх володіннях вотчинники самі збирали данину на корить князя, виконували адміністративні та судові функції. В середньовічній Європі ці привілеї називалися імунітетом, який князь чи король не мав права порушувати. Іноді кормління могло стати вотчиною, якщо князь дарував землю у спадкове володіння як нагороду за службу. Таким чином, старші дружинники перетворювалися на землевласників і зливалися з боярами. Але загалом кормління було суто адміністративним явищем, тоді як вотчина – приватною власністю. Це позначалося на відмінних підходах до господарчого життя населення. В XII–XIII ст. вотчинне землеволодіння починає переважати князівське, що ослабляло центральну владу і сприяло роздробленості держави.

     3.2. Неслужиле вільне населення

Наступними в соціальній структурі Київської Русі стояли неслужилі люди. Вони не виконували безпосередньої служби князю, натомість сплачували йому данину. Їх можна розділити на дві категорії: вільні і залежні. Розглянемо спершу вільні верстви населення. В містах чільне місце займав міський патриціат, який складали найзаможніші та впливові мешканці – крупні купці, реміснича верхівка й представники місцевого управління. Великих купців на Русі називали гості. Вони вели оптову торгівлю, мали право торгувати з іншими містами і країнами. Свої товари вони складали на особливих дворах, які згодом отримали назву гостинний двір. До ремісничої верхівки належали власники майстерень і найуспішніші ремісники. До міст також переселялася частина земельної знаті. Патриціат часто визначав політику міст, адже мав великий вплив на віче, формував міську дружину та організовував оборону.

Далі на соціальні драбині міста стояли ремісники і торговці, які обслуговували князя, його двір і управлінський апарат, забезпечували технічні потреби городян та забезпечували товарообіг. Найпоширенішими видами ремесел були залізообробне, гончарне, ювелірне і ткацьке виробництво. Всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів майстри досягли в металургії та обробці заліза. За даними археології, асортимент виробів з заліза нараховував до 150 назв.

Євразійські торгові шляхи ІХ–ХІ ст. Синім позначена мережа, контрольована раданітами – середньовічними єврейськими купцями.

Відокремлення ремесла від землеробства та розширення ремісничої спеціалізації сприяли розвитку торгівлі та зростанню міст. Розгалужена мережа міжнародних торгівельних шляхів давала додатковий імпульс до процвітання. Вище згадувалися ключові маршрути «із варяг в греки» та «із варяг в перси». Однак через Наддніпрянщину пролягало відгалуження «шовкового» шляху, що поєднувало Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм, а також «соляний» і «залізний» шляхи, які забезпечували зв’язок між Кавказом та Прикарпаттям.

Розвиток торгівлі сприяв формуванню грошової системи Давньоруської держави. Східні слов’яни запровадили власну грошову одиницю — куну — хутро куниці або білки. Зі збільшенням торгівельного обороту виникла нова грошова одиниця — гривна, яка в XII ст. відповідала 50 кунам. Поступово м’які хутряні гроші витіснила тверда валюта у вигляді срібних злитків: київські гривні ромбоподібної форми важили бл. 164 г., а новгородські паличкоподібної форми — бл. 204,7 г. Наприкінці XIII ст. з’явився карбованець — срібний зливок, що дорівнював половині гривні. За правління Володимира Великого почалося карбування перших вітчизняних монет — золотників і срібників. Водночас хутро залишалося загальним еквівалентом вартості аж до XIV ст., коли почалося масове карбування монет.

У період розквіту Київської Русі активно йшов процес урбанізації. Гради почали з’являтися у східних слов’ян ще в додержавний період, проте зараз з оборонних споруд вони перетворилися на міста — адміністративні, економічні та культурні осередки. Літописи свідчать, що у IX–X ст. існувало понад 20 міст. В XI ст. з’являються ще 32 міста, а перед монгольською навалою загальна кількість перевищувала 300 градів, з яких близько 100 були повноцінними містами. Не дивно, що ще на межі IX–X ст. варяги називали Русь Гардаріки (від давньосканд. garð — «град») — «країна міст».

Київська гривна

За різними оцінками, Київ в цей період займав приблизно 400–600 га. В XII ст. його населяли орієнтовно 40–50 тис. мешканців. Він складався з трьох основних частин: Гора — центр княжої влади та головні храми, Окольний град — ремісничі та торговельні квартали, Поділ — головний торговий центр і порт біля Дніпра. У XII–XIII ст. Київ був одним із найбільших і найрозвиненіших міст Європи, поступаючись за кількістю населення лише Константинополю і Парижу, але значно перевершував більшість столиць, включно з Римом, Лондоном і Кельном.

На самому соціальному низу в містах знаходилася чернь (від старосл. чорний — в значенні «брудний» або «чорнороб»). Це була міська біднота, яка наймалася до ремісників, купців або бояр; підмайстри, які навчалися ремеслу, але ще не мали власного виробництва; чорнороби — вантажники, будівельники, носії; втікачі з сіл, а також розорені ремісники і торговці. Вони становили більшість міського населення, забезпечували робочу силу, необхідну для функціонування міста, але не мали політичного впливу. В кризові часи чернь нерідко ставала рушійною силою повстань проти влади і знаті.

Поза містом більшість простого населення складали селяни — смерди. Ця назва, спільна з українським словом «смердіти», демонструє презирливе ставлення князів і дружини до тих, хто щодня працював на землі і кого вони змушували платити данину. Смерди були особисто вільними, мали власне господарство, житло й земельний наділ. Проте значна частина земель, на яких вони працювали, були відібрані в общин і привласнені князями чи боярами. За користування нею вони повинні були сплачувати ренту. На Русі вона називалася данина або оброк. В ІХ–ХІІ ст. переважав натуральний оброк, тобто плата продуктами, але з розвитком товарно-грошових відносин він поступово замінився грошовим. Крім того виникла відробіткова рента — панщина — примусове й безплатне виконання певних робіт у панському господарстві.

Однак, землевласник мав певні обов’язки щодо смердів, які проживали на його землі. Він повинен був забезпечувати захист від зовнішніх ворогів і свавілля сусідів, підтримувати порядок, вирішувати суперечки, розподіляти наділи й повинності. Загалом йому належало дбати про стабільне життя громади. Це було свого роду договором між ним і підданими.

Варто зазначити, що на Русі не було традицій приватної власності, яка була відома в Європі ще з античних часів. Тому темпи розвитку феодальних відносин були тут значно повільнішими. Крім того, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної і господарськи неосвоєної землі. В умовах посилення тиску з боку верхівки, сільське населення тікало далі на північний схід, де колонізувало нові простори.

Окремим станом на Русі було духовенство. Воно поділялося на чорне (монастирське) і біле (парафіяльне). До чорного духовенства належали ченці, які давали обітницю послуху, бідності й безшлюбності і вели усамітнене життя. Монахи жили в монастирях, де займалися також просвітництвом і переписуванням книг. Очільниками монастирів були ігумени й архімандрити. Чорне духовенство мало вищий статус у церковній ієрархії, адже саме з його середовища обирались єпископи. Вони керували великими єпархіями, мали значні адміністративні й судові повноваження, в тому числі й у цивільній сфері. До білого духовенства належали священики, які служили в громадах, могли одружуватися й мати сім’ї. Вони займалися богослужінням, навчанням, опікувалися парафіянами. В міських і сільських храмах настоятелів називали попи, а старших священиків — протопопи.

Чорне духовенство мало більший вплив у церковних і державних справах, оскільки єпископи входили до князівських рад. Біле духовенство жило серед людей, сприймалося як частина громади й мало практичну роль у житті суспільства. Обидві групи мали значний соціальний статус, а Церква володіла великими землями й доходами. Ця система поділу духовенства успадкувала візантійську традицію, але пристосовувалася до місцевих умов.

     3.3. Залежні категорії населення

Попри те, що в Київській Русі більшість населення складали вільні люди, було чимало осіб, які потрапляли в особисту залежність від інших через певні економічні чи соціальні обставини.

Клавдій Лебедєв. Князь Ігор збирає данину з древлян в 945 році

1. Закупи — люди, які потрапили в боргову залежність і змушені були працювати на господаря до сплати боргу. Ця назва походить від слова купа — певна сума грошей: складені горою куни або гривні. Звідси походять слова «купувати», «купець» та ін. Оскільки вона бралася в борг, то треба було працювати «за купу» — за позику.
2. Рядовичі — люди, які укладали угоду про працю на певних умовах. Назва походить від слова ряд — «договір», послідовно викладені умови. Звідси також походять слова «порядок» — стан, коли дотримуються умови ряду; «урядник» чи «урядовець» — людина, яка слідкує за дотриманням ряду тощо.
3. Челядь — первісно означало «слуги», «домашня прислуга». Вона працювала у господарствах феодалів, виконуючи різні домашні й сільськогосподарські роботи. У челядь потрапляли як вільні люди, так і військовополонені та раби, куплені на ринках.
4. Холопи (від старослов. xлопъ — «юнак», «слуга») — населення, що перебувало у повній власності господаря, раби. Ними ставали через захоплення в полон, народження в неволі, боргову кабалу, самопродаж у рабство, покарання за злочин. Вони виконували важку фізичну працю, працювали ремісниками й слугами, але могли навіть керувати маєтками своїх господарів. Холопи не мали юридичних прав і повністю залежали від волі свого власника, їх могли продавати, обмінювати і карати без суду.

Особливою групою населення в Київській Русі були ізгої. Це люди, які з різних причин втратили свій соціальний статус і були виключені зі свого стану. Вони не належали до жодної стійкої соціальної групи й опинялися в невизначеному правовому становищі. Слово «ізгой» походить від старослов. гоити — «жити» (пор. з билинним вітанням Гой еси — «будь живий!» «будь здоровий!», а також словом «загоїти» — «заживити»). Такими чином, ізгой — це людина, зжита або вижита зі свого звичного стану. Церковний устав князя Всеволода Мстиславича (XII ст.) називає 4 категорії ізгоїв: не тямущий грамоти попів син (бо він не міг наслідувати свого батька); холоп, що викупився з холопства; купець, що заборгував; а також князь, позбавлений володінь. Залишаючись вільними людьми, ізгої не мали певного місця в соціальній ієрархії. Вони нерідко працювали як наймані робітники. Деякі з них шукали захисту у князів і великих феодалів. У документах ХІІ–ХІІІ ст. ізгої постають як люди, що перебувають під церковною юрисдикцією та опікою.

Хоча суспільство в Давньоруській державі було ієрархічним, суспільні стани не були замкнутими й існували механізми, які дозволяли змінювати свій статус. Соціальна мобільність була можливою завдяки військовій службі, торгівлі, шлюбам та Церкві. На службі в князя успішні воїни могли отримати земельні наділи і стати землевласниками. Заможні купці та ремісники могли увійти до міського патриціату й отримати політичний вплив. Шлюби між представниками різних станів іноді давали змогу піднятися по соціальній драбині. В межах церковної ієрархії вихідці з нижчих верств могли стати священиками, а найталановитіші – навіть єпископами. Про те як люди могли впасти на соціальній драбині, йшлося вище.

Разом з тим, соціальна структура населення відкриває неприглядну сторону давньоруської історії, а саме — існування рабства і работоргівлі. Одним із перших, хто звернув увагу на цю проблему ще в дореволюційний період, був В. Ключевський. Працю рабів у своєму господарстві східні слов’яни використовували ще до появи Давньоруської держави. При цьому відносини між рабами та їхніми власниками мали патріархальний характер — рабів сприймали як молодших членів родини, що відображено у таких термінах, як отрок, хлоп тощо. Однак з приходом варягів-русі рабство поступово перетворилося на прибуткову галузь зовнішньої торгівлі. Вже в Х–ХІ ст. челядь становила головну статтю експорту до чорноморських та волзько-каспійських ринків. В ХІ–ХІІ ст. економічний добробут Русі значною мірою спирався на рабовласництво.

Основними джерелами рабства були війни та полон, причому полонених захоплювали не лише під час походів на сусідні народи, а й під час князівських міжусобиць. Половці, які активно втручалися в міжкнязівські конфлікти, також забирали собі слов’ян. До джерел рабства належало також полюддя, коли рабів збирали з підкорених племен на підставі данницьких угод. Полюддя як данина людьми припинилося на Русі близько середини ХІ ст. під впливом поширення християнства.

В «Руській правді» значна увага приділялася правовому регулюванню володіння рабами. Вони широко використовувалися в господарстві, як у приватних садибах городян, так і в князівському дворі. Відомі випадки, коли раби досягали високих посад у князівській адміністрації, зокрема ставали тіунами. Розміри штрафів за вбивство людей вказують, що на Русі простий раб оцінювався в 5 гривен, а тіун — найдорожче — 80 гривен. Для порівняння, на 1 гривну можна було купити 1 вола або 10 телят чи 20 баранів. Вартість рабів могла змінюватися залежно від насиченості ринку.

Сучасні дослідники звертають увагу, що масштабна торгівля слов’янами призвела до змін у європейській латині: римське слово servus («раб») було поступово витіснене новим — sclavus (буквально «слов’янин»). Так само й у грецькій мові слово δοῦλος («раб», «робітник») змінилося на σκλάβος. Це відобразилося й на сучасних європейських мовах: англійською —  slave, німецькою — Sklave, італійською — schiavo, французькою — esclave і т.д. Такій зміні сприяло те, що слов’яни були основною етнічною групою серед рабів, в тому числі у Європі, не лише в середньовіччі, але і в ранній Новий час, зокрема через татарські й турецькі набіги. В подальшому ця лексична зміна сформувала відповідне ставлення до слов’ян, а у ХХ ст. навіть відобразилася в ідеології нацизму, де слов’яни проголошувалися «нижчою расою» або «расою рабів».

Незважаючи на важливість цього питання, тема рабства в Київській Русі залишається малодослідженою. Однією з причин цього є прагнення «патріотичної» історіографії створити позитивний образ минулого України, уникаючи висвітлення його суперечливих сторін.

4. Цивілізаційний вибір

Від самого початку свого державного утворення, Руська земля знаходилася на перехресті цивілізацій та їхніх культурних впливів, котрі концентрувалися в релігії. Візантійська імперія сповідувала східне християнство, Священна Римська імперія — латинське християнство, Волзька Булгарія — іслам, а Хозарський каганат — іудаїзм. Літопис підкреслює ситуацію вибору цивілізаційної моделі розвитку Русі, яка постала перед її правителями. Вона могла піти як шляхом Візантії та Західної Європи, так і залишитися в орбіті степових народів, оскільки політична активність і торгівельні відносини у той час розвивалися в усіх напрямках. Цю ситуацію яскраво змальовує літописний сюжет про «вибір віри» князем Володимиром (ПМЛ під 986–988 рр.). Хоча чимало дослідників бачать у ньому «мандрівний сюжет», що зустрічається в різних європейських хроніках, проте він не лише розповідає про офіційне прийняття християнства, але й відображає реальне міжнародне становище держави, її політичні зв’язки, етнокультурні впливи та пошук духовної ідентичності.

Клавдій Лебедєв. Хрещення киян

Офіційне прийняття християнства в Київській Русі відбулося за правління Володимира Великого. За літописною традицією, це сталося у 988 р. Проте перша спроба мала місце на століття раніше — у 861 р. під час  правління Аскольда, після його походу на Константинополь. В історіографії ця подія отримала назву «Фотієве хрещення», оскільки відбулася за Константинопольського патріарха Фотія. У своєму окружному посланні 867 р. він оголосив, що руси стали християнами і прийняли в себе єпископа. Відтоді Руська єпархія (або митрополія) згадувалася на 60–61-му місці у списках кафедр Константинопольської Церкви. Слід відмітити, що в цей час Візантія активізувала місіонерські зусилля для поширення християнства серед слов’ян. У 864 р. почалася місія святих братів Кирила і Мефодія у Великій Моравії, а в 865 р. прийняв хрещення болгарський хан Борис I (852–889) та його оточення. Тому хрещення русів за Аскольда та відповідні зусилля з боку Константинополя органічно вписуються в більш широкий контекст.

Проте заснована кафедра існувала лише номінально, оскільки, після захоплення Києва Олегом у 882 р., почалася язичницька реакція. Хоча серед русів залишалися християни, про що свідчить арабський письменник Ібн Хордадбег, і вони мали достатньо високий статус, адже їздили торгувати аж до Аббасидського халіфату, де платили податок на немусульман. За правління Ігоря християнство дедалі більше вкорінювалося на Русі. Про це свідчить договір з Візантією, укладений 944 р. Він відображає існування християнської громади в Києві, адже в ньому вказано, що князівські дружинники-християни мають присягати в церкві святого Іллі.

Дружина Ігоря княгиня Ольга, намагаючись розвивати дипломатичні відносини з Візантією, вже сама прийняла хрещення в Константинополі. Це сталося в 957 р. під час її візиту до імператора Константина VII Багрянородного. Проте небажання візантійського двору визнавати Русь як рівнозначного партнера підштовхнуло її до пошуків альтернативи. У 959 р. вона звернулася до германського імператора Оттона I (936–973) з проханням надіслати єпископа і священиків. Латинська місія на чолі з єпископом Адальбертом, перебувала на Русі в 961–962 pp., але не мала успіху. Загроза розправи з боку язичників, а також порозуміння Києва з Царгородом змусили її повернутися назад. Даний епізод свідчить про те, що Русь знаходилася на роздоріжжі і в стані цивілізаційного вибору. Схожі процеси відбувалися в Болгарії століттям раніше. Охрестившись від Константинополя в 865 р., хан Борис І прагнув вивести свою державу з-під залежності Візантії, тому в 866 р. звернувся до папи Миколая I (858–867) з проханням надіслати місіонерів. Пізніше, владнавши спірні питання, він приєднався до грецької церковної традиції.

Прийом імператором Константином Багрянородним княгині Ольги. Хроніка Іонна Скилиця, сер. XII ст.

Остаточно затвердити християнство на Русі зміг князь Володимир Великий, який виходив з власних міркувань та врахував досвід попередніх поколінь. В його виборі також позначився південний вектор цивілізаційних впливів на українські території, який існував ще з часів античної присутності в Північному Причорномор’ї. Процес хрещення Русі в «Повісті минулих літ» подано під 988 р., хоча насправді описані в ній події відбувалися протягом 987–989 рр. Сама ж християнізація Руської землі розтягнулася на кілька століть.

Прийняття християнства суттєво вплинуло на подальший розвиток Київської Русі, охопивши усі виміри людського життя.

• Запровадження християнства відіграло важливу роль у формуванні сильної централізованої держави. До цього єдність Русі підтримувалася лише військовою силою. Проте єдинобожжя стало ідеологічною опорою для утвердження влади київського князя як єдиного правителя. Щодо часів удільної роздробленості, то єдина організація Київської митрополії підтримувала цілісність держави.
• Нова релігія, з одного боку, закріплювала станову ієрархію, з іншого – проголошувала рівність усіх перед Богом, чим закладала принципово нові підвалини суспільних відносин та соціальних рухів, в тому числі антифеодальних.
• Хрещення Русі та династичний союз Візантією підвищили її міжнародний авторитет, інтегрували в європейську християнську спільноту та сприяли дипломатичному визнанню. Великий князь набув статусу рівноправного правителя на міжнародній арені: кордони його держави стали хоча б номінально недоторканними, а його воїнів брали в полон, а не в рабство і т.д. Підтвердженням нового рівня відносин є численні династичні угоди Рюриковичів. Зокрема, протягом X–ХІІІ ст. вони уклали 12 шлюбів з членами візантійських династій і 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин.

Шлюбні союзи Київської Русі з країнами Європи на ХІ ст.

• Християнство змінило світогляд давньоруського населення. Якщо язичництво пригнічувало людську душу й виховувало страх перед силами природи, то християнство утвердило віру в надприродного Бога і звільнило її від цього страху. Поступово змістився акцент в релігійних переконаннях: увага перенеслася на внутрішній світ людини, її свободу вибору та відповідальність у загробному житті. Такі зміни вплинули на соціальні норми: відбулося пом’якшення людських відносин, зникла полігамія, засуджувалися кровна помста та жорстокість, покращилося ставлення до бідних і рабів.
• Християнство стало поштовхом до розвитку усіх сфер культури: писемності, літератури, архітектури та мистецтва (іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра). Використання слов’янської мови в богослужінні та церковній літературі сприяло швидкому поширенню нової релігії серед населення. Вона заклала основи майбутньої духовної та інтелектуальної спадщини Київської Русі.

Таким чином, прийняття християнства стало одним з найважливіших етапів в історії Київської Русі, що визначив подальший цивілізаційний розвиток східних слов’ян. Християнський світогляд докорінно змінив ментальність населення, заклавши нові етичні принципи, що згодом вплинули на суспільні норми. Хрещення Русі не лише інтегрувало її до європейської християнської спільноти, а й стало фундаментом для подальшого формування могутньої держави з глибокими духовними традиціями, котрі унаслідували її спадкоємці.

5. Русь і середньовічна Європа

В середньовіччі Київська Русь та Західна Європа розвивалися за різними суспільно-політичними та соціально-економічними моделями, що визначило унікальність кожного регіону. Попри певні спільні риси, їхні суспільні відносини, економічні механізми та культурні характеристики суттєво відрізнялися. Ці відмінності сформували унікальні історичні шляхи кожної з них та вплинули на подальший розвиток. Нижче ми розглянемо найсуттєвіші відмінності.

В суспільно-політичній сфері були такі особливості. Державне володарювання у Західній Європі належало одній особі, тоді як на Русі — всьому роду Рюриковичів, і її розподіл був предметом внутрішніх династичних суперечок. Також відрізнялася система спадкування: в Європі влада передавалася від батька до старшого сина (вертикальна модель), що забезпечувало централізацію влади. У Київській Русі ж діяла система спадкування за старшинством у роді — від старшого брата до молодшого (горизонтальна модель), що спричиняло часті конфлікти між князями.

Панівна верства на Заході була структурована за системою багатоступеневих сеньйоріально-васальних відносин, де панував принцип «васал мого васала — не мій васал». Зв’язки між феодалами ґрунтувалися на системі васалітету, де панувала чітка ієрархія. На Русі ж такі відносини були одноступеневими — князі та бояри не перебували у складній васальній ієрархії. Що стосується відносини між самим князями, то вони були не васальними, а родинними, де великого князя мали слухатися як син батька. Щодо державних посадовців, то в Європі, отримуючи землі за службу, вони поступово ставали спадковими землевласниками. Натомість у Київській Русі діяла система кормлінь, яка не дозволяла посадовцям перетворюватися на землевласників.

З огляду на роль міст в середньовіччі, слід зазначити відмінності в їхніх суттєвих рисах та управлінні. В Європі міста були центрами ремесла і торгівлі, там активно поширювалися комунальні рухи, внаслідок яких городяни здобули самоврядування. На Русі ж міста були переважно укріпленнями і центрами адміністрації, самоврядування в них не було, незважаючи на існування віча, яке збиралося нерегулярно.

В соціально-економічній сфері європейське суспільство мало чітку станову організацію: духовенство («ті, що моляться»), дворянство («ті, що воюють») та селянство («ті, що працюють»). Панівною верствою тут були землевласники. У Київській Русі соціальні групи не були закритими, перехід між ними був можливим і досить вільним. Щодо панівної верстви, то нею були рухливі воїни-купці.

Земля у Західній Європі належала феодалам. Її отримували від короля за службу і далі роздавали своїм васалам, що створювало жорстку ієрархію. Надалі васал служив саме там, де отримував землю. У Київській Русі земля залишалася державною. Бояри займали неосвоєні землі самостійно або купували їх, тому не були зобов’язані нести службу князю. Поширеною була ситуація, коли вони могли служити князю в одному місці, а володіти землею в іншому, що робило їх більш незалежними від нього.

В аграрних відносинах теж були значні відмінності. В Європі використовували працю вільних селян, але з часом більшість з них ставали залежними від феодалів. У Київській Русі, навпаки, значну роль в господарстві відігравала праця рабів (челяді), а частка вільних селян залишалася високою. Що стосується ремісництва, то в Західній Європі воно також було корпоративним, організованим в цехи та гільдії, які регулювали виробництво й торгівлю. У Київській Русі таких інститутів не було, що сприяло більшій мобільності ремісників.

Берестяна грамота ХІІ ст., Звенигород, Львівська обл.

Були свої особливості й у духовно-культурній сфері. Для західноєвропейського регіону був характерним германо-романський синтез, адже тамтешні королівства сформувалися на території колишньої Римської імперії. Вони утворювали особливий регіон, де мовою комунікації була латина. Київська Русь розвивалася не маючи античної спадщини, хоча для неї був відчутним вплив Візантії. Вона входила до іншого культурного регіону, де мовою писемності була слов’янська. Ці особливості демонструє хронологія прийняття християнства і виникнення законодавчих збірок. Зокрема, франки прийняли хрещення у 496 р., а східні слов’яни — у 988 р. Збірник законів у Франкській державі з’явився в V ст. — «Салічна правда», а на Русі — в XI ст. — «Руська правда». Ці відмінності в хронології свідчать як про різні темпи, так і різні основи державного й культурного розвитку Київської Русі порівняно з Західною Європою.

В церковному відношенні Західна Європа юрисдикційно належала до Риму, а Русь — до Константинополя. Це наклало свої особливості не лише на культуру, але й на характер взаємодії світської і церковної влади. В середньовічній Європі Церква мала значний вплив на королів та феодалів, тоді як у Київській Русі існував певний паритет, оскільки митрополитів присилали з Візантії і вони не були підданими князям. Якщо в Європі Церква вже існувала на момент приходу германських племен, котрих вона залучила до античної спадщини, то на Русі Церква постала завдяки ініціативі правителів, тому згодом потрапила в певну залежність від князівської влади.

Але, попри значні відмінності, Київська Русь та Західна Європа мали низку спільних рис. Ключовим фактором єдності обох регіонів було християнство, яке формувало відповідні цінності. Воно вплинуло як на становлення державних інституцій, так і на культурно-символічну сферу, яку розуміли і поділяли обидві сторони. Серед інших елементів спільності важливою стала наявність писаного закону, який стримував сваволю сильних, запобігав самосуду, захищав громадський порядок, створював зрозумілі механізми функціонування суспільства й закріплював моральні цінності. В обох суспільствах існував лицарський етос (від грец. ἦθος — «вдача», «характер», «душевний склад»), який формував ідеал доблесного воїна, вірного своєму володарю та християнській вірі.

У політичній сфері очільники держави в обох регіонах виступали «першими серед рівних»: у Західній Європі королі мусіли рахуватися з графами й баронами, а на Русі — великі князі — з удільними князями. Відносини між сеньйорами і васалами передбачали взаємні зобов’язання, що забезпечувало певну стабільність. Крім того, правляча верхівка мала широкий імунітет, який захищав її від втручання центральної влади по цілому ряду питань. Обидва регіони стикалися з феодальною роздробленістю, що призводило до ослаблення центральної влади та перетворення окремих земель на напівнезалежні володіння. В економічному плані у внутрішньому житті як Європи, так і Русі переважало натуральне господарство, де більшість продукції вироблялася для власного споживання, а ринкова економіка мала другорядну роль.

Десятинна церква. Реконструкція

Таким чином, Київська Русь і Західна Європа в середньовіччі мали різні політичні, соціальні та економічні системи. Їх спричинили відмінні географічні фактори, цивілізаційні впливи та темпи розвитку. Але попри це, вони належали до однієї ойкумени, в основі якої лежав ряд спільних цінностей, серед яких — християнство, закон та взаємозобов’язаність сторін. Це створювали єдиний простір, де була можлива політична й культурна взаємодія між регіонами, навіть попри їхні суттєві відмінності.

6. Проблема давньоруської народності

Однією з актуальних проблем, пов’язаних з історією Київської Русі, є проблема давньоруської народності. Вона полягає в питанні: чи існувала єдина давньоруська народність в Давньоруській державі, чи це був конгломерат окремих східнослов’янських племен, які лише згодом розвинулися в окремі народи — українців, росіян і білорусів?

Витоки гіпотези про існування давньоруської народності сягають XVII ст. — київського «Синопсиса», пов’язаного з іменем архімандрита Інокентія (Гізеля). В XIX ст. на основі цього твору в Російській імперії обстоювалася ідея «єдиного руського народу», який складався з великоруської, малоруської та білоруської народностей, що виокремилися після монгольської навали. Паралельно з цим розгорнулися дискусії щодо «первородства» — права окремої народності називатися головним спадкоємцем Київської Русі.

В Радянському Союзі з кінця 1930-х рр. утвердилася теза про Давньоруську державу як «спільну колиску» трьох східнослов’янських народів, які сформувалися в XIV–XV ст. Проте наукове вивчення цієї теми було фактично заблоковано в 1954 р., коли Центральний комітет Комуністичної партії затвердив «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 pp.)». В їх основі лежала концепція про походження трьох народів від єдиного кореня — давньоруської народності, що стала підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ». З проголошенням незалежності України, дискусії відновилися з новою силою, при чому консенсус в науковому середовищі відсутній і дотепер.

Прихильники концепції давньоруської народності вважають, що політична централізація, запровадження християнства, економічні зв’язки та боротьби з зовнішніми ворогами сприяли активному процесу етнічного згуртування населення Русі. На їхню думку, це підтверджують такі суспільні процеси і явища:

• спільна мова — у Київській Русі сформувалася єдина літературна мова, що використовувалася в управлінні, законодавстві, культурі та літературі;
• спільні традиції та юридичні норми — у східнослов’янських землях усталилися єдині звичаї та правові положення, зокрема дія «Руської правди» та подібні поховальні обряди;
• єдина матеріальна культура — археологічні дані підтверджують подібність в одязі, збройному спорядженні, будівництві та ремісничих виробах у різних регіонах Київської Русі;
• формування спільної етнічної свідомості — літописні джерела згадують Русь як сукупність усіх земель-князівств, а всі східні слов’яни називали себе етнонімом «руський», «русин», «русич»;
• консолідація правлячої еліти — феодальна верхівка Київської Русі походила з династії Рюриковичів і не мала етнічного поділу.

Опоненти цієї теорії, які відстоюють ідею незалежного формування східнослов’янських народів, наводять такі контраргументи:

• фактор мови — єдина літературна мова не обов’язково свідчить про етнічну єдність. Подібно до того, як латина не створила «єдиної латинської народності» в Європі, так і церковнослов’янська не об’єднала східних слов’ян в єдиний народ. До того ж у Київській Русі існували різні діалекти, що свідчить про мовну неоднорідність;
• поліетнічність держави — окрім східних слов’ян, у складі Київської Русі мешкали балтські, фіно-угорські та тюркські народності. Навіть 15 слов’янських племен, що увійшли до Давньоруської держави, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Різні етнічні групи мали свої традиції, що ускладнювало процес етнічного об’єднання;
• політична єдність не дорівнює етнічній однорідності — як і в пізніших імперіях, політична інтеграція Київської Русі не означала наявності єдиного народу. Аналогічно, Російська імперія об’єднала понад 130 народів, зберігаючи політичну єдність, але не етнічну спільність;
• регіональна диференціація — ще до утворення Київської Русі східнослов’янські племена мали власні особливості, які продовжували впливати на подальший етногенез. Українська народність формувалася на основі союзів полян, древлян, сіверян із домішкою іранських елементів. Російська народність розвивалася через взаємодію з фіно-угорськими племенами, а білоруська – через слов’янізацію балтів.

Таким чином, питання етнічної структури Київської Русі залишається відкритим. З одного боку, вона мала певні об’єднавчі чинники, які сприяли етнічній спільності. З іншого боку, мовні, культурні та політичні відмінності між регіонами були значними, що ставить під сумнів існування єдиної народності. Очевидно, що Київська Русь була етапом у формуванні східнослов’янських народів, але сам процес їх остаточного виокремлення ще тривав після її розпаду. Дослідження цього питання потребує об’єктивного підходу, врахування різних джерел та критичного аналізу існуючих концепцій.

Використана література:

1. Артамонов Ю. А. Крещение Руси. Православная энциклопедия. Москва, 2015. Т. 38 : Коринф — Крискентия. С. 723–730.
2. Бойко О. Д. Історія України : посібник. 2-ге вид., допов. Київ : Видавничий центр «Академія», 2002. 656 с.
3. Галенко О. І. Рабство в Україні. Енциклопедія історії України. Київ, 2012. Т. 9 : Прил — С. С. 77–88.
4. Гвин Дж. Викинги. Потомки Одина и Тора / пер. с англ. З. Ю. Метлицкой. Москва : ЗАО Центрополиграф, 2005. 445 с.
5. Ермолаев С. А. Западный феодализм и русский общественный строй (полемика с А. А. Горским). Россия и современный мир. 2011. № 3. С. 165–175.
6. Ключевский В. О. Курс русской истории : полное издание в одном томе. Москва : Альфа-книга, 2009. 1197 с.
7. Котляр М. Ф. Соціальна структура давньоруського суспільства. Український історичний журнал. 2015. № 6. С. 13–28.
8. Лисяк-Рудницький І. Феодалізм. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Київ : Основи, 1994. Т. 1. С. 47–52.
9. Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. Київ : Дніпро, 1989. XVI+591 с.
10. Моця О. П. Київська Русь і країни Європи: характерні риси східнослов’янської державності, рівні міжнародних відносин та напрями контактів. Український історичний журнал. 2007. № 1. C. 4–19.
11. Нікітенко Н. М., Нікітенко М. М. Володимир Великий і християнізація Русі. Софійський часопис. Збірник статей за матеріалами ІХ міжнародної науково-практичної конференції «Софійські читання», присвяченої 1000‑літтю першої літописної згадки про Софію Київську (1017–2017). Київ, 2019. Вип. 3. С.252–281.
12. Плохій C. Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності / пер. з англ. Р. Клочка. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. 496 с.
13. Попович М. В. Нарис історії культури України. Київ : АртЕк, 1998. 728 с., іл.
14. Толочко А. П. Очерки начальной руси. Киев; Санкт-Петербург: JIaypyc, 2015. 336 с.
15. Толочко О. П. Норманська проблема. Енциклопедія історії України. Київ, 2010. Т. 7 : Мл — О. С. 491–493.
16. Толочко П. П. Давньоруська етнокультурна спільність. Енциклопедія історії України. Київ, 2004. Т. 2 : Г — Д. С. 273–275.
17. Толочко П. П. Київська Русь, становлення та розвиток ядра держави. Енциклопедія історії України. Київ, 2007. Т. 4 : Ка — Ком. С. 230–242.
18. Шлях з первісності у цивілізацію. Українські шати середньовіччя / В. Балушок та ін.; відп. ред. В. Смолій. Київ : Академперіодика, 2023. 658 с., 136 с. іл.
19. Юсова Н. М. Давньоруської народності концепція. Енциклопедія історії України. Київ, 2004. Т. 2 : Г — Д. С. 275–276.
20. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. Київ : Генеза, 1997. 380 c.