Проповідь архієпископа Білогородського Сильвестра у Неділю 21-шу після П'ятидесятниці

ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

архієпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

у Неділю 21-шу після П’ятидесятниці

41 І ось, прийшов чоловік на ім’я Іаір, який був начальником синагоги; і, припавши до ніг Іісусових, благав Його увійти до нього в дім, 42 бо у нього була єдина дочка років дванадцяти, і та була при смерті. Коли ж Він йшов, народ тіснив Його. 43 І жінка, що дванадцять років страждала кровотечею, яка, витративши на лікарів все своє майно, ні в жодного не змогла вилікуватися, 44 підійшовши ззаду, доторкнулася до краю одежі Його; і відразу кровотеча у неї зупинилась. 45 І сказав Іісус: хто доторкнувся до Мене? Коли ж усі відмовлялись, Петро і ті, що були з Ним, сказали: Наставнику! народ оточує Тебе і тіснить, – і Ти говориш: хто доторкнувся до Мене? 46 Іісус же сказав: хтось доторкнувся до Мене, бо Я відчув силу, що вийшла з Мене. 47 Жінка, побачивши, що вона не втаїлася, тремтячи, підійшла і, впавши перед Ним, розповіла Йому перед усім народом, з якої причини доторкнулася до Нього і як раптом зцілилась. 48 Він сказав їй: дерзай, дочко! віра твоя спасла тебе; іди з миром. 49 Коли Він ще говорив це, приходить один з дому начальника синагоги і говорить йому: твоя дочка вмерла; не турбуй Учителя. 50 Іісус же, почувши це, сказав йому: не бійся, тільки віруй, і спасена буде. 51 Прийшовши в дім, не дозволив увійти нікому, крім Петра, Іоанна і Якова, та батька і матері тієї дівчини. 52 Всі плакали і ридали за нею. А Він сказав: не плачте, вона не вмерла, а спить. 53 І сміялися з Нього, знаючи, що вона вмерла. 54 Він же, виславши всіх геть, взявши її за руку, виголосив: дівчино! встань. 55 І вернувся дух її; і вона зараз же встала, і Він звелів дати їй їсти. 56 І здивувалися батьки її. Він же звелів їм нікому не казати про те, що сталося.

Євангеліє від Луки, зач. 39, 8:41–56

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Життя і смерть. Зростання і вмирання — вічні теми людського життя. У культурах практично всіх народів світу саме народження та смерть найбільш яскраво виражені у релігійних традиціях та обрядах. Історія людства — нескінченний цикл народжень і смертей. Одне з перших одкровень людини, яка зростає, безумовно, є усвідомлення себе смертним. У всього роду людського, у кожного народу, кожного роду та сім’ї є досвід причетності до смерті. Однак, чудово розуміючи, що всі ми помремо, бувають смерті, які вибивають нас зі звичної орбіти, і перевертають у нас усі наші думки та почуття. Йдеться про смерть дитини. Пережити смерть дитини, яка ще не вступила в пору повноцінної зрілості, — невимовне горе, що здатне викликати глибокий розпач. Господь Іісус Христос кілька разів воскрешав померлих. І в двох випадках із трьох, це було воскресіння померлих дітей: сина Наїнської вдови та дочки начальника синагоги Іаіра.

Сьогодні ми чули євангельське читання про смерть і воскресіння дитини — дочки Іаіра. Однак, цей євангельський уривок має ще ту особливість, що в ньому розповідається про два чуда, котрі звершив Христос: воскресіння дівчинки і зцілення жінки, яка страждала кровотечею. Одна розповідь ніби вкладена в іншу. Отже, до Господа приходить чоловік на ім’я Іаір, який був начальником синагоги, і просить Христа прийти до свого дому, бо його дванадцятирічна дочка при смерті. Євангеліст Лука дає важливу вказівку: «у нього була єдина дочка» (Лк. 8:42). Значить, вмирала єдина дитина. Як зазначалося, Іаір був начальником синагоги. Саме із синагогального середовища книжників та фарисеїв формувалося основне коло ворогів Спасителя. Можна припустити, що Іаір був із середовища, в якому Господа Іісуса не просто не приймали, а ненавиділи. В іншій ситуації він цілком міг байдуже слухати, як його друзі по синагозі хочуть викрити в чомусь і звинуватити Христа, або навіть сам, як головуючий у синагозі, міг брати в цьому активну участь. Але зараз… Зараз він просто батько, просто людина, яку охопив жах, страх, і нестерпна думка про смерть його дитини. І як кожен люблячий батько, Іаір готовий на все, щоб врятувати свою дитину. Він біжить до Христа, бо знає, чув, що Він творить великі чудеса. Євангеліст каже, що Іаір не просто приходить до Христа, а «припавши до ніг Іісусових» (Лк. 8:41). Тобто, просто кажучи, Іаір падає перед Христом на коліна, благаючи врятувати дочку. Господь відгукується на благання Іаіра і йде до нього додому.

На шляху до Іаіра Спаситель звершує ще одне чудо — зцілює жінку, яка страждає кровотечею протягом дванадцяти років. Як сказано вона, у натовпі, який тиснув Христа, підійшовши ззаду і торкнувшись краю Його одягу, отримує довгоочікуване одужання. Чому, запитаємо ми, ця жінка, яка страждає багато років, не підійшла і не попросила Господа про зцілення, як це найчастіше і робили ті, котрі страждали недугами? Справа в тому, що її захворювання, згідно із старозавітним законом, стосувалося хвороб, пов’язаних з так званою ритуальною нечистотою (див. Лев. 15 гл.). І вона за звичаєм на той час не мала права в такому стані перебувати не тільки в місцях священних, але й у місцях скупчення народу. Таким чином, ця жінка зазнавала мук фізичних та моральних, будучи дванадцять років по суті ізгоєм у суспільстві. Саме тому вона, боячись гніву натовпу, потай торкається одягу Господа. І саме тому, вже отримавши зцілення, на запитання Господа «хто доторкнувся до Мене?» (Лк. 8:45), таїться і спочатку не хоче сказати, що це вона. Народ і далі щільним кільцем тіснить Господа, так що навіть апостоли починають турбуватися, і Петро насмілюється сказати Христу: «Наставнику! народ оточує Тебе і тіснить, — і Ти говориш: Хто доторкнувся до Мене? (Лк. 8:45). Спаситель наполягає, і знову повторює запитання — хто доторкнувся до Мене, але цього разу ще й додає «бо Я відчував силу, що вийшла з Мене» (Лк. 8:46). І вже тоді жінка, переборюючи свій страх, відкриває, що це вона торкнулася. Прп. Єфрем Сирін говорить, Господь робить так, щоб жінка змогла зміцнитися у своїй вірі, і перед усіма заявити, що вона зцілена. Навіщо? Невже не можна було залишити в таємниці її гостре болісне становище, і її перебування в народі, який все ще міг гнівно й емоційно відреагувати на присутність серед них тієї, хто посміла порушити закон чистоти. Знову ж іудейські закони наказували суворе покарання в таких випадках (див. Лев. 15:31). Якби Господь не наполіг на її визнанні, то вона вже здорова, змушена була б чи не кожному окремо давати пояснення, як так, що всі навколо знали про її хворобу, а тут вона раптом заявляє, що здорова, і може бути присутньою на зборах. Використовуючи сучасний термін, можна сказати: зізнавшись серед маси людей, що саме вона підійшла і доторкнулася до одягу Христа, і отримавши Його свідчення про її зцілення, жінка пройшла миттєву соціалізацію. І відтепер їй дозволено повернутися до суспільства, з повноцінною участю у всіх обрядах та традиціях.

Хотілося б звернути увагу ще на один момент у цій історії про зцілення жінки — слова Христа про силу, яка вийшла з Нього в момент дотику до Нього (Лк. 8:46). Будь-які любителі таємничого і магічного в усі часи були готові розтлумачити цей текст на кшталт якогось магічного автоматизму: досить торкнутися до носія сили — і ось тобі відразу зцілення. Але, як ми з Вами неодноразово, брати і сестри, бачили, зцілення, як і інші чудеса — завжди відповідь Господа на віру та благання людини. Абсолютно завжди. Коли немає віри, нічого не відбувається, тому що чудо — завжди зустріч людини і Бога, віри і божественного сходження, благання і відповіді. І в цьому випадку жінка отримує бажане одужання не тому, що просто торкнулася, а тому, що вірила — саме Іісус Христос дарує їй зцілення. Євангеліст Марк, який також розповідає цю історію, вказує саме на її віру «бо говорила: якщо доторкнусь хоч до одежі Його, то видужаю» (Мк. 5:28). Господь, зрештою, звернувшись до цієї жінки, прорікає: «дерзай, дочко! віра твоя спасла тебе; іди з миром»(Лк. 8:48), тим самим дає жінці усвідомити, що зцілення відбулося як відповідь на її віру.

Як тільки закінчилася історія зі зціленням жінки, з дому Іаіра прибігають зі страшною новиною: «Твоя дочка вмерла» (Лк. 8:49). Що відчув у ці секунди Іаір, яка темрява і розпач моментально поглинули його серце? Адже все скінчено, надії більше немає. Смерть зібрала свій урожай і немає повороту назад. У цьому мороці відчаю та жаху немов промінь світла звучать слова Спасителя, звернені до Іаіра: «Не бійся, тільки віруй» (Лк. 8:50). Як не бійся? Як віруй? Невже є щось сильніше за смерть? Коли Христос уже в домі Іаіра скаже, що дівчинка не померла, але спить, Його піднімуть на сміх. Євангеліст так і каже: «І сміялися з Нього» (Лк. 8:53). У таких випадках сміється той, хто не вірить. Але Сам Христос сказав про Себе: «Я є воскресіння і життя» (Ін. 11:25). І ми віримо словам Його. І Іаір, плачучи й ридаючи про померлу єдину дочку, прориваючись, продираючись крізь свої сумніви, знаходить віру у всемогутність Бога, в руці Якого життя та смерть, благословення та прокляття (пор. Втор. 30:19).

Увійшовши до будинку, де вже зібралися плакальниці, Господь наказує всім вийти і бере з собою лише трьох учнів: Петра, Іоанна та Якова. І, взявши померлу за руку, каже «дівчино! Устань» (Лк. 8:54) і воскрешає дівчинку. Відразу Він наказує дати їй їжу, тому, каже прп. Єфрем Сирін, «насичення тіла — ознака життя в людині». Христос, немов первозданного Адама, піднятого всемогутнім словом Творця з пороху земного, піднімає до життя, померлу дівчинку Своїм повелінням. Простими словами, простим жестом звершилося абсолютно велике чудо, котре показує віруючим, що воістину Христос — Син Бога Живого (Ін. 6:69), через Якого все «сталось, і без Нього ніщо не сталось, що сталось» (Ін. 1:3), Який Сам є джерелом Життя, і дає життя віруючим у Нього (Ін. 6:47).

І кожен з нас, дорогі брати і сестри, навіть у найпохмуріших, найвідчайдушніших ситуаціях, коли здається, що всьому кінець, що зло вкотре перемогло, що світло згасло назавжди, має згадати слова, сказані Спасителем Іаіру: «Не бійся, тільки віруй» (Лк. 8:50); віруй навіть через невір’я, як сказав інший зневірений батько «вірую, Господи! допоможи моєму невір’ю» (Мк. 9:24). І тоді милостивий Господь, взявши нас за руку, скаже: Встань! Встань, щоб бути вірним учнем і служителем Бога, щоб нести благу звістку, щоб зміцнювати засмучених, підтримувати пригнічених, служити і піклуватися про інших (1 Пет. 4:10; Флп. 2:4), щоб любити один одного у Христі Іісусі Господі нашому, Йому ж слава на віки віків. Амінь.

Проповедь архиепископа Белогородского Сильвестра в Неделю 21-ю по Пятидесятнице