Стаття доцента КДА ієромонаха Германа (Ковача): «Проблемні аспекти виверження із сану (καθαίρεσις) у ретроспективі свідчень свт. Фотія Великого: богословсько-канонічний аналіз»

Ієромонах Герман (Ковач)

Проблемні аспекти виверження із сану (καθαίρεσις) у ретроспективі свідчень свт. Фотія Великого: богословсько-канонічний аналіз

Канонічні норми Православної Церкви є багатоспрямованою несучою конструкцією церковного життя і водночас єдиним злагодженим механізмом, користування яким потребує розуміння тонкощів «функціонування» базових принципів і понять, якими оперує так зване канонічне право. Основою цих норм є, безперечно, Євангеліє як блага звістка про покликання до спасіння і преображення людства Христом і у Христі. Саме це обумовлює найперше терапевтичний характер церковних канонів — ідея, яка була підкреслена вже 2-м правилом Трульського Собору[1]. Якщо говорити про проблемні аспекти таких понять, то одним з найскладніших у своїй інтерпретації є поняття «виверження із сану», яке оригінальною мовою церковно-канонічних документів зазвичай позначається як «καθαίρεσις». У традиції Православної Церкви богословсько-канонічні наслідки виверження із сану визначаються низкою параметрів, деякі з яких досі є предметами суперечок[2] — наприклад, питання про незгладимість священства як благодатного дару. Важливу роль у роз’ясненні проблемних аспектів виверження із сану відіграють приклади застосування відповідних канонічних норм в ретроспективі церковної історії, які при цьому жодним чином не вводять у Православній Церкві систему прецедентного канонічного права — історичний матеріал тут виступає в якості одного з інструментів канонічної герменевтики. Серед таких прикладів особливе місце займають свідчення одного з найвидатніших отців Православної Церкви — свт. Фотія, патріарха Константинопольського, який, будучи автором однойменного Номоканону і низки канонічних послань, відомий не лише як богослов і екзегет, але і як авторитетний каноніст. Безумовно, богословсько-канонічна спадщина свт. Фотія Великого актуальна і важлива в контексті українського церковного питання. Зокрема, полемізуючи з рішенням Священного Синоду Православної Церкви Кіпру, який у лютому 2019 року висловив сумніви щодо дієвості хіротоній кліру ПЦУ, професор Салонікійського Університету Аристотеля Симеон Пасхалідіс (Συμεών Πασχαλίδης) апелював до двох маловідомих історико-канонічних коментарів святителя, які являють собою відповіді на наступні запитання: 4-те «Засудження кого з єпископів ніяк не зашкодило тим, хто був ними рукопокладений?» і 9-те «Коли єпископів вивергали із сану, а потім знову приймали, то робили це строго за канонами чи на прохання їхньої громади?». Саме аналізу цих текстів і буде присвячено наше дослідження, розпочати яке варто з богословсько-канонічного аналізу поняття «καθαίρεσις».

Виверження із сану (καθαίρεσις) і його наслідки: проблеми канонічної інтерпретації

Складність об’єктивної інтерпретації цього поняття обумовлюється декількома аспектами, найголовнішими з яких є: а) власне понятійний, б) нормативний і в) богословсько- або сакраментально-канонічний. Понятійний аспект терміна «καθαίρεσις» зазвичай є нерозривно пов’язаним з абстрактним поняттям священства («ἱερωσύνη»), яке контекстуально можна інтерпретувати не лише як благодатний дар, але і як звершення священнодії як такої[3]  — саме в такому сенсі «ἱερωσύνη» вживається свт. Фотієм наприкінці 4-го питання-відповіді (в понятійно-нормативній інтерпретації). Подібна двозначність у розумінні поняття «священство» узгоджується з розмаїттям формулювань, під якими «καθαίρεσις» розуміється в джерелах канонічного права: зазвичай санкція «καθαιρείσθω» визначається в них як виверження з кліру («καθαίρεσις τοῦ κλήρου»), проте інколи може визначатися і як випадіння з ієрархічного щабля[4] («καθαίρεσις τοῦ βαθμοῦ») разом із втратою належної честі[5] — тобто радикальне усунення від священнодії. Відповідно, розуміння «καθαίρεσις» як виверження зі священного сану суто в харизматичному сенсі може обмежувати семантику цього поняття, хоча семантично ним і не виключається. Варто зазначити, що притаманна грецькій канонічній традиції неоднозначність інтерпретації поняття «καθαίρεσις» простежується в сирійській традиції, яка розбудовувала свою канонічну збірку саме на основі грецької[6].

Нормативний аспект проблеми є безпосереднім наслідком понятійної неоднозначності. Найперше він обумовлений тим, що в грецькій традиції, де класифікація церковних покарань не завжди має усталений вид, «виверження із сану» може визначатися не через санкцію «καθαιρείσθω», а через церковно-канонічні санкції іншого типу. Прикладом може бути норма 88-го правила свт. Василія Великого, де згадується деякий пресвітер Григорій, якого свт. Василій раніше покарав через «ἀργία» (букв. бездіяльність). Зазвичай «ἀργία» розуміється церковними канонами як заборона у священнослужінні, тобто священнослужитель надалі залишається в сані та зберігає всі ознаки своєї приналежності до кліру. Проте за скоєні вказаним пресвітером порушення передбачається саме «καθαίρεσις» (5-те прав. Трульського Собору, 18-те прав. Сьомого Вселенського Собору тощо). Можна було б припустити, що свт. Василій вдався до ікономії і замість «καθαίρεσις» наклав на Григорія власне «ἀργία», однак кінцеве формулювання цього правила, а також тлумачення авторитетних каноністів вказують на те, що мова тут іде саме про «καθαίρεσις». Зокрема, Феодор Вальсамон (XII ст.) зауважує, що пресвітер Григорій перебував під загрозою «ἀφορισμός» (відлучення)[7], який слідує за «καθαίρεσις» і не може накладатися одночасно з ним (див. також 32-ге правило свт. Василія Великого, що посилається на принцип римського права «Non bis in idem»[8]). Наявну термінологічну неоднозначність пари «ἀργία» / «καθαίρεσις» можна пояснити як неусталеністю понятійного апарату, так і багатоаспектністю «καθαίρεσις» як церковно-канонічного покарання. Дійсно, з власне нормативної точки зору «καθαίρεσις» може бути накладено за злочини різної тяжкості: від скоєння гріхів, які є канонічною перешкодою до прийняття священного сану, і аж до недбалості і нехтування обов’язками священнослужителя[9]. Очевидно, що наслідки всіх цих злочинів неоднаково підлягають прийнятному для церковної ікономії виправленню з подальшим поновленням клірика в священному сані. Під виправленням слід розуміти суб’єктивну можливість реабілітації клірика як «образу для вірних» (1 Тим. 4:12) на думку архієрея, Собору єпископів або церковної громади; саме з такою умовою формулюється 9-те питання-відповідь свт. Фотія Великого (Πότε καθῃρέθησαν ἐπίσκοποι καὶ πάλιν ἐδέχθησαν κανονικῇ εὐθύτητι, ἢ τῇ τοῦ ἰδίου λαοῦ παρακλήσει;).

Вказана можливість поновлення у священному сані за ікономією прямо чи опосередковано зазначається в церковних канонах. Наприклад, згадане 88‑ме правило свт. Василія Великого прямо наголошує на тому, що засуджений пресвітер має усунути причину свого покарання і вийти з-під «ἀργία», адже за нехтування своїм покаранням він нестиме відповідальність перед Богом. Опосередковано можливість поновлення у священному сані формулюється «від супротивного» в канонічній нормі 5-го правила Антіохійського Собору, яке передбачає «καθαίρεσις» за ухилення в розкол і водночас наголошує на неможливості поновлення виверженого клірика (μηκέτι θεραπείας τυγχάνειν). Послідовніше вказана канонічна норма інтерпретується Олексієм Арістіном (καθαιρούμενος ἔστω καὶ ἀθεράπευτος)[10]. Вказане формулювання канону є надзвичайно важливим, оскільки: а) «καθαίρεσις» в теорії може передбачати «θεραπεία» (лікування), б) канони, які ідейно не містять додаткової норми «μηκέτι θεραπείας τυγχάνειν», не виключають «θεραπεία» за ікономією (згідно максими права «Quod lege non prohibitum, licitum est»[11]). У таких випадках канони визначають «καθαίρεσις» як безстрокове покарання («διηνεκής» або «διαρκής»)[12], яке за нормою (в акривії) не передбачає поновлення, хоча прямо й не виключає його. Таким чином, в окремих випадках «καθαίρεσις» (особливо якщо його відхилив суд вищої церковної інстанції), теоретично може бути оборотним; все залежить від характеру скоєного злочину, процедурних особливостей винесення вироку і його рецепції Церквою.

Богословсько- або сакраментально-канонічний аспект проблеми одразу апелює до двох питань, які стосуються статусу виверженої із сану особи, а також тих осіб, які можуть бути нею рукопокладені всупереч забороні: а) Чи згладжує «καθαίρεσις» благодать священства, тобто є актом не лише власне правовим, але й сакраментальним; б) Як слід розуміти канонічно визначене поняття недієвості хіротонії в сакраментальній площині. Взаємозв’язок між обома питаннями полягає в очевидній колізії: поновлення кліриків у сущому сані за ікономією, а також тих, хто був ними рукопокладений, згідно 4-го і 9‑го питань-відповідей свт. Фотія Великого, не супроводжувалося повторною хіротонією, а значить, вона умовно вважалася дієвою; натомість хіротонії, що були звершені священнослужителями не під «καθαίρεσις», могли визнаватися церковними канонами недієвими (напр., «справа Максима Кініка»). Коректну відповідь на обидва питання можна дати лише на перетині канонічного і сакраментального аспектів розуміння хіротонії. Із суто сакраментальної точки зору, хіротонія являє собою дар преображення[13] Божественною благодаттю, який дається лише в Церкві і робить людину по-особливому причетною до священства єдиного істинного Первосвященника Господа Ісуса Христа[14] через покладання рук єпископів, що мають апостольське спадкоємство. Водночас з церковно-канонічної точки зору хіротонія сприймається Церквою не лише як благодатне преображення по образу істинного Первосвященника Христа, але й в «прикладному» сенсі — як посвячення клірика Богу. Зокрема, на це вказує норма 29-го правила Четвертого Вселенського Собору, яке забороняє зводити єпископа на ступінь пресвітера, класифікуючи це як святотатство («ἱεροσυλία»). Свт. Фотій Великий у своєму «Номоканоні» зазначає, що святотатство — це присвоєння речей, які є присвяченими Богу (τὰ ἀνατεθειμένα τῷ Θεῷ[15]). Таким чином, поняття «священного» включає до себе не лише освячення Богом, але й присвячення Йому. В цьому контексті не менш важливим є 44-те правило свт. Василія Великого, яке називає святотатством розбещення диякониси. В тлумаченні на вказане правило Феодор Вальсамон зазначає, що виверження диякониси з кліру (κἂν καθαιρεθῇ) все одно не скасовує її посвячення Богу[16]. В цьому ж коментарі Вальсамон також засуджує другий шлюб вивержених із сану священнослужителів, вкотре зазначаючи, що «καθαίρεσις» не скасовує «καθιέρωσις»[17]. Очевидним є те, що «καθαίρεσις» передбачається канонами і щодо церковнослужителів, які не вступають до кліру через таїнство Церкви і можуть бути висвячені навіть пресвітером[18]; вказане зауваження є черговим контраргументом проти інтерпретації «καθαίρεσις» у харизматичному ключі. Хоча варто зазначити, що в деяких випадках накладання «καθαίρεσις» могло мати формальні ознаки священнодії[19].

Досі мова йшла про харизматичний статус вивержених, однак законно рукопокладених священнослужителів. Водночас проблема «καθαίρεσις» має й іншу сторону — харизматичний статус тих, хто був рукопокладений даними особами всупереч забороні. Якщо сприймати «καθαίρεσις» як беззаперечну втрату благодаті, то відповідь на зазначене питання є очевидною: рукопокладена особа є безблагодатною, оскільки безблагодатним був той, хто її рукопоклав. Ця ідея була сформульована в 1-му правилі Карфагенського Собору 251 р., норма якого була застосована Константинопольським Собором 1872 р. щодо вивержених із сану діячів болгарського розколу[20]. Буде послідовним, якщо завжди справджуватиметься зворотне судження: будь-яка рукопокладена благодатним єпископом особа є також благодатною. Однак цьому принципу суперечить вже згадана вище «справа Максима Кініка», хоча рукопокладення зазначеної особи з сакраментально-канонічної точки зору було бездоганним, адже Максима рукопокладали законні єпископи в регламентованій 1-м правилом Святих Апостолів кількості, які не перебували під «καθαίρεσις». Водночас, окрім сакраментально-канонічного, також існує церковно-правовий аспект, а саме необхідність у дотриманні канонічного порядку обрання і хіротонії єпископа. Порушення цього порядку власне й зумовило відмову Другого Вселенського Собору визнати Максима Кініка єпископом[21]. Варто зазначити, що церковно-правовий аспект — це не дотримання формальної процедури обрання і хіротонії єпископа, а уповноваження на це Церквою як повнотою ієрархії і народу; дозвіл Церкви на звершення її осьового, фундаментального таїнства[22], що є її винятковою прерогативою. Автор «Церковного права» митрополит Мелетій (Сакелларопулос), який зокрема вважав, що хіротонії, звершені виверженими із сану єпископами, є a priori недієвими, не лише визначає цей аспект у якості одного з принципових критеріїв дієвості хіротонії, але й застосовує його у визначенні дієвості «καθαίρεσις»[23]. Митр. Мелетій пише, що хіротонія члена Помісної Церкви, так само як і виверження із сану, є виключною прерогативою саме цієї Церкви, оскільки лише вона має всю повноту повноважень (ἁρμόδιον) у цьому питанні (якщо говорити про «καθαίρεσις», повноваження на це також має Вселенський Собор). Із цієї точки зору, сформульоване 4-м правилом рішення Другого Вселенського Собору щодо хіротонії Максима Кініка аж ніяк не суперечить 1-му правилу Карфагенського Собору, адже сакраментально-канонічний аспект має бути доповнений церковно-правовим. У такому разі норма вищезгаданого правила може бути ре-інтерпретована: під час хіротонії законний єпископ дає те, що він має, однак воно йому не належить. Відповідно, кожна єпископська хіротонія має бути обов’язково затверджена («ратифікована») Церквою. Якщо цього не сталося, тоді будь-які священнодії, які звершуються рукопокладеним у такий спосіб єпископом, також вважаються незатвердженими[24]; саме це зокрема і визначає так звану недієвість таїнства чи священнодії як таку (ἄκυρον). Ця ідея безпосередньо міститься в оригіналі 4-го правила Другого Вселенського Собору, де прямо говориться, що все, що було зроблено за участі Максима Кініка або безпосередньо ним самим, є недійсним, а буквально — не затвердженим (ἀκυρωθέντων[25]). Саме комбінація сакраментально-канонічного і церковно-правового аспектів може пояснити механізм ікономії, яка була застосована у випадках, що їх у 4-му і 9-му питаннях описує свт. Фотій: формальне, із сакраментально-канонічної точки зору, покладання рук єпископом, який має апостольське спадкоємство, проте перебуває під «καθαίρεσις», у виняткових випадках і за певних визначених умов могло бути ратифіковане Помісною Церквою, яка наклала виверження, або у спірних випадках — всією повнотою Православної Церкви. Вказане покладання рук слід визначити тут як формальну підставу ратифікації за ікономією, адже історично саме покладання рук за наявності апостольського спадкоємства було формальною і достатньою основою хіротонії (див. 1 Тим. 5:22). Формальність покладання рук також аргументується від супротивного, адже хіротонія, яка не була затверджена Церквою, але мала засвідчене через норму 1-го правила Святих Апостолів апостольське спадкоємство, визнавалася нею недійсною так само, як і хіротонії, звершені виверженими із сану єпископами. Водночас потрібно зауважити, що ікономія не підміняє собою акривію канону, а є надзвичайною мірою впорядкування церковного життя, що завжди балансує на межі ризику (важливий аспект в інтерпретації свт. Фотієм акривії пастирських канонів, які регламентують входження до кліру).

Таким чином, скасування «καθαίρεσις» за принципом ікономії є умовно можливим, проте небажаним для Церкви актом з дисциплінарної точки зору. Насамперед це справедливо щодо випадків, коли застосування вказаної міри не є наслідком об’єктивної і зваженої оцінки причинно-наслідкових зв’язків, що призвели до «καθαίρεσις» (саме тому вивержений із сану сприймається як «ἀθεράπευτος» за Арістіном). Найкраще церковно-канонічне сприйняття тих історичних випадків церковної ікономії, які наводить свт. Фотій Великий у 4‑й і 9-й відповіді, було висловлено Феодором Вальсамоном через максиму: «Що зроблено всупереч канонам, те не слід брати за приклад»[26].

Загальна церковно-канонічна характеристика 4-го і 9-го питань-відповідей свт. Фотія Великого

Обидва питання присвячені опису історичних випадків застосування церковної ікономії щодо осіб, які мали б підлягати виверженню із сану за акривією, або щодо вже вивержених із сану осіб, які були поновлені в сані за рішенням своєї Церкви чи на вимогу громади. Варто відзначити, що деякі з описаних свт. Фотієм історичних випадків суперечать нормі 13-го правила свт. Никифора Константинопольського, яке низкою дослідників сприймається як основа для безальтернативної акривії щодо вивержених із сану осіб[27]. Це правило входить до т. зв. «Афінської Синтагми»[28] і вважається авторитетним джерелом канонічного права, однак питання його авторства досі залишається відкритим. Наприклад, єп. Никодим (Мілаш) вважає його автором Феодора Студита[29], тобто сприймає його як текст псевдо-Никифора. Окрім 13-го правила свт. Никифора, історичні приклади, які наводить свт. Фотій, також суперечать зокрема 68-му Апостольському правилу, яке забороняє приймати в сущому сані тих, хто був рукопокладений єретиками, а також згаданому 5‑му правилу Антіохійського Собору, яке не передбачає поновлення в разі, якщо виверження із сану було накладено за розкол[30].

Всі випадки, які перераховує свт. Фотій Великий, можна розподілити на декілька категорій:

• Випадки, коли Церква вважала дієвими хіротонії єретиків, що були рукопокладені іншими виверженими із сану єретиками (Питання 4). Із церковно-канонічної точки зору суперечить 68-му Апостольському правилу, якщо обвинувачення в єресі було затверджено Собором. Слід зазначити, що в описаних свт. Фотієм Великим випадках «καθαίρεσις» одних не сприймається як підстава для виверження інших. Мова йде про «καθαίρεσις» як про канонічно визначений наслідок впадіння в єресь. Таким чином, згадувані святителем Фотієм єпископи мали бути рукопокладені до виверження із сану своїх єресіархів.
• Допущення до священнодійства особи, яка скоїла вбивство (Петро III Монг і Тимофій II Елур, порушення норми 5-го правила свт. Григорія Ніського). В тексті також зазначається, що на момент єпископської хіротонії Петро II Монг був виверженим із сану пресвітером.
• Поновлення в сані після виверження, що було накладено за вчинення розколу, обумовленого не догматичними причинами. Мається на увазі т. зв. Мелетіанський розкол. Свт. Фотій згадує лише постать Мелетія Лікопольського, хоча Перший Вселенський Собор розглядав загалом питання ієрархії цього розколу, що зафіксовано в його 8-му правилі.
• Поновлення в сані після виверження, що було накладено за вчинення розколу, обумовленого догматичними причинами (Акакіанська схизма).
• Поновлення в сані внаслідок скасування взаємних вивержень. Мова йде про згадану Акакіанську схизму, а також протистояння свт. Фотія і свт. Ігнатія Константинопольських.
• Поновлення в сані на прохання громади, якою опікувався єпископ (єп. Аммоній Тмуїтський, якого було поновлено свт. Гераклом). У цьому контексті надзвичайно важливим є зауваження свт. Фотія про те, що поновлення після виверження відбулося на прохання деколи врученої покараному єпископу громади (ἰδίου λαοῦ παρακλήσει), оскільки саме вона входить до повноти канонічної території митрополичої (Помісної) Церкви.
• Поновлення в сані через виправдання (випадок Петра, єп. Мальти). Очевидно, що виправданню мала передувати апеляція, про яку, втім, не згадує свт. Фотій (Питання 9).
• Відмова визнавати «καθαίρεσις» на рівні загальноцерковної рецепції (випадок свт. Іоанна Златоуста).

Перераховуючи історичні випадки поновлення в сані після «καθαίρεσις», свт. Фотій не надає їм церковно-канонічної оцінки. Також він не повідомляє про наявність чи відсутність процедурних аспектів поновлення (наприклад, 8-ме правило Першого Вселенського Собору зазначає, що ієрархія мелетіан може бути прийнята в сущому сані після «покладання рук»[31]). Лише у двох випадках він вказує, що поновлення відбулося після покаяння. В тексті також наявні недомовки: описуючи виверження Євтихія патр. Флавіаном, а також фактичне поновлення в сущому сані після смерті останнього, свт. Фотій не вказує, що «поновлення» тривало біля двох років — до рішень Халкідонського Собору, які de facto ратифікували рішення помісного Константинопольського Собору 448 р., яким і було вивержено із сану[32] Євтихія на самому початку.

Переклад українською мовою з давньогрецької виконано за: Patrologia Graeca (PG) 104, Col. 1224, 1229, 1232 (з коригуваннями згідно Cod. Graec. 68, Fol. 91–92 Баварської державної бібліотеки, BSB).

Codex Graecus 68, Fol. 91. Фрагмент рукопису, що містить неушкоджений текст 9-го питання-відповіді зі збірки свт. Фотія Великого. Зберігається у Баварській державній бібліотеці (BSB).

ПИТАННЯ ЧЕТВЕРТЕ

Засудження кого з єпископів аж ніяк не зашкодило тим, хто був ними рукопокладений?

Коли було засуджено Павла із Самосатів, жодна з рукопокладених ним осіб не була вивержена із сану, хоча вони були співучасниками Павла в тому, за що його було вивержено. Коли було вивержено із сану Несторія, жодна з рукопокладених ним осіб не була вивержена із сану. Петро [III] Монг[33] був вивержений із сану святим Протерієм[34], коли був іще пресвітером; відтак він разом із вбивцею Тимофієм[35] долучився до смерті Протерія, після чого цей Тимофій захопив престол Александрії і чи не щодня піддавав Халкідонський Собор анафемі. Однак рукопокладені ним, виверженим із сану вбивцею-єретиком, до того ж будучи й самі єретиками, після покаяння були прийняті Церквою [в сущому сані]. Фелікс [III], [єпископ] Риму називає божественним взірцем адресоване ним царю Зенону розпорядження, яким він відлучив від Церкви Петра Монга, але прийняв рукопокладених ним осіб, що каються. В написаному він докоряє імператору і каже, навіщо той прийняв Петра, якого перед тим сам відлучив від Церкви, і водночас вигнав [патріарха] Іоанна[36]. Мелетій Антіохійський, який був рукопокладений аріанами замість Євстафія, єпископа Севастії, був переведений до Верої, а потім знову поновлений ними як єпископ Антіохії. Церквою він був прийнятий [в сущому сані], хоча вони зневажалися як єретики. Особи, рукопокладені Сергієм, Пірром і Макарієм — людьми, яких Церква переслідувала як єретиків, — після принесеного покаяння були прийняті [в сущому сані]. Так само й особи, рукопокладені Македонієм-духоборцем. Ще за життя патр. Акакія римляни віддали його виверженню із сану й анафемі, але після його смерті, коли замість Анастасія почав царювати Юстин, а Константинопольський престол посів Іоанн, прибулі до імператора посланці, що прибрали з диптихів ім’я патр. Акакія, співслужили з тими, кого той рукопоклав, і мали з ними спілкування. Особи, рукопокладені єретиками Анастасієм[37] і Микитою[38], були прийняті Сьомим [Вселенським] Собором [в сущому сані]. Зрештою, це Мелетій[39], який завинив в тисячах злочинів: посягав на чужі престоли; засмучував мучеників[40], повстав проти власного патріарха і захопив його престол, попрямував за Арієм і, як повідомляє Сократ [Схоластик], у часи гонінь приніс жертву [ідолам][41]. За це він був вивержений із сану Петром [Александрійським]. Втім, хоч він раз-за-разом і вивергався із сану, але згодом він повернув собі якщо не священство, то ім’я єпископа.

ΕΡΩΤΗΣΙΣ Δ´

Τίνων κατακριθέντων οἱ ὑπ᾽αὐτῶν χειροτονηθέντες οὐδὲν ἐβλάβησαν;

Παύλου τοῦ ἐκ Σαμοσάτων κατακριθέντος, οὐδεὶς τῶν ὑπ᾽αὐτῷ καθῄρηται, καίτοι συμπεπραχότων αὐτῷ ἐκεῖνα, δι᾽ἃ ἐκεῖνος καθῃρέθη. Τοῦ Νεστορίου καθαιρεθέντος, οὐδεὶς τῶν ὑπ᾽αὐτοῦ χειροτονηθέντων καθῄρηται. Πέτρου δὲ τοῦ Μογγοῦ ἔτι πρεσβυτέρου ὄντος, καὶ καθαιρεθέντος ὑπὸ τοῦ ἁγίου Προτερίου, εἶτα εἰς τὸν αὐτοῦ θάνατον Τιμοθέῳ τῷ φονεῖ συνδεδραμηκότος, καὶ μετὰ ταῦτα τὸν θρόνον Ἀλεξανδρείας μετὰ θάνατον ἐκείνου ἁρπάσαντος, καὶ τὴν ἐν Χαλκηδόνι σύνοδον καθ᾽ἑκάστην ἀναθέματι ὑποβάλλοντος, οἱ ὑπ᾽αὐτοῦ χειροτονηθέντες, καίπερ καθῃρημένου καὶ φονέως καὶ αἱρετικοῦ, αἱρετικοὶ καὶ αὐτοὶ ὄντες ἔτι, μετανοοῦντες ἐδέχθησαν. Καὶ Φῆλιξ ὁ Ῥώμης γράφων πρὸς Ζήνωνα τὸν βασιλέα, τὴν αὐτοῦ διάταξιν, ἥτις Πέτρον μὲν τῆς Ἐκκλησίας ἐξέβαλεν, ἐκείνους δὲ μετανοοῦντας ἐδέξατο, θεῖον ἀποκαλεῖ τύπον. Ἐγκαλεῖ δὲ αὐτῷ δι᾽ὧν γέγραφε, τίνος χάριν τὸν Πέτρον ἐκβαλὼν τῆς Ἐκκλησίας, αὖθις αὐτὸν εἰσήγαγε, καὶ τὸν Ἰωάννην ἐδίωξε. Mελέτιος ὁ Ἀντιοχείας ὑπὸ αἱρετικῶν χειροτονηθεὶς Σεβαστείας ἐπίσκοπος, κἀκεῖθεν μετενεχθεὶς εἰς Βέῤῥοιαν, εἶτα πάλιν ὑπ᾽αὐτῶν καταστὰς ἀντὶ Εὐσταθίου Ἀντιοχείας ἐπίσκοπος, ἐκείνων ὡς αἱρετικῶν δυσφημουμένων, οὗτος παρὰ τῆς Ἐκκλησίας ἀπεδέχθη. Οἱ ὑπὸ Σεργίου καὶ Πύῤῥου χειροτονηθέντες καὶ Μακαρίου, τούτων ὡς αἱρετικῶν τῆς Ἐκκλησίας ἐκδιωχθέντων μετανοήσαντες προσεδέχθησαν. Καὶ οἱ ὑπὸ Μακεδονίου ὡσαύτως τοῦ πνευματομάχου χειροτονηθέντες. Τὸν Ἀκάκιον οἱ Ῥωμαῖοι ἔτι μὲν περιόντα καθαιρέσει ὑπέβαλον καὶ ἀναθέματι∙ μετὰ τελευτὴν δέ, Ἰουστίνου μετὰ τὸν Ἀναστάσιον βασιλεύσαντος, πρεσβευσάμενοι πρὸς αὐτόν, καὶ τῶν διπτύχων ἐκβαλόντες, Ἰωάννου τηνικαῦτα τὸν θρόνον διέποντος Κωνσταντινουπόλεως, τοὺς ὑπ᾽αὐτοῦ χειροτονηθέντας συλλειτουργοὺς εἶχον, καὶ ἐκοινώνουν αὐτοῖς. Οἱ ὑπὸ Ἀναστασίου καὶ Νικήτα τῶν αἱρετικῶν χειροτονηθέντες, παρὰ τῆς ἑβδόμης ἐδέχθησαν συνόδου. Καὶ Μελέτιος δὲ μυρίων ἔνοχος γέγονεν, ἐπεπήδησεν θρόνοις ἀλλοτρίοις, ἐλύπησε μάρτυρας, ἐπανέστη τῷ οἰκείῳ πατριάρχῃ, καὶ τὸν αὐτοῦ ἥρπασε θρόνον, συναπήχθη Ἀρείῳ∙ ὡς δὲ λέγει Σωκράτης καὶ εἰς τὸν διωγμὸν ἐπέθυσε. Καὶ διὰ ταῦτα ὑπὸ τοῦ Πέτρου καθῃρέθη∙ ἀλλ᾽ὅμως εἰ καὶ καθῃρέθη πολλάκις, ὕστερον εἰ καὶ μὴ τὴν ἱερωσύνην, ἀλλὰ τὸ ὄνομα τοῦ ἐπισκόπου ἀπείληφεν.

ПИТАННЯ ДЕВ’ЯТЕ

Коли єпископів вивергали із сану, а потім знову приймали, то робили це строго за канонами чи на прохання їхньої громади?

[Строго за канонами] часто бувало на різноманітних Соборах, а також з боку різних єпископів — як воно сталося, наприклад, за святого Афанасія, за Маркела, єпископа Анкірського, Макарія і багатьох інших, про що вже було сказано вище. На прохання громади, яка шукала собі пастиря, було за Геракла, Святішого патріарха Александрійського, далі — за його спадкоємця Діонісія, потім Максима, згодом Феони, а після нього — за святого священномученика Петра. А було це ось так. У дні перше згаданого Святішого Геракла Оріген, який зветься Адамантієм, по четвергам і п’ятницям почав відверто проповідувати свої єресі. За те, що той спотворював здорове вчення і викривляв православну віру, святий єпископ Геракл відлучив[42] його і вигнав з Александрії. Після вигнання Оріген рушив в міста Сирії, і [по дорозі] прибув до міста, що називається Тмуїт, де православним єпископом був Аммоній. Він, натомість, дозволив Орігену проповідувати і вчити у своїй Церкві. Коли це почув Папа Геракл, він вирушив до Тмуїту, позбавив за це Аммонія сану, а замість нього поставив єпископом Филипа — ще молодого, але великого керівника-християнина. Відтак згаданий Папа Геракл піддався на вмовляння громади міста[43], поновив Аммонія єпископом і передав єпархію Тмуїту обом, тобто Аммонію і Филипу. Коли святий Геракл пішов звідти геть, дивовижний Филип не лише не став спільно керувати престолом, але й завжди стояв за ним [Аммонієм], коли той головував у громаді, тобто служив Літургію; так було у всі дні життя Аммонія. Коли ж Аммоній помер, ось тоді Филип посів престол і став одним з тих єпископів, які є визначними в доброчесності і гідними подиву.

Коли святий преподобномученик Петро [Александрійський] вивергнув із сану тоді ще диякона Арія та й зрештою вигнав[44] його із Церкви, наступник Петра, святий Ахілла, не лише прийняв його, але й рукопоклав у пресвітери і визначив йому опікуватися Александрійською школою.

Євтихія, якого вивергнув із сану святий [Константинопольський патріарх] Флавіан, після смерті останнього [патріархи] Александрії, Антіохії і Єрусалиму прийняли знову.

Сонце й світило людських душ — Святішого Златоуста, якого вивергнув із сану єдиновірний єпископ Феофіл без участі інших патріархів (хіба мав на це право?), останні приймали без вагань.

Єпископа Мальти Петра, якого вивергнув із сану святий Мефодій, Ми не лише виправдали, але й зробили його митрополитом Сардів. Так само Ми приймали й багатьох інших, кого за порушення було вивержено із сану за Святішого Ігнатія, а святий Ігнатій приймав тих, хто був вивержений із сану Нами.

ΕΡΩΤΗΣΙΣ Θ´

Πότε καθῃρέθησαν ἐπίσκοποι καὶ πάλιν ἐδέχθησαν κανονικῇ εὐθύτητι, ἢ τῇ τοῦ ἰδίου λαοῦ παρακλήσει;

Ἐν διαφόροις μέν συνόδοις καί ὑπό διαφόρων πατέρων τοῦτο πολλάκις ἐγένετο, ὥσπερ καὶ ἐπὶ τοῦ ἁγίου Ἀθανασίου γέγονε, καὶ ἐπὶ Μαρκέλλου ἐπισκόπου Ἀγκύρας, καὶ Μακαρίου, καὶ ἑτέρων πολλῶν, ὡς εἴρηται.

Παρακλήσει δὲ λαοῦ ζητοῦντος τὸν ἴδιον ποιμένα ἐγένετο ἐπὶ Ἡρακλᾶ τοῦ ἁγιωτάτου πατριάρχου Ἀλεξανδρείας, οὗ διάδοχος Διονύσιος, εἶτα Μάξιμος, ἔπειτα Θεωνᾶς, καὶ μετ᾽αὐτὸν ὁ ἅγιος ἱερομάρτυς Πέτρος. Ἐγένετο δὲ τοιῷσδε∙

Ἦν ἐν ταῖς ἡμέραις τοῦ αὐτοῦ ἁγιωτάτου Ἡρακλᾶ ἐν Ἀλεξανδρείᾳ Ὠριγένης ὁ καλούμενος Ἀδαμάντιος, τὴν ἰδίαν φανερῶς ἐξηγούμενος αἵρεσιν, προσκρούων Τετράδι καὶ Παρασκευῇ. Τοῦτον τοίνυν ὡς παραποιοῦντα τὴν ὑγιαίνουσαν διδασκαλίαν καὶ παραχαράσσοντα τὴν ὀρθόδοξον πίστιν, ἐχώρησεν ὁ αὐτὸς ἅγιος ἐπίσκοπος Ἡρακλᾶς τῆς Ἐκκλησίας καὶ ἐδίωξε τῆς Ἀλεξανδρείας. Ὁ δὲ αὐτὸς ἐκκήρυκτος Ὠριγένης, ἀπερχόμενος εἰς τὰς τῆς Συρίας πόλεις, κατήντησεν εἰς πόλιν ὀνομαζομένην Θμούην, ἐπίσκοπον ἔχουσαν ὀρθόδοξον ὀνόματι Ἀμμώνιον, ὃς καὶ ἐπέτρεψε τῷ αὐτῷ Ὠριγένει ὁμιλῆσαι λόγον διδακτικὸν ἐν τῇ αὐτοῦ ἐκκλησίᾳ. Τοῦτο δὲ ἀκούσας ὁ πάπας Ἡρακλᾶς ὁ εἰρημένος, ἐξῆλθεν εἰς Θμούην, καὶ δι᾽αὐτὸ τοῦτο καθῄρεσε τὸν Ἀμμώνιον, καὶ κατέστησεν ἀντ᾽αὐτοῦ ἐπίσκοπον Φίλιππόν τινα νεώτερον μέγαν πολιτευτὴν ἐν τῷ Χριστιανισμῷ. Ὕστερον δὲ παρακληθεὶς ὑπὸ τοῦ λαοῦ τῆς αὐτῆς πόλεως, ὁ εἰρημένος πάπας Ἀλεξανδρείας ὁ Ἡρακλᾶς, ἐδέξατο αὖθις ἐπίσκοπον τὸν Ἀμμώνιον, καὶ παρέδωκεν ἀμφοτέροις, τῷ Ἀμμωνίῳ φημί, καὶ τῷ Φιλίππῳ, τὴν ἐπισκοπὴν Θμούης. Μετὰ δὲ τὸ ἀποστῆναι τὸν ἅγιον Ἡρακλᾶν ἐκεῖθεν, ὁ μὲν θαυμαστὸς Φίλιππος οὐδ᾽ὅλως ἐκάθισεν ἐπὶ τοῦ θρόνου∙ ἀλλ᾽ἐξηγουμένου τοῦ Ἀμμωνίου, ἤγουν λειτουργοῦντος, ἰστάμενος διετέλει ὀπίσω αὐτοῦ πάσας τὰς ἡμέρας τῆς τοῦ Ἀμμωνίου ζωῆς. Ὅτε δὲ ἐκοιμήθη Ἀμμώνιος, τότε ἐκάθισεν ἐπὶ τοῦ θρόνου ὁ Φίλιππος, καὶ ἐγένετο τῶν ἐπισήμων ἐν ἀρετῇ, καὶ θαυμαζομένων ἐπισκόπων.

Ὅτι τὸν Ἄρειον διάκονον ὄντα καθῄρεσεν ὁ ἐν ἁγίοις ἱερομάρτυς Πέτρος, καὶ ἐξωστράκισε τῆς Ἐκκλησίας τελείως. Ἀχιλλᾶς δὲ ὁ ἐν ἁγίοις διάδοχος τοῦ αὐτοῦ ἱερομάρτυρος Πέτρου Ἀλεξανδρείας, τοῦτον οὐ μόνον ἐδέξατο, ἀλλὰ καὶ πρεσβύτερον ἐχειροτόνησε, καὶ φροντίζειν τοῦ ἐν Ἀλεξανδρείᾳ διδασκαλείου ἔταξεν.

Ὅτι τὸν Εὐτυχῆ καθαιρεθέντα ὑπὸ τοῦ ἐν ἁγίοις Φλαβιανοῦ, ὁ Ἀλεξανδρείας, καὶ ὁ Ἀντιοχείας, καὶ ὁ Ἱεροσολύμων ἐδέξαντο μετὰ θάνατον ἐκείνου.

Ὅτι τὸν ἥλιον καὶ φωστῆρα τῶν ἀνθρωπίνων ψυχῶν, τὸν ἁγιώτατον Χρυσόστομον, καθαιρεθέντα (πῶς ἔφερε δίκη;) ὑπὸ Θεοφίλου ἐπισκόπου ὁμοδόξου χωρὶς τῶν ἄλλων πατριαρχῶν, ἐδέξαντο καὶ συναπεδέξαντο.

Ὅτι Πέτρον τόν Μιλήτου, καθαιρεθέντα ὑπὸ τοῦ ἐν ἁγίοις Μεθοδίου οὐ μόνον ἐδικαιώσαμεν ἡμεῖς, ἀλλὰ καὶ τῆς Σάρδεων μητροπολίτην πεποιήκαμεν. Ὅτι καὶ ἑτέρους πλείστους καθαιρεθέντας ἐπ᾽ἐγκλήμασι παρὰ τοῦ ἁγιωτάτου Ἰγνατίου ἡμεῖς ἐδεξάμεθα, καὶ τοὺς ὑφ᾽ἡμῶν καθαιρεθέντας ὁ ἐν ἁγίοις Ἰγνάτιος ἐδέξατο.

[1] Ὁ καθηγητής Συμεών Πασχαλίδης γιά τό κύρος τῶν χειροτονιῶν τῶν καθηρημένων ἐπισκόπων// Φως Φαναρίου. 5.03.2019. [Електронний ресурс:] https://fosfanariou.gr/index.php/2019/03/05/blog-post_12-28/ Дата звернення: 19.11. 2024.

[2] У дореволюційній Київській духовній академії спроба різностороннього дослідження вказаної проблеми була зроблена проф. В. І. Екземплярським (1974–1933) у його роботі «Біблійне і святоотцівське вчення про сутність священства». В ній проф. Екземплярський тримається думки, що виверження із сану є передусім запобіжним дисциплінарним актом, який не можна розуміти як абсолютну втрату благодаті священства, тобто дію, яка була б «зворотною» щодо хіротонії (див.: Экземлярский В. И. Библейское и святоотеческое учение о сущности священства. К.: Пролог, 2007. С. 229–246).

[3] Таке ж саме ідейне розрізнення можна знайти і в авторитетних візантійських каноністів; зокрема, його робить Вальсамон у своєму коментарі на 44-те правило свт. Василія Великого, про що буде сказано далі. Сутність циого розрізнення полягає в принциповій різниці між предикатами «стати» і «бути». Ці самі предикати (γενέσθαι і εἶναι) сформульовані в 4-му прав. Другого Вселенського Собору, яке визначило недієвою хіротонію Максима Кініка. Інакше кажучи, стати священнослужителем (ἱερωθείς) це не завжди те саме, що й бути ним, тобто діяти як священнослужитель. Водночас тут варто зазначити, що в новітній час «священство» (ἱερωσύνη) в контексті καθαίρεσις могло розумітися без розрізнення предикатів, тобто виверження із сану неминуче призводить до втрати благодаті (Трембелас, Сакелларопулос і т. д.) Див. далі.

[4] Одним із значень дієслова καθαιρέω є «усунення з посади, повалення з престолу» тощо (див.: Groves John. A Greek and English Dictionary comprising all the words in the writings of the most popular Greek authors with the difficult inflections in them and in the Septuagint and New Testament. Boston, 1846. P. 306).

[5] Вказане дієслово також може вживатися з абстрактними поняттями, зокрема і в грецькій мові Нового Завіту: Є небезпека, що не тільки наше ремесло прийде в занепад, але й храм великої богині Артеміди вважатимуть за ніщо. І буде знищена велич (καθαιρεῖσθαι τὴν μεγαλειότητα) тієї, якій поклоняється вся Азія та цілий світ! (Діян. 19:27).

[6] Реалізація оригінальної канонічної санкції καθαιρείσθω в сирійських церковно-канонічних документах передається дієсловом «ܢܒܛܠ», яке означає «зупинятися, спустошуватися, зникати». З одного боку, канонічним нормам інколи може бути притаманний саме такий зміст, тобто визнання хіротонії недійсною. Напр., 5-те правило Собору в Селевкії-Ктезифоні (410 р.) визначає, що коли якась особа, незважаючи на обвинувачення у злочині, все одно спроможеться отримати висвячення у знайомих єпископів, то вона «звільняється від ступеню, який отримала, і позбавляється його» (ܗܘ ܕܝܢ ܕܐܬܩܪܝܐ ܫܪܝܐ ܘܒܛܝܠܐ ܢܘܐ ܡܢ ܕܪܓܐ ܕܩܒܠ) (Lamy T. J. Concilium Seleuciae et Ctesiphonti Habitum, Anno 410. Lovanii, 1868. P. 33–34). Натомість інтерпретація деяких інших канонічних норм згідно принципу паралелізму частин передбачає втрату кафедри, а не священства як такого: якщо двох єпископів висвятять на одну кафедру, то «старший з них служить, а другий — ні» (букв. стає незайнятий, тобто звільняється від служіння —ܗܘ ܩܕܡܝܐ ܢܫܡܫ ܘܐܚܪܝܢܐ ܢܒܛܠ) (Smith Payne. J. A Compendious Syriac Dictionary. Oxford, 1903. P. 41).

[7] Ράλλης Α., Ποτλής Μ. Σύνταγμα των θείων και ιερών κανόνων… Τόμος Δ΄. Ἀθήνῃσιν, 1854. Σελ. 274.

[8] Феодор Вальсамон вважає, що принцип «Non bis in idem» не є універсальним для канонічного права і в якості прикладу наводить норми 29-го и 30-го Апостольських правил, що передбачають подвійне покарання за симонію (див.: Ράλλης Α., Ποτλής Μ. Σύνταγμα των θείων και ιερών κανόνων… Τόμος Β΄. Ἀθήνῃσιν, 1852. Σελ. 37). Однак Вальсамон не враховує багатоаспектність поняття «καθαίρεσις», а також сутнісний і формальний аспекти хіротонії, про що буде сказано далі.

[9] Одне і те саме покарання у вигляді виверження із сану («καθαίρεσις») передбачається Церквою за низку церковно-адміністративних і пастирських порушень різної тяжкості: 1) Недбале або неналежне ставлення до священнослужіння та обов’язків священнослужителя; зловживання саном (напр., симонія (29-е Апост. прав.) і відмова від церковної проповіді (2-ге прав. VII Всел. Соб.)); 2) Порушення усталеного церковного і церковно-адміністративного порядку (напр., ухилення в розкол (5-те Апост. прав.) і співслужіння з виверженими із сану кліриками (11-те Апост. прав.)); 3) Скоєння гріхів, які є канонічною перешкодою для прийняття священного сану (3-тє прав. свт. Вас. Вел.; 25-те Апост. прав. тощо), 4) Поведінка священнослужителя, яка є спокусою для вірних (42-ге Апост. прав., 62-ге прав. Трул. соб. тощо); 5) Надання переваги мирському життю; заглиблення у сфери мирського життя, які не пов’язані зі священнослужінням або суперечать йому (83-тє Апост. прав., 3-тє прав. IV Всел. соб. тощо).

[10] Ράλλης Α., Ποτλής Μ. Σύνταγμα των θείων και ιερών κανόνων… Τόμος Γ΄. Ἀθήνῃσιν, 1853. Σελ. 137.

[11] «Що не заборонено законом, те дозволено» (лат.) Ця максима сягає виразу Ціцерона у Філіппіках: «Neque enim, quod quisque potest, id ei licet, nec, si non obstatur, propterea etiam permittitur» — «Не все, що людина може, їй дозволено [законом], і коли не заважають, це ще не значить, що дозволяють» (Marci Tullii Ciceronis, Orationes Philippicae, Orat. XIII. 5 // Opera quae supersunt omnia Turici, 1826. P. 586).

[12] Зазвичай у вживаних перекладах канонів, де вказується діахронічний аспект цієї церковно-канонічної санкції, обидва слова інтерпретують у сенсі покарання, що накладається назавжди. Однак мова йде радше про постійне або безстрокове покарання; по суті, «назавжди» і «постійно» — це не одне й те саме. Відповідно, більш правильним буде говорити про «καθαίρεσις» як про свого роду безстрокову єпітимію.

[13] Основною метою церковних таїнств є преображення людини за образом слави Христової (див. 2 Кор. 3:18). Це преображення починається з Хрещення — сакраментального народження у Христі (див.: Іоанн Дамаскін, прп. Точний виклад православної віри. Кн. IV. PG 94, Col. 1121A; Getcha Job, archib. La profession monastique, huitième sacrement de la tradition byzantine? // «Transformés en son image» (2 Co 3,18). Théologie et mystique, Part I. Judaïsme Ancien – Origines du Christianisme – Pères de l’Église. 2024).

[14] 6-те правило свт. Никифора, патр. Константинопольського (Ράλλης Α., Ποτλής Μ. Σύνταγμα των θείων και ιερών κανόνων… Τόμος Δ΄. Ἀθήνῃσιν, 1854. Σελ. 427). Див. також: Никодим Милаш, еп. Православно црквено право. Мостар, 1902. С. 296.

[15] Згідно норми Дигестів Юстиніана, на які посилається свт. Фотій, «τὸ καθιερωθέν» (освячене) (Фотій, патр. Константинопольський, свт. Номоканон. Розділ II, Ч. 2. PG 104, Col. 1048D).

Тут необхідно зазначити, що «освячення» («καθιέρωσις») не сприймається одностайно дослідниками церковного і канонічного права як поняття, що нерозривно пов’язане з благодаттю в її сакраментальному розумінні. Тому мова тут йде найперше про те, що після виверження із сану людина може не сприйматися Церквою абсолютно так само, як вона сприймалася нею до хіротонії.

[16] «ἅπαξ καθιερωθεῖσαν τῷ Θεῷ, κἂν καθαιρεθῇ… εἶναι τὸ σῶμα αὐτῆς καθιερωμένον» (Ράλλης Α., Ποτλής Μ. Σύνταγμα των θείων και ιερών κανόνων… Τόμος Δ΄. Ἀθήνῃσιν, 1854. Σελ. 193).

[17] Тобто освячення. Див.: Там само.

[18] Див. також 51-ше правило свт. Василія Великого.

[19] Зокрема це помітно у формулюваннях, якими церковні Собори вивергали із сану єресіархів: вони дещо нагадують тайнозвершувальну формулу. Напр., формулювання, з яким було вивержено із сану Несторія, якого в 4-й відповіді згадує свт. Фотій Великий (ἀπόφασις ἐξενεχθεῖσα κατὰ Νεστορίου ἡ καθαιροῦσα αὐτόν): «Зневажений ним Господь наш Іісус Христос через рішення цього Святішого Собору визначає вказаному Несторію бути непричетним до єпископської гідності і будь-якого священницького зібрання» (ὁ βλασφημηθεὶς τοίνυν παρ’αὐτοῦ κύριος ἡμῶν Ἰησοῦς Χριστὸς ὥρισε διὰ τῆς παρούσης ἁγιωτάτης συνόδου ἀλλότριον εἶναι τὸν αὐτὸν Νεστόριον τοῦ τε ἐπισκοπικοῦ ἀξιώματος καὶ παντὸς συλλόγου ἱερατικοῦ). (Acta Conciliorum Oecumenicorum. Tomus II. Vol. 1. Р. 2. Berolini et Lipsiae, 1933. P. 65). Також наявність формальних ознак священнодії у виверженні із сану засвідчена і в часи самого патр. Фотія Великого. Так, у процесі виверження із сану патр. Константинопольського Ігнатія його вбрали як архієрея і, вставши з обох боків, виголошували «ἀνάξιος» (недостойний) (див.: Μελέτιος (Σακελλαρόπουλος), αρχιμ. Εκκλησιαστικόν Δικαίον της Ανατολικής Ορθοδόξου Εκκλησίας. Αθήναι, Εκ Του Τυπογραφείου Μιχ. Ι. Σαλιβέρου, 1898. Σελ. 412).

[20] Висновок Комісії Константинопольського Собору 1872 р. [переклад з грецької ієром. Германа (Ковача)] // Сильвестр (Стойчев), архієп. Церква в історії та сучасних дискусіях. Статті різних років. К.: Видавничий відділ УПЦ, 2024. С. 315.

[21] Сильвестр (Стойчев), архієп. «Справа Максима Кініка» та 4-те правило Другого Вселенського Собору // Сильвестр (Стойчев), архієп. Церква в історії та сучасних дискусіях. С. 65–66.

[22]Ματσούκας Ν. Α. Δογματική και συμβολική θεολογία. Τόμος Β΄: Έκθεση της ορθόδοξης πίστης σε αντιπαράθεση με τη δυτική χριστιανοσύνη. Θεσσαλονίκη, 2003. Σελ. 489.

[23] Μελέτιος (Σακελλαρόπουλος), αρχιμ. Вказ. праця. Σελ. 119. Цікаво, що митр. Мелетій (Сакелларопулос), який займав категоричну позицію щодо хіротоній, звершених виверженими із сану особами, ще наприкінці XIX ст. вважав дієвими хіротонії в болгарських розкольників, оскільки Собором 1872 р. було видано лише Акт проголошення схизми («Орос»), а не Акт виверження із сану («καθαίρεσις») (див.: Вказ. праця. С. 117). Щоправда, згаданий «Орос», а також Акти Собору містять положення про виверження із сану зазначених осіб і констатують безблагодатність хіротоній, які ними звершуються (див.: Орос Святого і Великого Собору, який зібрався в Константинополі в рік 1872, індиктіону 1-го, місяця вересня [переклад з грецької ієром. Германа (Ковача)] // Сильвестр (Стойчев), архієп. Церква в історії та сучасних дискусіях. C. 322–326).

[24] Ця інтерпретація недієвості таїнств не сприймається дослідниками канонічного права як єдино правильна, хоча вона є коректною з точки зору етимології зазначеного поняття. Зокрема, митр. Мелетій (Сакелларопулос) наполягає на тому, що слід розрізняти «ἄκυρον» і «παράνομον» у визначенні недієвості хіротоній: першим визначається a priori безблагодатна хіротонія (митр. Мелетій наводить приклад хіротонії священника священником або диякона дияконом), тоді як другим — благодатна, але незаконна (див.: Μελέτιος (Σακελλαρόπουλος), αρχιμ. Вказ. праця. Σελ. 116).

[25] Ράλλης Α., Ποτλής Μ. Σύνταγμα των θείων και ιερών κανόνων… Τόμος Β΄. Ἀθήνῃσιν, 1852. Σελ. 176. У даному контексті можна сказати, що Максим Кінік, згідно норми 4-го прав. Другого Вселенського Собору, не просто «не став і не є єпископом» (μήτε… ἐπίσκοπον ἢ γενέσθαι, ἢ εἶναι,): він «не став і не є єпископом» саме для Церкви і в Церкві. В таких само категоріях можливо сприймати і виверження із сану; з церковно-канонічної точки зору можна впевнено констатувати лише те, що Церква перестала сприймати виверженого із сану як священнослужителя. Вказана ідея відображена і в думці проф. В. І. Екземлярського, який стверджує, що: «Зовнішній суд Церкви не розповсюджується на невидиму дію благодаті» (див.: Экземлярский В. И. Вказ. праця. С. 279).

[26] «Τό, παρά κανόνας, οὐχ ἕλκεται πρός ὑπόδειγμα» (Ράλλης Α., Ποτλής Μ. Σύνταγμα των θείων και ιερών κανόνων… Τόμος Γ΄. Ἀθήνῃσιν, 1853. Σελ. 279).

[27] Напр.: Μελέτιος (Σακελλαρόπουλος), αρχιμ. Вказ. праця. С. 119.

[28] Це правило зазначено як частина канонічного послання свт. Никифора і має назву: «Про те, що не може бути прийнятим пресвітер, який був вивержений єпископом» (Ράλλης Α., Ποτλής Μ. Σύνταγμα των θείων και ιερών κανόνων… Τόμος Δ΄. Ἀθήνῃσιν, 1854. Σελ. 431). З нормативно-правової точки зору, формулювання цього правила допускають різну інтерпретацію.

[29] Никодим Милаш, еп. Правила Православне Цркве са тумачењима. Књ. II. Нови Сад, 1896. С. 535.

[30] Незважаючи на те, що свт. Фотій не досліджує достеменно питання розколу, а описане ним прийняття в сущому сані осіб, які були рукопокладені єретиками, не є поновленням після «καθαίρεσις», ретроспективно зрозуміти логіку акривії 5-го правила Антіохійського Собору, яке визначає необоротність виверження із сану за розкол, можуть допомогти деякі міркування свт. Фотія про те, чому розкаяний гріх єресі не є канонічною перешкодою до хіротонії. У своїй 20-й амфілохії святитель протиставляє єресь гріхам плоті, за скоєння яких канони Церкви також передбачають безстрокове виверження із сану (напр., 3-тє прав. свт. Василія Великого). Аргументація святителя заснована на принципі права «injuria ex affectu fit» (злочин визначається наміром). На думку свт. Фотія, єретики «ошукали себе у своїй священній любові до кращого» богопізнання, а тому їхня мотивація була однозначно благою. Натомість скоєння гріхів плоті було потуранням пристрастям і власному егоїзму і не мало на меті богопізняння, адже людина робила це вже будучи членом Церкви. Неабияку роль святитель приділяє інтерпретації вказаних церковно-канонічних обмежень у дисциплінарно-запобіжному руслі: Церква не може мати гарантії, що потурання власним пристрастям, амбіціям і егоїзму не повториться знову (див.: Фотій, патр. Константинопольський, свт. Амфілохія 20. PG 101, Col. 145D–147A). Очевидно, що однакові церковно-канонічні обмеження, які супроводжують санкцію виверження із сану за розкол і за гріхи плоті, в ретроспективі думки свт. Фотія мають однакий дисциплінарно-запобіжний характер.

[31] Див. детальний аналіз: Сильвестр (Стойчев), архієп. Питання про визнання рукопокладень, звершених у розкольницьких спільнотах: богословські, канонічні та історичні аспекти // Сильвестр (Стойчев), архієп. Церква в історії та сучасних дискусіях. С. 11–34.

[32] «Ми визначаємо… що Євтихій є непричетним до будь-якого священного чину і [церковного] спілкування з нами» (ἀλλότριον εἶναι παντὸς ἱερατικοῦ τάγματος) (Gesta Constantinopoli, anno 448 // Acta Conciliorum Oecumenicorum. Tomus II. Vol. 1. Р. 1. Berolini et Lipsiae, 1933. P. 145).

[33] Петро III Монг (V ст.) — архієпископ Александрійський.

[34] Протерій (V ст.) — архієпископ Александрійський, священномученик.

[35] Тимофій II Елур (V ст.) — архієпископ Александрійський (двічі).

[36] Іоанн I Талайя — архієпископ Александрійський, спадкоємець по кафедрі архієп. Петра III Монга.

[37] Анастасій (730–754) — патріарх Константинопольський, іконоборець.

[38] Микита I (766–780) — патріарх Константинопольський, за походженням слов’янин; іконоборець.

[39] Мелетій, єпископ Лікопольський (III–IV ст.) — засновник так званого Мелетіанського розколу.

[40] Маються на увазі люди, які стануть мучениками в майбутньому – сщмч. Петро Александрійський і сщмч. Ахілла Александрійський.

[41] «Μελίτιός τις… ἐπίσκοπος καθῃρέθη δι’ἄλλας τε πολλὰς αἰτίας, καὶ μάλλιστα ὅτι ἐν τῷ διωγμῷ ἀρνησάμενος τὴν πίστιν, ἐπέθυσεν» (Сократ Схоластик. Церковна історія. Кн. I. Гл.  6. PG 67, Col. 53).

[42] Складне для розуміння місце. На думку більшості дослідників, мова не йде про відлучення від Церкви чи про виверження із сану. Ймовірно, говориться в тому ж сенсі, що і про Арія. Див. нижче.

[43] У виданнях тексту J. P. Migne (Patrologia Graeca), J. Valetta і Fr. Fontani цей фрагмент відсутній. Оригінал відновлено за Cod. Graec. 68 (BSB).

[44] «ἐξωστράκισε», однокореневе з поняттям «остракізм» (букв. вигнав шляхом остракізму). Цим свт. Фотій хоче підкреслити особливу небезпечність Арія для Александрійської Церкви.