Слово архієпископа Білогородського Сильвестра у Великий Вівторок

Слово

ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра у Великий Вівторок

Богослужбові тексти та Євангельські читання цього дня зосереджені на розмовах, які Господь Іісус Христос мав цього дня. Євангеліст Марк говорить про цей день: «Прийшли знову до Єрусалиму. І коли Він ходив у храмі, підійшли до Нього первосвященики, книжники та старійшини» (Мк. 11:27). Зрозуміло, йдеться не про просту прогулянку територією храму, а про спілкування з тими, хто підходив до Христа і ставив Йому питання. Вороги Господа, не бажаючи прийняти Його проповідь в її істині та простоті, прагнули все перевести в добре знайому їм область, що була для них цінною, і ними ж була вигаданою: про владу, право, авторитет. Не маючи що заперечити по суті Господніх слів, вони вирішують поставити під сумнів саму можливість Йому проповідувати: «якою владою Ти це робиш? і хто Тобі дав владу робити це? (Мк. 11.28). Вожді юдейські думали, що для повчання народу необхідно було мати повноваження, або мати походження від коліна Левія (священство), або ж навчатися у спеціальних фарисейських школах. Згадаймо здивування вчителів юдейських: «І дивувалися юдеї, кажучи: як Він знає Писання, не вчившись?» (Ін. 7:15).

Господь Іісус був готовий відповісти на це запитання, але за умови, що спочатку вони дадуть відповідь на Його запитання: «Іісус сказав їм у відповідь: запитаю і Я вас про одне, відповідайте Мені; тоді і Я скажу вам, якою владою це роблю. Хрещення Іоанна з небес було, чи від людей? відповідайте Мені» (Мк. 11:29-30). Подальші міркування фарисеїв і старійшин показують, що вони не можуть дати відповіді на це питання, тому що в будь-якому випадку прийдуть до невигідного для них твердження. Відмовившись дати відповідь на це запитання Господа, а вірніше, сказавши «не знаємо», вони тим самим були розкриті як лицемірні і лукаві. Христос їм відповідає: «Я не скажу вам, якою владою це роблю» (Мк. 11:30). Божественний Вчитель не сказав, що не знає, а сказав, що не скаже, тому що треба бути гідним почути істину.

З інших біблійних текстів цього дня привертає до себе увагу притча про десять дів і притча про таланти. Синаксарій Великого Вівторка присвячений саме притчі про десятьох дів: «От і притчу про десятьох дів розповів, схиляючи всіх до милосердя … що навчає нас завжди буди готовим до зустрічі істинного Нареченого добрими справами і особливо бути готовими милістю, бо невідомий день і час смерті». Притча про таланти, знайшла відображення у богослужінні Великого Вівторка у двопіснці прп. Косми, який читається на Утрені на восьмій пісні. Причта про таланти має есхатологічне значення, тобто те, що стосується суду Божого, на якому кожна людина повинна дати відповідь за свої справи і слова (Мф.12:37 і Євр. 9:27). Якщо звернутися до всієї 25-ї глави Євангелія від Матфея, то побачимо, що притча про таланти слідує відразу ж після притчі про десятьох дів. І завершується цей розділ прямими словами Спасителя нашого Іісуса Христа про страшний суд: «Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї» (Мф. 25.31). Таким чином, очевидно, що ці дві притчі хоч і під різними образами, але все ж говорять про час суду Божого. І, крім того, об’єднані ще однією важливою темою — темою зростання, набуття, примноження чесноти, отримання Благодаті.

Окремо стоїть питання фарисеїв про податок кесарю (Мф. 22:15-22, Мк. 12:13-17, Лк. 20:20-26). Хоча в євангельському тексті немає прямих вказівок, проте цю подію багато тлумачів відносять саме до Вівторка Страсної Седмиці. Очевидно, це питання було з низки тих питань, що не просто мали поставити Христа у складне становище, але й прагнули скомпрометувати Його настільки, щоб можна було висунути Йому серйозні звинувачення. Політичне підґрунтя цього питання очевидне. Старійшини чудово розуміли, якщо Господь відповість, що треба платити податі кесареві, це викличе неприйняття і навіть гнів народу, а якщо скаже, що платити не треба — Його можна буде звинуватити у неповазі до влади і навіть у заколоті. Господь перед тим, як дати відповідь, просить динарій, тобто римську срібну монету. І питає, чиє зображення на ній? Отримавши відповідь, що зображення кесаря, Спаситель каже відомі слова: «віддавайте кесарево кесареві, а Боже Богові» (Мф. 22:21). Як розуміти ці слова Господа? Взявши римську монету у тих, хто запитує Його, Господь відразу виявляє, що ці гроші є у тих, хто з ним розмовляє. А якщо народ розраховується грошима римлян, значить, по суті, визнає над собою владу римлян. Це очевидне реальне становище: чия грошова система — того й влада. А якщо це так, то треба платити податок тій владі, яку визнаєш над собою. Так влаштовані земні держави. Однак, далі сказано, що слід віддавати Боже Богові.

У порівнянні з першою частиною відповіді це породжує складнішу проблематику. Як розмежувати те, що належить кесареві, а що Богу? Особливо з огляду на те, що в римській державі віддавалися божественні почесті імператору. Очевидно, що кесареві (у широкому розумінні слова) належить те, що створено державою: від доріг до систем освіти та медицини. Але це земне. У цьому сенсі «будь-яка влада від Бога» (Рим. 13:1), тобто сам принцип влади як прагнення до організації та впорядкування життя людей на підставі справедливості та руху до добробуту. Однак, це не означає, що будь-яка влада благословенна Богом. Історія знає безліч прикладів досягнення та утримання влади різноманітними беззаконними способами. В результаті порушується саме призначення влади: упорядкування людської спільноти, досягнення стабільності та спокою, які дозволяли б кожній окремій людині реалізовувати себе. Натомість усе це замінюється на володіння владою як самоціль, влада заради влади.

Також ясно, що між Божим і кесаревим можливе протистояння. Це відбувається в той момент, коли кесар претендує на Боже, тобто хоче мати те, що йому в принципі не належить і належати не може. У такій ситуації кожен віруючий повинен чинити згідно зі словами апостольськими, сказаними можновладцям: «Чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога?». (Діян 4:19). Це риторичне питання, відповідь на яке кожному християнину зрозуміла. Християни завжди знали, що приходить період, коли кесар претендує на Боже. І завжди вірили, що наприкінці часів запанує хтось, хто зазіхатиме на Боже найвищою мірою: кесар, який буде бажати зосередити у своїх руках Боже і кесареве, стати богом, отримати божественне поклоніння. Його особистого імені ми поки що не знаємо, але зараз називаємо його антихристом.

Отже, даючи відповідь про подання кесареві, Іісус Христос вказує нам: виконуйте як громадяни обов’язки щодо держави та влади; як члени земного суспільства, які користуються земними благами та досягненнями — віддавайте данину (податок) тому, хто забезпечує вас цим. Але завжди пам’ятайте, що йдеться про земне, про земні речі. Коли ж мова буде йти про Царство Боже, то Небесному Царю слід віддавати те, що Йому належить як нашому Творцю, тобто нашу душу. Не віддавайте вашу душу у владу іншої людини, навіть якщо це кесар. Про це ж каже апостол Павло: «Ви куплені за дорогу ціну (мається на увазі хресні страждання Іісуса Христа — а.С.); не робіться рабами людей» (1 Кор. 7:23).

У Великий Вівторок, як і інші дні Страсної Седмиці, наш розум має бути зосереджений у роздуми про страждання Спасителя нашого Іісуса Христа. Ми у храмах так часто чуємо, що і нам слід пройти через хресну дорогу та Голгофу для того, щоб Воскреснути разом із Господом слави. Але яким є наш хрест? Де його взяти? Як його нести? Свт. Інокентій Херсонський в одній зі своїх проповідей на Страсний тиждень каже: «Отже, бажаючий бути розіп’ятим з Христом, не бійся нестачі в хрестах… де Голгофа і хрест, необхідні для такого розп’яття? Скрізь, де ми з тобою… Християнин не повинен шукати цих хрестів; але коли вони зустрінуть його, то мусиш іти на них, не роздумуючи. Тому кожен, у якому місці й званні б не був, повинен завжди живити і зміцнювати у собі святу рішучість, стояти, у разі чого, за ім’я Спасителя свого до крові; повинен попередньо робити це, щоб при настанні небезпеки, злякавшись смерті, не посоромити своєї віри і не змусити потім Спасителя свого посоромитися такої малодушності перед Богом і Ангелами».