Проповідь архієпископа Білогородського Сильвестра у Неділю про блудного сина

ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

архієпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

у Неділю про блудного сина

11 Ще сказав: у одного чоловіка було два сини; 12 і сказав молодший з них батькові: отче! дай мені частину майна, що належить мені. І батько розділив між ними майно. 13 Через кілька днів молодший син, зібравши все, пішов у далекий край і там розтратив своє майно, живучи розпутно. 14 Коли ж він усе прожив, настав великий голод у тій країні, і він почав бідувати; 15 і пішов, пристав до одного з жителів тієї країни; а той послав його на свої поля пасти свиней; 16 і він радий був насититись ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому. 17 Опам’ятавшись, він сказав: скільки наймитів у батька мого мають надмір хліба, а я вмираю з голоду; 18 встану, піду до батька мого і скажу йому: отче! согрішив я проти неба і перед тобою 19 і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх. 20 Встав і пішов до батька свого. І коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг, і кинувся йому на шию і цілував його. 21 Син же сказав йому: отче! я согрішив проти неба і перед тобою і вже недостойний зватись твоїм сином. 22 А батько сказав рабам своїм: принесіть кращу одежу і одягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги; 23 і приведіть годоване теля, і заколіть; будемо їсти й веселитись! 24 бо син мій цей був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся. І почали веселитися. 25 А старший син його був у полі; і коли, повертаючись, наблизився до дому, почув співи та радощі; 26 і, покликавши одного із слуг, запитав: що це таке? 27 Він сказав йому: брат твій прийшов; і батько твій заколов годоване теля, бо зустрів його здоровим. 28 Він розгнівався і не хотів увійти. Батько ж його, вийшовши, кликав його. 29 Але він сказав у відповідь батькові: ось, я стільки років служу тобі і ніколи не переступав наказів твоїх, але ти ніколи не дав мені й козляти, щоб мені повеселитися з друзями моїми. 30 А коли цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього годоване теля. 31 Він же сказав йому: сину мій! ти завжди зі мною, і все моє твоє, 32 а з того належить радіти й веселитись, що брат твій цей був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся.

Євангеліє від Луки 15:11-32

Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

«Хочу бути самостійним», «Не вчіть мене», «Я виріс і сам знаю, що мені робити!» — скільки разів ми чули такі вирази від наших дітей. Скільки разів ми самі говорили подібне до наших батьків. Сьогодні, брати і сестри, ми почули євангельську притчу про блудного сина. Історія блудного сина — це, насправді, звичайна історія багатьох сімей у всі часи у різних народах. Господь Іісус Христос використовує цей сюжет, знайомий до болю кожній людині для того, щоб в образах батька та синів передати глибокий духовний зміст.

Отже, згідно з притчею, молодший син бажає отримати свою частку спадщини. Скільки років цьому юнакові? Притча не дає такого уточнення, проте очевидно, що сама його вимога видати спадщину говорить про якесь умовне повноліття. Як припускають екзегети, з урахуванням звичаїв на той час йому було років 15-16. Зовсім юнак. Але в Іудеї того часу в цьому віці вже одружувалися. Можемо припустити, що бажання піти з батьківського дому було в молодшого сина не спонтанним. Він давно хотів, прагнув, жадав залишити рідну хату. І треба було лише дочекатися необхідного віку, щоби висунути свої вимоги. І він дочекався: «Дай мені частину майна» (Лк. 15:12).

Від нас часто при читанні цієї притчі вислизає одна важлива деталь. Молодший син просить свою частину спадщини. Однак коли ж прийнято отримувати спадщину? Не утримання, не виділення коштів, а саме спадщину. Очевидно, що лише у разі смерті власника майна. І ось, звертаючись до свого батька за отриманням спадщини, син, по суті, робить те, що можливе лише після смерть батька. Його вимога водночас означає: «я хочу жити, хочу веселитися, а ти старий все ще живий. Мені набридло чекати на твою смерть. Немає більше сил терпіти. Давай мені мою частку, наче ти вже помер». Батько віддає молодшому синові його частку спадщини. І той, окрилений вседозволеністю, вмить помчав із дому батька свого. Молодший син — блудний син. В даному випадку «блудний» означає розпусний, недолугий. Хоча, звичайно, і гріх розпусти ним також опанував.

Блудний син — егоїст. У цьому є його основний гріх. Він любить себе та свої пристрасті. Його бажання вільності та спадщини — лише спосіб догодити самому собі. Але як часто буває в житті, цей гордий юнак зустрічає компанію собі подібних марнотратників життя. Їх нічого не поєднує: ні дружба, ні любов, ні пошук істини, ні духовні пошуки. Одне в них спільне — пристрасний спосіб життя. А по відношенню один до одного вони нещирі, лицемірні, улесливі. І коли молодший син «розтратив своє майно, живучи розпутно» (Лк. 15:13), то, зрозуміло, залишився він один. Нікого поряд. Ніхто з його товаришів не допоміг йому та не підтримав його. Опинившись у вкрай складному становищі, та ще й у той час, коли почався голод, блудний син найнявся пасти свиней. Для іудея пасти свиней — надзвичайно принизливе заняття. Можна сказати, що це дно соціального падіння. Стати свинопасом його змусила справді велика потреба. Очевидно, що господар найняв його був людиною жорстокою і жадібною. Сказано: «і він радий був насититися ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому» (Лк. 15:16). Ріжкове дерево — рослина, що дає плоди схожі на стручки квасолі. На Сході ними, стручками, годували деяких свійських тварин. Так от, власник свиней не дає своїм працівникам у їжу навіть цієї рослини. Такою була його жадібність.

Досягнувши крайнього степеня приниження, блудний син, як каже Святе Письмо, «опам’ятався» (Лк. 15:17). Дуже важливі слова. Вони означають, що стан, в якому знаходився блудний син, був подібний до сну, забуття, навіть сп’яніння. Те веселе життя, яке він так хотів, виявилося дурманом, оманливістю. І ось він приходить до тями, отже усвідомлює своє справжнє становище: він син багатих батьків, вільна людина — опустився, став нікчемністю, чиїмось навіть не слугою — рабом. І після такого прозріння, син, що вже кається, розуміє, що треба повернутися додому, до батька.

Повернення блудного сина відбувається поступово, поетапно. Спочатку усвідомлення, а потім — рішучість повернуться. У цьому положенні блудного сина дуже яскраво показано, що людина, яка бажає жити окремо від Бога, у духовному плані скочується дедалі нижче і нижче. Допоки, зрештою, не починає втрачати свою гідність, і, навпаки, стрімко розвивати огидні тваринні схильності, які, безумовно, у людини теж є. Нерідко, тільки опинившись у багнюці разом зі свинями, тобто найогиднішими пристрастями, людина усвідомлює свою духовну порожнечу. І тоді прийшовши до тями починає шлях додому до Отця Небесного. Нелегко було блудному синові прийняти рішення йти додому. Євангельські слова, які передають ніби його пряму мову, являють собою своєрідну самомотивацію: «скільки наймитів у батька мого мають надмір хліба, а я вмираю з голоду; встану, піду до батька мого» (Лк. 15:17-18). Більше того, син, що розкаявся, підготовлює промову, яку хоче вимовити перед батьком: «і скажу йому: отче! согрішив я проти неба і перед тобою, і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх» (Лк. 15:18-19). Мова повна смиренності та усвідомлення провини… Важко уявити скільки разів, йдучи довгою дорогою з країни далекої до батьківського дому, він проговорював ці слова, скільки разів малював собі картину зустрічі з батьком, скільки разів хотів повернути назад через неправедний сором… Та все ж він добрався до рідного дому.

І коли він підходить до будинку, батько ще здалеку його бачить і впізнає, і сам вибігає на зустріч своєму блудному чаду. Згадаймо, брати та сестри, промову яку підготував для зустрічі з батьком блудний син. І ось зустріч відбулася. І син починає вимовляти свою промову. Звернімо увагу на таку подробицю, яка часто вислизає від нас під час читання цієї притчі. Блудний син встигає сказати лише першу частину «я согрішив проти неба і перед тобою і вже недостойний зватись твоїм сином», але не вимовляє другу частину «прийми мене як одного з наймитів твоїх». Так відбувається не тому, що син забув це сказати, або передумав, а тому, як пояснюють екзегети Святого Письма, батько перебиває свого сина. У самому поверненні сина батько бачить його каяття і чудово розуміє, що і як відбувалося з його сином весь цей час його блукань. Батько не чекає на розгорнуту винну мову. Йому не потрібні промови. Йому потрібний син. Слова — убік! Для чого вони? Коли й так усе очевидно. І саме батько бере на себе ініціативу примирення. Замість слів батько починає цілувати своє чадо. Святитель Петро Хрисолог каже: «Батько спокутує гріхи сина поцілунком, покриває їх обіймами. Він робить це, щоб не виставляти злочини сина напоказ, щоб не мучити сина». Слова батька «син мій цей був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся» (Лк. 15:24) означають, що відхід сина з дому за таких обставин, повний розрив з батьківським будинком і з батьком рівносильні були ніби смерті сина. Але зараз, його повернення рівноцінне воскресінню з мертвих.

Переповнений радості, батько наказує: «Принесіть найкраще одежу і одягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги» (Лк. 15:22). Найкращий одяг, взуття та перстень — знаки статусу (пор. Бут. 41:42). Надаючи їх синові, батько показує, що син повністю пробачений і відновлений. Втрачене синівство та його відновлення має грандіозне значення не лише у цій притчі, а й взагалі у всьому Святому Письмі. Людство було покликане стати чадами Божими, але гріхопадіння прабатьків і наші особисті гріхи роблять так, що ми втрачаємо цей статус. Бог не чекає і тим більше не вимагає від нас якихось принижень, але лише побачивши наше бажання повернутися миттєво, Сам прямує до того, хто кається. Можна сказати, що Бог зосереджений на спасінні людського роду. Відновлення втрачених, розірваних відносин, повернення синівства, як сказано раніше, не тільки у цій притчі, а й у всьому Святому Письмі, у святоотцівських працях і богослужбових текстах представлені дуже яскраво. Достатньо вслухатися в молитви Таїнства Хрещення, де неодноразово йдеться про дарування стану сина (або дочки), і про наслідування. У Літургії святителя Василя Великого в одній з молитов знаходимо такі слова: “сыноположение дарование”, тобто усиновлення нас Богу, коли ми не чужі, не такі що прийшли, але «свої Богу» (пор. Еф. 2:19).

Притча, здавалося б, цього радісного моменту мала завершитися. Але вона містить другу, не менш важливу частину. У люблячого батька, окрім молодшого сина, був ще й старший. Наприкінці притчі саме він стає головним персонажем. Весь цей час, коли молодший син вів розпусний спосіб життя, старший залишався з батьком. І ось, дізнавшись, що молодший син повернувся і батько прийняв його, старший аж ніяк не радіє. Навіть більше — відверто обурюється. І це також історія стара як світ. Старший та молодший брати. Їхнє суперництво, ревнощі та заздрість видно вже в історії Каїна та Авеля — двох перших братів на землі. Кого розуміти під старшим братом у цій притчі? Екзегети висловили значну кількість пояснень, де під старшим братом мається на увазі іудейський народ, а під молодшим — язичники, або під страшим — фарисеї та садукеї, а під молодшим — митарі та блудниці. Деякі навіть в образі старшого брата бачать ангелів, а під молодшим — падший людський рід. Кожне з цих пояснень, безумовно, має право на існування і володіє глибоким змістом.

Однак, давайте побачимо в цій притчі, перш за все, нас самих. Не ангелів, не іудеїв, не язичників, а нас, православних християн. І прочитаємо цю притчу як історію про нас самих. Під яким образом ми побачимо себе? Сама притча читається в одну із підготовчих неділь до Великого Посту. Образ блудного сина присутній і в церковних текстах. Згадаймо хоча б слова молитви “Њб8‰тіz џ§а”. І все це природним чином призводить до того, щоб бачити в образі блудного сина нас самих. Це налаштовує нас на важливе відчуття, що для Бога грішники все одно залишаються дітьми, на повернення яких чекає люблячий Отець. У такому контексті образ блудного сина стає навіть привабливим, а ми самі гріємося думкою, що як би ми не грішили, будемо пробачені подібно до блудного сина. Для цього потрібно лише «прийти до тями», покаятися і йти до Отця Небесного. Все це так… Але, а що як… А що як ми не молодший блудний син, а старший? Хто з нас бачить себе у старшому синові? Адже в цьому образі полягає страшна тайна. Тайна хибного синівства, гордості, не-пробачення та заздрощів.

Здавалося б, старший син завжди з батьком, трудиться не покладаючи рук. Приклад відданості та розсудливості. Він усе робить правильно. Але при цьому, в ньому немає найголовнішого — немає любові. Ні до батька, ні до молодшого брата. Коли молодший повертається, старший брат навіть не хоче назвати його братом, але, звертаючись до батька, говорить про нього як про сторонню людину: «цей син твій» (Лк. 15:30). Щодо батька — він, старший спадкоємець, господарський і слухняний, раптом виступає з докорами. Отже, в особистості старшого сина з’являється не добрий і слухняний, а самолюбний і заздрісний і гордовитий син, який у таємних надрах свого серця також мріє про смерть батька і отримання всього майна. Важлива деталь. Старший син не каже батькові, навіщо ти прийняв цього пияку і марнотратника життя, який, напевно, і далі не залишить своїх звичок. Не попереджає батька, що його милосердя знову може бути зневажене. Ні, старший син виплескує назовні те, що його насправді хвилює: ти, каже він батькові, «не дав мені й козляти, щоб мені повеселитися з друзями моїми» (Лк. 15:29). Так ось про що він мріє! Так ось про що його думки! Він насправді теж хоче веселитися з друзями. І молодшого брата він ненавидить за те, що той веселився, а потім ще й пробачений!

Все, що завгодно, є в серці старшого брата, крім любові, крім милосердя, крім щирості. Перекладаючи дану алегорію в духовну сферу, чесно відповімо собі на запитання. Хіба не злимося ми, коли бачимо, що хтось у духовному житті отримує дари майже відразу, а ми, незважаючи на довгі роки церковного життя, ні. Хіба не мучаємо себе думкою: чиїсь молитви збуваються, а мої — ні?! І ось тоді починається воістину диявольський стан: тільки зовнішнього, не серцевого благочестя, заздрощів, гордості, самолюбування, і, звичайно ж, осудження.

Брати і сестри! Знову скажемо: легко міряти на себе образ блудного сина, який, зрештою, виступає позитивним персонажем, бо розкаявся та був пробачений батьком. Але давайте все ж таки вдивимось у образ старшого сина і запитаємо: чи не я? Чи можу я перенести і по-справжньому прийняти духовні дарування та духовну радість інших людей? Чи люблю я Отця Небесного всім серцем моїм, чи все моє так зване духовне життя — лише шлях самоствердження, щоб довести іншим і навіть самому Богу, що я кращий за інших. І саме я гідний дарів і милостей Божих?

Господь наш Іісус Христос говорить своїм учням «В домі Отця Мого осель багато» (Ін. 14:2). У цьому батьківському домі є місце кожному, хто прийде і проситься до люблячого Отця. Але чи зможуть усі домочадці жити у мирі та злагоді у цьому будинку? Адже стільки різноманіття між людьми, стільки відмінностей. Звичайно, зможуть, але лише ті, хто готовий змінити себе цілком, до серцевини, до коріння. Отець Небесний нікого не вижене, але я впевнений, що багато хто й сам не захоче ввійти в Дім Отчий. Як і в сьогоднішній притчі, коли батько приймає в дім молодшого сина, старший «розгнівався і не хотів увійти» (Лк. 15:28), так і багато хто, здавалося б, праведники, але насправді самопоклонники, не захочуть жити під одним дахом з тими, кого вони зневажали, ненавиділи, кому заздрили і над ким звеличувалися. І тому, не ввійшовши в Дім Отчий, залишаться поза межами його, у тьмі безпросвітній, де будуть з’їдатися своєю злобою і самолюбуванням (пор. Мф. 8:12; Мф. 22:13; Мф. 25:30).

Брати і сестри, не будемо ж стояти осторонь, але ввійдемо до Отчого Дому, і без заздрощів і лицемірства розділимо радість про кожну людину, яка, як і ми колись, повернулася до Отця Небесного. Амінь.

Проповедь архиепископа Белогородского Сильвестра в Неделю о блудном сыне